Історичні події національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького у романі

Доба національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького – безумовно цікава сторінка в житті українського народу, яка і нині притягує до себе інтерес українських і польських дослідників (і не лише їх), навколо якої розгортаються дискусії і яка оповита безліччю легенд та міфів. Кожна сторона, як і українська, так і польська, намагалася на фоні подій національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького показати велич саме свого народу, його відчайдушний героїзм і самопожертву своїх «вождів». Не винятком був і роман Сенкевича «Вогнем і мечем».

Дуже надовго ставлення українців до Г. Сенкевича визначила стаття Володимира Боніфатійовича Антоновича «Польско-русские отношения XVІІ в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенкевича «Огнем и мечом»)», надрукована в «Киевской старине» у травні 1885 р., майже одразу після завершення публікації роману («Вогнем і мечем» друкувався одночасно, із числа в число, у двох польських часописах протягом 1882 – 1884 рр.). До твору Сенкевича Антонович підійшов насамперед як фаховий історик. Він одразу ж зазначив, що в романі практично немає відступів від історичного фактажу, але багато шкодить йому тенденційність висвітлення цього фактажу. Попри цю тенденційність, Антоновича прикро вразило те, що «Вогнем і мечем» зустрів такі захоплені відгуки з боку польської громадськості: різноманітні костюмовані вистави, бурхливі святкування, прийоми на честь письменника тощо [8, с. 47]. А далі В. Антонович, який з гучним скандалом колись порвав був стосунки зі своїм польським минулим та перейшов до українського «хлопоманства», вдається до метання стріл у роман Г. Сенкевича [16, с. 8].

Хоча ці стріли часто аж ніяк не стосувалися роману «Вогнем і мечем». Так, складно закинути Сенкевичу, що він став апологетом цивілізаторської місії Речі Посполитої та прихильником монархічного державного устрою з чіткою вертикаллю влади, бо Сенкевич, мабуть, до кінця «Трилогії» так і не визначився, що ж для поляків цінніше: міцна королівська влада чи демократичний шляхетський устрій із його правом liberum veto [45, с. 52]. Але Антонович робить такі закиди на адресу «Вогнем і мечем», маючи на думці насправді ідеї Пантелеймона Куліша про регресивний, антицивілізаторсько-анархічний, недержавницький характер українського козацтва. А ще В. Антонович перелічив цілу низку неточностей у романі Сенкевича при вживанні українських слів, топоніміки, народних пісень тощо [8, с. 59].

Як наслідок, виходило, що роман відтворив справжні історичні факти, але дуже спотворив історичну дійсність через свою тенденційність. А тенденційність полягала або в топонімічних неточностях, або в тому, що роману Сенкевича взагалі не стосувалося. До речі, Генрік Сенкевич уважно прочитав статтю Антоновича, у наступні видання роману сумлінно вніс виправлення всіх неточностей, на які вказав критик, але від цього для українських читачів «Вогнем і мечем» не став менш тенденційним та антиукраїнським [39, с. 13].

Ще на початку своєї статті В. Антонович дуже чітко вловив, що «повість п. Сенкевича за прийомом, який вона зустріла в польському суспільстві, і за враженням, яке вона справила на це суспільство, є, безсумнівно, виразником сучасного стану історичної самосвідомості польської інтелігенції, останнім словом його патріотичних, національних і суспільних поглядів...» [8, с. 61]. Саме «патріотичні, національні й суспільні погляди» українців та поляків багато в чому визначали характер сприйняття роману Сенкевича, тому малоперспективною справою було визначати, наскільки точно письменник відтворив той чи інший дрібний факт, на яких подіях він акцентував увагу, а про які – змовчав. Але переважно на цьому зосередилися майже всі польські та українські тогочасні критики роману «Вогнем і мечем» (Б. Прус, П. Хмельовський, О. Свєнтоховський, В. Гнатюк, О. Маковей та ін.) [58].

У романі описуються події квітня 1648 року, коли польське військо вирушило на Запоріжжя. Для того, щоб об’єднати свої сили поляки розділилися: реєстрові козаки на чолі з Іваном Барабашем рушили Дніпром, а невеликий загін кінноти, очолюваний сином коронного гетьмана Стефаном Потоцьким та козацьким комісаром Шембергом, – берегом [15, с. 321].

