Економічні монологи 1 страница

ПЕРЕДМОВА

Що таке фізика? Дивне запитання — наука, ясна річ! А чому її так назвали? Чому не дали назву по імені за­сновників чи стовпів науки? Наприклад, «Галілеїзм» чи «Ньютонізм», або ще сильніше: «Ньютонізм-Ейнштейнізм».

Важко сказати. Та, мабуть, тому, що фізика, як і будь-яка наука, нескінченна. Вона ніколи не зупиняється в своєму розвитку, безперервно перебуває в пізнанні об’єктивної дійс­ності. Тому «непогрішимі» авторитети та «кінцеві» резуль­тати їй протипоказані. Наука завжди в дорозі, в творчості, в суперечках. Тільки істинність, переконливість і важливість висновків та арґументів визначають вагу вченого, його місце в науці.

Можна роки й роки називати Ейнштейна мракобісом, але його теорію відносності рано чи пізно доведеться визнати. Можна паплюжити майже непомітного в недавньому минуло­му вченого Вінера, проголосити засновану ним науку «бур­жуазною лженаукою», але через кілька місяців доведеться мовчки взятися за вивчення цієї «лженауки». Можна всіляко ганьбити Сахарова, але неможливо заперечувати його вели­кий внесок у фізику. Можна навіть знищити Великого Вче­ного, як знищили Миколу Івановича Вавілова, але нікому і жодними засобами не вдасться викреслити це Велике Ім’я з генетики.

У науці немає догм. Є тільки формулювання об’єктивних законів, експериментальні дані, гіпотези. Суперечка в науці — природне явище. В ній сперечаються, не зважаючи на автори­тети, і в кінцевому результаті приходять до загальної істини, а не до антагонізму.

Певне, в силу всього сказаного, науки з самого початку пішли шляхом умовних назв. Нікому й ніколи не спадало на думку назвати науку власним ім’ям. Науковий подвиг Вінера, здійснений на наших очах, ніколи не забудеться, але створена ним кібернетика буде розвиватись і без нього. При цьому нікому не прийде в голову перейменувати її на Вінерику.

Імена власні дають деяким віровченням — Християнство, Магометанство, Буддизм... Та це й природно, оскільки їхньою основою є догмати віри, закладені в кожне таке віровчення його засновником. Ці догмати залишаються незмінними, доки існує віровчення.

Це не означає, що тут немає суперечок. Вони є, але їхній характер інший, ніж в науці. Тут сперечаються про розуміння догматів, тлумачення Святого Письма і про обрядові, культові питання релігії. І розв’язуються ці суперечки інакше, ніж у науці — ухвалою вищого церковного органу і покаянням єре­тиків або відлученням їх від церкви. В надто гострих ситуа­ціях, особливо при відсутності єдності у вищому церковному органі або при неавторитетності його рішення для значної частини віруючих відбувається розкол. При цьому розколоті частини ворогують поміж собою.

У науці нічого схожого трапитися не може. Не можна відлучити від науки справжнього вченого. Щоправда, власті в СРСР намагалися це робити, але домоглися таким шляхом тільки того, що країна наша втратила талановитих учених. Тим більше не можна розколоти науку. Наука може тільки розвиватися і дати нові паростки. Досвід Радянського Союзу, в якому робилися свого часу спроби створити в противагу «буржуазній науці» пролетарську фізику, математику та інші «пролетарські науки», є досить переконливим прикладом марності подібних спроб.

Ну, а що таке марксизм?

Відповісти на це запитання важче. Сам себе він називає наукою, але поводиться як віровчення: висновки, гіпотези, висловлювання Маркса, Енґельса, Леніна перетворені в догми, за якими можна сперечатися тільки в сенсі їхнього розуміння, але не спростування чи розвитку. Вирішальне сло­во у таких суперечках, як і в церкві, належить вищому органу (партійному) та ієрархам. Після цього «єретикам» треба кая­тися або їх «відлучають» (виключають). Розколи теж мають місце. Великий розкол відбувається і нині. На нараді кому­ністичних і робітничих партій Європи не тільки Тіто уза­конив свій відкол (домігся офіційного визнання югослав­ського варіанту марксизму-ленінізму), але виступили з за­явою на право по-своєму проповідувати це вчення Берлінгуер, Марше і Карільйо. І нарада (так і кортить написати «все­світній собор») зафіксувала це право. І не тільки для італійсь­кої, французької та іспанської, але й для будь-якої національ­ної компартії.

