Ярема Вишневецький

Найбільш епічною, монументальною і навіть символічною постатю в романі «Вогнем і мечем» постає князь Ярема Вишневецький. Він втілює собою ідею міцності влади і польської державності, вірності батьківщині і її колонізаторської політики ХVІІ століття, яка є просто честю і гонором Речі Посполитої. При створенні образу князя Вишневецького автор досить добре врахував сподівання читача, його бажання бачити в романі яскраву, легендарну історичну особу, грізного, сильного, але разом з тим справедливого вождя. Постать Яреми в творі оповита міфічною атмосферою, яка з’явилась у переломні воєнні часи і поєднувала античні традиції з сарматськими ідеалами [19, с. 152].

Історичного Вишневецького наділяють такими рисами, які були характерними для «кресових» магнатів: непомірні гордість, пиха, зухвалість, запальність, владність, амбітність й егоїзм. Твердий, жорсткий характер Яреми проявлявся не лише в придушенні козачих бунтів, «залізний князь» міг за допомогою зброї змусити рахуватися з собою гетьманів і, навіть, короля, а також диктувати свою волю в сеймі (Гадяцька справа) [20, с. 161]. Проте Сенкевич зумів ці риси облагородити, адже перед лицем загрози від «внутрішнього» ворога жорстокість заради високої мети має «виправдання». Тим більше у такій складній ситуації Ярема зумів приборкати власні амбіції та егоїзм. Автор супроводжує ім’я князя красномовними епітатами як от: «вірлиний розум», «пан надзвичайно чутливого серця», «справжній батько для лицарства», «найвидатніший воїн у Речі Посполитій». Він завойовує повагу і похвалу навіть ворогів. У розмові Тугай-бея з Хмельницьким перший говорить: «Лев ховається в серці цього гяура... Краще б я з ним стояв, ніж з тобою» [22, с. 49].

Такий типовий для польської громадськості глорифікваний образ Яреми Вишневецького, який став зростати в історіографії з появою «Історичних нарисів» Людвіка Кубалі, критикує Ольгерд Гурка. Він впевнений, що «Історичні нариси» перенасичені вигадками автора і створюють образ, невідповідний реальності. Саме ідеї Кубалі пізніше були використані й узагальнені у художньому образі князя Вишневецького в романі «Вогнем і мечем» Генріка Сенкевича [54, с. 326].

У своїх працях Гурка відтворив зовсім протилежний образ князя Ієремії, змальовуючи його як «вигнанця, підступного грабіжника, мучителя, направо і наліво плануючого змови, що раз за разом втікав від ворога [...], що міг пориватися вбити самого короля і вирізати сенаторів з помсти за демаскування його як судового шахрая» [55, с. 138]. Звісно, така смілива позиція Гурки викликала море протесту і критики як зі сторони кафедр вищих навчальних закладів, так і від періодичних видань. Найбільш гостро з баченнями Гурки дискусували Владислав Томкєвич (стосовно політичної та суспільної ролі князя) [56, с. 284] та Мар’ян Кукєль (щодо військової сторони діяльності князя).

Для аргументації своїх тверджень О. Гурка навів факти підступного захоплення Вишневецьким маєтків шляхтичів, а також підступного пограбування ним володінь удів та сиріт по родичах. Але найвагоміше звинувачення проти Яреми було наведення фактажу стосовно його змови з гетьманом Богданом Хмельницьким [25, с. 105]. По-перше, Гурка впевнений, що Ярема навмисне не допоміг військам Миколи Потоцького під Корсунем і допустив їх поразку [55, с. 123]. По-друге, він висунув свідчення про листування між Вишневецьким та Хмельницьким, у якому підкреслено дружні стосунки між князем та гетьманом. Про це свідчив і факт відправлення каральноїної експедиції військ Хмельницького проти повстанських загонів Небаби, які пограбували маєтки князя Вишневецького, та дозвіл гетьмана князю вчинити самосуд над винуватцями. Ще одним компроматом не на користь Ієремії є закиди О. Гурки, у яких він звинувачував князя в пограбуванні коштів, зібраними львів’янами на оборону міста, і залишення на призвольще безборонного міста. Захищаючи свою позицію Гурка, опонуючи М. Кукєлю щодо неможливості оборони Львова, довів, що Вишневецький навіть не мав у своїх планах захищати місто, бо найняв не піхоту, а лише кавалерію, яку планував використати для тиску на елекційному сеймі [55, с. 194].

