Розквіт періодичної преси в Англії ХІХ ст.

В Англії ХІХ ст. спостерігався справжній розквіт періодичної преси: у 1810-і рр. тільки в Лондоні видавалось більше 30 журналів, а в 1820-і рр. – уже близько 100. Едінбург стає другим інтелектуальним центром Англії, отримавши титул “шотландських Афін”.

У першій половині ХІХ ст. серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливових у галузі культури та громадсько-політичної думки журнали – “The Edinburgh Review” (“Едінбургський огляд”, 1802 – 1929), “The Quarterly Review” (“Щоквартальний огляд”, 1809 – 1967), “Blackwood’s Magazine” (“Блеквудівський журнал”, з 1817), “The London Magazine” (“Лондонський журнал”, 1820 – 1826), а також газета, що стала синонімом якісної преси, – “The Times” (“Часи”: тут має стояти примітка: інколи це переклад звучить як “Епоха”).

Щоквартальний журнал “The Edinburgh Review” було засновано в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вігів, і серед його засновників були Френсіс Джеффрі, Сідні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, котрий одним з перших почав платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання протягом 27 років залишався Френсіс Джеффрі, критик та есеїст, який поклав початок плеяді всевладних редакторів в англійській журналістиці ХІХ ст.

“The Edinburgh Review” стало надзвичайно впливовим виданням, а багато його статтей політичного та літературно-критичного характеру сприймались як “істина в останній інстанції”. Поміркований консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні судження вирішальним чином вплинули і на письменників, і на читачів.

У перші роки видання журнал критикував поетів-лейкістів, зокрема Вільяма Ворсворта та Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р. і яка висміювала юнацький збірник поезій лорда Байрона, потягла за собою один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Скривджений Байрон відреагував на випад “The Edinburgh Review” віршованою сатирою “Англійські барди та шотландські оглядачі” (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.

Тим не менше високий рівень критичних статтей “The Edinburgh Review” послужив взірцем для багатьох європейських та американських літературно-критичних видань. Як редактор Френсіс Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїістів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, котрі почали свій творчий шлях у журналі “The Edinburgh Review”.

Щоквартальник “The Quarterly Review” було засновано в Лондоні в 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного “королем книговидавців”. “Хрещеним батьком” видання став Вальтер Скотт, котрий остаточно посварився з “The Edinburgh Review”, а першим редактором – публіцист і сатирик Вільям Гіффорд (1809 – 1824), який свого часу прославився виданням щотижневика “The Anti-Jacobin” (“Антиякобинець”, 1797 – 1798).

Журнал швидко здобув вплив, співвідносний із впливом “The Edinburgh Review”, і навіть скандал з розгромною рецензією на поему Джона Кітса, що призвів до смерті поета, став своєрідним аналогом “байронівському”. Той же Кітс в одному з листів (1818) відзначав феномен впливу ппулярних щоквартальників на громадську думку: “Журнали розслабили читацькі уми і почали заохочувати їх до неробства – мало хто тепер здатний мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають усе більш і більш могутніми, особливо “Куотерлі”. Їхня влада схожа із впливом забобонів:

чим більше й довше юрба піддається їхньому впливові, тим сильніше вони розростаються та вкорінюються, відвойовуючи собі усе більший простір. Я мав надію, що коли люди побачать, нарешті, – а їм пора вже побачити – всю глибину безсоромного шахрайства з боку цієї журнальної напасті, вони з презирством від нього відвернуться, але як би не так: читачі – це глядачі, що юрмляться у Вестмінстері навколо арени, де відбуваються півнячі бої – їм подобається дивитися на бійку і рішуче байдуже, який півень переможе, а який виявиться переможеним…” Проте, у тому ж 1818 р. Вільям Гіффорд зміг гідно оцінити роман Мері Шеллі “Франкенштейн”.