Разом з тим ми спостерігаємо в марксизмі небачену ідолотворчість. Не кажучи вже про Маркса, Енґельса та Леніна, перед якими можна стояти тільки зігнувшись і славословити їх, кожна компартія має незмінних «безгрішних» вождів, яким усі засоби партійної інформації й усі партійні функціонери творять повсякденний «намаз», а висловлювання вождів перетворюють у «священні тексти». Деякі партії встигли на­віть мощі відкрити.

Незважаючи на ці та інші чисто культові риси марксизму, він продовжує називати себе наукою. Автор «Монологів» прийняв серйозно це твердження і повівся з марксизмом як з наукою. Не дивлячись на Марксову бороду й сивину, заго­ворив як рівний з рівним: мовою фактів, наукових даних і логічних доказів. «Ми не повинні — каже він, — вибачатися ні перед ким за критику марксизму: ця критика спрямована на те, щоб наш спільний космічний корабель по імені Земля був стійкіший серед небезпек, які йому доведеться пережити в недалекому майбутньому». Іншими словами: «Я несу відпо­відальність тільки перед наукою. І якщо в її інтересах дово­диться засумніватися в слушності навіть міцно укорінених авторитетів, я роблю це без жодних вагань». Це єдина гідна поваги позиція ученого. Та коли йдеться про Маркса і про таких захисників його теорії, як сучасні комуністичні партії, то ця позиція вимагає немало мужності.

Від таких захисників можна очікувати зубодробильної критики, в тому числі критики в’язницею або спецпсихлікарнею. Але ми не будемо розводитися про таку критику. Вона звична і всім зрозуміла — це наш побут. Тому поговоримо краще про критику друковану або усну. Ця критика з’явиться лише у випадку видання книжки на Заході. І буде вона надто своєрід­ною. Ніхто не вступить у суперечку з головного питання. Почнуть вишукувати «бліх» і, перекручуючи текст, припи­сувати авторові те, чого він не говорив. Про те, що написано в праці, будуть висловлюватися так, щоб ніхто не зрозумів, про що ж та праця. Головним же арґументом проти автора буде: «Хто ж підняв руку на Маркса! І як насмілився!»

Однак ми віримо нашому читачеві. Знаємо, що він буде судити не з того, що говорить казенна критика про працю та її автора, а з самої праці. Досвід навчає. Ми занадто довго пізнавали найзлободенніші питання нашого життя через авторитети. Прийшла пора самим «доторкнутися» і переко­натися. Був час, коли марксистами ставали, навіть не пере­горнувши Маркса. Дуже мало було тих, хто хоча б прочитав його праці, передусім «Капітал», до кінця. Ще менше тих, хто зрозумів прочитане. Але... мода, мода! Той, хто не прочитав і хто не зрозумів, соромилися говорити про це. Віддавали пере­вагу авторитетному повторюванню розхожих марксистських догм.

Щоб сперечатися, треба знати. А щоб повторювати розхо­же, достатньо побувати на кількох мітингах і повірити в мож­ливість приходу світлої ери соціалізму. Після цього можна вже самому повчати і вдавати при цьому знавця модної науки. Ну, а кому це не імпонує! Та якщо згадати, як дорого коштувала така мода радянському народові, а потім і багатьом іншим народам, то самостійне пізнання головного питання економічної теорії Маркса не видасться занадто важкою пра­цею. Тим більше, що автор зробив усе можливе, щоб якомога простіше викласти складні економічні питання.

