А тепер – безпосередньо до причин війни.

На рубежі 19 – 20 ст.ст. капіталізм переріс в імперіалізм. Мир виявився майже повністю поділеним між найбільшими державами. Підсилилася нерівномірність економічного й політичного розвитку країн. Держави, які пізніше інших вступили на шлях капіталістичного розвитку (Німеччина, Японія), а також США, швидко висувалися вперед і тіснили зі світових ринків старі капіталістичні країни — Великобританію й Францію, наполегливо домагаючись переділу колоній.

Найбільш гострі протиріччя виникли між Німеччиною й Великобританією, інтереси яких зіштовхувалися в багатьох районах земної кулі, але особливо в Африці, Східній Азії й на Близькому Сході, куди головним чином направляв свою торговельну й колоніальну експансію германський імперіалізм. Серйозну тривогу в англійських правлячих колах викликало будівництво, яка відкривала Німеччини прямий шлях через Балканський півострів і Малу Азію до Перської затоки й забезпечувала їй важливі позиції на Близькому Сході, що ставило під погрозу морські й сухопутні комунікації Великобританії з Індією.

Глибокими були суперечності між Німеччиною й Францією. Їхніми джерелами були прагнення германських капіталістів навічно закріпити за собою Ельзас і Лотарингію, відібрані у Франції в результаті франко-прусської війни 1870-1871, і рішучість французів повернути ці області. Інтереси Франції й Німеччини зіштовхувалися й у колоніальному питанні. Спроби Франції захопити Марокко зустрічали рішучу протидію з боку Німеччини, яка також претендувала на цю територію.

З кінця 19 ст. наростали російсько-германські суперечності. Експансія германського імперіалізму на Близькому Сході, його спроби встановити контроль над Туреччиною торкалися економічного, політичного й воєнно-стратегічного інтересів Росії. У своїй митній політиці Німеччина прагнула шляхом високих мит обмежити ввіз зерна з Росії й одночасно забезпечити вільне проникнення на російський ринок германських промислових товарів.

Глибокі протиріччя існували між Росією й Австро-Угорщиною на Балканах. Основною причиною їх була експансія Габсбурзької монархії, підтримана Німеччиною, на сусідні південнослов’янські землі – Боснію, Герцеговину й Сербію з метою затвердити панування на Балканах. Росія, підтримуючи боротьбу народів балканських країн за волю й національну незалежність, розглядала Балкани як свою сферу впливу. Крім того, царизм і російська імперіалістична буржуазія прагнули до захоплення Босфору й Дарданелл із метою закріплення позицій на Балканах.

Багато спірних проблем існувало між Великобританією й Францією, Великобританією й Росією, Австро-Угорщиною й Італією, Туреччиною й Італією, але всі вони відступали на другий план перед головними суперечностями: між Німеччиною і її суперниками – Великобританією, Францією, Росією. Загострення й поглиблення цих суперечностей штовхало імперіалістів до переділу світу, а він “… не міг, на основі капіталізму, відбутися інакше, як ціною всесвітньої війни ” (Ленін СТ.И., там же, т. 34, с. 370).

У 1910-х р.р. наростали класова боротьба й національно-визвольний рух. Величезний вплив на підйом боротьби працюючих мас за своє соціальне й національне звільнення зробила Революція 1905-07 у Росії. У Німеччині, Франції, Великобританії відбувався значний ріст робочого руху. Найвищого рівня класова боротьба досягла в Росії, де з 1910 р. почався новий революційний підйом, назрівала гостра політична криза. Поширювався національно-визвольний рух в Ельзасі (Цабернський інцидент 1913 року), Ірландії, а також боротьба поневолених народів Австро-Угорщині. Імперіалісти прагнули шляхом війни придушити визвольний рух робітничого класу й пригноблених народів усередині своїх країн, затримати світовий революційний процес.

Описане стосується держав, їх правителів та народів. Та навіть правителі держав не грали вирішальної ролі у розв’язуванні війни, адже багато в чому вони теж були маріонетками в руках тих, хто володів світовими фінансовими важелями. Це були масонські структури, в яких вже на той час взяв владу сіонізм. І для цих масонських структур держави та народи були лише знаряддям для досягнення своїх цілей.

