Критичний напрям в ПЕ 13 страница

І. Франко (1856—1916) Велику увагу приділив досл-ню ек-ки Гали­чини, становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земель­на власність у Галичині» (1887), «Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині» (1897) та інших він дає гли-бокий аналіз феодаль­них відносин у тім краї.

Використовуючи великий статистичний матеріал, роз­криває історію пограбування селянства як в процесі скасування крі­пацтва, так і після рефор-ми 1848 р. Причину соц-ної нерівності, експлуа-тації трудящих бачив у існуванні приватної влас-ності. Тому 1-ою обов'язковою умовою для зни-щення експлуатації має стати ліквідація приват-ної і встановлення сус-ної власності на землю і всі засоби В. Здійснення цих соціалістичних іде-алів вважає можливим без насильства, хоч і зак-ликає до боротьби і не пропонує відмовлятись від найрадикальніших ліків — революції.

Великого значення надавав ПЕ, під­креслюючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук». Він популяризатор ек-ної теорії і ек-ної теорії К. Маркса. Аналіз категорій ПЕ в нього підпорядко-вується ін. зав-ням. Хоче приве­рнути увагу сус-ва до ек-них проблем, до необхідності їх виріше-ння. На науковому рівні він намагається роз­крити трудящим причини їхнього тяжкого ек-ого стано-вища. З метою пропаганди ідей соціалізму серед робітників надрукував у газеті «Ргаса» серію ста-тей під назвою «Робітниче пи­тання»: «Хто є робі-тником?», «Як постала наймана праця?», «Що приносить нам праця?», «На кого ми працює-мо?», «Чия вина?». 1881 р. їх було видано окре-мим виданням під назвою «Про працю». У цих статтях широко використовує категорії ПЕ для аналізу ек-них питань. Дає визначення ПЕ. Це ви­зн-ня, проте, не було чітким і сталим. Він роз-глядає ПЕ як науку про «сус-ні зв'язки між людь-ми», називає її найважливішою з наук тому, що вона «досліджує причини злиднів і багатства лю-дей, вчить про працю, її наслідки, її поділ». Зго-дом він визначає ПЕ як науку про ек-ні з-ни роз-ку сус-ва. Поділяв марксистську думку про про­гресивний хар-р сус-ого роз-ку і на цій підставі робив ви­сновок про історичний хар-р ПЕ. Він ви-соко оцінює марксистську ПЕ і називає її ПЕ тру-дящих класів. В аналізі категорій ПЕ звертає ос-об­ливу увагу на такі: товар, гроші, капітал, рента тощо. Аналізуючи товар, він дає йому кілька визн-нь, але зрештою пише, що це про­дукт праці, створений не для власного спож-ня, а для обмі-ну. Він виділяє 2 властивості товару — мінову і споживну вартість і дає досить популярне їх тлу-мачення. Послідовно стоїть на позиціях трудової теорії в-сті Саме людська праця є мірою в-сті то-варів. Цю ідею використовує для критики кап-ого способу В як експлуататорського. Кап-не В пра-ви­льно розумів як В, засноване на найманій пра-ці. Для роз­криття механізму кап-ної експлуатації він використовує елементи вчення К. Маркса про додаткову в-сть. Велику увагу І. Франко приділяє висвітленню питання зар-пл, проте її характери-тику він дає переважно з позицій «заліз­ного з-ну зар-пл» Лассаля. Сприймає відкритий К. Марк-сом загальний з-н кап-ого нагромадження, ілю-струючи його численними прикладами з дійсності Галичини. Визнає неминучість перемоги соціаліз-му. Шляхи переходу до соціалізму він зв'язував з ево­люційним поступом, з поширенням освіти, на-уки й нац-ної свідомості.

Отже, еволюцію світогляду Франка можна визна-чити як перехід від захоплення ідеями Драгома-нова до сприйняття ідей марксизму, а згодом їх критичного осмислення і заперечення, особливо методів їх реалізації.

