Просвітницька журналістика» Д. Дефо та Дж. Свіфта

Початок європейського Просвітництва пов’язаний з ідеями англійських деїстів та філософів кінця ХVІІ ст. Прийняття у 1689 р. “Білля про права” (цей документ враховував деякі філософські концепції Джона Локка) стало знаменною подією не лише для Англії, а й для усієї Європи, тому що в “Біллі про права” була заявлена нова модель взаємостосунків особистості й держави. Висловлене Локком (у роботі “Про громадянське правління”, 1690) положення про те, що “ми народжуємось вільними, так само, як ми народжуємось і розумними”, для багатьох звучало справжньою відвертістю. Вольтер писав, що Локк розгорнув перед людиною картину людського розуму, як чудовий анатом пояснює механізм людського тіла. Багато французьких просвітників (Монтеск’є, Вольтер, Прево) відправилися в Англію, щоб на місці ознайомитися з тим, що здалося їм найпередовішим і плідним у галузі культури, ідеології та державного устрою.

Завдання просвітницької журналістики – виправляти мораль суспільства посередництвом просвіти й розваги. Тому мова просвітницьких видань вирізнялася простотою та ясністю, щоб бути зрозумілою й дохідливою максимально більшій кількості читачів. Як писав Даніель Дефо, “якщо мене спитають, який стиль я вважаю найкращим, то я відповім – той, на якому можна розмовляти з п’ятьма сотнями людей найрізноманітніших професій, виключаючи ідіотів та божевільних, і бути зрозумілим усіма”.

Сам Дефо прославився як досвідчений памфлетист і полеміст, сатиричні випади якого не раз досягали цілі. Його памфлет “Найкоротший спосіб розправи з дисидентами” (1702) був спрямований проти релігійних переслідувань з боку англіканської церкви, але Дефо написав його так, що увів в оману тих, проти кого цей памфлет було спрямовано. Відповіддю на влучну карикатуру став суд над памфлетистом, публічне спалення знайдених примірників, штраф і потрійне прив’язування до ганебного стовпа. Дефо вдалося перетворити цивільну страту на власний тріумф. У в’язниці Дефо написав “Гімн ганебному стовпу” (1703), який надійшов у продаж якраз на момент виконання вироку, – і юрба, що зібралася на площі, вітала Дефо оплесками та осипала його квітами.

Після виходу із ув’язнення в 1704 р. Дефо почав видавати власний журнал “The Weekly Review” в якості незалежного журналіста. Тюремне ув’язнення зробило Дефо “іще більш люб’язним народові; він писав сатири, політичні твори, полемічні статті. Але більше за все він займався своїм виданням “Огляд (Review) відносин Франції та усієї Європи, наскільки сягає вплив Франції”, яке виходило чотири рази на тиждень, яке було народним листком в істинному смислі цього слова… і яке тому і повинне власне вважатися першим початком англійської журналістики”. Дефо продовжував видавати журнал, заповнюючи його в основному власними матеріалами, аж до 1713 р. і навіть отримав прізвисько “пан Рев’ю”.

В англійській просвітницькій журналістиці виділилися два підходи до виправлення суспільної моралі – сатиричний та морально-дидактичний. Їх не завжди можна роз’єднати, але якщо виділяти крайні сторони, то морально-повчальна журналістика Джозефа Аддісона та Річарда Стіля опиняється з одного боку, а уїдлива сатира Джонатана Свіфта – з другого. Як дотепно зауважив У.М. Теккерей,

Аддісон – “м’який сатирик, він ніколи не завдавав заборонених вдарів; милосердний суддя, він карав лише посмішкою. У той час Свіфт вішав без пощади.

Свіфт залишив яскравий слід в історії англійської журналістики. Розмірковуючи про силу публіцистичного обдарування Свіфта, той же Теккерей зауважив, що “найхижі дзьоб і пазурі, які коли-небудь встромлялися в здобич, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта”. Памфлет бул улюбленим жанром Свіфта. Він ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містифікуючи читачів вигаданими іменами і порушуючи злободенні питання, що органічно вписувались у контекст основних проблем англійського та європейського Просвітництва.

У 1696 – 1697 рр. Свіфт практично одночасно створив два памфлети, яким судилося довге життя, – “Битва книг” і “Казка бочки”. “Казка бочки” – один з найблискучіших памфлетів у творчій спадщині Свіфта. У ньому дається тонка й зла пародія на Реформацію та на різні напрямки всередині християнського віровчення. Ця пародія відобразила реакцію Свіфта на події англійської революції та на діяльність пуритан. Під масками Петра, Мартина та Джека виникають образи католицизму, лютеранства та кальвінізму (пуританства).

Політичні пристрасті Свіфта спочатку були на боці вігів, але в 1709 – 1710 рр. він розійшовся з вігами і, ставши редактором торійського (тут має бути примітка: тобто консервативної партії – торі) щотижневика “The Examiner” (“Дослідник”), вів його з листопада 1710 р. по червень 1711 р. (№№ 13 – 43). У “The Examiner” Свіфт опублікував цілий ряд памфлетів, статтей і віршів, спрямованих проти лідерів партії вігів. У запалі політичної боротьби Свіфт писав, що “партія наших скажених противників, маючи достатньо дозвілля після своєї поразки, згуртувавшись, збирає через передплату гроші та наймає банду писак, вельми досвідчених в усіх видах наклепу і таких, що мають гарний стиль і талант, гідний рівня більшості своїх читачів”. Навіть найвідоміший твір Свіфта – роман “Мандри Гуллівера” (1726) – не що інше, як розгорнутий памфлет, який не зосереджується на одній проблемі, а порушує нескінченну безліч проблем – від державного устрою Британії до моралі вченого світу та духовного обличчя людини в цілому (йєху).