Масони почали готовити велику війну ще з початку з початку XX-го століття. Як репетицію світової війни, вирішили організувати серію воєн локальних, у тому числі стравити Росію з Японією. Для війни американські банкіри (Якоб Шифф, Морган, Сіті-Банк, Перший національний банк) виділили Японії кредит – 30 млн. доларів США. На той час це були гроші величезні. Одночасно Шифф почав фінансування підготовки першої російської революції. Звичайно кредити масонські ділки давали японцям не задарма. По-перше відсотки – “лічильники” відразу включили, по-друге обмовили собі права одноособових поставок військових товарів, зброї, боєприпасів, продовольства, палива.

З “протилежного” боку теж саме (і узгоджено) робили їх російські колеги. Наприклад, Гінзбург Мозес зумів одержати право одноосібно постачати вугіллядля порт-артурської ескадри ВМФ Росії в 1904 р. і дуже “піднявся” на цьому. Вугілля, до речі надходило саме низькоякісне, але за найвищими цінами. Обурення з боку командирів кораблів ні до чого не призводили. До речі, після розгрому російського флоту, коли Росія змушена була укласти мир з Японією, з російської сторони переговори вів масон С.Ю. Вітте. І про укладення ганебного для Росії миру він повідомив першому не цареві, а керівникові своєї масонської ложі – Мендельсону.

Як доповідав у свій час на засіданні Палати представників США колишній голова Комітету з вивченню діяльності фондів, звільнених від оподатковування Норман Додд, вивчаючи протоколи однієї із провідних світових масонських організацій – “Фонд Карнегі за міжнародний мир”, він установив, що піклувальники фонду протягом усього 1909 року активно обговорювали питання: “Якщо бажано змінити життя цілого народу, то чи існує засіб більше дієвий, ніж війна?” У ході обговорення вони прийшли до висновку, що більш дієвих засобів не існує і відразу задалися наступним питанням: “Як втягнути США у війну?”. Саме так почалася підготовка до організації Першої Світової війни… ОтВам і фонд “за мир”!

Під зміною життя американського народу малося на увазі більш сильне підпорядкування його волі масонства. Крім того, хотілося і заробити на війні. Потім, продовжуючи міркувати над проблемами війни й миру, масони вирішили, що настав час взяти владу у свої руки в усьому світі, створивши Всесвітній уряд, а заодно зупинити занадто бурхливий промисловий ріст Росії, поставити її на коліна. Наприклад, лише один з провідних масонів Бернард Барух за період з 1913 по 1919 роки збільшив свій особистий статок з 1-го до 200 мільйонів доларів США, а тоді це були шалені гроші. Натомість, за період війни всі держави – учасники війни потрапили в найсильнішу фінансову залежність від вищої масонської фінансової олігархії.

В. Ушкуйник, колишній офіцер царської армії, пише: “… відомий американський банкір Якоб Шифф часто хвастався після розпаду Росії, що її загибель – це, головним чином, справа його рук, що коштувало йому і його спільникам великих грошей”. І дійсно, Шифф, разом зі своїми родичами й компаньйонами Варбургами, починаючи з 1916 року відновив активне фінансування революційної діяльності в Росії.

Що ж стосується урядів імперіалістичних країн, то вони підготовку світової війни, як засобу вирішення зовнішніх і внутрішніх протиріч теж вели протягом багатьох років. Вихідним щаблем її було створення системи військово-політичних блоків. Початок цьому поклав австро-германський договір 1879 року, учасники якого зобов’язалися надавати допомогу один одному у випадку війни з Росією. В 1882 до них приєдналася Італія, що шукала підтримки в боротьбі із Францією за володіння Тунісом. Так у центрі Європи виник Потрійний союз 1882 року, або союз Центральних держав, спрямований проти Росії й Франції, а пізніше й проти Великобританії. На противагу йому стала складатися інша коаліція європейських держав. Утворився російсько-французький союз 1891 – 93 років, який передбачав спільні дії цих країн у випадку агресії з боку Німеччини або агресії Італії й Австро-Угорщині за підтримки Німеччини.

Ріст економічної моці Німеччини на початку 20 ст. змусив Великобританію поступово відмовитися від традиційної політики “блискучої ізоляції” і шукати зближення із Францією й Росією. Англо-французькою угодою 1904 року були врегульовані суперечки між Великобританією й Францією по колоніальних питаннях, а англо-російська угода 1907 року закріпила домовленість Росії й Великобританії щодо їхньої політики в Тибеті, Афганістані, Ірані. Цими документами було оформлене створення Потрійної згоди, або Антанти, – блоку Великобританії, Франції й Росії, які протистояли Потрійному союзу. У 1912 році були підписані англо-французька й франко-російська морські конвенції, в 1913 почалися переговори про укладення англо-російської морської конвенції.