Навроцький (1847 — 1882) Приділяє велику ува-гу В. Розкриває процес еволюції земельної влас-ності. Цей процес спричинив консолідацію земе-льних масивів у руках великих земельних магна-тів і роздрібнення селянської земельної власнос-ті. Він спостерігав розв-к кап-них відно-син у краї. Гостро критикував монополію шляхти на В та продаж спиртних напоїв. Цьому питанню він при-святив кілька праць. Таврує галицьку шляхту, яка спо­ювала селянство, маючи від цього величезні прибутки. Викривав колонізато-рський і водночас прошляхетський ха­р-р авст-рійської податкової сис-ми, центральні й місцеві податки переклада-лися на селянство.

У своїх працях він не ставить зав-ня теоретик-ної роз­робки проблем ПЕ, а широко викорис-товує ек-ні категорії. Він — прихильник трудової теорії в-сті. Досліджує проблеми експлуатації, прод-ті праці.

95. Концепція “демократичного соціалізму” як теоретична платформа соціал-реформізму.

Намагання теоретично обгрунтувати шлях до со-ціалізму через реформування ек-них відносин у сус-ві об'єднує програ­ми соціал-демократичних партій після Жовтневої революції в Росії. Захід-ноєвропейським країнам пропонувався ін. шлях — демок­ратичний: через завоювання більшості в парламенті на загальних парламентських вибо-рах. Перехід до соціалізму зв'язувався з посилен-ням ролі держави і послабленням дії ринкових механізмів під впливом монополізації. Англійський лейборизм.Сідней Вебб (1859-1947). Основна ідея полягала в націоналізації власності й державному регулюванні В. Доходи і їхня динаміка розглядались як рез-т діяль­ності всього сус-ва, а тому пропонувалось розподіл до-ходів здійснювати під сус-ним контролем. Умо-вою становлення сус-ної форми розподілу вва-жалась соціалізована власність, яка пос­тупово в конкурентній боротьбі переможе приватну. Її фо-рмування пов'язувалось із викупом державою, кооперуванням та створенням муніципальних під-в. Ідеологами лейборизму 20—30-х рр. були Дж. Коул, X. Дальтон, X. Ласкі, Д. Джей, Г. Моррісон, Е. Дурбін. Основою Їхніх концепцій є визнання необхідності втручання держави в ек-ні процеси з метою поступової трансформації кап-ної ек-ки в соціа­лістичну. Соціалізм розумілияк лад, що базується на сус-ній вла­сності на визна-чальні (основні) засоби В, й на сус-ому контролю-ванні розподілу. Сус-на власність утворюється акціонуванням під-в і лише згодом набирає фор-ми державної, колективної. Державний сектор ек-ки треба побудувати як народну корпорацію, кот-ра діятиме на засадах ефек­тивності, самоокупно-сті і самофінансування, але за необхідності може одержати державні субсидії та дотації. Загальне управління корпорацією здійснюється державою, в особі парламенту. Ін. способом формування сус-ної форми власності лейбо­ристи вважали націоналізацію, яка давала змогу власникам поз-бутись неефективного В, отримавши компенса-цію, одержані кошти знову вкласти у перспектив-ні галузі, тобто реструктуризацію про­м-ті за дер-жавний рахунок. Висловлювалися також за під-тримування сис-ми громадських робіт

Австро-марксизм.Отто Бауер (1881—1938) та Карл Реннер (1870—1950). Соціальну револю-цію вони вважали за необхідну, але шлях її здійс-нення мав би бути тільки еволюційним. Вказува-ли, що В розвивається за власними з-нами і не-дотримання цих з-нів призведе до хаосу, руйну-вання прод-них сил, безмежного волюнтаризму. Рух фінансових засобів легко поставити під сус-ний контроль і регулювання, а отже, немає пот-реби руйнувати ек-ні взаємозв'язки, підривати ефективну ек-ку. Варто лише взяти під контроль банківсь­ку сферу і проблему соціалізації процесу перерозподілу доходів буде вирішено еволюцій-ним шляхом.