З Миколою Руденком я познайомився (заочно) невдовзі після свого звільнення (26. 06. 74 р.) з більш ніж п’ятирічного ув’язнення. Мені пощастило прочитати декілька його листів до ЦК КПУ. У цих листах він порушував питання, які тепер включені в дану працю як головні. Природно, що мені, хто теж неодноразово звертався до вищих партійних і державних органів з вельми важливих питань і отримував, замість відпо­відей на звернення безстрокові ув’язнення у спецпсихлікарні, захотілося зустрітися і поговорити зі своїм своєрідним коле­гою. До того ж з листів мені стало зрозуміло, що, незважаючи на різницю у віці та докорінну відмінність у життєвих шля­хах, у нас є важлива спільність.

Обидва ми, кожен свого часу, безоглядно повірили в марксизм-ленінізм, але не обмежилися самою вірою, а пробу­вали збагнути його суть. Штатні пропаґандисти не могли допомогти нам у цьому. Вони були здатні тільки на те, щоб повторювати розхожі догми, що набили оскому, та сипати цитатами — в лапках чи без лапок. Жодної живої думки, жодного сміливого висновку чи судження, яке зв’язує теорію з сучасністю. В цих умовах кожен з нас знайшов вихід у тому, що наполегливо продирався крізь нетрі творчості самих кла­сиків марксизму-ленінізму. Це було не просто. Партійно-дер­жавне керівництво сховало справжнього Маркса, Енґельса, Леніна в багато десятків грубих томів, не давши нам ані компаса, ані орієнтирів. Треба було продиратися крізь ці нетрі, керуючись тільки власним чуттям.

Почали ми обидва з «Капіталу» і приділили цій праці основну увагу. Я особисто проробив цю працю за своє життя 5 чи 6 разів. При кожній проробці, крім останньої, доводилося працювати уривками і при різкому браку часу. Цьому я приписував труднощі розуміння, хоча справжнього розуміння я не зустрічав і у фахівців, до яких доводилося звертатися по роз’яснення.

Остання моя робота над «Капіталом» належить до 1970— 1973 рр. Я перебував на цей час у в’язниці — тобто в спец-лікарні, у гіршій з існуючих будь-де в світі тюрем. Поспішати мені було нікуди, тому я читав не кваплячись і неодноразово перечитував незрозуміле, намагався збагнути суть. Але... Збагнув інше...

Не буду, однак, забирати хліб у автора: наші думки про цю працю не дуже різняться.

Приблизно таким же шляхом, але тільки глибше осмис­леним, йшов і М. Руденко. Тому, коли наприкінці квітня 1976 року доля в особі Андрія Дмитровича Сахарова, Ва­лентина Федоровича Турчина і моєї дружини звела нас у 63-й московській лікарні, де я лікувався з приводу цукрового діа­бету, це вилилось у зустріч людей, які давно і добре знають одне одного. Не доводилося шукати тему і вибирати тон. Це була розмова друзів, які давно не бачилися, яким треба дуже багато сказати одне одному. Один говорить, інший розуміє його з напівслова, підхоплює думку і розвиває її.

Дві години минули непомітно, а розмова, можна сказати, лише розпочалася. Продовжили в травні, після моєї виписки з лікарні, у мене на квартирі. У ході розмови виникла думка про передмову. Автор наполегливо просив мене взятися за це діло. Я довго роздумував, чи зможу при моїй майже повністю втраченій (в результаті комплексу важких захворювань, при­дбаних в ув’язненні) творчій дієздатності гідно представити настільки складну наукову працю. Врешті я згодився. Що з цього вийшло, судити читачеві.

Перед нами дуже не проста робота. Навіть жанр її визна­чити не просто. Відкриваємо книгу і відразу занурюємося в цікаву автобіографічну повість. Але повість раптом перери­вається і автор звалює на нас, хоча й цікаво написані, еконо­мічні та філософські судження, що вимагають інтенсивної роботи мислення. Потім знову цікава повість, на якій і закін­чується перша книга — «Прощавай, Марксе!».