Створення військово-політичних угруповань у Європі й гонка озброєнь ще більше загострювали імперіалістичні протиріччя, підсилювали напруженість у міжнародних відносинах. Відносно спокійна смуга світової історії змінилася “… більш рвучкою, стрибкоподібною, катастрофічною, конфліктною… ” (там же, т. 27, с. 94). Загострення імперіалістичних протиріч проявилося у Марокканських кризах 1905-06 і 1911 років, Боснійській кризі 1908-09 років, італо-турецькій війні 1911-12 років, у Балканських війнах 1912-13 років. Великий міжнародний конфлікт був викликаний посилкою Німеччиною в Туреччину військової місії на чолі з генералом О.Ліманом фон Сандерсом для реорганізації й навчання турецької армії (грудень 1913 р.).

Готуючись до світової війни, правлячі кола імперіалістичних держав створили потужну воєнну промисловість, основу якої становили великі державні заводи – збройові, порохові, снарядні, патронні, суднобудівні та інші. До виробництва військової продукції залучалися приватні підприємства: у Німеччині — заводи Круппа, в Австро-Угорщині – Шкода, у Франції — Шнейдер-Крезо й Сен-Шамон, у Великобританії — Віккерс і Армстронг-Уітуорт, у Росії — Путилівський завод та інші.

Імперіалісти обох ворожих коаліцій енергійно зміцнювали свої збройні сили. Досягнення науки й техніки були поставлені на службу війні. З’явилося більше досконале озброєння: магазинні скорострільні гвинтівки й кулемети, які набагато підвищили вогневу міць піхоти; в артилерії різко зросла кількість нарізних знарядь новітніх систем. Велике стратегічне значення мав розвиток залізниць, які дозволяли значно прискорити зосередження й розгортання великих військових мас на театрах воєнних дій, здійснювати більш безперебійне постачання діючих армій людськими поповненнями й всіма видами матеріально-технічного забезпечення. Усе більше важливу роль почав грати автомобільний транспорт. Виникла військова авіація. Застосування у військовій справі нових засобів зв’язку (телеграф, телефон, радіо) полегшувало організацію керування військами. Швидко збільшувалася чисельність армій і навченого запасу.

В області військово-морських озброєнь відбувалося завзяте суперництво Німеччини й Великобританії. З 1905 споруджувалися кораблі нового типу — “дредноути”. До 1914 року германський флот міцно посів друге місце у світі після флоту Великобританії. Інші держави також прагнули до посилення своїх ВМФ, але фінансово-економічні можливості не дозволили їм здійснити розроблені кораблебудівні програми. Непомірна гонка озброєнь вимагала величезних фінансових засобів, що лягало важким тягарем на плечі народів.

Слід зазначити, що якщо чисельність армії Росії до початку війни становила1,423 млн. чол., то усього за всю війну було мобілізовано 15,8 млн. чол. – 8,7% від всього населення. Великобританія за війну мобілізувала 4,9 млн. чол. – 10,7% від всього населення, враховуючи колонії, Франція – 6,8 млн. чол. – 17% від всього населення, враховуючи колонії. В цілому держави Антанти, збройні сили яких до війни становили разом 2,718 млн. чол., за війну мобілізували 27,5 млн. чол. – 10,3% населення.

Цікаво, що Німеччина за роки війни мобілізувала майже стільки ж населення, як і Росія – 14 млн. чол. (20,7% всього населення), 9 млн. мобілізувала Австро-Угорщина, що складало 17,1% від чисельності населення імперії. Разом Центральні держави мобілізували за роки війни 23 млн. чол. – 19,1% від всього населення.

Широкий розмах придбала ідеологічна підготовка війни. Імперіалісти намагалися вселити народам думку про неминучість збройних зіткнень, усіляко насаджували мілітаризм, розпалювали шовінізм. Для цього використовувалися всі засоби пропаганди: друковані СМІ, література, мистецтво, церква. Буржуазія всіх країн, граючи на патріотичних почуттях народів, виправдувала гонку озброєнь, маскувала загарбницькі цілі брехливими міркуваннями про необхідність захисту батьківщини від зовнішніх ворогів.