“Blackwood’s Magazine” було засновано в Едінбурзі в 1817 р. Він став органом так званих “молодших торі”. Його ідейним натхненником став, як і випадку з “The Quarterly Review”, Вальтер Скотт, а “фінансовою основою” – видавнича фірма Вільяма Блеквуда, чиє прізвище і опинилось у назві щомісячника. Першими редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і Джон Вільсон, автор драматичної поеми “Чумне місто”, яка послужила сюжетною основою для пушкінського “Бенкету під час чуми”. Редакторський тандем Локхарт – Вільсон став відомий своїми сатиричними атаками на лібералів (поема “Халдейський рукопис”), а також на поетичну школу “кокні”, тобто на лондонських романтиків.

Після переїзду Локхарта в 1825 р. у Лондон, де він обійняв посаду редактора “The Quarterly Review”, Джон Вільсон тривалий час залишався на редакторському посту “Blackwood’s Magazine”, де під псевдонімом “Крістофер Норт” публікував серії есе, що увійшли в історії англійської літератури під назвою “Аброзіанські ночі”. З редакторською діяльністю Локхарта та Вільсона була пов’язана історія журналістської дуелі, коли в розпал полеміки, яка розгорілася між “Blackwood’s Magazine” і “The London Magazine”, Джон Скотт (редактор “The London Magazine”) викликав у 1821 р. на двобій Джона Локхарта. На тій дуелі, де місце Локхарта зайняв його друг Джонатан Крісті, Джона Скотта було вбито.

Журнал “The London Magazine”, заснований Джоном Скоттом у 1820 р., був суто літературним виданням і, незважаючи на короткий термін свого “життя”, здійснив значний вплив на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися обдарування таких блискучих есеїстів, як Чарльз Лем (“Нариси Елії”), Вільям Хеззлітт (“Застільні бесіди”), Томас де Квінсі (“Сповідь англійця, котрий вживає опіум”).

На рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. в Англії газети не мали такого впливу на громадську думку, як журнали. Однак саме в цей час з’явилася газета, що вважається нині синонімом респектабельності британської преси. Її засновником став англійський друкар Джон Уолтер, котрий розпочав у 1785 р. видавати газету “Universal Daily Register” (“Універсальний щоденний журнал”). У 1788 р. видання Джона Уолтера було перейменоване на “The Times” (“Часи”), і під цією назвою газета увійшла в історію світової преси.

Завданням Джона Уолтера було зробити “The Times” виданням, цікавим усім читаючим колам. У своїй першій редакційній статті він заявив про те, що “газета повинна бути хронікером часу, вірним літописцем усіх проявів людського розуму; вона не має зосереджуватись тільки на одній події, але, подібно до добре сервірованого столу, повинна мати в своєму арсеналі страви на будь-який смак… і, уникаючи крайнощів, триматися золотої середини”.

У часи Джона Уолтера заняття журналістикою не було прибутковою справою, єдина нагорода – набуття політичного впливу. Наклади британських газет були невеликими, і в 1795 р. тираж “The Times” що становив 4800 прим., вважався рекордним.

Справжнє значення “The Times” як загальнонаціональної, а потім впливової європейської газети виявилось тільки у ХІХ ст. У 1803 р. управління “The Times” перейшло до Джона Уолтера ІІ, котрий посилив у “The Times” риси респектабельності і зробив це видання найпоінформованішим у країні. У період наполеонівських воєн Англія знаходилася не лише в економічній, а й інформаційній

блокаді – іноземні новини надходили з великим запізненням. Скориставшися ситуацією, газета “The Times” у 1807 р. послала свого кореспондента Генрі Робінсона висвітлювати події в Європі. Репортажі кореспондента “The Times” з Німеччини та Іспанії публікувались до 1809 р., ставши своєрідним британським “вікном в Європу”, а сама газета збільшила мережу своїх кореспондентів як всередині країни, так і за кордоном.

