Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький – це одна з найвизначніших постатей в історії України. Його ім’я оповите міфами та легендами, його політична діяльність засуджується і отримує схвальні відгуки, його возвеличують і проклинають, справедливо високо оцінюють його розум, хоробрість, військову майстерність і вигадливість.

Але у романі «Вогнем і мечем» Сенкевич нам показує іншого Хмельницького. Він створює образ гетьмана немов у кривому дзеркалі, викривлюючи реальність. У творі великий Богдан постає перед читачем маленьким і з великими амбіціями, а ще хитрим, віроломним, пихатим, жорстоким. На нього письменник вішає усі біди і негаразди, які відбувалися у Речі Посполитій в середині XVII ст., усю пролиту невинну кров і не виправдовує його дій [44, с. 14].

Ось як розповідає про Богдана Хмельницького Генрік Сенкевич:

«Це був чоловік у розквіті сил, середнього зросту, у плечах широкий, величезного зросту, з виразними рисами обличчя. Голову він мав величезну, шкіру дряблу, дуже засмаглу, очі чорні і, точно як у татарина, з легким розкосом; навколо його вузького роту росли тонкі вуса, що розходились широкими кистями. На могутньому обличчі якого знаходились відвага та зверхність. Тут суміщалось щось таке що притягує але й разом з тим щось таке що відштовхує: гетьманська велич, суміщена з татарською лукавістю, миролюбність та злість» [7, с. 30].

«Двісті тисяч озброєних та окрилених перемогами людей були тепер готові на все за одним рухом його пальця…. На початку сам гетьман не усвідомлював власної сили і не розумів наскільки високо він вознісся…. Однак по мірі розвитку подій в ньому все більше міцнів той безмірний, нікому не підзвітний егоїзм, рівного котрому не знала історія. Відчуття зла й добра, злочину та доброчинності, насилля та справедливості змішались в поняттях Хмельницького в одне з відчуттям особистої образи та корисності…. Людей, події та цілий світ він підганяв під власне «Я» [7, с. 432].

«Він відчував себе господарем України. Запорозьке козацтво стояло за нього: ніколи, не під чиєю владою не купалося воно в такому морі крові, не мало таку велику здобич; дикий за своєю натурою свій народ тягнувся до нього, …, українець разом з повітрям степу увібрав в себе повітря свободи настільки безмежної, дикої та буйної, як сам степ. Чи мав він охоту ходити за панським плугом, коли його погляд губився в пустелі, Господом, а не господином даної, коли із-за порогів Січ кликала його: «Кидай пана та йди на волю!», коли жорстокий татарин вчив його воювати, привчав його погляд до пожеж та крові, а руку – до зброї?! Чи не краще було займатися розбоєм під керівництвом Хмеля та панів різати, аніж заломлювати перед підстаростою шапку?..» [7, с. 473].

І, на думку Сенкевича, егоїзм гетьмана, його власне прагнення самовиразитись, помститися привели Україну до руйнації.

Окремо мову можна вести про єврейські погроми козаками. Єврейські дослідники й історики дають досить негативну оцінку діяльності Хмельницького й козацтву. Наприклад Натан Ганновер у «Глибокому мулі» розповідає: «І було в 5408р. (1648) …, і був козак в місті Чигирині на ім’я Хмель (да буде стерте ім’я його) – по-руськи, а по-польськи Хмельницький (да буде стерте ім’я його). Він був з козачих сотників, та маючи величезні стада, він був прославлений своїм багатством, був він чоловіком розумним, але з розумом, спрямованим на зле; дуже хитра людина та відважний воїн. А проживав він у Чигирині, що належав гетьману Конєцпольському. Гетьман розгадав його: він знав, що під солодкими словами ховались «сім мерзот в серці його» і що в душі він замишляв зле, що взагалі у звичках православних» [3, с. 65]. Отже, як бачимо, оцінка досить неоднозначна, але увага більше, як і в романі «Вогнем і мечем», акцентується на негативних рисах. У цьому ж творі він згадує про звірства, які чинили козаки євреям. Не було помилування нікому, навіть жінкам і дітям. Опис катування єврейського народу можна порівняти з м’ясорубкою. Інакше це не назвеш. Перед страхом жахливої смерті євреї навіть здавалися татарам у полон, звідки їх могли викупити родичі [21, с. 6].

У коментарі до хроніки Ганновера Наталія Яковенко зазначає, що Ганновер загалом згадує про 80 тис. загиблих, 20 тис. узятих у полон татарами й 41 тис. тих, що померли від пошестей й голоду. На думку історика, ці цифри є значно перебільшеними. Однак, визначити більш-менш верифіковано, якою ж була кількість жертв Хмельниччини, теж не вдається. Оцінки вчених коливаються - від кількох тисяч до десятків тисяч. Шауль Штампфер обраховує кількість загиблих у 18-20 тис. людей, отже – кожен другий від загальної чисельності євреїв на цій території [3, с. 158].