1.Плани війни й стратегічне розгортання. Генеральні штаби розробляли плани війни задовго до її виникнення. Всі стратегічні розрахунки орієнтувалися на короткочасність і швидкоплинність майбутньої війни. Германський стратегічний план передбачав швидкі й рішучі дії проти Франції й Росії. Передбачалося протягом 6-8 тижнів розгромити Францію, після чого всіма силами обрушитися на Росію й переможно закінчити війну. Основна маса військ (4/5) розгорталася на західному кордоні Німеччини й призначалася для вторгнення у Францію. Їм ставилося завдання завдати головного удару правим крилом через Бельгію й Люксембург, обійти лівий фланг французької армії на захід від Парижа й, відкинувши її до германської границі, змусити капітулювати. Проти Росії виставлялося прикриття (одна армія) у Східній Пруссії. Військове командування Німеччини вважало, що воно встигне розгромити Францію й перекинути свої війська на схід до переходу російської армії в наступ. Головні сили германського флоту (так званий, “флот Відкритого моря”) передбачалося розташувати в базах Північного моря й діями легких сил і підводних човнів послабити британський флот, а потім знищити його головні сили в генеральному бої. Кілька крейсерів виділялося для операцій на морських шляхах сполучення Великобританії. На Балтійському морі ставилося завдання не допускати активних дій російського флоту.

Австро-угорське командування планувало воєнні дії на двох фронтах: у Галичині – проти Росії й на Балканах – проти Сербії й Чорногорії. Не виключалася можливість утворення фронту проти Італії, що була ненадійним членом Потрійного союзу й могла перекинутися на бік Антанти. Це обумовило складання трьох варіантів плану війни й розподіл сухопутних сил на три оперативних ешелони (групи): групу “А” (9 корпусів), що призначалася для дій проти Росії, “мінімальну групу Балкан” (3 корпуси) – проти Сербії й Чорногорії й групу “Б” (4 корпуси), що були резервом верховного командування й могли бути використані як для посилення перших двох груп, так і для утворення нового фронту у випадку виступу Італії.

Генеральні штаби Австро-Угорщині й Німеччині підтримували між собою тісний зв’язок, координуючи свої стратегічні плани. Австро-угорський план війни проти Росії передбачав завдати головного удару з Галичини між Віслою і Бугом на північний схід, назустріч германським військам, які повинні були одночасно розвивати наступ зі Східної Пруссії на південний схід до Седлеця, з метою оточення й розгрому угруповання російських військ у Польщі. Австро-угорський флот на Адріатичному морі мав завдання обороняти узбережжя.

Російський Генеральний штаб теж розробив два варіанти плану війни, що носили наступальний характер. Варіант “А” передбачав розгортання головних сил російської армії проти Австро-Угорщині, варіант “Г” – проти Німеччини, якщо вона буде завдавати головного удару на Східному фронті. Здійснений фактично варіант “А”, планував концентричний наступ в Галичині й у Східній Пруссії з метою розгрому угруповань супротивника, а потім загальний наступ в межі Німеччини й Австро-Угорщині. Для прикриття Петрограда й Півдня Росії виділялися дві окремі армії. Створювалася також Кавказька армія на випадок вступу Туреччини у війну на боці Центральних держав. Балтійському флоту ставилося завдання обороняти морські підступи до Петрограда й не допускати прориву германського флоту у Фінську затоку. Чорноморський флот чомусь не мав затвердженого плану дій.

Французький план війни проти Німеччини (“план № 17″) передбачав перехід у наступ силами правого крила армій у Лотарингії й силами лівого крила проти Меца. Можливість вторгнення германських військ через Бельгію спочатку не враховувалася, тому що нейтралітет Бельгії був гарантований великими державами, у тому числі й Німеччиною. Лише 2 серпня був затверджений варіант до “плану № 17″, що містив уточнення: у випадку наступу германських військ через Бельгію розвивати бойові дії на лівому крилі до рубежі р. Маас від Намюра до Живе.

Французький план відображава непевність французького командування в боротьбі з більш сильною Німеччиною й фактично ставив дії французької армії в залежність від дій германських військ. Флот на Середземному морі повинен був забезпечити перевезення колоніальних військ з Північної Африки у Францію, блокувавши австро-угорський флот на Адріатичному морі; частина сил французького флоту виділялася для оборони підступів до Ла-Маншу.