У 1817 р. Джон Уолтер ІІ зайняв місце в парламенті, а на посаду редактора призначив Томаса Барнса. Барнс звів газету у ранг незаперечних авторитетів у світі інформації, закріпивши за нею статус впливового видання. Виважена позиція “The Times”, яка не допускала явного радикалізму, та орієнтація на традиційні цінності середнього класу вигідно вирізняли її серед популістських і радикальних видань того часу, не кажучи вже про бульварну пресу.

Публікації й позиція “The Times” відіграли помітну роль у таких важливих політичних подіяї, як перша парламентська реформа 1832 р. (яка дала право голосу дрібній і середній буржуазії та знищила частину “гнілих містечок” на користь промислових центрів), прийняття закону про емансипацію католиків, відміна хлібних законів у 1846 р.

Пік популярності “The Times” припав на події Кримської війни, в період редакторства Джона Ділейна. Висвітлювати військові дії був відправлений знаменитий кореспондент “The Times” Вільям Рассел, перший військовий кореспондент в історії британської преси. Репортажі Рассела з місця боїв надихали поетів, рядки його репортажів ставали крилатими виразами, а його викриття військових і політичних кіл призвели до відставки уряду та зміни військового керівництва.

У середині ХІХ ст. “The Times” отримала прізвисько “Громовержець”. Її щоденний тираж досяг 60 тис. прим., тоді як наклад найближчого конкурента ледве наближався до 6 тис. Точність і якість репортажів, своєчасність висвітлення подій, високий рівень передовиць та аналітичних статтей, поінформованість у хитросплетіннях європейської політики зробили “The Times” еталоном європейського періодичного видання. У багатьох європейських столицях власні кореспонденти “The Times” користувались такою ж увагою, як і посли іноземних держав. Преса в особі “The Times” ставала справжньою “четвертою владою”. Для Абрахама Лінкольна “The Times” цього періоду – “одна з найвеличніших сил у світі“, навіть королева Вікторія в одному з листів поскаржилася на впливовість цієї газети.

Газета завжди була чутлива до технологічних та оформлювальних інновацій. 10 січня 1806 р. у “The Times” вперше з’явилася ілюстрація, присвячена похорону адмірала Нельсона. “The Times” першою в Європі використала можливості парового друкарського верстата, винайденого в 1810 р. саксонським друкарем Фредеріком Кенігом. Новинка Кеніга тривалий час не знаходила промислового застосування, поки “The Times” не задіяла машину Кеніга у видавничому процесі в 1814 р. І це дозволило лондонській газеті перейти з випуску 300 прим. газети за годину на друкарському верстаті на випуск 1100 прим. за годину.

Подальшим проривом у галузі друкарської справи став винахід ротаційної друкарської машини, зроблений американцем Річардом Хоу в 1846 р. “The Times” тим часом йшла власним курсом і в 1848 р. змогла впровадити машину, яка із застосуванням рулонного паперу одночасно друкувала і лицьовий, і зворотний бік з продуктивністю майже 8 тис. прим. за годину. Цей ривок відразу мав великі наслідки. Ціни на пресу впали на 25%.

“The Times” виграла битву за механічне виробництво шрифтів, першою використавши в 1881 р. рядковідливну машину, запатентовану Фредеріком Вілксом.

Виникнення перших інформаційних агентств.

Іншою важливою комунікаційною інновацією стало виникнення інформаційних агентств. Перше в світі інформаційне агентство з’явилось у 1835 р. у Парижі. Його засновником став Шарль Луї Гавас (Авас: тут має бути примітка), котрий розпочав свою діяльність з “бюро перекладів Гаваса”. В його завдання входило оперативне забезпечення перекладів зарубіжної преси для потреб місцевої періодики. У подальшому інформаційне агентство Гаваса одержувало новини із зарубіжних газет, а також від широкої мережі власних кореспондентів, продаючи отриману інформацію в паризькі газети, потім у провінційні, а потім і в зарубіжні видання. Для швидкого отримання інформації в період, коли залізниці були ще вкрай повільним засобом повідомлення, а телеграф тільки почав входити у газетну та інформаційну практику, агентство Гаваса з успіхом застосовувало голубину пошту.

