Економіка України у глобальному середовищі

Українська економіка, так само як і інші країни, відчула на собі вплив наслідків глобальної економічної кризи.

За останні вісім років свого відновлювального зростання економіка України так і не позбавилася глибоких структурних деформацій і значно відстає від розвинених країн світу за сукупною продуктивністю всіх факторів виробництва та відповідно – рівнем добробуту населення. Більшість підприємств залишилися технологічно відсталими, енергоємними, із слабкою диверсифікацію продуктів і ринків, що зумовлює низьку адаптивність до зовнішніх збурень і призводить до негативних тенденцій в виробництві.

Економіка України демонструє неготовність до адекватної відповіді на зовнішні, так і внутрішні шоки в умовах постійного загострення глобальних викликів. Україна хронічно відстає від більшості країн майже за усіма макроекономічними критеріями та оцінками, залишається на периферії світових інноваційних систем, що гальмує подальший розвиток. За даними останнього звіту Всесвітнього економічного Форуму про глобальну конкурентоспроможність 2008-2009 років Україна займає лише 72 місце серед 134 країн, поступаючись Литві (44 місце), Латвії (54 місце), Росії (51 місце), Казахстану (66 місце) та деяким іншим пострадянських країнам. Найнижчий результат – 115 місце залишається в категорії ”якість інституцій”, зокрема, для нашої країни є проблемними ”прозорість” ухвалення урядових рішень (110-е місце), ефективність використання державного бюджету (114 місце), довіра суспільства до політиків (101 місце), тягар державного регулювання (91 місце). Оскільки негативну оцінку також мають показники ефективності товарних ринків (101 місце), технологічної готовності (93 місце), то надзвичайно актуальним є посилення конкурентних переваг, пов’язаних з технологічними інноваціями, формуванням сприятливого підприємницького середовища та ефективних конкурентних ринків, що дасть змогу підвищити продуктивність виробництва. Найгіршими інституційними індикаторами є захист міноритарних акціонерів (129) та прав власників (123), що підриває головну ідею ринку – створення ефективного власника.

Україна має ємний внутрішній ринок з великим споживчим потенціалом.

За ємністю товарних ринків Україна займає 31 місце серед 134 раїни згідно Світового звіту про конкурентоспроможність 2008-2009 років. Завдяки швидкому підвищенню заробітних плат (у 3,2 рази протягом 2001-2007 років або в середньому на 18,2 % на рік) та пенсій у напряму їх зближення з європейським рівнем, а також заощаджень населення (більш ніж у 3 рази) перспективи для збуту продукції українських компаній на цьому ринку значно збільшилися. Проте незважаючи на сприятливі базові умови розвитку, розмір економіки України залишається порівняно невеликим: її частка у світовому ВВП за ПКС становила у 2005 році лише 0,48 %, практично не збільшившись з 1999 року (0,40 %).

Українська економіка є значно відкритою і за індексом глобалізації Україна займає 42 місце серед 72 країн світу, не в останню чергу за рахунок відкритості торгівлі (21 місце).

Співвідношення обсягів зовнішньоторговельного обороту та ВВП становило у 2007 році 95,8 %, а частка експорту товарів та послуг у обсязі ВВП – 45 %. У той же час у структурі товарного експорту частка сировинної продукції становить 58 %, а високотехнологічної - лише 3,7 %.

Україна щорічно споживає близько 200-210 млн. тонн умовного палива і належить до енергодефіцитних країн, покриваючи свої потреби в енергоресурсах приблизно на 53 %.

Енергоємність ВВП в Україні більша за середню для країн ОЕСР майже у 3 рази і становить 0,74 кг умовного палива на дол. США (для порівняння: Австралія та Швеція - 0,33; Франція та Німеччина - 0,26; Іспанія та Японія - 0,24; Великобританія - 0,23; Австрія та Данія - 0,20, а Китай - 0,34 кг умовного палива на дол. США). За такої енергоємності частка енергоресурсів у обсязі імпорту становила у 2006 році 30 %, а у 2007 році 28 %, що в умовах активного зростання цін на імпортовані енергоресурси, починаючи з 2006 року посилило негативну тенденцію зростання від’ємного сальдо зовнішньоторговельного балансу та поточного рахунку платіжного балансу України. Співвідношення останнього з обсягом ВВП збільшилося з -1,5 % у 2006 році до -4,2 % у 2007 році.