Великобританія розраховуючи на те, що воєнні дії на суші будуть вестися арміями її союзників – Росії й Франції, не планувала операцій сухопутних військ. Вона зобов’язалася тільки направити на континент у допомогу французам експедиційний корпус. Флоту були поставлені активні завдання – установити далеку блокаду Німеччини на Північному морі, забезпечити безпеку морських комунікацій, розгромити германський флот у генеральному бої.

Відповідно до цих планів відбувалося стратегічне розгортання збройних сил. Німеччина висунула на границю з Бельгією, Люксембургом і Францією на фронті 380 км від Крефельду до Мюльхаузена (Мюлуз) сім армій (1-ша — 7-ма; 86 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1600 тис. чол., до 5 тис. гармат). Головне угруповання цих сил (п’ять армій) розташовувалися північніше Меца на фронті 160 км. Оборона північного узбережжя Німеччини покладалася на Північну армію (1 резервний корпус і 4 ландверні бригади). Верховним головнокомандуючим був імператор Вільгельм II, начальник штабу — генерал Х. Мольтке-Молодший (з 14 вересня 1914 — Э. Фалькенхайн, з 29 серпня 1916 до кінця війни — генерал-фельдмаршал П. Гінденбург).

Французькі армії (1-ша — 5-та; 76 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1730 тис. чол., понад 4 тис. гармат) розгорнулися на фронті до 345 км від Бельфора до Ірсону під командуванням генерала Ж. Жоффра (із грудня 1916 — генерала Р. Нівель, з 17 травня 1917 до кінця війни — ген. А. Петен; 14 травня 1918 верховним головнокомандуючим союзними військами став маршал Ф. Фош). Бельгійська армія (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія; усього 117 тис. чол., 312 гармат) під командуванням короля Альберта І зайняла рубіж на схід від Брюсселя. Британська експедиційна армія (4 піхотних і 1,5 кавалерійські дивізії; усього 87 тис. чол., 328 гармат) під командуванням фельдмаршала Дж. Френча (із грудня 1915 до кінця війни – генерал Д. Хейг) зосередилася в районі Мобежу, примкнувши до лівого флангу угруповання французьких армій. Головне угруповання військ союзників перебувало західніше Вердена.

Проти Росії Німеччина виставила в Східній Пруссії 8-му армію (14,5 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього понад 200 тис. чол., 1044 гармат) під командуванням генерала М. Притвіца, у Сілезії – ландверний корпус генерала Р. Войрша (2 ландверні дивізії й 72 гармати).

Австро-Угорщина мала на фронті від Чернівців до Сандомиру 3 армії (1-шу, 3-тю, 4-у), на правому фланзі армійську групу Г.Кевеса фон Кевесхаза (з 23 серпня – 2-га армія) і в районі Кракова – армійську групу Куммера (35,5 піхотних і 11 кавалерійських дивізій; усього до 850 тис. чол., 1848 гармат). Верховним головнокомандуючим був ерцгерцог Фрідріх, з листопаду 1916 р. – імператор Карл І; начальник штабу – генерал-фельдмаршал Ф. Конрад фон Хетцендорф, з 28 лютого 1917 – генерал А. Арц.

Росія на своєму західному кордоні мала 6 армій (52 піхотні й 21 кавалерійську дивізії; усього понад 1 млн. чола., 3203 гармат). Було утворено два фронти: Північно-Західний (1-ша й 2-га армії) і Південно-Західний (3-тя, 4-та, 5-та й 8-ма армії), 6-та армія обороняла узбережжя Балтійського моря й прикривала Петроград, а 7-ма — північно-західне узбережжя Чорного моря і границю з Румунією. Другочергові й сибірські дивізії підійшли на фронт пізніше — наприкінці серпня – вересні. Верховним головнокомандуючим був призначений 20 липня (2 серпня) великий князь Микола Миколайович. Начальниками штабу верховного головнокомандуючого були: генерал Н.Н. Янушкевич (19 липня (1 серпня) 1914 – 18 (31) серпня 1915), генерал М.В. Алексєєв (18 (31) серпня 1915-10 (23) листопада 1916; 17 лютого (2 березня) – 11 (24) березня 1917; 30 серпня (12 вересня) – 9 (22) вересня 1917). Наприкінці 1916 і в 1917 роках тимчасово виконуючими обов’язки начальника штабу були генерал В.І. Ромейко-Гурко, В.Н. Клембовський, А.І.Денікін, А.С. Лукомський, Н.Н. Духонін. З 20 листопада (3 грудня) 1917 начальниками штабу були М.Д. Бонч-Бруєвич (до 21 лютого 1918 р.), С.І. Кулешін, М.М. Загю.