Разом польські війська налічували близь­ко 4 тис. воїнів (1,5 тис. вояків з поль­ського регулярного війська та 2,5 тис. реєст­рових козаків). «Соромно посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї підлих хо­лопів», – казав молодий С. Потоцький. За авангардом рухалися основні сили польської армії на чолі з Миколою Потоцьким. Усі війська мали з’єднатись біля Кодака [37, с. 101].

Б. Хмельницький добре знав, що діється у ворожому таборі, оскільки головним чов­ном флотилії реєстрового козацтва коман­дував М. Кричевський, гетьманів кум. У романі Кричевський фігурує як зрадник Речі Посполитої. Він, нібито, боячись за власну шкуру, перейшов на бік гетьмана і повсталих [14, с. 62].

Щоб не дати можливості польському війську об’єднатися, козаки рушили їм назустріч. Удалим маневром гетьман при­мусив поляків зайняти незручні позиції біля Жовтих Вод. Оточений загін Стефана Потоцького розраховував на допомогу ре­єстрових козаків, але ті перебили своїх полковників, серед них І. Барабаша, і, об­равши собі наказним гетьманом Филона Джеджалія, перейшли на бік Б. Хмельницького [48, с. 73].

5-6 травня 1648 року повстанці атаку­вали польський табір, до якого змогли увірватися після запеклих боїв. Серед по­ляків почалася паніка, дехто намагався втекти, але потрапляв у татарські засідки. Татари нападали на втікачів, топтали кінь­ми, ловили арканами. Ті, хто, рятуючись від татар, тікав до лісу, падали в ями, які заздалегідь повикопували козаки [42, с. 177].

Польський авангард був ущент розби­тий; тяжко поранений Стефан Потоцький був узятий у полон, де й помер від ран; бу­ли захоплені й інші польські магнати. Ко­заки й татари дістали велику військову здобич [51, с. 311].

Причиною такого краху Сенкевич вбачає відсутність сильного лідера на чолі польської армії, яким міг, звісно, бути лише Ярема Вишневецький – гроза бунтівної черні і добрий янгол для вірних і відданих йому. Ще однією важливою причиною послугував розбрат між військовими лідерами Речі Посполитої, адже кожний хотів забрати усі лаври собі [13, с. 9].

Яскраві перемоги козаків на Жовтих Водах і під Корсунем замовчується. Не згадується те, як розлючені несподіваною поразкою на Жовтих Водах, поляки спалювали на своєму шляху хутори й села, нещадно вбивали селян. Б. Хмельницький наздогнав ворога, але, враховуючи кількісну перевагу поляків, у відкритий бій не вступив. Гетьман мав хитрий план: козацький полковник Максим Кривоніс із 6-тис. загоном обійшов польське військо й улаштував засідку в урочищі Горіхова Діброва. Козаки перекопали шлях ровом, зробили з дерев завали й загатили річку. Затоплена балка перетворилася на в’язке багновище [40, с. 237].

Та це була лише частина плану. Для здійснення задуму Хмельницького був потрібний був доброволець, який погодився б принести себе в жертву заради всього народу. Ним став Микита Галаган. Він нібито випадково потрапив до поляків у засідку і ніби-то, не витримавши тортур, розповів усе, як навчив його Б. Хмельницький, про величезну кількість козацького війська і союзного Тугай-бея, а також, що на підході багатотисячна армія Іслам-Гірея. М. Потоцький наказав полякам відступати [51, с. 316].

Увійшовши, в Горіхову Діброву, польське військо потрапило у засідку. Від несподіванки перелякані поляки почали втікати до лісу й потрапили в болото. Ті, що намагалися обійти багнюку, втрапили до яру, де їх зустрів М. Кривоноса. Потім у бій вступили основні війська на чолі з Б. Хмельницьким. Волинський князь Корецький самовільно віддав наказ своєму 2-тис. загону відступати. Решта польського війська в паніці теж почала відступати. Козаки отримали остаточну перемогу і багату здобич [35, с. 123].

Наступним цікавим епізодом в романі є відображення подій під Пилявцями. Досі неможливо назвати найбільш ймовірну чисельність козацького війська. Його масштаби називають від близько 10 тис. до 100 тис. Як бачимо, похибка досить велика. Щодо польського війська, то тут протиріч немає – близько 30 тис. [42, с. 183].