У другій книзі — «Добридень, Франсуа Кене!» — автобіогра­фічний тільки вступ. Решта, окрім останньої глави, присвячена розглядові економічних теорій та їхніх історичних доль, головним чином «Економічної таблиці» Ф. Кене. Але виклад не такий, як прийнято в політекономії. Як письменник, що добре оволо­дів економічною теорією, він дав її в гранично популярному викладі і добре проілюстрував життєво переконливими, а нерідко й художньо-образними прикладами. Немало і автобіографіч­них відступів, органічно пов’язаних з теоретичним матеріалом. Завдяки цьому виклад живий і навіть захоплюючий, хоча й вимагає постійного напруження думки.

Заключна глава — про майбутнє нашої Батьківщини і про релігійні аспекти економічних теорій.

Так що ж це за праця?

Художній твір? Науково-популярна історико-філософська робота? Критичний аналіз економічних теорій К. Маркса і Ф. Кене? Чи, може, це критика — заперечення всього марк­сизму? Адже назвав же автор першу книгу своєї дилогії «Про­щавай, Марксе!».

Ні, це не художній твір. Це написане в художній формі наукове дослідження. Така форма зумовлена, по-перше, інди­відуальністю автора (він письменник-професіонал), а по-друге, умовами нашого життя. Марксизм для радянської лю­дини — побут. Ми з дитинства обплутані догмами марксизму, урочистими співами і славослів’ями на його адресу. Марксизм у нашій країні значно більше, ніж православ’я в царській Росії. Ти можеш не знати вчення Маркса, як його і не знає ніхто, але ти зобов’язаний славословити і Маркса, і партію, що спирається на його вчення, вірити в те, що тебе ведуть по Марксовому шляху і що шлях цей єдино вірний, а марк­сизм — вершина науки, кінцевий (найвищий) результат до­сягнутого для людської думки. До цього тебе починають призвичаювати з дитячих ясел і все життя втлумачують одне і те саме. Вирватися з-під впливу цього виховання психоло­гічно майже неможливо. А якщо ти все ж вирвався і нама­гаєшся думати самостійно, тебе чекають численні лиха. Тобі не дозволять ні навчатися, ні працювати за обраною профе­сією, а то просто заарештують і сховають на довгі роки у в’язницю, концентраційний табір, спецпсихлікарню.

М. Руденко як митець не міг дати критику теорії Маркса відірвано від цього марксистського побуту, не показавши на власному прикладі, як тяжко вибиратися з цих теоретичних тенет. Саме тому науково-критична робота прийняла форму художньої оповіді. І все ж це критика. Щоправда, критика не кабінетного ученого, не теоретика від політекономії, а прак­тика, що отримав досвід власними мозолями і... боками. Але це критика не всього марксизму і навіть не «Капіталу» в цілому, а лише Марксового вчення про додаткову вартість. Та оскільки це вчення, за твердженням Леніна, є «наріжний ка­мінь економічної теорії Маркса», то дана робота протиставле­на всій цій економічній теорії.

М. Руденко, спираючись на економічну теорію Ф. Кене, до­тепно висміює твердження Маркса, нібито додаткова вартість створюється працею.

Праця, — каже він, — це робота. А вона може виконуватися тільки завдяки використанню якоїсь енерґії. Для людини джерело енерґії — їжа. Скільки енерґії отримано з їжею, стільки і можна її витратити на всі енерґетичні потреби людини, тобто на внутрішні витрати організму і на виробничу діяльність — ані джоулем більше. Фактично, як ми знаємо, людський організм, зважаючи на свої фізіологічні особли­вості, витрачає менше, ніж отримує з їжею, але більше — ні! Якщо б це трапилося, ми були б свідками порушення закону збереження енерґії, а цього ніхто і ніколи не спостерігав. Твердження, що праця створює додаткову вартість, рівнознач­не твердженню: трансформатор — джерело електроенерґії.

