Фізична економія як «ідеологія вписування» господарських систем у природну сферу 4 страница

Але це становить окрему тему розмови і не входить у наше завдання. Все тут відоме і легкодоступне за першоджерелами. Зауважимо тільки, що сором’язливе визнання додаткового продукту при запереченні додаткової вартості — це такий нон­сенс, що стає боляче за наших економістів: вони самі себе перетворюють на посміховисько! Адже цим ви вже визнали ка­піталізм, шановні автори «Політичної економії». Дванадцять років тому визнали20. І соромитися тут нема чого: давно час. На жаль, ви побоялися дати йому правильне визначення: сьогодні він саме державно-монополістичний, а не якийсь інший.

За тими законами природи, які ми досліджуємо, це най­гірший вид капіталізму, бо він стримує рух вартості, висна­жує природні ресурси країни і веде народ до зубожіння. Мож­на наперед сказати, що жодні наші плани, жодні накреслення таким чином не будуть виконані: вони розіб’ються об непо­рушну стіну наймогутніших законів природи.

Рух вартості — це рух сонячної енерґії у венах суспільного організму. Буквально, громадяни, буквально! Гроші є не що інше, як суспільний еквівалент субстанції. Це її символи, піфагорійські знаки. Сама ж субстанція — світло, космічне світло. Коли на його шляху виникають перепони, то це рів­нозначно тромбам, які заважають рухові крові. Організм живе ще якийсь час, але він тяжко хворий. Йому не вистачає кисню та енерґії...

Втім, сьогодні ми відчуваємо це навіть без проникнення у субстанцію. Вивчення законів природи лише зміцнює нас у цій думці.

...Бог стукає до воріт Росії: відчиніть! На горизонті вашому тільки fata morgana. Ви йдете на міраж.

НЕОБХІДНІСТЬ ВИНИКНЕННЯ ЖИТТЯ

Протиборство космічних сил

Тяжкий, смутний розділ цієї книги ми завершили словом Бог. Чи доречне воно у науковій праці?

Ми не збираємося згадувати ім’я Бога намарне. Але все ж слід роз’яснити, що завжди, у всі часи, під цим словом малося на увазі Космічне Світло як субстанція.

Світло, що творить із самого себе. Світло, яке приходить на Землю, щоб стати деревами, травами, хлібними злаками і, нарешті, людиною.

Релігія віками освячувала хліб: це є тіло Бога. І виноградне вино: це Його кров. По суті, вона освячувала фотосинтез. Але, на жаль, наукові терміни дуже часто створюють ілюзію, що пізнання істини завершилося тоді, коли вчені для якого-небудь явища підібрали вдалу назву.

Атеїст має право сказати: Бога немає — є матерія, яка саморозвивається. І він матиме слушність. Віруючий може сказати: Бог є. І теж матиме слушність.

Ось чому необхідна толерантність між віруючими та неві­руючими — вони різними словами називають одну й ту саму сутність.

Однак той атеїст, який називає матерією речовину — влас­не тіло чи навіть галактики, — нас просто не цікавить. Він у своєму духовному розвитку пішов не далі рослини. Будемо до нього поблажливі, однак навряд чи ми зуміємо довести йому, що він помиляється.

І все ж серед вульґарних матеріалістів є достатньо людей, здатних піднятися до розуміння всесвітньої Істини. Саме до них і слід звертатися з роз’ясненнями.

Сьогодні легко і просто ставиться дослід, який показує дзеркальний цитопатичний ефект. Під цією назвою дослід за­несений до реєст­ру відкриттів за номером сто двадцять два21.

Ставляться поруч дві колби з тканевою культурою. Спо­чатку беруть скляні колби, потім замінюють на кварцові. В одній із колб заражена вірусом культура, в другій — цілком стерильна. Само собою зрозуміло, що чистота досліду переві­ряється з усією науковою вимогливістю. І ось результат: якщо колби скляні, то заражені вірусом клітини не передають своєї хвороби до сусідньої колби, де містяться клітини здорові. Але коли колби замінюються на кварцові, повторення того ж до­сліду має цілком протилежний результат: здорові клітини у сусідній колбі негайно захворюють. Більше того: якщо в одній колбі живі клітини отруювали сулемою, то в іншій, куди сулема при жодних умовах потрапити не могла, клітини також гинули від отруєння.

