Лекція 4. Преса Франції до і після революції.

До Французької революції про незалежну пресу говорити практично не доводилось – вона просто не могла існувати в умовах тотальної попередньої цензури, але просвітницькі ідеї знахоиди свій шлях до читацької аудиторії. “Володарями думок” були філософи, а філософія французького Просвітництва була публіцистичною, надихалася ідеєю історичного прогресу та бачила в історії “школу моралі й політики”.

Вчення про політичну свободу, яке розробляв Шарль Луї Монтеск’є й розвивали енциклопедисти, набувало особливого смислу в умовах монархічної держави. У своїй головній праці “Про дух законів” (1748) Монтеск’є поєднував поняття свободи із концепцією розумно встановлених законів. Він писав, що “для громадянина політична свобода є душевний спокій, що ґрунтується на переконанні в своїй безпеці. Щоб мати цю свободу, необхідне таке правління, при якому один громадянин може не боятися іншого громадянина”. Тому потрібні межі втручання державної влади в справи приватної особи й розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади.

Зерна просвітницьких ідей падали на підготовлений грунт – “збільшується кількість просвітницьких гуртків і салонів, зростає кількість підпільних видань, більшає рукописів сміливих трактатів. Водночас посилюються репресії влади, усе складніше стає отримати “королівський привілей” на друковані книги; авторів, видавців, друкарів кидають до в’язниці й засилають на галери (у Венсенському замку чи в Бастілії побували і Вольтер, і Дідро, і Кребійонсин, і Мармонтель та багато інших)”.

Наближення революції різко політизувало ситуацію у Франції. Зросла роль друкованої періодики. Як писав Гюстав Лансон, основне “явище цього періоду – народження газетної літератури. Були й раніше газети, але їхня влада починається з революції”.

Політична газета народилася у Франції саме в 1789 р., коли практично всі політичні партії усвідомили важливість періодичної преси. Майже всі лідери революції виступали в якості редакторів власних газет – Мірабо, Марат, Бабеф, Робесп’єр, Демулен.

Один з найбільш талановитих журналістів цього періоду, Каміль Демулен, писав у своїй газеті “Les Revolutions de la France et de Brabant” (“Революція Франції й Брабанта”): “Сьогодні журналісти – громадська влада. Вони викривають, декретують, управляють найдивнішим чином, виправдовуючи чи засуджуючи. Щодня вони піднімаються на трибуну… вони серед тих, чий голос чують 83 департаменти. За два су можна почути цього оратора. Газети кожного ранку сипляться як манна небесна і… подібно до сонця, щодня виходять освітлювати горизонт”.

Журналістська діяльність Демулена показова для революційної епохи. Він заявив про себе в період так званого “дощу памфлетів” напередодні взяття Бастилії. Його памфлет “Вільна Франція”, який несе на собі печатку риторики Ціцерона, і памфлет “Промова ліхтаря”, що малює образ ідеальної республіки, зробили ім’я Демулена популярним серед республіканців.

Це був час гучних гасел і швидко спалахуючих зірок журналістського світу. Так, памфлет [абата] Сійєса “Що таке третій стан?..” (1789 р.) – з історичними словами “що таке третій стан? Ніщо. Чим він має стати? Усім” – зробив безсмертним ім’я автора.

Почавши з памфлета, Демулен пройшов журналістську школу в газетах самого графа Мірабо, одного з кращих ораторів революції. Публіцистика Мірабо вирізнялася логікою – “стислою, сильною, часом софістичною з відтінком відвертості, завжди впевненій у собі і яка схоплювала скрізь головні аргументи та корисні докази”.

Цій залізній логіці і вчився у нього Демулен, ставши видавати власний щотижневик “Les Revolutions de la France et de Brabant” (1789 – 1791).

На першому етапі Французької революції (травень 1789 – серпень 1792) відбулася подія, що стимулювала життя періодичних видань. Свобода преси була юридично закріплена в “Декларації прав людини й громадянина” (26 серпня 1789 р.), де говорилось, що “вільне повідомлення думок є одним з найдорогоцінніших прав людини; а тому кожний громадянин може вільно говорити, писати й друкувати, лише за умови відповідальності за зловживання цією свободою у випадках, визначених законом”. Це ж положення було відображене в Конституції 1791 р. Підсумком стало кількісне зростання періодики – якщо в 1788 р. в усій Франції було 60 періодичних видань, то в період з 1789 по 1792 рр. виникло більше 500 газет.