Швидке зростання корпоративних, особливо банківських боргів, та активізація внутрішнього попиту призвели до швидкого підвищення рівня імпорту на тлі відставання експорту, що різко збільшило від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі.

За підсумками 2008 року негативне сальдо зовнішньої торгівлі (дані Держкомстату України) склало 18 млрд. 531,9 млн. дол. США, в тому числі у зовнішній торгівлі:

мінеральними продуктами – у сумі 18,4 млрд. дол. США;

машинами, устаткуванням та транспортними засобами - 15,8 млрд. дол. США;

продукцією хімічної промисловості – 5,4 млрд. дол. США;

промисловими виробами - 2,5 млрд. дол. США.

продукцією легкої промисловості – 1,3 млрд. дол. США.

Хоча експорт продукції машинобудування зріс у півтора рази у 2007 році та на 28,5 % у 2008 році порівняно з 2007 роком, його частка у товарному експорті складає лише 16-17 % проти частки металургійної галузі у 41-42 %.

Незважаючи на високі середньорічні темпи приросту ВВП (7,5 %) та промисловості (майже 10 %) протягом відновлювального зростання 2000-2007 років, потенціал зростання не трансформувався у підвищення інноваційної активності українського бізнесу, розширення сектору високих технологій та його внеску до зростання національного доходу країни.

Частка інноваційно-активних підприємств у промисловості складала 11,5 % у 2007 році, а витрати на інновації – лише 1,6 % від суми операційних витрат на виробництво та реалізацію промислової продукції (у ЄС-25 бізнес витрачає на інновації 40-50 %).

Частка України у загальносвітовому обсязі торгівлі високотехнологічною продукцією не перевищує 0,05-0,1 %, продукція V-VІ технологічних укладів в обсязі промислового виробництва та інвестицій не перевищує 4 %.

За класифікацією країн, здійсненою Європейською економічною комісією ООН, Україна належить до групи з 28 країн Європи з ”наздоганяючою” економікою[15], тобто країн, що здійснюють прискорене зростання середньодушового доходу через модернізацію своєї економіки від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку.

У групуванні країн по стадіях розвитку, що здійснюється в рамках досліджень глобального індексу конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму у Давосі (Швейцарія), Україну у 2008 році включено до групи країн, що знаходяться в процесі переходу від факторно-керованої стадії розвитку до стадії, де конкурентоспроможність визначається факторами-підвищувачами ефективності: ефективністю ринків, зовнішньою відкритістю, спроможністю до сприйняття нових технологій, у тому числі, запозичених з-за кордону.

Якщо джерелом конкурентоспроможності компаній на першій стадії розвитку є переважно низька вартість продукції, ресурсів, праці, а основним джерелом технологічного розвитку є зовнішні ресурси знань, що поглинаються через імпорт, імітацію технологій і закупівлю ліцензій, то на другій стадії суттєво зростає вплив на економічний розвиток вищої освіти та професійних знань, технологій, конкуренції, розвиненості фінансових та товарних ринків. Попереду України у цій групі країн знаходяться Литва, Латвія, Польща, Туреччина, Росія, Румунія та Болгарія. Естонія, Чехія, Словаччина та Угорщина знаходяться в процесі переходу до третьої стадії розвитку, де найбільший внесок у зростання мають інноваційна діяльність та складність бізнес-стратегій. Словенія перейшла до третьої групи - групи технологічних лідерів, маючи у 2007 році ВВП на душу населення за ПКС 26640 доларів.