На Балканах проти Сербії Австро-Угорщина виставила дві армії: 5-ту й 6-ту (13 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього 140 тис. чол., 546 гармат) під командуванням генерала О.Потіорека.

Сербія виставила чотири армії: 1-шу, 2-гу, 3-тю й 4-ту (11 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього 250 тис. чол., 550 гармат) під командуванням воєводи Р.Подорожанина.

Чорногорія виставила 6 піхотних дивізій (35 тис. чол., 60 гармат). Стратегічне розгортання збройних сил сторін було в основному завершено до 4-6 (17-19) серпня.

Воєнні дії відбувалися в Європі, Азії й Африці, на всіх океанах і багатьох морях. Основні дії велися на п’яти сухопутних театрах: Західно-Європейському (з 1914 р.), Східно-Європейському (з 1914 р.), Італійському (з 1915 р.), Балканському (з 1914 р.) і Близькосхідному (з 1914 р.). Крім того, воєнні дії проводилися на території германських колоній в Африці (Германська Східна Африка – до кінця війни, Германська Південно-Західна Африка – до 1915 р., Того – в 1914 р., Камерун – до 1916 р.), у Східній Азії (Ціндао – в 1914 р.) і на островах Тихого океану (Океанія). Найголовнішими сухопутними театрами протягом всієї війни були Західно-Європейський (Французький) і Східно-Європейський (Руський). З морських театрів особливо важливу роль грали Північне, Середземне, Балтійське, Чорне моря, Атлантичний, Тихий і Індійський океани.

Початок першої світової війни.

2. Наростання політичної кризи у світі, загострення капіталістичних протиріч наприкінці 19 ст. і особливо на початку 20 ст., призвели до створення в Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів: Антанти, що об"єднувала Англію, Францію, Росію та "Троїстого союзу", до складу якого входили Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. Вони й зіткнулись у першій світовій війні.

На початку 20 ст. ситуація на Балканах стала вкрай напруженою. Балканські народи вели боротьбу за визволення з-під османського гніту. Їх підтримували держави Антанти, сподіваючись використати у боротьбі проти австро-нимецького блоку.

Влітку 1914 р. протиріччя між двома воєнно-політичними блоками європейських держав - Троїстим союзом і Антантою загострилися до краю. "Пороховою бочкою Європи" став Балканський півострів. За підтримки Німеччини Австро-Угорщина почала відкрито готуватися до війни проти Сербії.

Поблизу сербського кордону австрійські війська проводили маневри. Наслідник австрійського престолу, войовничий Франц Фердінанд прибув з візитом до столиці Боснії Сараєво.

Франц Фердінанд був крайнім мілітаристом, керівником "воєнної партії" в Австрії, одним з головних підпалювачів війни. За три тижні до своєї загибелі він приймав у своїй літній резиденції Конопиште німецького імператора Вільгельма ІІ. Там вони домовлялись про плани війни.

Патріотичні кола Сербії розцінили приїзд принца до Сараєво як виклик. 28 червня 1914 року Франц Фердінанд був убитий членом сербської націоналістичної організації "Млада Босна" Г.Принципом. Заручившись підтримкою Берліна, Відень пред"явив 23 липня Сербії ультиматум. Союзниця Сербії Росія спробувала владнати конфлікт мирним шляхом, запропонувавши проект дипломатичного демаршу країн Антанти. Однак союзники відмовились, а президент Франції Р.Пуанкаре наполягав на проведенні "твердої" політики щодо австро-німецького блоку. Незважаючи на те, що сербія погодилася майже з усіма вимогами ультиматуму, 28 липня Австро-Угорщина оголосила їй війну.

Першого серпня Німеччина оголосила війну Росії і відповідно до свого стратегічного плану концентрувала війська на західних кордонах. Росія почала загальну мобілізацію. 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції, а перед Бельгією висунула вимогу пропустити свої війська через її територію. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії виступила Англія. Порушення нейтралітету Бельгії стало приводом для оголошення Англією 4 серпня війни Німеччині. Так почалася перша світова війна.

