Просвітницька журналістика» 18 ст. в інших країнах Європи

У Франції журналістські ідеї Аддісона та Стіля були реалізовані П’єром де Маріво та абатом Прево. У таких журналах Маріво, як “Le Spectateur Francais” (“Французький глядач”, 1722 – 1723), де сам заголовок перегукувався з англійським “The Spectator”, “L’indigent philosophe” (“Незаможний філософ”, 1728) та “Le Cabinet du philosophe” (“Кабінет філософа”, 1734), помітно прагнення познайомити французького читача з англійськими культурними традиціями. Маріво не був епігоном – його вишукано-метафорична, повна неологізмів мова його журналів одержала назву “маріводаж”. У свою чергу, творчість Маріво користувалася великим успіхом в Англії.

Антуан Франсуа Прево, більш відомий під іменем абата Прево, творця знаменитого роману “Історія кавалера де Гріє та Манон Леско”, також зробив свій внесок у розвиток французької журналістики. Змушений з 1728 по 1734 рр. переховуватися то в Англії, то в Голландії, Прево познайомився з методами та прийомами англійської журналістики. У 1733 р. Прево в Лондоні заснував за зразком “The Spectator” щотижневий журнал “Le Pour et le Contre” (“За і проти”, 1733 – 1740). Журнал, який створювався в Англії, але поширювався в Парижі, став помітним явищем у журналістському світі Франції. Сам заголовок журналу Прево маніфестував прихильність до об’єктивності. Достовірність і надійність інформації, якість критичних виступів викликали довіру. Сам Вольтер добивався того, щоб рецензії на його твори вміщувались у журналі абата Прево.

У Німеччині лінія англійської просвітницької журналістики була продовжена такими морально-повчальними виданнями, як “Der Vernunfter” (“Розумник”, 1713 – 1714), “Die Lustige Fama” (“Веселий поголос”, 1718), “Der Freigeist” (“Вільнодумець”, 1745), “Der Hypochondrist” (“Іпохондрик”, 1762).

Щотижневик “Discourse des Mahlern” (“Бесіди малярів”, 1721 – 1723) швейцарських видавців Іоганна Якоба Бодмера та Іоганна Якоба Брейтингера, що орієнтувався на журналістику Дж. Аддісона та Р. Стіля, звернув на себе увагу новизною естетичних поглядів та різкою критикою відомих німецьких поетів. “Discourse des Mahlern” почав боротися із галломанською естетикою “лейпцігської школи”, яку очолював Іоганн Крістоф Готшед. П’ятнадцятирічна “літературна війна” між “цюріхською” та “лейпцігською” школами була перенесена на сторінки періодичних видань самого І.К. Готшеда – “Der Vernunftigen Tadlerinnen” (“Розумні провісниці”, 1725 – 1726) та “Der Bidermann” (“Чесна людина”, 1728 – 1729).

В Італії продовжувачем ідей англійської морально-повчальної журналістики став відомий поет і критик Гаспаро Гоцці, котрий з 1760 р. видавав “Gazzetta Veneta” (“Венеціанська газета”), майже повністю заповнюючи щотижневик своїми власними творами.

Особливе місце у німецькій просвітницькій журналістиці посів журнал “Hamburgische Dramaturgie” (“Гамбурзька драматургія”), що видавався Г.Е.Лессінгом. Лессінг виступав за створення національного театру і писав, що його журнал “буде критичним переліком усіх п’єс, які ставитимуться на сцені, і стежитиме за кожним кроком, що буде його робити на цьому поприщі мистецтво поета та актора. …Якщо хочуть розвинути смак у людини, наділеної здоровим глуздом, то потрібно лише пояснити, чому їй що-небудь не сподобалось”. Завданням журналу стало формування театрального смаку нації, і хоча видання проіснувало лише два роки (1767 – 1768), йому судилося вийти за рамки простого журналу. “Гамбурзька драматургія” стала найбільшою пам’яткою естетичної думки німецького Просвітництва.

Дата добавления: 2015-08-02