З огляду на прогресуючу глобальну конкуренцію та загрози економічному зростанню у довгостроковій перспективі головними передумовами успішної реалізації наздоганяючої, а тим більше проривної стратегії розвитку економіки України мають бути: ефективність державного управління та координації політики економічного зростання, сприятливе бізнес-середовище, ефективна інноваційна система, нова якість людського капіталу та позбавлення інфраструктурних блокаторів.

За оцінками найвпливовіших міжнародних рейтингових обстежень якість ділового середовища є найслабшим місцем української економіки. Її визначають неефективна урядова бюрократія, поширення корупції, політична нестабільність, складне податкове адміністрування та високі ставки податків, ускладнений доступ до фінансування, недостатньо розвинута інфраструктура та недостатньо кваліфікована робоча сила.

Інституційне середовище, умови для підприємницької діяльності

В обстеженнях умов ведення бізнесу, що проводилися у 2008 році Міжнародною Фінансовою корпорацією та Світовим банком, Україна займала 145 місце серед 181 країн.

Найгірша ситуація в Україні із сплатою податків, ліцензуванням, захистом прав інвесторів та закриттям бізнесу – відповідно 180, 179, 142, 143 місця.

Високі бар’єри існують для входження у бізнес (174,2 % від середньодушового обсягу ВВП проти 45,3 % у регіоні та 32,5 % у країнах ОЕСР). Дійсно, згідно Закону України ”Про господарські товариства” для заснування господарського товариства з обмеженою відповідальністю розмір його статутного фонду повинен становити 100 мінімальних заробітних плат або 60,5 тисяч гривень (майже 8 тис. дол. США), тоді як у Латвії – 2,8 тис. євро, Росії – 2 тис. дол. США.

Кількість податкових платежів (99) удвічі більша за середню величину по регіону (47,2) та у понад 7 разів за середню по країнах ОЕСР (13,4), а втрати часу у 4,5 разів більше ніж в середньому по регіону (848 годин проти 366,8).

Серед країн Європи з перехідною економікою гірші рейтинги ніж Україна отримав лише Таджикистан. У той же час за результатами обстеження у країнах Східної Європи та Центральної Азії відмічається справжній ”бізнес-бум”, схожий на той, що відбувався раніше у Східній Азії: із спрощенням регулювання бізнесу спостерігається зростання кількості підприємств та притік інвесторів. Лідерами у проведенні реформ були Єгипет, Хорватія, Македонія, Грузія, Китай, Болгарія, Угорщина. Естонія займає 17 місце, найвище серед країн постсоціалістичного простору.

В Україні діє 80 тисяч стандартів, 16 тисяч з яких прийнято до 1992 року і є застарілими (у Киргизстані 55 тисяч стандартів, а у ЄС лише 18 тисяч). Лише кожний п’ятий український стандарт гармонізований з європейськими або міжнародними. Де факто всі стандарти є обов’язковими. Система перевірок на всіх стадіях виробництва і реалізації продукції є жорсткою і не базується на ризик-орієнтованому підході. В середньому 40 % обстежених МФК підприємств у 2006 році перевірялися на відповідність стандартам, нормам та технічним умовам, але при цьому захист прав споживачів є незадовільним.

Важливими системними факторами забезпечення конкурентних позицій підприємств в Україні є легітимний процес злиття та поглинань на противагу рейдерству, а також прозора та інтенсивна конкуренція в усіх секторах економіки, яка дає гарантію, щоб додаткові доходи з’являлися внаслідок підвищення продуктивності праці, а не цінового диктату та тіньової діяльності. Ігнорування цих умов призводить до скорочення інноваційної активності та спрямування потенціалу малого підприємництва на торговельне посередництво. Як наслідок, понад третини малих підприємств задіяні у торгівлі та ремонті автомобілів і побутових виробів, вони забезпечують понад 40 % обсягу реалізованої малими підприємствами продукції.

