Політична періодика Англії

1640-і рр. в Англії відзначені виникненням перших зразків політичної періодики, що було пов’язано із протистоянням короля Карла І та парламенту. Під тиском парламенту Зоряна палата була скасована в липні 1641 р. Хоча формально цензуру в Англії ніхто не відміняв, преса отримала значну свободу у висвітленні громадсько-політичних подій, а поляризація суспільства привела до появи періодичних видань різної політичної орієнтації.

У листопаді 1641 р. англійці вперше одержали можливість узнавати парламентські новини із щотижневика Семюеля Пека “The Heads of Several Proceedings in This Present Parliament” (“Основні події, що відбуваються в нашому парламенті”). До появи газети Пека фрагменти промов, які виголошувалися у Палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але щотижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року у нього з’явився конкурент “The Diurnall, or The Heads of all the Proceedings in Parliament” (“Діурналій [тут має бути примітка: такий, що описує події день за днем], або Основні події, що відбуваються в парламенті”), а до початку 1642 р. уже п’ять подібних щотижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що розкуповувався. Одні з таких видань прожили кілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випускові.

Починаючи з 1642 р. і до повалення Стюартів, ні у короля, ні у парламенту не було сил, щоб приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій: той же Семюель Пек, закликавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в’язниці. Проте репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їхня кількість вимірювалась 17, а в 1649 р. – 24.

Протистояння між роялістами та прибічниками парламенту знайшло своє відображення у пресі. Інтереси короля виборювала очолювана Джоном Беркенхедом газета “Mercurius Aulicus” (“Палацовий Меркурій”), що виходила з 1642 по 1646 рр. і яка викликала обурення Джона Мільтона, котрий писав у “Ареопагітиці”: “Хіба ми не читаємо не рідше одного разу на тиждень нескінченний двірський наклеп на парламент і суспільство, віддрукований (про що свідчать іще вогкі аркуші) і поширюваний між нами, незважаючи на жодну цензуру?”

Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем, котрий редагував щотижневик “Mercurius Britannicus” (“Британський Меркурій”), який окрім жорсткої антироялістської спрямованості відрізнявся і більш досконалою подачею матеріалу. Нідхем розташовував матеріал не за датами, а за значимістю описуваної події, увів рубрики. Після п’ятирічних нападів на короля Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати ультрамонархічну газету “Mercurius Pragmaticus” (“Прагматичний Меркурій”), у якій піддав принижувальній критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора Англії, і прибічників парламенту.

Нідхем зробив неправильну ставку. Королівська влада була повалена, а самому Карлу І відтяли голову 30 січня 1649 р. С.Пек, котрий був свідком страти монарха, повідомив про це у своєму новому щотижневику “A Perfect Diurnall of Some Passages in Parliament” (“Досконалий діурналій про деякі події у парламенті”). Новина, що починалася фразою – “Цього дня Королю було відтято голову напроти Бенкетного залу біля Уайт-Холла”, була вміщена лише на третій сторінці, тому що страта відбулась у вівторок, а газета виходила по суботах – отже, спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і тільки на третій полосі – те, що відбулось у вівторок.

Після страти короля й встановлення республіки в Англії розпочався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського щотижневика “Mercurius Elencticus” (“Милосердний Меркурій”) Джорджа Уортона та Семюеля Шеппарда та прийняття у вересні 1649 р. “Акта про регулювання преси” призводять до зникнення монархістської преси.

Нідхем покинув “Mercurius Pragmaticus” і перейшов у лави симпатиків нового режиму, почав видавати у 1650 р. щотижневик “Mercurius Politicus” (“Політичний Меркурій”), офіційний орган індепендентів, на сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в шотландські справи, за що Дж.Клівленд в зарубіжній роялістській періодиці назвав Нідхема “ганьбою обох статей і трьох партій” – тобто роялістів, пресвітеріан та індепендентів.

Наслідки обмеження свободи слова відчули на собі не лише монархісти, але й діячі опозиції, які не зуміли знайти спільної мови з новою владою. Лідер левеллерів Джон Лільберн у памфлеті “Друга частина Нових ланцюгів Англії, або Сумна вистава про ненадійний та небезпечний стан республіки” (1649) був змушений констатувати, що військові, які прийшли до влади, “передусім суворими заходами змусили замокнути пресу; далі вони закидали нас наклепами і всілякого роду брехливими доносами, які тільки могла винайти їхня злоба проти нас. …Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це свобода, якщо вони змусили замовкнути пресу, що по праву є і вважається у всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?”