Нім. соціал-демократія та націонал-соціалізм. Теоретики - Карл Каутський та Рудольф Гільфе-рдінг, які заперечували революцій­не насильство, протиставляючи диктатуру пролетаріату демок-ратії. Перехід до соціалізму має бути поступо-вим, нена­сильницьким, оск передумови перерос-тання кап-зму в со­ціалізм створюються в ході ко-нцентрації та централізації капіталів. Усуспільне-ння В, зв'язане з виникненням акціонерного капі-талу, приводить до встановлення нових, партне-рських відносин між робітниками та капіталіста-ми, оск робить їх співвласниками. Тому природ-ним є встановлення робітничого контролю над В, посилення організаційної діяльності фабричних комітетів, втручання профспі­лок у виробничу по-літику з метою повного встановлення «госп-кої демократії».

В ідеології нім. її представників на початку 30-х рр. сталися радикальні зміни, зумовлені трива-лою ек-ною кризою. Фашизм, як і його поперед-ники, відкидав ідею управління сус-вом з допо-могою механізмів саморегуляції фінансів, ставки %, бю­джетного дефіциту. Характерною рисою ек-ної політики фашизму було те, що програма ре-формування ек-ки значною мірою враховувала но­вітні досягнення сучасної ек-ної теорії.

Ек-ні ідеї амер. ліберал-реформаторів. Ек-на політика в країні в міжвоєнний період (1920— 1930-ті рр.) будувалась на принципі невтручання держави в ек-ку, макроек-ого саморегулювання. Ч. Бірд і Д. Дьюї вважа­ли, що суто амер. ек-ний індивідуалізм став галь­мом на шляху розв-ку і необхідна мирна «соціальна революція», в ході якої держава стане народною, а її втручання в ек-ку не розглядатиметься як втручання в інди-відуальні свободи. Така «соц-на революція» ма-тиме наслідком створення сус-ва «3-го, суто амер. типу». Основна проблема - недостатньо розвинутий споживчийо ринок, натомість зроста-ння обсягів пропозиції забезпечувалось розв-ком В, його монополізацією. Ця суперечність визна-чала майбутню долю ек-ки — інвестиційний го-лод і фінансово-банківська криза через незбіг об-сягів «паперових» і реальних капіталів.

Р. Тагвелла, А. Берлі, Г. Мінза, Р. Молі.

Р. Тагвелл був прихильником доктрини директи-вного плануван­ня, що мало визначати шляхи ви-користання капіта­лів, розміри цін, прибутків і до-ходів населення. Він пропонував створити відпо-відну законодавчу базу, яка б забезпечила зміт при­роди власності і сприяла створенню умов для формування планової ек-ки. Р.Молі не поділяв його радикалізму. Доктрина ек-ого реформування сус-ної ек-ки Р. Молі виключала ідею трансфор-мування власності в сус-ну. Але він уважав за не-обхідне створити конституційну базу для приму-сової картелізаціЇ ек-ки і впорядкування конкуре-нтної боро­тьби. Найбільш завершеного вигляду економічна теорія трансформації суспільства набула в працях А. Берлі і Г. Мінза, які розгляда-ли корпоратизаціюяк шлях до нової форми вла-сності і вказували на те, що в сус-ві відбулось ві-докремлення власності від влади власника, вла-да перейшла до рук менеджерів, отже, створено умови для дер­жавного управління ек-кою. На ду-мку Р. Тагвелла й Р. Молі, А. Берлі й Г. Мінза, го-ловним напрямом державного планування і регу-лювання мають стати до­ходи, що забезпечують платоспроможний попит.