У Гаваса з’явилися два здібні учні та наслідувачі – Б. Вольф та П.Ю. Рейтер, які слідом за вчителем створюють інформаційні агентства преси відповідно в Німеччині (1848) та в Англії (1851).

Поява в Англії інформаційного агентства “Рейтер” та скасування гербового збору в 1855 р. привели до втрати монопольного становища “The Times” у світі новин, а видання-конкуренти (“The Daily Telegraph”, “The Guardian”) збільшили наклади й потіснили “The Times” на читацькому ринку.

Технологічні нововведення у видавничому процесі та запровадження в європейських країнах у широких масштабах початкової освіти стимулювали появу “масових”, недорогих періодичних видань, розрахованих на смаки малоосвіченої, але великої читацької аудиторії.

Лідером французької “penny press” був Еміль де Жірарден – один з найбільш цікавих журналістів і редакторів Франції ХІХ ст., котрий вловив тенденції розвитку сучасної йому журнальної періодики. Він починав з випуску журналу мод “La Mode” (1829 – 1854). Журнал “La Mode” спочатку виходив як суто великосвітський журнал. Незабаром де Жірарден надав йому рис політичного видання, але зберіг розділ мод з картинками із життя вищого світу, враховуючи інтереси реальної читацької аудиторії видання.

Найуспішніший видавничий проект де Жірардена – заснування ним у 1836 р. нової політичної газети “La Presse” (“Преса”), річна передплатна ціна якої (40 франків) була удвічі нижча за інші видання. Де Жірарден вірно розрахував, що при великій кількості передплатників оголошення друкуватимуться в його газеті і плата за них покриє низьку передплатну ціну. Нова газета де Жірардена привернула читачів не тільки низькою передплатною ціною, а й блискучими журналістськими іменами (наприклад, Теофіля Готьє, котрий вів розділ художньо-критичного фейлетону).

Де Жірардену вдалося перетворити свою газету на незалежне видання, і публікації в “La Presse” нерідко викликали роздратування влади. У 1848 р. де Жірарден був заарештований за розпорядженням Ежена Кавеньяка, а видання “La Presse” було призупинено. Випущений на свободу після 11 днів ув’язнення де Жірарден помстився Кавеньяку, відчайдушно борячись проти його кандидатури на посаду президента республіки. При цьому він прийняв бік принца Луї-Наполеона. Однак, ставши членом законодавчих зборів, де Жірарден став противником бонапартизму. В якості народного депутата де Жірарден постійно виступав на захист повної свободи преси.

З іменем де Жірардена пов’язується і перша поява в європейській періодиці “прихованої реклами”. Виникнення подібної реклами відзначається фахівцями іще в газетах ХVІІІ ст., але подібні повідомлення прватних осіб було легко відрізнити від редакційного тексту, хоча б за місцем публікації в газеті і за спеціальними позначками-маркерами типу N.B. чи P.S. Проте на початку ХІХ ст. стали з’являтися такі повідомлення рекламного характеру, які важко було відрізнити від редакційного тексту. “Оскільки до редакційної частини читаюча публіка ставиться з великою увагою та довірою, ніж до відділу оголошень, то такі оголошення для того, хто рекламує, мають велику цінність. Де Жірарден враховував це і брав за рядок повідомлення значно дорожче, ніж за рядок

оголошень. Ці повідомлення трапляються двоякого роду: в одних наприкінці замітки, цікавої самої по собі, наводиться фраза чи кілька фраз рекламного характеру, в інших немає навіть натяку на рекламу, хоча фактично уся замітка вміщена в цілях реклами”.

У французькій “penny press” з’явився і такий цікавий газетнй феномен, як “роман-фейлетон”. Його поява пов’язується з діяльністю Луї Верона, журналіста та публіциста, котрий в 1835 р. відмовився від прибуткової посади директора Гран-опера, ставши головним власником газети “Constitutionel” (“Конституціоналіст”). Верон зміг зробити газету популярною, запропонувавши читачеві роман з продовженням. У 1837 р. ним став роман Ежена Сю “Вічний жид”.