До 1656 р., коли О.Кромвель відновив цензурні обмеження у повному обсягу, в Англії видавалися лише дві офіційні газети – “Mercurius Politicus” та “Weekly Intelligencer of the Commonwealth” (“Щотижневий довідник Співдружності”), причому обидві редагував М.Нідхем. Цікаво відзначити, що перші зразки реклами в англійській періодиці можна виявити саме в газеті М.Нідхема. У вересневому номері “Mercurius Politicus” за 1658 р. можна було прочитати, що “особливий, рекомендований усіма лікарями китайський чай, який називається китайцями “тшеа”, іншими народами – “тей” або “тії” – можна одержати”.

Реставрація погуршила становище англійської періодики. Встановлений Карлом ІІ “Акт про пресу” (1662) носив іще більш жорсткий характер, а необхідність його запровадження пояснювалась “загальною розпустою останніх часів, [коли] багато хто із зловмисних осіб насмілювались друкувати й поширювати книги єретичні та бунтівного змісту”. У країні знову виходили лише дві офіційні газети – “The Intelligencer” та “The News”, тільки їхнім редактором-видавцем віднині був переконаний монархіст Роджер Л’Естранж, котрий поєднував журналістську діяльність із обов’язками головного цензора Англії.

Ситуація дещо змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р. Рятуючись від чуми, восени Карл ІІ зі своїм двором переїхав в Оксфорд. Знаходячись далеко від Лондона, він та його оточення бажали отримувати новини, але боялися брати до рук газети Л’Естранжа. Виходячи з цих міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер “The Oxford Gazette” (“Оксфордська газета”), яка потім виходила протягом 11 тижнів по понеділках і четвергах. Нововведенням стала двоколонкова верстка і незвична інформаційна насиченість – на двох сторінках “The Oxford Gazette” містилося більше інформації, ніж у двох газетах Л’Естранжа.

“The Oxford Gazette” з її акцентом на беспристрасну подачу інформації і з відмовою від полемічного пафосу швидко стала серйозним конкурентом двом офіційним газетам, особливо після переїзду короля в Лондон, коли газети очолив Томас Ньюком, а назва змінилася на “The London Gazette” (“Лондонська газета”). Перший випуск “The London Gazette”, із збереженою колишньою нумерацією (№ 24), з’явився 5 лютого 1666 р. і триває досі, що робить “The London Gazette” найстарішою з нині діючих газет Європи.

Попередня цензура зникла в Англії лише після “Славетної революції” 1688 р. У 1689 р. було прийнято “Білль про права”, а в 1694 р. було скасовано, точніше – не пролонговано дію “Закону про цензуру”, запровадженого Яковом ІІ у 1685 р. Позитивні наслідки скасування попередньої цензури позначилися не відразу, але, як підмітив Томас Маколей, нападки на короля та його оточення у другу половину правління Вільгельма ІІІ було набагато менш різкими, ніж у першу. Це свідчило про те, що політична преса стала поступово звикати до свободи слова.

Маколей писав, що “звичка писати проти уряду сама по собі має шкідливий вплив. Бо у тих, хто звик писати проти уряду, входить у звичку порушення закону; а звичка порушувати хоча б і безглуздий закон здатна розвивати в людях пвне беззаконня. Який би не був безглуздий митний тариф, контрабандист є все-таки шахрай”.

У цілому ж, до характерних рис перших європейських газет можна віднести нетривалість їхнього існування, залежність від офіційної влади і, як наслідок, суто інформаційний, неполітизований характер цих видань. Наклади коливались від 200 до 1500 прим.

По мірі становлення газетної періодики в Європі намітилась тенденція до зміни як зовнішнього вигляду газет, так і їхнього змісту. У назвах багатьох газет з’являються вказівки на місце видання – приміром, “The London Informer”. Перші сторінки ілюструвалися візерунками, заставками, емблемами чи портретами найясніших осіб (хоча власне газетна ілюстрація, карикатура та сатирична графіка відносяться тільки до початку ХVІІІ ст.). У лівому куті першої сторінки розміщувались анотації статтей; там же ставилася дата. У 1660-і рр. помічені нововведення у верстці матеріалу, а сам газетний текст став ділитися на дві колонки. До середини ХVІІ ст. в газетах з’явилася реклама, що стала пізніше невід’ємною частиною газетного бізнесу, а в 1673 р. у Гамбурзі можна було зустріти газету “Hamburger Relations Courier” (“Гамбурзький відомостний кур’єр”), що складалася із самих оголошень.

Першою щоденною газетою в Європі стала “Einkommende Zeitung” (“Газета, що приходить”), яка побачила світ у 1650 р. у Лейпцігу. В Англії перша щоденна газета “The Daily Courant” (“Щоденні куранти”) стала виходити лише в 1702 р., у Франції “Journal de Pari” (“Паризька газета”) – у 1777 р., в Італії “Gazzetta di Genova” (“Генуезька газета”) – у 1798 р.

Дата добавления: 2015-08-02