Ще одним штрихом у критиці О. Гуркою «грози козацтва» було заперечення військових заслуг князя, що підносились у польській історіографії. Зокрема, на противагу відомому історику Владиславу Конопчинському, він навів докази стосовно втечі князя в числі перших у битві при Пилявцях. Гурка піддав сумнівам героїчне зображення у працях Кукеля та Томкєвіча оборони Збаража коронними військами під рукою князя Вишневецького, і вказав, що насправді усим процесом оборони керував Анджей Фірлей. Крім того, Гурка прямо заперечив думку Л. Фронся (автора «Оборони Збаража») стосовно головної ролі військ князя в обороні фортеці [55, с. 205].

Зі своєї сторони Ольгерд Гурка схвально відносився до діяльності Анджея Фірлея, Адама Кісіля, Миколи Остророга, підносив військові здібності та таланти Єжи Оссолінського та короля Яна Казимира. Така оцінка діячам підтверджує погляди політичного табору Ю. Пілсудського, до якого належав О. Гурка, в якому роль лідера-правителя в суспільному житті є визначальною [55, с. 185]. Позитивний відгук отримали дії, стосовно мирного врегулювання конфлікту з козаками, Єжи Оссолінського та Адама Кісіля. А сама критика глорифікації особи князя Яреми Вишневецького, спроби зробити з нього національного героя була спробою заперечити ідею, фундаментом якої було виховання молодого польського покоління на прикладах «воїнів добра», «героїв» у польсько-українському конфлікті [30, с. 184].

Варто звернути увагу на те, що біографія Яреми Вишневецького має численні «білі плями», які часто заповнюються міфами та легендами, а ще його діяльність наповнена парадоксальними моментами, що спричинює неоднозначну оцінку цієї особи істориками та громадськістю. Для поляків він є національним героєм (але тут бувають неоднозначні оцінки), а для українців, навпаки, – «ворог народу», антигерой. Щопрада, в Україні останнім часом актуальною стала тенденція спроби реабілітації постаті Вишневецького [30, с. 259].

То чому ж українцям, як і полякам, так важко дати об’єктивну оцінку Яремі Вишневецькому? На нашу думку, це зумовлено рядом причин. По-перше, цьому заважає не завжди свідоме трактування подій ХVII ст. через завісу уявлень нового часу. Це стимулює нас дивитися на тей період з позицій націоналізму, розглядати історичних діячів як антигероїв чи національних героїв [22, с. 50]. По-друге, характеризуючи Ярему Вишневецького увага звертається переважно на два моменти в його біографії – боротьба з козацтвом та гетьманом Хмельницьким і зрада православ’я та перехід в католицизм. Тому, звісно, українці оцінюють такі факти з негативної сторони, а поляки – з позитивної. Решта доволі таких важливих моментів з біографії князя часто ігноруються. І, по-третє, окремі аспекти діяльності Ієремії вивчені погано. Наприклад, ми не дуже добре знаємо його діяльність в сфері політики, коли він, ставши на чолі партії «княжат старожитніх», виступив своєрідним лідером регіоналізму. При чому, така діяльність дорого йому коштувала. Протягом довгого часу політична польська еліта свідомо ігнорувала князя Ярему в особі королів Яна Казимира та Владислава та коронного канцлера Єжи Оссолінського [56, с. 241]. Вони прагнули не допускати Вишневецького до великої політики. Релігійна політика Ієремії не вивчена. Князя часто зображують як ревного католика (що і спостерігаємо в романі «Вогнем і мечем»), проте, насправді, він був досить прагматичним та лояльним, тому протегував і католикам, і православним. А також готовий був співпрацювати й з протестантами. Залишається не вивченою адміністративна й господарська діяльність Яреми Вишневецького. Але саме в цій галузі князь, виходячи з окремих свідчень, досягнув значних успіхів. Врешті-решт, мало відомо про його взаємини з козацтвом до 1648 р. [30, с. 173].