Ефективність внутрішнього ринку є однією із найслабших позицій України у міжнародних порівняннях. Головними чинниками є існування недобросовісної конкуренції на багатьох сегментах внутрішнього ринку внаслідок їх монополізації та ускладненої регуляторної системи, включаючи систему податкового адміністрування, отримання дозволів та ліцензій, відсутність системи ринкового нагляду за безпечністю та якістю товарів; недосконала система надання державної допомоги та контролю за ефективністю її використання, вона спотворює конкуренцію, ускладнює дію ринкових механізмів ціноутворення і формування пропозиції товарів у відповідь на зміни кон’юнктури на ринках.

Ефективність державного управління

Загальновизнано, що інституційна основа грає важливу роль у досягненні конкурентоспроможності та успішності розвитку країни в цілому. До неї відносять ефективні державні служби з низьким рівнем корупції, прозорі фінансові установи, домінування приватної власності з жорстким її захистом, підтримання конкуренції на ринках, вільні ціни, низькі митні бар’єри, дотримання договірних зобов’язань, тощо. Інституції є ядром ринкової економіки. З ускладненням господарських систем та завдань щодо забезпечення економічного зростання роль інституцій в обґрунтуванні способів/механізмів взаємодії економічних агентів та відповідної системи стимулів зростає, особливо в умовах не спрацювання ринкових механізмів.

Враховуючи важливість державних інституцій для підтримання економічного зростання, для багатьох перехідних економік реформа системи державного управління є одним з найскладніших і водночас важливіших аспектів перехідного процесу. Якість інституцій поряд з інфраструктурою, макроекономічною стабільністю та початковою освітою формує базові передумови конкурентоспроможності націй.

Існує тісний зв’язок між ефективністю інституцій та їх вартістю для бізнесової діяльності. За якістю інституцій Україна займає одну з найгірших позицій у рейтингу глобальної конкурентоспроможності серед країн з перехідною економікою, тому саме підвищення ефективності роботи усіх гілок влади та їх партнерства з бізнесом та громадським суспільством є назрілим. Держава має значно підвищити якість усіх свої послуг.

Підвищення якості державних інституцій в Україні здійснюється шляхом зміни функцій, характеру завдань та відповідальності установ і організацій, що трансформуються у процесі переходу від командної до ринкової економіки. На відміну від цього формування приватних інституцій розпочалося заново з перших років незалежності і супроводжувало непослідовний процес роздержавлення та початкового нагромадження приватного капіталу.

Низькі рейтинги України за корпоративною етикою та захистом інтересів міноритарних акціонерів відображають складнощі із захистом прав акціонерів у зв’язку з протиріччям між окремими положеннями Господарського та Адміністративного кодексів, які дають можливість неоднозначного трактування господарських спорів та отримання відповідних винагород у судовій практиці. Проблемою є корупція у судах, втручання у роботу суддів політиків та державних службовців, непрозорість судових процесів та призначення суддів.

У жорстких умовах глобальної конкуренції у кризовий та після кризовий період найбільший внесок у зростання може забезпечити не тільки і не стільки спроможність країни створювати нові технології, скільки вміння швидко впроваджувати технологічні інновації, як створені у країні, так і залучені завдяки міжнародній інтеграції. Віддача від нових технологій реалізується шляхом їх широкого комерційного впровадження, що вимагає, по-перше, формування дієвих інноваційних систем з розвинутою інфраструктурою та системою стимулів, по-друге, ефективної організації системи науково-технічної інформації, по-третє, існування ринків технологій і відпрацьованої системи трансферу технологій.

В Україні необхідний мінімум заходів державного регулювання у сфері інновацій формально здійснено.

На сьогодні прийнято всі базові закони, що регулюють науково-технічну та інноваційну діяльність, програмними документами Уряду проголошено курс на інноваційний розвиток економіки. Незважаючи на це, законом про державний бюджет щорічно призупиняється дія тих статей інноваційного законодавства, які містять поширені в усьому світі норми щодо прямого і непрямого стимулювання інноваційної діяльності. Відсутні належна правова охорона і захист інтелектуальної власності, науково-технологічна сфера не зорієнтована на кінцевий результат, а її внесок у зростання ВВП не перевищує 1 %.