Французькі соціалісти. Переважна більшість соціал-демократів (праве крило — П. Ренодель, М. Деа, Ж. Мок) виступила проти екстремістських ідей російської революції, хоча і вважала за нео-бхідне соц-не рефор­мування сус-ва. Ліве крило (Ж. Жиромський) визнавало необ­хідність рево-люційних перетворень, формування сус-ної влас-но­сті на засоби В, встановлення тимчасової дик-татури пролетаріату, поступовий перехід до дер-жавного управління. Цент­ристи (Л. Блюм, Л. Ло-ра, А. Філіпп) обстоювали необхідність рево­люці-йних перетворень, поступове реформування вла-сності, ство­рення державного сектора в ек-ці, пе-рехід до державного регулювання сус-но-ек-них процесів, але вважали, що ви­рішення цих проб-лем не може здійснюватися через диктатуру про­летаріату. Згідно з такими підходами формува-лись і моделі реформування сус-ва. Модель лівої соціал-демократії, мало чим відрізняю­чись від комінтернівської, передбачала встановлення сус-ної власності на засоби В шляхом націоналізації, державне регулювання ек-ки — через запровад-ження системи директив­ного планування. Поряд із радикальними рецептами лікування супе­речно-стей кап-ної ек-ки пропонувалось, однак, зберег­ти товарно-грошові відносини, які б забезпечува-ли внутрішню саморегуляцію ек-ки. Диктатура пролетаріату проголошува­лась лише тимчасо-вим засобом наведення порядку. На думку пре-дставників правого крила соціал-демократії, втру­чання держави в ек-ку має відбуватись з до-помогою викорис­тання глобальних механізмів, передовсім грошової сфери І прогре­сивної пода-ткової політики. Ек-сти центристської орієнтації створили власну концепцію поступового перехо-ду до соціалізму,яка частково синтезувала про­грами лівих та правих соціал-демократів у тій частині, що стосува­лась методів регулювання ек-ки. Автори концепції (Л. Блюм, Л. Лора) виходили з відомої тези, що монополізація В створює необ-хідні передумови для сус-ого управління В.

Програма шведської соціал-демократії. Розроблену на підставі ек-них концепцій стокго-льмської школи програму шведської соціал-де-мократичної партії було покла­дено в основу фор-мування ек-ної політики 30-х рр. Основні положе-ння цієї політики базувались на таких засадних принципах: сильна держава регулює ек-ний про-цес, використовуючи для цього механізми само-регулювання, передовсім грошову сферу; персе-ктивний напрям розв-ку — від ек-ки пропозиції до ек-ки попиту; соц-на сфера базується на сильній і стабільній ек-ці, її розв-к регулюється і контролю-ється державою.

Таким чином, у міжвоєнний період (20—30-ті рр.) формується (поряд з переглядом неокласичної концепції ринку) доктрина соці­ал-реформізму. У центрі цієї доктрини — ідея поступової побудови соціалістичного сус-ва, ознаками якого є сус-на власність на засоби В, державне регулювання та планування ек-ого розв-ку, соц-на справедли-вість. І хоч нац-ні моделі трансформації різнили-ся масштабами й формами державного втручан-ня в ек-ку, їх об'єднували декларована мета та деякі основоположні складові ек-ної політики.

У цілому наприкінці 30-х рр. соц-но-демократич-ний, сус-­не орієнтований реформізм з успіхом почав практичну реалізацію своєї мети — посту-пової трансформації кап-зму в соціалізм державно-парламентським шляхом.

97. Етапи становлення та еволюція радянсь-кої ек-ної науки.

Джерелом ПЕ соціалізму були ідеї соціалістів-ут-опістів, що відбивали одвічну мрію людства про справедливе су­с-во, і класична доктрина, викори-стана К. Марксом та Ф. Ен­гельсом для ек-ого об-грунтування справедливості класової боротьби та об'єктивної обумовленості заміни кап-ого су­с-ва на комуністичне. Основні принципи побудови соціалізму та комунізму було сфор­мульовано Марксом та Енгельсом, дальший теоретичний розв-к основних концептуальних положень марк-систської доктрини здійс­нив В. І. Ленін. Однак за-гального уявлення про основи соціалізму вияви-лось недо­статньо, коли постала проблема фор-мування реальної ек-ної си­с-ми. Уже в 1-ші роки Радянської влади розгортаються дискусії з при-воду основних закономірностей та напрямків розв-ку ек-ної теорії, визначається основне коло питань, які належало розв'язати. Характерною рисою ек-ної теоретичної думки 1-их пореволю-ційних років був справжній плюралізм. З 2-ої пол. 20-х рр,, а особливо з 1929 р., належність автора до більшовицької партії стає переконливішим ар-гументом слушності його теорій. Науково-аналі-тичний підхід замінюється класово-партійним та ідеолого-етичним.