А ким вважав себе сам Ярема Вишневецький?

Перше місце в його самоусвідомленні займало князівське походження. На тей час воно в очах суспільства розглядалося як Бажий дар, щось сакральне. Титул князя урівнював своїх носіїв зі шляхетською спільнотою і щей давала вагомі переваги при отриманні держаних посад, відкривав ширші можливості для співучасті в управлінні Річчю Посполитою. Врешті-решт, така привілегія давала шанс отримати королівську корону. Князі Вишневецькі, до речі, мали родинні зв’язки з литовськими, польськими королями і, навіть, московськими царями [20, с. 157].

Те, наскільки Ієремія Вишневецький цінував свою приналежність до князівського роду, свідчить активна участь князя в захисті прав руських князів у 1638 р. У молодому віці (усього 26 років) він очолив партію «княжат старожитніх», до складу якої входили поважні і старші за віком українські аристократи. Мова йшла про те, щоб зберегти за цими князями титули, отримані ними ще до Люблінської унії [25, с. 106]. Ці змагання, що очолив Вишневецький, можна розцінювати як своєрідний руського регіоналізму, але який знаходився завжди в легальних межах. Ярема взагалі належав до легістів – людей, що ставили закон понад усе. Таке його бачення допомогло сформувати перебування під час навчання у Європі, де відносно високою була повага до закону.

Релігійна приналежність у самоусвідомленні людей того часу відігравала важливу роль. Ярема походив з родини із сильними православними традиціями. Його батьки (Михайло і Раїна) усіляко протегували православній церкві та були ревнителями православ’я. Тому ієремія теж сповідував батьківську релігію до 1632 року, поки не прийняв католицизм, повернувшись із Західної Європи. Досить поширеною є думка, що в ті часи було розповсюдженим масове окатоличеня православної шляхти, але насправді таке явище не було популярним. Через це зміна конфесії була в тогочасному суспільстві нонсенсом. З цього приводу звернувся в осудливому листі висловився український церковний діяч Ісайя Косинський [20, с. 160].

Чому ж Ярема наважився на такий крок? Адже він знав, що багато людей із його оточення такі дії розцінять негативно. Чимало дослідників пояснюють такий учинок тим, що князь навчався у львівських єзуїтів, а також студіював в італійських університетах. І, познайомившись із західноєвропейською католицькою культурою, став їй симпатизувати. Такі ідейні мотиви, звісно, мали місце, але не варто думати, що тільки вони спричинили зміну конфесійних поглядів Яреми Вишневецького.

Князь добре розумів, що приналежність до католицизму відкриває для його політичної кар’єри набагато кращі можливості, а також для входження в число державної еліти. Саме такий мотив, на нашу думку, виявився вирішальним [22, с.52].

Дехто зосереджує увагу на чисто суб’єктивних моментах, що сприяли зміні релігійного бачення князя. Справа в тому, що його батька Михайла отруїв православний ченець. Зрозуміло, цей факт не міг не впливати на Ярему, але, на нашу думку, його не варто перебільшувати.