Фундаментальним чинником розвитку України є створення потужної та ефективної інноваційної системи по усьому ланцюгу від науки до впровадження у виробництво. В Україні існує велика розбіжність між рівнем фінансування та віддачі науки. Якщо рівень витрат на НДР є високим, то частка високотехнологічних виробництв – надзвичайно мала.

Так, загальний обсяг таких видатків, оцінений за паритетом купівельної спроможності ПКС (дані ООН), є більшим, ніж в Угорщині, у 1,2 - ніж у Польщі та у 6,5 рази – ніж у Словенії. Це свідчить про те, що наукова сфера в Україні ще має сильні позиції і джерела існування. У той же час зважаючи на велику кількість учених обсяг видатків на дослідження та розвиток у розрахунку на 1 вченого є надзвичайно низьким: 22,6 тис. дол. США за ПКС проти 124 тис. дол. США у Чеській Республіці, 151,5 у Фінляндії, 105 тис. дол. США в Угорщині та 35 тис. дол. США в Росії.

За чисельністю дослідників нашу країну можна порівнювати з такими технологічними лідерами як Республіка Корея та Великобританія, у той же час у такій високотехнологічній країні як Фінляндія вона є у 4 рази меншою (слід мати на увазі, що в Україні лише половина працівників науково-технічної сфери є дослідниками, більше 18 % складає допоміжний персонал).

За розподілом видатків на дослідження та розвиток по джерелах фінансування Україна знаходиться на середньому для країн ЄС-27 рівні, а по напрямах використання – на рівні Російської Федерації.

У пострадянських країнах вищі навчальні заклади (ВНЗ) традиційно не грали суттєвої ролі у науковому пошуку та доведенні наукового продукту до кінцевого споживача і сьогодні їх частка у видатках найменша серед країн. Негативним наслідком недооцінки такої ролі ВНЗ є виключення великих прошарків студентської молоді з процесу генерування та впровадження наукових знань.

Все це свідчить про те, що не реформована науково-технологічна сфера не в змозі виконувати ту роль двигуна економічного зростання, яка їй відведена в урядових прогнозах та стратегіях.

Розвиток та відтворення людського капіталу

Окрему групу факторів конкурентоспроможності та зростання формують умови розвитку людського капіталу: доступність до послуг охорони здоров’я, освіти, можливість підвищення кваліфікації та перенавчання протягом життя, справедливий розподіл доходів.

Традиційно Україна відрізнялася високим рівнем освіченості населення та конкурентоспроможності трудових ресурсів. Однак структура підготовлених фахівців не відповідає потребам ринку. В результаті приблизно половина випускників не працюють в галузі отриманої ними освіти. Роботодавці вказують на складнощі в пошуку працівників з потрібними навичками, в той же час безробітним важко знайти роботу через те, що навички, якими вони володіють, не користуються попитом. Дефіцит навичок співпадає з безробіттям, що свідчить про те, що багато безробітних не володіють тими навичками, які потрібні роботодавцям.

Демографічна криза буде збільшувати дефіцит робочої сили в Україні, конкуренція на ринку праці буде загострюватися, а вартість робочої сили зростати прискореними темпами, враховуючи євро інтеграційні тенденції та менталітет українців. До 2015 року частка молодих людей, що приходитимуть на ринок праці, зменшиться з 30 % до 23 %.

Навантаження непрацюючих людей похилого віку на працюючу частину населення в Україні є високим, а старіння населення стає на заваді економічного зростання.

Досвід країн Європи показує, що заміщення емігрантами економічно активної частки населення, що вибуває з господарської діяльності, може вирішити проблему лише частково. Інтелектуальний потенціал української нації замінити на рівноцінний, але іноземний, практично неможливо. Тому Україна повинна робити ставку на зростання продуктивності, вкладання в освіту і науку, мотивацію творчої праці та підприємництва. Це найефективніший шлях подолання бідності, яка останніми роками не скорочується нижче 28 %.