Цікаво відзначити, що майже всі романи Ежена Сю, починаючи з 1837 р., публікувалися спочатку як романи-фейлетони. Вони знаходили доступ до читача, який нерідко не брав до того книги в руки, і в свою чергу залучаючи його до газети. Верон знав читацькі смаки і зробив вірну ставку на новий роман Е. Сю.

Під час друкування “Вічного жида” у “Constitutionel” кількість передплатників піднялася з 3 тис. до 40 тис., у читальнях вишуковувались черги, неграмотним читали вголос порт’є та сусіди.

Звернення до масового міщанського читача, необхідність протягом ряду місяців тримати його в постійному очікуванні продовження, поспішність самого процесу написання народили характерну для роману-фейлетону техніку: спрощеність психологічних мотивувань, сентиментально-мелодраматичний добір персонажів, складність інтриги при безлічі кульмінаційних пунктів, які подекуди зводили виклад до монтажу розрізнених виразних ситуацій, розтягнутість, зрештою, емоційність і неохайність мови.

Діяльність таких видавців і редакторів, як Верон чи де Жірарден, свідчила про наступ нової ери в журналістиці – ери, в якій основний акцент робитиметься на смаки масового читача. Елементи масової культури починають активно виявлятися у другій половині ХІХ ст.

У цій пресі особливий акцент робився на описові сенсаційних злочинів. Ще в 1827 р. у “Blackwood’s Magazine” було опубліковано в тональності похмурого гумору есе Томаса де Квінсі “Про вбивство як одне з витончених мистецтв”. Де Квінсі запропонував новий погляд на тему, що формувалася в періодиці: він естетизував злочин, вивівши його за рамки бульварної хроніки у галузь семіотики зла й краси злочинного задуму та виконання. Ця маргінальна галузь культури – підхід до забороненого, можливість торкнутися до моторошної таємниці – набули особливого смислу у вікторіанську епоху. Жах, що ховається поруч, привносив у життя обивателя відчуття-переживання легкого невротичного стану. Найстрашніший, гранично естетизований, “знаковий” злочин 1880-х – серійні вбивства Джека-Потрошителя, які залишилися темною таємницею вікторіанського Лондона – апофеоз матеріалізації самої ідеї та естетики злочину.

По цьому шляху пішла щоденна французька газета М.П. Мілло – “Petitte Journal” (“Маленька газета”), заснована в 1861 р. Вона завоювала аудиторію завдяки ставці на моторошні вбивства. Чим жахливішими були описувані злочини, тим стрімкіше зростав тираж, наблизившись у 1869 р. до 470 тис. прим.

Преса швидко засвоїла і прийоми ілюстрованих видань, доповнивши сенсаційність відповідним відеорядом. Той же Мілло на початку 1870-х рр. скупив практично усі паризькі ілюстровані видання, щоб створити першу у Франції щоденну ілюстровану газету з накладом, що наближався до 1 млн. прим. Для порівняння – перша щоденна ілюстрована газета в Англії “Daily Graphic” виникла лише в 1890 р.

Політична та радикальна журналістика Європи – чартистська преса Англії, республіканська преса Франції, соціалістична періодика Німеччини, Франції та інших європейських країн по-своєму

доповнювала строкату ідеологічну палітру преси, але все ж повторювала розроблені “якісною” та “масовою” журналістикою типологічні інновації, що вже склалися.

Найбільш помітним явищем у журналістиці кінця ХІХ ст. можна вважати наступ ери “нового журналізму”, пов’язаного з виникненням газети “Daily Meil”, заснованої в 1896 р. Альфредом Хармсвортом, а також традиції “малих журналів”, що вийшли з пізньовікторіанського естетизму “Yellow Book” чи “The Savoy” з ілюстраціями Обрі Бердслі.

Дата добавления: 2015-08-02