Польське військо під Пилявцями складалося з надвірних військ магнатів та найманої піхоти. Загального ополчення шляхти («посполитого рушення») тут не було, всупереч тому, що часто пишуть про Пилявці, і роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем» не є тому винятком. Як завжди, домінувала кіннота – гусарські, рейтарські, панцирні волоські корогви, але головною проблемою була відсутність єдиного командування, непорозуміння реґіментарів між собою та досвідченим у військовій справі Я. Вишневецьким, брак дисципліни та велику кількість не бойових елементів у гігантському таборі. До того ж після поразок на Жовтих Водах і під Корсунем боєздатність польського війська була значно знижена [50, с. 83].

У таборі Хмельницького головною проблемою була велика кількість покозачених селян (дейнеків), яким зброєю слугували саморобні списи, коси, палиці та бердиші, що виявилися ефективними проти кінноти в рукопашному бою на греблі [54, с. 238]. Ця незнайома з військовою організацією піхота йшла за військом і потребувала зброї та харчів. Крім цього, не було зрозуміло, коли мають прибути татари, тому Хмельницький використовував тактику відступу і виснажування ворога дрібними сутичками. І як би цинічно не звучало, але часто гетьман використовував дейнеків як гарматне м’ясо. Знову плідно й успішно працювала розвідка Хмельницького. Тому гетьман мав чітке уявлення про ворожі сили. Загін Кривоноса, як і раніше, діяв окремо від сил Хмельницького і разом із меншими загонами проводив диверсії в тилу ворога [35, с. 183].

Вже 14 вересня польське військо, підбурюване Вишневецьким пішло на Хмельницького. Гетьман відкликав Кривоноса із Старокостянтинова і козацькі війська стали табором біля Пилявецького замку на правому березі Ікви. У тилу ворога успішно діяли диверсійні загони Хмельницького. 19 вересня польські передові частини з’явилися на лівому березі річки Ікви. Очевидно, гетьман, побачивши недисциплінованість ворожих сил, планував форсувати Ікву і спробувати оточити польський табір татарською кіннотою і корпусом Кривоноса. Одночасно польське командування вирішило змінити варту на греблі, чим скористалися козаки. Знову почалася битва за греблю. В ході битви частина польської кінноти не витримала і почала втікати, і реґіментарям доводилось відводити війська до табору, щоб уникнути розгрому. Бойових дух поляків впав остаточно. Події, що відбувалися згодом, джерела висвітлюють по-різному, залежно від їх походження – польські, наприклад, намагалися знайти винного, хто подав сигнал до втечі. Цілком можливо, що то була козацька диверсія. Але у будь-якому разі посеред ночі надвірна кіннота магнатів почала панічну втечу. Частина сховалася у Львові, а частина загинула при переправі через р. Случ [53, с. 204].

Для польської сторони битва стала ганебною плямою на репутації польської зброї і залишилась такою дотепер. Генрік Сенкевич не відкидав тріумфу Б. Хмельницького, але при цьому «вибілив» і оправдав, на скільки це було можливо, положення польської сторони [43, с. 343].

Досить яскраво й детально описана в романі ще одна сторінка історії Хмельниччини – облога Збаража. Оборону фортеці очолив сам Ярема Вишневецький, якого Сенкевич описав як визволителя польського народу, справедливого, мудрого, величного князя, який, взявши під своє крило найкращі війська Речі Посполитої, був рішуче налаштований дати відсіч «козацькій голоті». При цьому образ князя був настільки яскраво описаний, що не захопитися ним мимоволі неможливо. Ніби навмисне автор зменшив значимість гетьмана Хмельницького у цьому епізоді, показуючи його як нервового психопата і п’яницю, на рішення якого значно сильно впливає турецько-татарська сторона [6, с. 32].

Перед генеральним штурмом фортеці пройшли великі грозові дощі. Було оточено польський обоз з челяддю. Після близько 20 днів облоги, польське військо змушене відійти до останнього – третього рубежу оборони перед замком. Наступного дня козаки ледь не увірвалися до ворожого табору. 27 і 29 липня відбулися нові генеральні приступи козацько-татарського війська, але жовніри змогли відкинути атакуючих [4, с. 183].

У польському таборі почалися голод, епідемія дизентерії, які забрали життя більшої частини обложених. Від остаточної гибелі їх врятувало лише наближення польського війська на чолі з Яном ІІ Казимиром.

На початку серпня Хмельницький на чолі 60-тис. війська вирушив разом з татарами вирушив на зустріч королівській армії, і в Зборівській битві остання зазнала поразки. Облогу було знято після укладення Зборівського мирного договору [12, с. 28].