Наприкінці 20-х років колишні дискусії з приводу головних на­прямків розв-ку ек-ки радянської дер-жави та основних прин­ципів побудови соціалісти-чної сис-ми підмінюються визначеними «згори» теоретичними формулюваннями. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. За основну ф-цію ек-ної тео-рії визнається ідеологічна, тобто захист іс­нуючо-го ладу, постійні докази правильності партійного курсу, кри­тика всіх ек-них доктрин, що не відпові-дають радянським іде­ологічним настановам. Однак суто прикладні аспекти ек-ної теорії ще ро-зглядаю­ться радянськими ек-стами. Саме в цей час було започатковано балансовий метод розв-ку народного госп-ва, ек-ко-математичне моде-лювання, ста­тистичні методи, сформульовано принципи планування та прогно­зування. Однак під політичним тиском погляди багатьох ек-стів за­знають змін, теорії пристосовуються до ідеоло-гічних вимог. Еволюція поглядів характерна для доби повороту країни на шлях побудови тоталі-тарної, адміністративно-командної ек-ки. Це була реакція на реальну загрозу: учені-ек-сти, теоре-тики та практики, що не хотіли свої погляди на закономірності розв-ку сус-ого госп-ва пристосо-вувати до ідеологічних вимог, не хотіли змирити-ся з новими підходами до науки, або зазна­вали утисків, або були вислані за межі країни, або й фізично знищені. З того часу в ек-ній думці радя-нської держави панівне міс­це посіли основні пос-тулати революційної марксистської догми, що в сфері ек-ки утверджували ідеї централізму, тота-льного пла­нування ек-ки, сус-ної форми розподі-лу і т.ін. Комуністична партія бере курс на колек-тивізацію, дальше усус­пільнення власності, а со-ціалізм оголошується єдино можливим, справед-ливим сус-ним устроєм, позбавленим будь-яких супереч­ностей, «сходинкою до комунізму».

Якщо до початку 30-х рр. велася дискусія з при-воду необхідності існування ПЕ як науки за умов нового ладу, то в 2-ій пол. 30-х рр. йшлося вже про те, що слід створити особ­ливу науку для вив-чення радянської ек-ки. Приймається рі­шення про викладання ПЕ соціалізму в навчальних зак-ладах, про створення підручника, в якому дава-лася б відповідь на всі питання Ідеологічного, те-оретичного та прикладного хар-ру, що виникають у процесі свідомої побудови нового сус-ва. Зав-ням ек-ної науки стає всебічне об­грунтування те-зи про переваги соціалізму порівняно з кап-­ним сус-вом. Політико-ек-не знання почало деграду-вати. Науку було поставлено в жорсткі рамки, які обмежували досл-ня марксист­ськими положення-ми про ек-ну роль диктатури пролетаріату, про соціалістичне усуспільнення та єдину сус-ну вла-сність на за­соби В та ін., що знайшло відображу-ння у формулюванні особливих ек-них з-нів соці-алізму, котрі трактувались суб'єктивістськи—як планові і «конструйовані» сус-вом. Та згодом ста-ло очевидним, що ПЕ як наука за­ходить у глухий кут, вступає в суперечність з принципами не тіль-ки класичної, а навіть марксистської ек-ної теорії.

1952 р. було опубліковано працю Й. Сталіна «Ек-ні проб­леми соціалізму в СРСР», що визначала дальші напрямки розв-ку ПЕ, визнавала об'єктив-ний хар-р дії ек-­них з-нів та їхню чинність І в соці-алістичному просторі, визна­чальну роль прод-них сил у прогресі сус-ва. У зв'язку з цим підкрес-лювалась необхідність досл-нь загальних законо-мі­рностей ек-ого розв-ку та використання їх рез-тів у практиці соціалістичного будівництва. З цьо-го часу об'єктом аналізу вчених-ек-стів стає низка притаманних ринковому госп-ву категорій «несо-ціалістичного» походження — «гроші», «товар», «прибуток» та ін.

Ще помітнішою стає ця тенденція в 60-х рр., коли до предмета ПЕ включають мікроек-ні проблеми, що ха­рактеризують основи ек-ної діяльності госп-кої од.і — під-ва. Саме в цей час питання поведі-нки ек-ого агента за умов ринкової ек-ки та впли-ву цієї поведінки на макроек-ні процеси почина-ють досліджувати і в західній ек-ній літературі.