Серія памфлетів Свіфта “Папери Бікерстафа” (1708 – 1709) визначила форму морально-повчальної журналістики Річарда Стіля та Джозефа Аддісона. Свіфту вдалося створити комічну маску Ісаака Бікерстафа, ім’я якого не просто запам’яталося історикам журналістики, але й стало загальним для тодішнього англійського суспільства. Річард Стіль, котрий був тоді редактором офіційної газети, вирішив використати створену Свіфтом маску для видання нового журналу в 1709 р.

Журналу Стіля, що отримав назву “The Tatler” (“Базікало”) і мав підзаголовок “Базікало Ісаака Бікерстафа”, судилося покласти початок не тільки англійській, а й усій європейській морально-повчальній журналістиці.Видання розпочиналося зверненням Бікерстафа, який пропонував читачам “повчальне і разом з тим наштовхуюче на думку читання”, яке “благодійне та необхідне”. Вдало знайдена маска, а також програма видання, що точно витримувалась, завоювали англійського читача. У 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон. Він став надсилати до журналу свої статті та есе. У журналі “The Tatler” Аддісон знайшов своє покликання.

Із приходом Аддісона якість журнальних публікацій зросла, а багато його есе досі перевидаються і вважаються неперевершеними взірцями англійської есеїстики. Структура “The Tatler”вибудовувалася на одному есе, що було композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалось Стілем чи Аддісоном від імені обраної маски і присвячувалась різним подіям лондонського життя. Окрім есе, до номера (“The Tatler” виходив тричі на тиждень) включалися також дрібні оголошення та замітки.

Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стіль припинили видання “Базікала” на початку 1711 р., коли журнал знаходився на вершині своєї

популярності. Того ж року виник найвдаліший журнал у творчій спадщині Аддісона та Стіля – “The Spectator” (“Глядач”). Цоьго разу Аддісон і Стіль розробили цілу галерею масок, членів невеличкого клубу, які збиралися, щоб порозмірковувати на найхитромудріші теми з галузі політики, літератури, філософії, театру, світського життя тощо. Спражньою вдачею став образ “Глядача” – сера Роджера де Коверлі, добропорядного провінційного джентльмена, англійського дивака, котрий із цікавістю вдивляється в оточуючий світ: “Так і живу я на світі, швидше як Глядач, який пізнає людство, аніж як один з його представників; таким чином я став прозорливим державним діячем, військовим, торгівцем і ремісником, ніколи не втручаючись у практичну сторону життя. Теоретично я чудово знаю роль чоловіка чи батька і помічаю помилки в економіці, діловому житті та розвагах інших краще, ніж ті, хто усім цим зайнятий, – як сторонній спостерігач помічає плями, що нерідко випадають з уваги тих, хто замішаний у справі. Коротше кажучи, я в усіх сторонах свого життя залишався спостерігачем, і цю роль я маю намір продовжити і тут”.

Наклад “The Spectator” зріс до 14 тис. прим., читачі в Європі та колоніях з нетерпінням ждали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стіль виявились вірними обраній видавничій стратегії, і коли інтерес до “The Spectator” досяг максимальних меж, вони віддали перевагу зміні літературних масок. “The Spectator” проіснував два роки – загалом вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіваний шлюб одного з персонажів і про раптову смерть іншого. Коло учасників клубу розпалось, а замість “The Spectator” у 1713 р. з’явилася маска і новий журнал “The Guardian” (“Опікун”). “The Guardian” мав майже такий же успіх, як і “The Spectator”, але проіснував близько року, після чого журналістський тандем Стіль – Аддісон розпався. У 1714 р. Аддісон самотужки продовжив випуск журналу “The Spectator”, проте довів його лише до 635-го номера.

Вплив “The Spectator” та інших аддісонівських журналів на розвиток англійської та європейської журнальної традиції був феноменальним. Тільки в Англії кількість наслідувань нараховувалася десятками: “Шепотун” (“The Wisperer”, 1709), “Воркотун” (“The Grumbler”, 1715), “Буркотун, або Діоген, вигнаний з бочки” (“The Grouler, or Diogenes robb’d of His Tub”, 1711), “Торохтійка” (“The Female Tatler”, 1709 – 1710), “Розважальник” (“The Entertainer”, 1717 – 1718), “Критик на 1718 рік” (“The Critic for the Year MDCCXVІІІ”, 1718), “Інформатор” (“The Intelligencer”, 1728), що видавалося Томасом Шеріданом, батьком знаменитого драматурга, за участю Свіфта; “Папуга” (“The Parrot”, 1728), “Загальний глядач” (“The Universal Spectator”, 1728 – 1746), що видавалося Генрі Бейкером, зятем Дефо, і безліч інших листків сперечалися один перед одним за увагу публіки”.

Більше того, журнали Аддісона та Стіля багаторазово перевидавалися у вигляді окремих книг протягом ХVІІІ ст. і були перекладені на більшість європейських мов. Нову видавничу модель, відмінну від аддісонівської, зміг запропонувати тільки в 1731 р. Едвард Кейв, котрий почав випускати “Gentleman’s Magazine” (“Журнал джентльмена”), що більшою мірою відповідав сучасному розумінню журналу з різноманітною тематикою та рубрикацією.

Дата добавления: 2015-08-02