І ось таку нісенітницю несуть у маси мільйони марксист­ських пропаґандистів, і вірять цьому сотні мільйонів наївних людей. У часи Маркса це ще можна було зрозуміти. Наука в той час не могла підраховувати енерґетичний баланс людини, і нікому на думку не спадало тоді порівнювати її з транс­форматором електричної енерґії. Тепер будь-який школяр сприйме як належне порівняння людини з трансформатором і не задумуючись скаже: скільки було енерґії на вході, стільки буде отримано і на виході (якщо не враховувати внутрішні втрати). Але марксисти продовжують своє. І будуть продов­жувати. Вони ухиляться від наукової суперечки, звинуватять автора в спрощенні, у тому, що він не розуміє творчого ха­рактеру людської праці, що він прирівнює її до механічної роботи тварин і машин, що він перетворює людину на машину. І все це з пафосом, спрямованим на те, щоб про­будити в людях інстинктивний протест проти «приниження» вищої істоти і тим придушити реалістичну людську думку. І всі ці спекуляції лише для того, щоб зберегти любу серцю Марксову додаткову вартість. Надто добре підходить вона до теорії пролетарської революції, до диктатури пролетаріату, до «провідної ролі робітничого класу» й до... ГУЛАҐу. А заради таких любих серцю «теорій» не гріх і фізичні закони спрос­товувати.

Справжню вартість з погляду розвитку людства, його проґресу має тільки енерґія. Отже, і додатковою вартістю може стати лише додаткова енерґія. Єдиним же, відомим нам, дже­релом енерґії є Сонце. Вугілля, нафта, газ, сланці... не є са­мостійними енерґетичними джерелами. Вони немовби вико­нують роль акумуляторів сонячної енерґії або, точніше, во­ни — законсервована сонячна енерґія, яку природа розумно й великодушно заклала у свої комори для нашого ґарантійного запасу.

Це тепер загальновідома істина. Джон Уїлкелм у «Нешнл Джіоґрефік» (Вашінгтон) пише: «Практично вся енерґія, яка споживається людиною, породжується Сонцем. Вугілля, нафта і газ являють собою залишки рослин і тварин, пробу­джених колись до життя теплими променями нашого світила. Тепло найближчої до нас зірки запускає дощовий цикл планети і сучасні гідроенерґетичні ґенератори. Вітряні двигуни, які перекачують воду або виробляють електроенерґію, обер­таються під дією потоків повітря, що нагріваються Сонцем.

Навіть дрова являють собою одну з форм сонячної енерґії. Подібно до нафти та вугілля, дерево — це сонячна енерґія, укладена «в зручну упаковку».

Але на землі швидко виснажуються дорогоцінні ресурси «накопиченого сонячного світла». При наших нинішніх темпах споживання в наступні 25 років ми витратимо стільки енерґії, скільки її було витрачено за всю історію людства». (Прибор­кання сонячного променя. За рубежом, № 25. —976. — с. 20).

Але Джон Уїлкелм нічого не сказав про ще один вид со­нячної енерґії, який є першоосновою всякого проґресу, — про їжу для людей. І це не дивно. Деякі марксистські, а точніше навіть смітівські перекручення понять так глибоко проникли в наше життя, що для людей промислового класу, в тому числі для вчених, енерґія це тільки те, що рухає фабрики, заводи, машини, транспорт, авіацію, ракети, космічні кораблі. «Зем­ний» же хліб наш повсякденний за енерґію приймати якось незручно. Безсумнівна заслуга М. Руденка у тому, що він привернув нашу увагу до цього енерґетичного продукту, куди важливішого, ніж нафта, газ та інші енерґетичні ресурси. До продукту настільки важливого, що ми навіть не помічаємо його, коли маємо у достатній кількості. Зате досить трапитися неврожаю, голоду, і ми дізнаємось, що хліб — дар безцінний, а все інше в порівнянні з ним нічого не варте.