Учені зробили висновок: скло не пропускає ультрафіолето­вого випромінювання, а кварц пропускає. Промені переносять не вірус (він і сам є живою клітиною!), а тільки інформацію. Про яке проникнення вірусу чи сулеми крізь кварцові стінки колби може йти мова?..

Виникає наступне запитання: як може інформація про вірус діяти так само, як діє сам вірус? Як може інформація про сулему діяти так само, як сулема? Дослід, звичайно, разю­чий. Випадковості, недостатня стерильність і т. д. виключають­ся — інакше відкриття не було б визнане. До того ж його легко повторити у будь-якій лабораторії.

Сучасний термін «інформація» деяким філософам здається цілком достатнім, щоб ухилитися від визнання Логосу, який об’єднує у собі все, що не є матерією — дух, ідею, істину та й саму інформацію. Здавалося б, далі немає причин для су­перечки з Іоанном Богословом: Бог є Світло. А світло — це життя людини, як і всього сущого.

І немає підстав для суперечки з Платоном: субстанція несе в собі ідеї, види (субстанціональні образи), які потім набува­ють втілення у чуттєвому світі. Неминуче несе! Адже ми вже самі навчилися насичувати світло образами — музичними, зоровими і навіть голографічними. То чому ж ми гадаємо, що цього не вміє робити Природа?..

Однак на шляху до загального протвереження від нашої самості — ми самі, все самі! — виникають якісь політичні міркування, і ці суто земні міркування виявляються вищі від усіх вселенських істин.

Сьогодні, коли око людське бачить Землю з Місяця, звідки вона видається не більшою за шкільний глобус, думка наша зобов’язана подолати земне тяжіння і прилучитися до Всесві­ту — до тієї внутрішньої його суті, що, власне, і є Життя.

Вічне, неосяжне, не скуте ніякими кордонами — ані тимча­совими, ані просторовими. Життя у всьому і всюди, бо світло не помирає. Воно несе у собі не тільки віруси, але і самих нас. Бо ми також є одухотворені образи.

Нам має бути соромно перед Всесвітом за стіни і кордони, де автоматичні самостріли знищують людей лише за бажання вільно крокувати своєю планетою. Невже це роблять розумні істоти, які шукають зв’язків з розумними істотами інших сві­тів? Хіба інопланетяни більш бажані для нас, ніж жителі сусідньої країни — брати по розуму і по крові?..

Світло не знає і не має меж. І не має меж Логос. Він же інформація. Він же Слово. Він же дух людський і дух Божий…

Простий, наочний і надзвичайно переконливий дослід з колбами мав би вчинити переворот у нашій свідомості. Однак він, як і багато інших дослідів, лишився непоміченим. Між тим він повинен сказати людям, які намагаються утримати наш дух у колбі, що це марні зусилля — закони природи все одно своє візьмуть. Закон — це і є Логос.

Не будемо більше звертатися до Платона та Іоанна Бого­слова — повернемося до класиків марксизму, щоб по­дивитися, до чого ведуть ті їхні прозріння, які визначили земну науку на багато десятиліть. А таких прозрінь у Маркса і Енґельса чимало. Ось чому і не слід сахатися від однієї крайності до іншої. Треба спокійно і тверезо розібратися, у чому вони помилялися, а в чому перевершили своїх су­часників, їхні помилки, зрештою, зумовлені недостатнім розвитком природознавства. Не дано їм було відкрити забутий з часів Ю. Р. Майєра закон збереження енерґії, ні тиск світла, ні теорію відносності. І хоч вони заперечували вульґарний матеріалізм, але думки їхні оберталися довкола речовини, тому й виникло визначення життя як існування білкових тіл. До речі, Енґельс неодноразово застерігав, що цю дефініцію не можна вважати повною і остаточною.