У цей період повернувся до країни з Америки Жан-П’єр Бріссо, котрий став одним з лідерів революційної преси, а його газета “Patriot Francais” (“Патріот Франції”, 1789— 1793) – символом нових перетворень. Відомим став Жан-Поль Марат, вустами якого “заговорив четвертий стан”. Марат максимально використав можливості свого друкованого органу “L’Ami du Peuple” (“Друг народу”, 1789 – 1793) для впливу на громадську думку.

Луї Антуан Сен-Жюст писав: “Преса не мовчить; вона є безпристрасний голос, який лунає безперервно, зриває маску з честолюбця, викрикає його хитрощі, робить його предметом загального осуду; преса – це палаючий погляд, що бачить усі злочини та відтворює їх незмивними фарбами; це зброя як істини, так і брехні. Із пресою справа така ж сама, як і дуеллю: якщо видати закони, спрямовані проти неї, це будуть погані закони; вони вдарять по злу на великому віддаленні від його джерела”.

Починаючи з 1793 р. Французька революція перейшла у фазу “поїдання власних дітей”. Згідно з одним з нових декретів Конвенту, смертної кари зазнавали автори й видавці всілякого роду творів преси, які висловлювалися за розпуск народного представництва чи на користь відновлення королівської влади. Один за одним піднімалися на ешафот ті, кому ще недавно аплодував Конвент. У період якобинського терору було страчено Бріссо. За ним пішов у небуття видавець дуже популярної газети “Le Pere Duchesne” (“Татко Дюшен”, 1790 – 1794) Жак Рене Ебер, видання якого брати Гонкури вважали “єдиним по-справжньому виразним у революції”. Потім настала черга й Демулена, котрий виступив проти якобинських репресій у своїй новій газеті “La Vieux Cordelier” (“Старий Кордельєр”, 1793 – 1794) і гільйотинованого разом із прибічниками Дантона у квітні 1794 р.

Як образно висловився з цього приводу Сен-Жюст, “ці письменники і ці оратори встановили цензуру, яка була деспотизмом розуму і майже завжди – істини; стіни заговорили, інтриги незабаром стали явними для всіх, носіям чеснот чинили допит, душі плавилися в горнилі”.

Якобинська диктатура не змогла довго протриматись і змінилася періодом Директорії (1795 – 1799), встановленій так званою Конституцією ІІІ року (1795), яка виявила по відношенню до періодичної преси не меншу жорстокість, аніж її попередники. У 1797 р. було видано указ, що передбачав розстріл кожного, хто зробить спробу відновити королівську владу. У цей період було заарештовано багато письменників, звинувачених у змові проти республіки. Сорок п’ять газетних видавців і редакторів були вислані без усякого суду, а 42 газети закриті. При цьому в Конституції ІІІ року були знову проголшені основні принципи свободи слова й преси.

Революційний генерал Бонапарт, улюблений полководець Директорії, практично без спротиву захопив владу 18 брюмера 1799 р., оголосивши себе першим консулом Франції. Поспіхом складена “Конституція VІІІ року” (1799) заснувала консулат, питання про пресу взагалі обійшла мовчанкою. “Консульський указ про газети”, що вийшов 17 січня 1800 р., призвів до закриття 60 з 73 газет, які видавалися в Парижі, а на міністра поліції було покладено обов’язок стежити, щоб на території Парижа та Сенського департаменту не з’явилося жодної нової газети, а “редактори газети були непідкупної моральності й патріотизму”.

У Бонапарта на початку його правління не було бажання відновити цензуру, але він прагнув поставити під свій контроль усі друковані видання. Чудово розуміючи силу преси, він якось сказав, що “чотири ворожо налаштовані газети небезпечніші за сто тисяч штиків”, і ця його позиція багато в чому пояснює дальший розвиток ситуації з періодикою у Франції.