Звісно, зміна конфесії, за великим рахунком, не робила честі Вишневецькому. В умовах тогочасного різкого конфесійного протистояння в Україні такий крок сприймався як віровідступництво, зрада батьківських традицій, які дуже високо цінувалися. Не виключено, що молодий і амбітний Ярема, який нещодавно повернувся з-за кордону й прагнув досягнути успіхів у політичній кар’єрі, зробив такий крок не достатньо подумавши. Зрештою, перехід до католицизму у плані політичної кар’єри для Яреми мало що дав. Але без нього він би не користувався такою популярністю серед католицької шляхти, а його син не отримав би королівську корону. У цьому, в принципі, можна побачити «далекоглядність» князя [56, с. 194].

Однак не варто закидати Яремі релігійну нетерпимість, бо він, фундуючи католицькі костели на українських землях, водночас допомагав православним святиням. Є навіть свідчення, що під час війни під проводом Хмельницького козаки розграбували деякі православні монастирі, а Ярема виступив на захист цих обителей. Виглядає досить таки парадоксально – ревнитель католицизму захищає православних ченців від козаків, які виступають оборонцями православ’я. Показово також, що коли в 1648 р. тривало безкоролів’я, Вишневецький підтримав кандидатуру на трон Юрія І Ракоці, який був протестантом. Тобто, коли заходила мова про речі суспільно важливі, для князя приналежність до католицької церкви важила небагато. В принципі, такий «конфесійний прагматизм» був поширеним явищем у середовищі тодішніх магнатів Речі Посполитої [16, с. 17].

Саме прагматизм, тверезий розрахунок допоміг Яремі освоїти землі Задніпров’я й стати надзвичайно багатою людиною. Його успіхи в цьому плані видаються просто фантастичними. До речі, варто відзначити, що Вишневецькі не належали до багатих землевласників. Тому деякі представники цієї династії шукали для себе «рицарського хліба», як це робив Дмитро Байда-Вишневецький, прадід Яреми [20, с. 159].

На жаль, ми не маємо грунтовних досліджень господарської та адміністративної діяльності князя. За підрахунками В.Томкевича, коли в 1630 р. Ярема прийняв спадок, що перейшов йому від батька, то на приналежній йому території Задніпров’я проживало близько 4500 чоловік, а вже через 15 років тут жило близько 230 тисяч людей. Щоправда, такі цифри видаються фантастичними. Інші дослідники більш стримані в оцінці успіхів Вишневецьким щодо заселення ним Задніпров’я [56, с. 288]. І все ж ніхто не сумнівається, що величезна територія, яка стояла пусткою, була залюднена. З’явилися міста, де інтенсивно розвивалася торгівля, – Лубни, Хорол, Прилуки, Ромни, Пирятин та інші. Доходи Вишневецького, на думку В.Томкевича, становили 600 тис. злотих – величезна на той час сума. Правда, дехто називає скромніші цифри, але навіть якщо їх прийняти, всеодно вони свідчать про господарські успіхи князя. Ярема, володіючи чималими статками, міг виставити військо чисельністю кілька тисяч чоловік. При цьому варто відзначити, що розвиток домену князя відбувався без підтримки влади і якихось надань [56, с. 301].

Існують навіть смілива думка, представником якої є професор П. Кралюк, що своєю господарсько-адміністративною діяльністю Вишневецький створив базу для формування сучасної української нації. Але така думка надто голосно висловлена і заслуговує на критику [22, с. 52].

Отже, постаті гетьмана Богдана Хмельницького і Яреми Вишневецького самі по собі, незважаючи навіть на думки істориків і дослідників, залишаються легендарними. Для когось вони герої, а для когось – вороги, при чому оцінювання гетьмана і князя відбувається полярно одне до одного. Ці люди змінювали хід подій та творили історію, вони внесли камні у підвалини нашого сьогодення. Але Генрік Сенкевич, намагаючись зміцнити дух і «укріпити серця» своїх співвітчизників, у романі «Вогнем і мечем» Ярему поставив вище Хмельницького. Він створив ідеальний образ національного героя в часи розрухи польської державності. Але, як вдало зауважив Ольгерд Гурка, не варто було його будувати таким чином, щоб були ображені національні почуття українського народу.

Дата добавления: 2015-08-17