Бідність працюючого населення є специфічним проблемним питанням в Україні. Серед низькооплачуваних верств населення і досі працівники соціальної сфери та жителі села.

Навіть після чотирьох років стрімкого зростання доходів населення досягнуті рівні мінімальних соціальних державних гарантій не забезпечують можливостей для нормальної життєдіяльності їх одержувачів, особливо сімей з дітьми, безробітних, студентів.

Поляризація доходів населення, тобто збільшення розриву між бідними та багатими, свідчить про наявність певних диспропорцій в економічному розвитку країни.

Зростаючими ризиками в Україні на початку ХХІ століття будуть розповсюдження ВІЛ/СНІД та туберкульозу, а також низька можливість доступу до якісних медичних послуг прошарків населення з невисокими доходами.

Масштаби поширеності ВІЛ та туберкульозу в Україні є одними з найвищих в європейському регіоні. Темпи розповсюдження цих хвороб в Україні становлять дійсну загрозу здоров’ю нації. Спеціалістами Українського центру профілактики і боротьби зі СНІД, ВООЗ, ЮНЕЙДС, Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД було визначено кількість людей, які живуть з ВІЛ – майже 380 тисяч осіб. Показник поширеності ВІЛ серед дорослого населення в Україні становить 1,46 %. З кожним роком збільшується кількість зареєстрованих випадків ВІЛ-інфекції.

За експертними оцінками за умови незмінності підходів у цьому напрямі у наступні 3 роки кількість ВІЛ-інфікованих може зрости на 150 тисяч чоловік, до 2014 року загальна кількість ВІЛ-інфікованих може становити 820 тис. осіб (3,5 % всього населення віком 15–49 років).

Незважаючи на те, що в Україні у 2006 році рівень захворюваності на туберкульоз знизився на 1 % (83,2 особи на 100 тис. населення), а смертність від туберкульозу знизилась на 12,2 % (22,1 особи на 100 тис. населення), ситуація із захворюваністю на туберкульоз залишається загрозливою.

За 15 останніх років показник захворюваності на туберкульоз збільшився у 2,4 разу, а смертності – у 2,7 разу. На обліку у протитуберкульозних закладах знаходиться майже 10 тисяч хворих на всі форми активного туберкульозу, що складає 212,7 осіб на 100 тисяч населення. Викликає занепокоєння зростання на 7,9 % рівня захворюваності на туберкульоз серед дітей віком до 14 років, та на 3,3 % — серед підлітків 15–17 років. У більшості країн Центральної та Східної Європи показник захворюваності на туберкульоз, за даними ВООЗ, набагато нижчий, ніж в Україні, і становить: у Чехії – 11, Польщі – 25, Болгарії – 39, Білорусі – 52, Литві – 75 осіб на 100 тис. населення.

За якістю навколишнього середовища, яке безпосередньо впливає на здоров’я нації, Україна знаходиться на 75 місці серед 133 країн світу згідно Звіту про якість природного середовища, виконаному Йєльським університетом у 2007 році.

Для багатьох регіонів країни забезпечення населення питною водою стало пріоритетною екологічною проблемою. Потенційні запаси поверхневих вод України становлять близько 209,3 куб. кілометра на рік, з яких лише чверть формується в межах держави. Водночас, більшість басейнів річок можна віднести до забруднених та дуже забруднених.

У 2006 році централізованим водопостачанням забезпечено населення усіх міст країни, 88 % селищ міського типу та 23 % сільських населених пунктів. Через відсутність місцевих джерел водопостачання значна кількість населених пунктів (у тому числі 1200 сільських населених пунктів в АР Крим та південних областях України, у яких проживають понад 800 тис. осіб) через природні або техногенні причини частково або повністю споживають привізну воду.

Важливе поєднання зусиль держави, великих і середніх компаній у запровадженні екологічного менеджменту та відповідних фінансових механізмів з метою створення нормального середовища для життєдіяльності населення України, інакше для економічного зростання не буде головного фактору – економічно активних здорових людей.

Дата добавления: 2015-11-14