Переможні війни Бонапарта в Швейцарії та Італії привели його до ідеї оголосити себе прижиттєвим консулом, а в 1804 р. сенат проголосив його імператором французів під ім’ям Наполеона. У Конституцію імперії, прийняту 18 травня 1804 р., були включені чотири статті, покликані гарантувати свободу преси, які насправді практично анулювали цю свободу.

Політична опозиція владі першого консула несподівано була виявлена в сенаті та академії наук, у середовищі людей, котрих називали “ідеологами”. Майже всіх ідеологів (на чолі з Дестютом де Трасі) можна було назвати молодшим поколінням “енциклопедистів”, які зберігали республіканські ідеали. “Ідеологи” знайшли себе в періодичній літературі, створивши зусиллями П’єра Луї Женгене свій друкований орган – журнал “Decade philosophique, litteraire et politique” (“Філософські, літературні та політичні декади”, 1794 – 1807). Цей журнал захищав ліберальні ідеї в епоху Імперії, залишаючись органом духовної опозиції, коли пряме політичне протистояння було практично неможливе. Наполеон вкрай негативно сприйняв діяльність “ідеологів”, і в 1807 р. за височайшим повелінням цей журнал було з’єднано із “Journal de L’Empire” (“Журнал Імперії”).

Найбільш помітним явищем періоду Імперії слід назвати газету Луї Франсуа Бертена, яка залишила яскравий слід в історії французької журналістики ХІХ ст. Бертен у період Революції співробітничав у таких періодичних виданнях, як “Journal Francais” (“Журнал Франції”), “Eclair” (“Блискавка”). Його політичним ідеалом була конституційна монархія, у своїх статтях Бертен активно підтримував роялістський рух часів Директорії. У 1797 р. газета “Eclair” була заборонена, а сам Бертен був змушений переховуватись, щоб уникнути арешту.

У 1800 р. він разом з братом П’єром Луї Бертеном, котрий також був залучений до журналістської і політичної діяльності, придбав “Journal des Debates politiques et litteraires” (“Журнал дебатів політичних і літературних”), газету, засновану в Парижі ще в 1789 р. “Journal des Debates” була позбавлена можливості відкрито критикувати дії уряду, але ніколи не схилялася до оспівування існуючого режиму, чим придбала незвичайний авторитет. За свою незалежність і ледь приховані роялістські натяки Бертен потрапив на 9 місяців до в’язниці, а потім був висланий до Італії, де подружився з іншим вигнанцем – Франсуа Рене де Шатобріаном.

У 1804 р. Бертен отримав дозвіл вернутися до Франції, але його газета була перейменована на “Journal de L’Empire”, і до неї було приставлено спеціального цензора (спочатку ним був Ф’єве), якому видавці повинні були виплачуати величезний гонорар (24 тис. франків щороку).

Газета Бертена цікава не лише своїм протистоянням режимові Наполеона, але й запровадженням нових журналістських форм і жанрів, які в подальшому увійшли в практику усієї європейської журналістики. Йдеться про фейлетон. Самого слова “фейлетон” ще не було у французькій мові ХVІІІ ст., воно з’явилося лише в 1800 р., коли Бертену спала на думку ідея випускати додаткові полоси до своєї газети “Journal des Debates” (feuilleton – листок, листівка).

Потім у 1803 р. він змінив формат газети – подовжив його, і додаткова частина, відокремлена від газети “лінією відрізу” (білим пробілом), стала називатися фейлетоном. У подальшому термін “фейлетон” використовувався у значенні: а) літературного матеріалу “підвалу” газети; б) літературного твору малої форми публіцистично-злободенного характеру, вміщеного або у “фейлетон” газети, або в додаткових частинах журналу (огляд, суміш). Саме у другому значенні цей термін закріплюється й одержує широке розповсюдження у Франції, потім у Німеччині і в Росії, але сам процес трансформації фейлетону з рубрики в жанр зайняв досить тривалий проміжок часу, остаточно визначившись у жанровому аспекті лише на початку ХХ ст.

У “Journal des Debates” становлення фейлетону пов’язується з іменем Жюльєна Луї Жоффруа, театрального критика. Жоффруа повернувся після еміграції до Франції в 1800 р. і зайняв місце фейлетоніста-критика “Journal des Debates”. Смакові пристрасті Жоффруа були доволі одноманітні, але в своїх судженнях він був рішучим і спирався на здоровий глузд. Це імпонувало й привертало увагу тим, що він включав до театральних оглядів політичні натяки.