Існує думка, що, якби козацько-татарське військо все ж захопило б польський табір під Збаражем, то події наступних історичних подій могли зазнати іншого ходу і розвитку. Битва під Зборовом з королем Яном-Казимиром могла б стати вирішальною у перемозі над Польщею. Але в критичний момент Богдана зрадив кримський хан Іслам-Гірей. Тому 18 серпня 1649 року Б. Хмельницький змушений був підписати з Польщею Зборівський трактат. Г. Грабянка наголошує на таких пунктах договору: «Військо запорозьке це вільне воїнство, що живе згідно з правилами, затвердженими королем… Права церкви східної, кліру та церковних маєтків відкрито визнаються; київський митрополит повинен займати в сенаті місце поряд з примасом, а уніяти не мають права на нього тиск чинити. На воєводства, каштелянства, старостівства, на посади суддів мають призначатися русини, а не поляки» [31, с. 132]. Тобто, увага зосереджується на найбільш принципових речах для розвитку політичної системи тогочасної України. Проте обидві сторони – і польська шляхта, і українське козацтво – не були задоволені умовами Зборівського трактату. Незважаючи на це, договір був ратифікований польським сеймом 8 січня 1650 року. Тоді ж була дана «Декларація його королівської милості Запорозькому війську на дані пункти супліки», відповідно до якої запорозьке військо хоч і мало утримуватися польським королем, але повинно мати власну автономію. Це був компроміс, завдяки якому проголошувалася Козацька держава. Водночас декларація мала яскраво виражений православний характер, бо у ній утверджувалися не лише військові права, а й свобода православного віросповідання. Г. Грабянка наголошує, що тоді «над ляхами верх вдалось взять Україні» [43, с. 14].

Опис облоги Збаража в романі слугує кульмінацією, а битва під Берестечком – епілогом. Тому, не зважаючи на те, що автор міг у вигідному світлі і якнайкраще описати перемогу польської сторони, не став, на великий жаль своїх шанувальників, цього робити [39, с. 11].

Роман «Вогнем і мечем» став своєрідною відповіддю на праці представників краківської історичної школи (Юзеф Шуйський, Станіслав Шмолька, Міхал Бобжинський). Вони були прибічниками внутрішніх причин занепаду Польської держави. Вчені пророкували Польщі неминучий розпад, викликаний анархією шляхти та відсутністю політичної далекоглядності. Генрік Сенкевич вважав, що історики, показуючи негативну сторону життя польського суспільства, шкодять патріотичним та національним почуттям народу, руйнують його моральні підвалини. Письменник вважав, що народ повинен мати свою національну гордість і за будь яких обставин прагнути незалежності. Таким чином, роман Г. Сенкевича «Вогнем і мечем», в якому змальовані події XVII століття, насправді належить до культурної ситуації XIX століття і відображає історичні реалії польської культурної свідомості того часу [11, с. 342]. Роман був розрахований на польського читача, який потребував яскравого, живого слова про подвиги своїх предків та колишню велич Речі Посполитої. Сенкевич відродив призабуті ідеали шляхетства, національної гідності та самобутності. Роман «Вогнем і мечем» став прикладом того, що літературу можна використовувати з політичною метою. Про те, що «Вогнем і мечем», а також інші два романи («Потоп», «Пан Володийовський»), які склали трилогію, були чимось куди більшим, ніж просто геніальні пригодницько-історичні романи, досить влучно написав наприкінці тридцятих років ХХ століття польський мистецтвознавець Іґнаци Хшановський: «Страшно подумати... чим ми були б без неї. Жоден інший твір нашої літератури, ані Міцкевича, ані Словацького, ані Красінського, ані Виспянського не відіграв [...] такої значної ролі у процесі національного усвідомлення, без якого ми ніколи не здобули б незалежності, як трилогія Сенкевича. З усіх його здобутків – це здобуток найбільший, безсмертний не тільки в історії нашої літератури, а й в історії національного життя, в історії нашого воскресіння: завдяки трилогії Сенкевич є одним із найзаслуженіших будівничих того фундаменту, на якому виросла [...] державна споруда» [28, с. 134].

Тому не дивно, що в романі так возвеличується героїзм польського народу, з ентузіазмом описано битви національно-визвольної війни. При цьому значимість перемог українців замовчується, а провідна роль належить полякам.

Дата добавления: 2015-08-17