У Радянському Союзі також робляться спроби впровадити в пра­ктику госп-ня принципи госп-ого розрахунку, що свідчило про певну перемогу ра-дянської ек-ної теорії, яка, хоч і несміливо, обсто-ювала необхідність визнання ролі товарно-гро-шових відносин за соціалізму, а також започатко-аний ще кла­сичною ПЕ принцип невтручання в ек-ні процеси принаймні на рівні госп-кої од.. Та все ж для радянської ек-ної теорії залишались закри­тими досягнення світової ек-ної думки. Ця теорія не від­мовилась від марксистських догма-тів і була цілком підпорядко­ваною ідеологічним потребам. Явища, притаманні товарному В, роз-глядалися щодо соціалістичного сус-ва як такі, що лише за формою подібні до тих, котрі харак-теризують ринкове госп-во. Насправді, вони є су-ттєво ін., бо здій­снюються за умов планової ек-ки та в соціально-справедли­вому сус-ві. У 70-х рр. у радянській ек-ній літературі починаєть­ся дискусія з питання співвідношення політики та ек-ки. Це питання було дуже актуальним, оск розв'язання багатьох ек-них проблем у країні залежало від того, наскільки це від­повідало ідеологічним уста-новкам. Одноча­сно з цією проблемою дискутува-лось питання про зв'язок ПЕ з ін. науками.

Висновок про те, що ПЕ є методологічною базою розв-ку ек-них наук та що ці науки є інструмента-ми теоретич­ного аналізу, сприяв розв-ку в її ме-жах нових галузей досл-ня. ПЕ соціалізму здобу-ла можливість оперувати ек-ко-математичними та статистичними методами аналізу.

Починаючи із сер. 70-х рр. в розв-ку ек-ної науки починається застій, зумовлений погіршанням ек-ого становища в країні. Знову від науки вимага-ють доведення переваг соціалістичного ладу, знову починається ідеологізація та апологети­ка влади партії. В ек-ній літературі 70-х рр. активно обговорюються проб­леми сис-ми та структури виробничих відносин, вихідного та ви­значального у виробничих відносинах соціалізму і т. ін. Наука зде­більшого досліджує суто абстрактні пробле-ми, спрямовані на опрацювання методологічних засад аналізу, а не практичних питань. На поч. 80-х рр. стає очевидним, що ек-на теорія пере­буває в кризовому стані, стала догматичною та схоластичною, не­здатною пояснити засади суча-сного ек-ого розв-ку, окрес­лити потрібні напрямки дальшого руху сус-ва.

Наприкінці 80-х—на початку 90-х рр. в ек-ній літе-ратурі починають формуватися засади нової кон-цепції госп-ня, що береза вихідний пункт приват-новласницький інтерес. У центр уваги ек-ної тео-рії потрапляють питання роздержавлення власн-ості, його способи, методи та зав-ня. Переосмис-люється при­рода ринкових відносин, соц-но-ек-ого устрою сус-­ва. Вирішуються проблеми транс-формації соціалістичної ек-ки в ринкову. Методо-логічний апарат,який використовує сучасна ек-на теорія в країнахколишнього Радянського Со-юзу, свідчить про інтег­рацію вітчизняної ек-ної науки в світову.

99. Розв-к рядяньської ек-ної науки в 30—90-ті рр.

Характерними рисами ек-ної теорії, починаючи з 30-х ро­ків,були її повна заідеологізованість, схо-ластичність, вульгаризація сус-но-ек-них проце-сів. З науки повністю зникають альте­рнативність суджень, вилучається сама науковість. ПЕ пере-творилась на описову науку, яка дово­дила пра-вильність ек-ого курсу партії та уряду, проголо-шувала суб'єктивно створювані ними госп-кі фор-ми справді соціалістичними і єдино можливими. Учені-ек-сти в своїх до­сл-нях змушені були кори-стуватися недостовірними статистич­ними джере-лами, були позбавлені можливості користуватись до­сягненнями зарубіжної наукової думки, що ро-било неможливим об'єктивний ек-ний аналіз.

Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські ф-ції, ПЕ соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово перепліталась з політикою. І це відповідало інте-ресам бюрократичної сис-ми, якій не потрібна бу­ла правда про об'єктивний стан виробничих від-носин радянського сус-ва. Деформація зав-нь ПЕ соціалізму призвела до її переродження. Спроби вирішити проблему методу ПЕ. Ізолювавшись від світових досягнень у галузі методологи, закінчи-лися ототожненням методу ПЕ з формально-логі-ч­ними процедурами. Відхід від предмета ек-ної теорії проявився у формуванні специфічної проб-лематики: теми досл-нь формулювались, вихо-дячи з тези про визначальну роль партії в органі-зації сус-но-ек-ого життя, про переваги соціаліз-му над кап-змом. На рівні теоретичних проблем це проявлялося в тім, що коли по­силювався про-цес формування гальмівних факторів соц-но-ек­ого розв-ку, визрівали умови кризи радянської ек-ки, у ПЕ соціалізму, як і в ін. розділах сус-во­знав-ства, інтенсивно обговорювалися проблеми про-гресивності со­ціалізму.

Щоправда, в радянській ек-ній науці спостеріга-лися періо­дичні пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної це­нзури, переорієнта-цією госп-кої діяльності та, у зв'язку з цим, наяв-ністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розв-ком де­мократичних процесів. Так, у 60-х рр. у зв'язку з розпочатою кампанією щодо впрова­дження госпрозрахунку необхідно було довести тезу про те, що товарно-грошові відносини віді-грають певну роль у стимулюванні В і можуть бу-ти використані як важелі саморегулювання і за умов планової ек-ки. З'являються наукові праці з цього питання, в яких категорії ціни та ціноутво-рення, прибутку, ренти розглядаються як регуля-тори В, але сфера їх вільного впливу обмежуєть-ся окремою госп-кою од.. Сус-ний розв-к повинен бути підпорядкованим плановому регулюванню з боку дер­жави, яка 1 тільки може забезпечити еф-ективне зростання соціа­лістичного В. Особливо гострою була проблема зар-пл. Її розв'язан­ня зв'язувалось із вирішенням питання про хар-р ро-бочої сили. Якщо під-во визнавалось ланкою ек-ки, де на товарно-грошовій основі поєднуються фактори В, то логічно було б визнати й товарний хар-р робочої сили. Однак спробу деяких учених включити робочу силу у сферу товарно-грошових відносин було зу­стрінуто шквальною критикою,

У 70-ті рр., у зв'язку зі згортанням ек-ної рефор-ми, що бу­ла спрямована на часткове використан-ня механізмів саморегулю­вання, ек-сти знову звертаються до аналізу методологічних проблем ПЕ та проблем ек-ого зростання І його показни-ків. Робиться висновок, що країна досягла в сво-єму ек-ому розв-ку якісно нових рубежів — стадії розвинутого соціалізму. Однак наприкінці 70-х та у 80-х рр. в ек-ній теорії стають помітними певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про не­обхідність досл-ня ек-них явищ з нових позицій з ураху­ванням об'єктивних факторів нев-сного походження. Відбуваєть­ся перегляд раніше дог-матизованих марксистських положень. Ведеться пошук компромісу між марксистською та ін. ек-ими теоріями. У 80—90-х рр. змінюється й визн-ня предметаПЕ: її починають трактувати як нау-ку не тільки провиробничі відносини, а й про їх-ній зв'язок з прод-ими силами, надбудо­вою. Це дало можливість досліджувати вплив різноманіт-них факто­рів на розв-к сус-ого В. Висновки, зро-блені на підставі досл-нь закономірнос­тей функ-ня госп-ого механізму, підготували пере­гляд усієї концепції ек-ого устрою сус-ва.

98. Радянська ек-на думка перехідного періоду. Методологічні дискусії 20— 30-х рр.

Методологічні дискусії 20—30-х рр. позначилися на розвитку ек-ної теорії і, передовсім, сприяли визнанню необхідності іс­нування ПЕ навіть у со-ціалістичному сус-ві, визначили структуру. Наяв-ність різноманітних напрямків та шкіл в ек-ній та історико-ек-ній науці — найважливіша реальність того часу, але такою ж реальністю була ідеологі-чна непримиренність більшовизму, що зумовила наприкінці 30-х рр. його повну перемогу, досяг-нуту не науковим переконанням опонентів, а на-сильницьким впровадженням власних поглядів на закономірності сус-ого розв-ку.