Яковенко вважає оповіді про криваві штурми й розправи над населенням Тульчина та Немирова «легендарними». Це не означає, що численних жертв не було, але просто не можна, спираючись на будь-які документи їх порахувати [3, с. 123].

У післямові професор причиною нещасть тогочасних євреїв, які опинилися між молотом і ковадлом, називає той факт, що вони виявилися в ролі «відповідальних за соціальні утиски», на них як на орендарів і збирачів податків вилився гнів українського населення [3, с. 178].

Цей текст не можна використовувати з метою фактографії злочинів проти тогочасної єврейської людності України. Адже він лише переказує факти й легенди, які ходили між людьми, після та під час описуваних подій. Та не тільки – іноді «й нестримно фантазує» [3, с. 175].

Ганновер не єдиний єврейський майстер пера, який ставиться до гетьмана Хмельницького негативно. Письменник Фрідріх Горенштейн у п’єсі «Бердичів» пише:

«Чуєш, Сумер, Міля не дає Злоті дивитися телевізор … Це що, Київ показують? Це площа Богдана Хмельницького… Ось він сидить на коні.

Сумер. Коли я був у Києві, так я підійшов до пам’ятника Богдана Хмельницького та плюнув, тільки щоб ніхто не бачив, і сказав, тільки щоб ніхто не чув: ідешер койлер… вбивця євреїв».

Розбіжності в сприйнятті козацького вождя бачимо вже в поглядах сучасників, людей, котрі, за словами Івана Франка, «перетерпіли на власній шкурі криваву драму Хмельниччини». Не дивно, що для поляків гетьман був передовсім зрадником, кровожерним тираном, сином антихриста, збурювачем спокою, а рівночасно (як і всі козаки, про що вже довелося згадувати) – хлопом, розбійником [34, с. 278]. Водночас не піддавалися сумніву його мужність і сила, що не раз трактувалося як бич Божий, посланий за бунти і зради поляків, бо саме ім’я Богдан тлумачилося як Богом даний для кари [28, с. 136]. В старій в українській традиції постать гетьмана тлумачилась неоднозначно. Учена поезія періоду перших козацьких перемог 1648-1649 рр. сформулювала тезу про Богдана-визволителя, яскраво висловлену, наприклад, у віршах, що супроводжували текст реєстру Війська Запорозького 1649 р. Автор обігрує уже згадане тлумачення імені гетьмана – Богдан, тобто Богом даний – для наголошення на божественно санкціонованій місії козацького вождя. Йому в заслугу ставляться два подвиги – перед православною церквою і перед Руссю-державою, для чого використано промовисті паралелі з Петром Могилою і київськими князями Володимирового коліна [17, с. 365].

Банально, але кожна війна, попри найвищі мотиви, в ім’я яких вона ведеться, приносить незчисленні страждання, смерть, спустошення і жорстокий автоматизм винищення людиною собі подібних. Не стала винятком з цього печального правила і козацька революція. Проникливий діагноз тому, що спалахнуло як звичне для Речі Посполитої чергове козацьке сум’яття, поставив уже наприкінці травня 1648 р. Адам Кисіль у листі до короля: починається жахлива селянська війна. За два-три тижні після Корсунської битви Україну охопила буря, що вирувала вже поза контролем та, очевидно, і поза бажанням Хмельницького [23, с. 174]. Звістка про козацькі перемоги під Жовтими Водами й Корсунем стала іскрою, що впала на бочку сухого пороху і викликала доти не бачений вибух активності простолюду. В ньому змішалися докупи затятий соціальний антагонізм і сп’яніння від безвладдя, віковічний потяг до «життя без пана» і помста за національні та релігійні приниження [29, с. 20]. Ледь не кожний селянин за мить перетворився на вояка – ворога усталеного режиму, персоніфікованого в ляхах (під якими розумілися й українські пани) та євреях-орендарях, а закони війни, як завжди, зняли табу на вбивство. Громади сіл і містечок ставали збройними ватагами, а з останніх формувалися більші загони і висувалися найенергійніші старшини, які оголошували їх козацькими. Самовидець у своєму літописі напише про це так: «Усе, що живо, піднялося в козацтво». І на чолі цієї розбурханої ріки став Богдан Хмельницький [2].

Таким чином, постать великого гетьмана в історії та літературі неможливо оцінити суто однозначно. Навіть Генрік Сенкевич та Натан Ганновер, піддаючи Хмельницького критиці, згадують про його живий розум і військовий талант.

У романі «Вогнем і мечем» його постать поставлено під таким ракурсом, дивлячись з якого, захопитись цією великою людиною неможливо. Тут він – егоїст, правда талановитий, який через власні примхи і забаганки потопив цілу країну у крові.

Дата добавления: 2015-08-17