У рік “великої чистки”, яку зазнала французька журналістика в 1807 р., цензора Ф’єве у бертенівській газеті було замінено на цензора Етьєнна. Але Наполеону і цього здалося мало, і в 1811 р. газета, тираж якої досяг 32 тис. прим., був конфіскований на користь держави, а Бертену було оголошено, що “він уже достатньо збагатився”.

Запровадження усе більш жорстких заходів проти газети “Journal des Debates”, перейменованої на “Journal de L’Empire”, було пов’язано з прийняттям декрету про пресу, який поставив під цілковитий контроль “головного управління справами книгодрукування й книжкової торгівлі” (при міністерстві внутрішніх справ) всю періодичну пресу. До 1811 р. у Парижі були дозволені тільки чотири щоденні газети “Journal de Paris” (“Паризька газета”), “Gazette de France” (“Французька газета”), “Monituer” (“Наставник”) і “Journal de L’Empire” (“Журнал Імперії”).

Наполеонівська політика по відношенню до преси позначилася і на німецькій журналістиці. Дія французького декрету про пресу 1810 р. не лише поширювалась на окуповані території Рейнського союзу, а й впливала на сусідні держави. Так, уряд Пруссії заборонив щоденну газету Генріха фон Клейста “Berliner Abendblatter” (“Берлінські вечірні листки”) за політичні коментарі. У самій же Німеччині усім газетам було наказано передруковувати політичні новини тільки з офіційної французької газети “Monituer”. В Італії, яка також знаходилася під французькою окупацією, могли діяти лише проурядові видання, типу “Monitore di Roma” (“Римський наставник”), скопійовані з французьких зразків.

У 1814 р. Конституційна хартія відновила у Франції свободу слова, яка тут же була перекреслена законом від 21 жовтня 1814 р., що запроваджував попередню цензуру для всіх періодичних видань і творів, обсяг яких не перевищував 20 друкованих аркушів. Але навіть ці обмеження порівняно з антижурналістською наполеонівською політикою здавалися послабленнями, і до 1824 р. у Парижі виходило 12 щоденних газет, загальним накладом в 54 тис. прим. У цілому ж, у період з 1814 до 1830 рр. французький уряд сім разів змінював цензурні правила.

У період Реставрації Бертен повернув собі газету, відновив її колишню назву, зробивши “Journal des Debates” важливим органом рялістської преси і опорою монархічної влади аж до 1823 р. За статтю проти Карла Х, яка закінчувалася словами “Нещасна Франція! Нещасний король!”, Бертена було притягнуто до суду, але виправдано. А після відставки Шатобріана з посади міністра газета “Journal des Debates” перейшла в “конституційну” опозицію і сприяла падінню Бурбонів.

У Німеччині Союзним актом в 1815 р. було оголошено, що буде вироблено однакове законодавство про свободу преси для всіх союзних держав, але ця обіцянка не була виконана. Замість цього в 1819 р. було видано закон про пресу, який майже дослівно повторював французьке законодавство 1814 р., і німецькій пресі довелося чекати свободи слова до 1848 р.

У Франції гарантій свободи слова вдалося добитися після подій липня 1830 р., коли було видано п’ять указів, в яких король своєї особистою владою, без участі палат, змінив правила проведення виборів, а також запровадив вкрай суворі цензурні правила відносно книг і особливо газет.

За ініціативою редактора газети “National” (“Національна”) Армана Карреля журналісти оголосили, що не будуть коритися незаконним ордонансам Карла Х і випустили газети без цензурного дозволу. Париж почав будувати барикади. Карл Х поспішив відізвати свої укази, зняв

найбільш одіозних міністрів, але було пізно. Тимчасовий уряд, який становили провідні журналісти й депутати, прийняв рішення передати королівську владу Людовику-Філіпу Орлеанському, який не претендував на абсолютну владу. Розпочався період Липневої монархії, і була прийнята нова Конституційна хартія, в якій було записано, що “цензура не може бути ніколи відновлена”.

Дата добавления: 2015-08-02