Причини першої світової війни.

Перша світова війна різко загострила всі суперечності капіталізму, у тому числі й внутрішні суперечності країн-учасниць війни, створила в них обстановку революційної кризи.

Основною її причиною було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного розвитку, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі.

Німеччина після 70-х років 19 ст. розвивалася у 3-4 раза швидше ніж Англія і Франція, а Японія - разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого рівня розвитку капіталізму досягли США, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі 19-20ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відіграла наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку 20 ст. поділ світу між великими державами в основному був заверешений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомність у Німеччині, США ті Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.

Другою причиною війни був той факт, що на початку 20 ст. розвиток науково-технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка oзброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітарізація свідомості величезних мас людей.

Існувала можливість владнати конфлікт мирним шляхом, об"єднавши зусилля Росії, Англії, Франції. Але аналіз міжнародної ситуації напередодні війни свідчить, що це не так.

По-перше,

поділ Європи на два ворогуючі блоки держав-Антанту і Троїстий союз- вже означав неминучість великої європейської війни.

По-друге,

намітилися головні цілі протиборствуючих сторін і відповідно розроблялися плани ведення війни.

По-третє,

в усіх країнах Європи нечуваного розмаху досягла гонка озброєнь, зростала чисельність армій.

У липні 1913 р. німецький Рейхстаг затвердив закон про збільшення армії в мирний час на 136 тис. осіб, а на початок війни чисельність сухопутної німецької армії досягла 800 тис. осіб. У 1912 р. в Австро-Угорщині було прийнято новий військовий закон, який передбачав збільшення рекрутського набору до 200 тис. осіб і додаткові асигнування на збройні сили. У серпні 1913 року французький уряд ухвалив закон про подовження терміну служби з 2 до 3 років і зниження призовного віку з 21 до 20 років, що дало змогу довести чисельність армії майже до 900 тис. осіб. Найчисельнішою була російська армія. Якщо в 1912 р. вона становила 1 млн. 400 тис. осіб, то після прийняття у 1913р. "Великої програми щодо посилення армії" мала збільшитися на 400 тис. осіб.

Перша світова війна була наслідком протиріч капіталізму на його імперіалістичній стадії.

1. Стратегічні плани учасників війни.

У результаті нерівномірного економічного розвитку різних капіталістичних країн, що посилився у період імперіалізму, змінилося співвідношення сил в самій світовій системі капіталізму. Це стало причиною гострого суперництва між великими капіталістичними країнами за політичне панування у світі, за перерозподіл ринків сировини і збуту.

Суперечності насамперед виявилися між Німечинною з одного боку і Велікобританією, Францією та Росією з іншого.

Плани ведення війни розроблялися з урахуванням головних цілей протиборствуючих сторін.

Війна була несправедливою і загарбницькою для всіх держав воюючих блоків, кожна з яких переслідувала виключно свої цілі, намагаючись досягти їх за рахунок сусідів.

Німеччина прагнула покласти край пануванню Британії на морі, захопивши її колонії, промислово розвинені райони північно-східної Франції, відторгнути від Росії Прибалтику, Донську область, Крим, Кавказ. Планувала захопити велику територію в Європі та Африці, Бельгію, Марокко, Конго, Єгипту, закріпити своє становище в Туреччині й на Близькому Сході. Берлін прагнув створити союз європейських держав на чолі з Німеччиною. Виношувалися плани проникнення німецького капіталу в Китай.

Правлячі кола Великобританії хотіли зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтаю Месопотамію і частину Аравійського півострова. Англія намагалася підірвати економічну могутність Німеччини, знищити її як суперника в торгівлі, посилити вплив на Близькому Сході.

Франція розраховувала повернути собі Ельзас та Лотарінію, приєднати лівий берег Рейна й Саарський вугільний басейн.

Австро-Угорщина винотувала експансіоністські плани щодо Росії та балканських країн-Сербії, Боснії, Герцеговини.

США до війни не підтримували жодного з європейських угруповань, але, безперечно, не були байдужими до європейської політики. Вступивши у 1918 р. у війну на боці Антанти, США забезпечили її перемогу в боротьбі з країнами німецького блоку.

США намагалися поширити свій вплив на весь американський континент і посилити проникнення в Китай, де велику активність проявляла Японія.

Дата добавления: 2015-08-17