Щоб працювати, людина повинна їсти. Їжу ж людині дасть Сонце через фотосинтез. Запасів їжі, як інших енерґетичних ресурсів, природа не створила. Їжа безупинно відтворюється. Розвиток людства, його проґрес залежить передусім від того, чи в достатній мірі поширюється це відтворення. Іншими словами, чи достатньо буде вироблено додаткової сонячної енерґії у вигляді їжі для людей. От ця додаткова енерґія і є те, що М. Руденко називає істинною додатковою вартістю або енерґією проґресу. Цю додаткову вартість створює не тільки праця, але й розум і воля людини, що пізнала природу і діє в союзі з нею. Не під впливом праці проростає зерно в ґрунті і, завершивши цикл розвитку, перетворюється в колос. Відбу­вається це під впливом природних факторів. Людина, спи­раючись на закони природи, сприяє тому, щоб зерно проросло і розвився паросток, щоб цикл його розвитку проходив у найсприятливіших умовах, щоб колос набрав сили і не заги­нув у полі, а потрапив до комори. Виходить, додаткову вар­тість створює не праця, а природа за участю людини. Людина може збагатити себе тільки через природу. Збагачуючи її че­рез підвищення родючості ґрунтів, вона збагачує себе. Висна­жуючи ґрунт, грабує себе і своїх нащадків. Підбиваючи під­сумок міркуванням на цю тему, М. Руденко пише: «Якщо ми хоча б на декілька кілокалорій збагатили землю, тоді можна сказати: ми створили багатство! І навпаки: якщо заради про­мислової і військової могутності нами виснажується земля — ми пропащі люди». Наша країна багато років робила останнє. Зараз ми пожинаємо результати Марксового догмату пере­важного розвитку промислових засобів виробництва і озброєння також.

Тут авторові можна пред’явити тільки одну претензію. Пе­реконливо показавши важливість сонячної енерґії, яка над­ходить до людства через сільське господарство, він майже зов­сім не порушив проблему отримання промислової енерґії без­посередньо від Сонця. Промислова енерґія — це теж «хліб» — для промисловості, транспорту, машин, які беруть участь у сільськогосподарському виробництві. Людство потребує без­перервного зростання промислової енерґії. Енерґетична криза продемонструвала, яке велике її значення, а отже і вартість. Арабські країни, на території яких містяться нафтові джерела, одержують тільки у вигляді орендної плати і податків коло­сальні гроші і все, що їм необхідно, — продовольство, машини, технологію; будують сучасні упорядковані міста, насичують водою пустелі і вводять їх у сільськогосподарський обіг.

Та якщо через сільське господарство ми одержуємо енерґію безпосередньо від Сонця і ця енерґія воістину додаткова, то промислова енерґія є, по суті, енерґією, яка вичерпується. Ми споживаємо запаси природи, її страховий фонд, забираємо цей фонд у своїх нащадків. Щоб отримати додаткову промислову енерґію, треба навчитися брати і її безпосередньо від Сонця. Тільки таку енерґію людство зможе (і має право) споживати у дедалі більшій кількості, не боячись її виснаження.

* **

Природа дала нам гумусний шар Землі, рослини, здатні на фотосинтез, і серед них диво природи — злаки, дозволила нам використовувати для своїх потреб тваринний світ, створила в землі легкодоступні комори законсервованої сонячної енерґії і надала час. Всього цього цілком достатньо, щоб людство могло прилучитися до вічних, невичерпних сил природи. Не оволодіти — це дурне фанфаронство — прилучитись. Адже й ми самі лише їх частка, цілком залежна від них — від сил космічних. А ми втрачаємо дорогоцінний час, необачно ха­паємо природні багатства, обжираємося, топчемо собі під ноги, псуємо і запевняємо, що це проґрес.

Передові вчені намагаються добитися прямого використан­ня сонячної енерґії, але, як було сказано у статті Джона Уїлхелма, що вже цитувалася, «дослідна система не може конкурувати з дешевим денверським природним газом...» І далі: «Сьогоднішня вартість типової сонячної нагрівальної системи виходить за межі можливостей більшості домовлас­ників». (Підкреслене мною. — П. Г.). До чого ж ми дійшли з нашою економічною «наукою»! Що ж дешевше — енерґія, яку безупинно, незалежно від наших бажань, Сонце невичерпним потоком відсилає нам на Землю, чи ця ж енерґія, що закон­сервувалася (не нами) в природному газі і закладена в під­земні комори як страховий фонд? Селянин, навіть помираючи з голоду, не дозволяв собі скористатися зерном із страхового фонду. Тільки сталінська адміністрація забрала у селян і стра­хові фонди. Але ж то була нерозумна і нелюдяна камарилья. А людству треба б ощадливіше ставитися до своїх страхових фондів і не витрачати їх в усіх тих випадках, коли є заміна, навіть якщо остання з погляду сьогоднішньої економіки є дорожча, ніж вміст страхового фонду.