У 1-ші роки Радянської влади вирішувалось пита-ння про кон­цепцію побудови соціалістичного сус-ва. Ленінська модель побудови державного соці-алізму була аналогічною державно-кап-ній (цен-тралізація банківської сис-ми, монополізація під-в у пром-ті і торгівлі, створення споживчих това­риств і т,п.), але без приватної власності, без то-варної форми розпо­ділу. Тобто з державно-кап-ної форми вилучались основні фактори її само-регулювання. Натомість пропонувався новий, ме-ха­нізм управління ек-кою, який спочатку реалізу-вався як політи­ка «воєнного комунізму», а потім мав бути втілений у тотальному директивному плануванні. Реалізація цієї концепції соціалістти-чного будівництва, що розроб­лялась Леніним як обгрунтування курсу партії на соціалістичну ре­волюцію і базувалась на 2 складових — диктату-рі пролетаріату та сус-ній власності, — натрапи-ла на неможливість негайного вирішення пробле-ми формування соціалістичної власності. Томууже на самому початку революційних перство-рень у країні формуються 2 погляди на хід даль-шого розв-ку, нахар-р ви­рішення ек-них та ін. су-перечностей. 1-н орієнто­ваний на максимально швидкий і безпосередній перехід до соціалі­зму, обминаючи проміжні форми, був репрезентова-ний концепцією «воєнного комунізму». Інший по-гляд було викладено В. Леніним

Структура власності в Росії, країні, де кап-зм по-чав розвива­тися незадовго до революції, була дуже строкатою: поряд з кап-ими її формами іс-нували кооперативні, общинні форми се­лянської власності, малі приватні форми, значну частку становила дрібнобуржуазна власність. І якщо на-ціоналізацію кап-них під-в підтримували народні маси, то негайне усуспільнення малих приватних форм власності могло призвести до негативних наслідків. Тому Ленін і висуває ідею про перехід до соціалізму через поступове перетворення всіх форм приватної власності на влас­ність сус-ну, соціалістичну. Сформулював ідею багатоук-ладності перехідної ек-­ки, тобто об'єктивну нео-бхідність достатньо тривалого співіснуван­ня со-ціалістичного укладу з укладами приватногосп-ими, у тім числі з дрібнотоварним і кап-ним, та конкурен­цію «державної пром-ті» з ін. укладами. Було теоретично визначено структуру конкретних ек-них перехідних заходів і послідовність їх здій-снення. Ішлося про захо­ди як загально-демокра-тичного, трансформаційного порядку, так і «вла-сне соціалістичного усуспільнення», в тім числі про: експропрі­ацію власності, націоналізацію ба-нків, скасування права насліду­вання та ін. Ленінська концепція виходила з необхідності збе-реження у бага­тьох сферах народного госп-ва товарної організації сус-о­го В, тобто тимчасової, вимушеної, несоціалістичної йо­го форми, регуль-ованої з-ном в-сті. Важливе місце у програмі по-будови соціалізму належало аграр­ному питанню, обгрунтуванню стратегії соціалістичного усуспі-ль­нення с-г, зокрема кооперування дрібних ви­робників села. Ленін займав особливу позицію в гострих дискусіях періоду «во­єнного комунізму» з питань с-г. Так, у проекті програми РКП(б) він пи-сав, що у створенні великого с-г «головним зав-ням радянської влади є існування та досл-ня на практиці найбільш доцільних і практичних перехі-д­них засобів у цьому напрямі». Зусиллями В. Леніна на IX з'їзді РКП(б) було заблоковано резо­люцію В. Мілютіна про одержавлення кооперації, підтриману біль­шістю промовців. Ленін доводив, що «зараз говорити про націоналі­зацію коопера-ції не бачиться можливим», посилаючись на те, що для цього ще не визріли умови. Того, що сус-на форма власності є вирішальною для станов­лення соціалізму, не заперечували ек-сти жодно-го з напрямів, їх­ні погляди різнилися лише щодо питання доцільності й можливості формування соціалістичної власності, перемоги соціалізму взагалі.

Дата добавления: 2015-07-20