Як же ми деформували, перекрутили всі поняття. Земля нічого не коштує (за Марксом). І ось в СРСР знищені всі приміські зони хліборобства. Затоплені родючі річкові за­плави. Виведені з сільськогосподарського обігу величезні території найкращих у світі чорноземів: забудовані заводами, фабриками, містами, зайняті аеропортами, знищені відкри­тими розробками корисних копалин і кар’єрами. Неосяжні степові простори, бездумно пущені під оранку, наштовхну­лися на нищівну вітрову ерозію. Необачною і хижацькою експлуатацією орного клину знижено його врожайність. І ось країна, якій належить одна чверть світових сільськогоспо­дарських угідь, не може прогодувати власне населення, яке становить близько 1/14 населення світу. Але... Земля нічого не коштує. Нічого не коштує вода. Нічого не коштує повітря. Адже працю в них не вкладено. Отже, витрачай їх не шкоду­ючи, забруднюй, як тобі заманеться. А от сонячна енерґія, яка йде на потребу людині, надто дорога. І це наука!

Найвищий Розум подбав про нас. Дав нам життя і їжу. Створив запаси різноманітних багатств. Живи, людино! Роз­множуйся, заповнюй Землю! Але думай! Не про себе тільки думай, а про життя свого роду — про своїх дітей, онуків, правнуків і нескінченно пра-пра-пра-внуків! Провидь життя, а не смерть свого роду! Веди його до безсмертя! До безсмертя через прилучення до безсмертного життя космосу. Для цього, тільки для цього тобі подаровано життя, їжу, всякі запаси, якими ти можеш розпорядитися. Так, розпорядитися. Але не як тобі завгодно, а тільки для досягнення означеної мети. Ти можеш усе витратити, але не для того, щоб зжерти, витоптати, обгидити, позбавити своїх нащадків засобів існування і тим винищити свій рід, а для того, щоб заохотити його до вічного і невичерпного джерела життя.

Тобто все, що нам дано природою — дар безцінний. А ми неоціненність прийняли за «нічого не коштує». То де ж наш розум! Зійтися всім на тому, що ціну має тільки праця, що творить тільки вона, що тільки вона створює вартості — та це ж якась недоумкуватість! Яка праця створює? Та, що очищає танки корабля від решток пального і скидає їх в океан? Праця екскаваторників, які виконують земляні роботи і перетворю­ють найродючіші поля в місячний ландшафт? Та їм і життям не розплатитися за шкоду, завдану природі! А може, праця робітників, які затоплюють родючу заплаву? Чи праця хімі­ків, які щодобово і щогодини отруюють атмосферу? Чому все це коштує дешево, а запровадження технології, яка виключає знищення безцінних дарів природи, дорого? Тому, що всі поняття деформовані, втратили істинне своє значення.

І не один Маркс у цьому винен. Він — дитя своєї епохи. Принципово (в розумінні політекономії) він нікуди не пішов від Адама Сміта, Давіда Рікардо. Він лише довів до крайнощів не ним створену економічну теорію. Він не побоявся навіть натяжок, умовчань, а інколи, можливо, і містифікацій, аби лиш довести, що класова боротьба з неминучістю веде до пролетарської революції і диктатури пролетаріату. Але і тут його можна зрозуміти. Адже не він відкрив міфічні «класи» і «класову боротьбу». А критикувати прийняте в той час ділен­ня на класи йому навряд чи могло спасти на думку. Це ділення було цілком у дусі часу.

Це тепер спробуй збагни, хто сидить за кермом власного автомобіля — фабрикант чи робітник. А в той час різниця між ними була очевидна, хоч де б ви їх стріли — на роботі, на гулянні чи у храмі. Тоді важко було збагнути, що класи повинні визначатися не явними відмінностями — не багатст­вом, не освіченістю, а сферами людської діяльності. Це зміг усвідомити тільки великий розум Ф. Кене, одначе його ніхто не зрозумів. Для того часу безглуздим і смішним здавалося твердження, що багатій і злиденний робітник — люди одного класу. Загалом тоді ділення на класи, сприйняте і Марксом, уявлялося обґрунтованим, і цьому не можна було тоді дивуватися. Дивно те, що тодішнє антинаукове визначення класів живе й сьогодні. Ми і тепер продовжуємо бездумно повторювати: «буржуазія», «пролетаріат», «робітничий клас», «диктатура пролетаріату». А між тим ніхто навіть не нама­гається визначити, що ж таке цей самий «робітничий клас» чи «буржуазія».

Якось «Правда» надрукувала під девізом «Питання теорії» двопідвальну статтю: «Робітничий клас — передовий клас суспільства». Автор довго мусолив питання про те, що таке робітничий клас: «Одні включають у нього всіх працюючих за наймом. Це занадто розширене тлумачення....Інші включа­ють у нього тільки промислових робітників. Це занадто зву­жене розуміння». А як треба розуміти, так і не було сказано. Аналогічним чином стоїть справа і з поняттям «буржуазія». Для практичного обігу воно просто непридатне. Коли після Жовтневого перевороту виникла потреба в практично вжива­ному терміні, Ленін увів поняття «багаті». Але багаті окремо­го класу не складають. Вони є в усіх економічних класах: і серед землеробів, і в промисловому класі, і в класі, що утво­рює державу. Характерно, що і Ленін для визначення багатих прийняв не класові ознаки в дусі класів Маркса, а місячний прибуток, поза залежністю від того, яким чином цей прибуток отримується. Тому серед багатих, поряд із заводчиками, ко­мерсантами, володарями прибуткових промислів, були і ліка­рі, і юристи, і професори, і модні ворожки. Навряд чи кому-небудь спаде на думку проголосити класом цей конгломерат.

Але навряд чи хто здивується, якщо ми скажемо, що всі зайняті в сфері промисловості належать до одного класу. Всі без винятку — від робітника біля конвейєра до вищого мене­джера, власника підприємства, голови правління компанії чи начальника главку і міністра промислового міністерства. Ні­кого не можна виключити, бо всі вони беруть участь в процесі виробництва і зацікавлені в його безперебійності. Ця спільна робота і об’єднує їх у клас. Тільки клас як такий, тільки в єдності вони здатні заробити їх спільний шматок хліба. Вони, зрозуміло, одержують від нього нерівні частки, і це частенько когось не задовольняє. Точиться боротьба за перерозподіл. Але це боротьба внутрікласова, яка сама себе обмежує розу­мінням того, що шматок, який вони намагаються переділити, буде в них у наявності лише доти, доки спільна робота триває безперебійно. Якщо роботу зупинено, ділити нічого.

Саме так і сталося в Росії після Жовтневого перевороту. Революція, проголосивши робітників класом, зруйнувала промисловий клас. Самі робітники, без організаторів промисло­вості, без інженерів, техніків і майстрів, без комерційних пра­цівників і рахівників нічого виробляти не можуть. Проясни­лося це зразу. Зупинилися фабрики і заводи. Урядові довелося вживати екстраординарні заходи для відновлення еконо­мічних класів. У селі це питання було вирішене введенням непу. В промисловості, щоб повернути їй організаторів, тех­нічних керівників, комерційних працівників, довелося вда­тися до особливих заходів: рішення про «спеців», яке включає питання їхньої матеріальної зацікавленості і правового ста­новища. Клас, який утворює державу, не був зруйнований. Він лише зазнав кадрових змін, але роботи своєї не припиняв ані на мить. Тому на нього лягло і завдання відновлення тих двох економічних класів, які революція зруйнувала. В ході цього відновлення новому «панівному класові» довелося вка­зати його місце — колишнє місце у виробництві під началом «переможених» пролетаріатом капіталістів, їхніх адміністра­торів і технічних керівників, яких тепер називали «спецами».

Дата добавления: 2015-11-16