Сьогодні можна з певністю відповісти, що життя — така ж невід’ємна властивість світла, як і його спроможність збері­гати та переносити інформацію. На нашу думку, найпрос­тіший дослід, про який ми розповіли, цілком переконує у цьому. Він якнайкраще підтвердив ту модель світу, що спо­конвіку стояла в основі всіх неминущих філософських систем та всіх релігій.

Читаємо в Енґельса коротку, разюче насичену фразу:

«На нинішній землі, навпаки, тяжіння завдяки своїй ціл­ковитій перевазі над відштовхуванням стало вже геть пасив­ним: усім активним рухом ми зобов’язані припливові відштовхування, що йде від сонця»22.

Тут Енґельс переступив через ньютонівську картину світу — думка його прорвалася так далеко вперед, що навіть у наш час у ній ще не повністю вичерпана наукова інформа­ція.

Перелічимо, які наукові відкриття передбачила ця формула і чого у ній досі не уловлює наукова думка.

1. Приплив відштовхування, що йде від сонця, — це, зви­чайно, фотосинтез, а не будь-що інше. Практично він вира­жається у накопиченні органічної речовини на планеті і дає нам той додаток енерґії, який потім набуває характеру додат­кової вартості.

2. Академік В. О. Обручев бачить у цьому зауваженні Енґельса надійний ключ до розуміння багатьох питань сучасної геології: «Цю поправку Ф. Енґельса необхідно прийняти, бо побудову земної кори без неї зрозуміти і пояснити не­можливо»23.

3. У формулі Енґельса ґравітація виступає у ролі антиенерґії — тобто неґативної енерґії, яка на земній кулі є антиподом творчих зусиль Сонця, що живить своєю енерґією земне життя.

Остання думка до такої міри важлива, що ми змушені зробити її наріжним каменем у подальшій розмові про вар­тість і земне життя взагалі. Саме вона, ця найважливіша думка, досі не усвідомлена наукою. Адже з неї випливає так багато, що, по суті, істинну модель світу без неї побудувати не можна.

Нехай вона і залишається прожектором, що освітлює нашу дорогу у найскладніших лабіринтах пізнання.

Припускається, що з тяжінням пов’язано безліч інших явищ природи, і якби ми стали свідками розкриття таємниць ґравітації, Всесвіт перетворився б для нас на відкриту книгу. Поділяючи це переконання, зауважимо однак, що вже сьогод­ні можна відшукати такий кут зору, який дозволяє побачити закони тяжіння та відштовхування як закони формування життя. При цьому необов’язково відповідати на невирішені питання фізики — досить того, що добре відомо.

Якщо вулканічна діяльність, розриви у земній корі, скиди,
грабени і т. ін. зумовлені силами відштовхування, що йдуть від Сонця, то, мабуть, усі життєві явища, які відбуваються на планеті, також ніякими іншими силами пояснити не можна. Те, що земне життя виникло завдяки діяльності Сонця, відо­мо споконвіку. Проте у формулі Ф. Енґельса ми вбачаємо щось конкретніше, ніж це давнє знання. Тут легко виявити чітку і ясну позицію, яка дозволяє земній людині приписати себе до однієї з двох протилежно спрямованих сил приро­ди — тяжіння та відштовхування.

Цілком природно, що людина, як і вся біосфера в цілому, належить до другого з двох взаємодіючих полюсів — живе тому і називається живим, що воно має можливість активно відштовхуватися від планети. Коли ця можливість втрача­ється, настає смерть. Смерть можна розглядати як припи­нення руху. Проте втрачає спроможність рухатися організм у цілому, а не атоми, і тому вони вивільняються для самостій­ного руху.

Може виникнути питання: а яке це має значення? Ми — діти природи, це нам добре відомо, що ж іще потрібно? Без тяжіння життя неможливе так само, як і без відштовхування. Тоді навіщо з’ясовувати, на якому полюсі ми перебуваємо? Та й чи можна приписувати себе до якогось із полюсів, якщо навіть у діяльності нашого серця легко виявити взаємодію двох полюсів? Адже однополюсне життя так само неможливе, як і однополюсний магніт.

Усе це правильно. Проте за зовнішньою слушністю подіб­них суджень прихована величезна небезпека. Полягає во­на насамперед у тому, що, бувши правильними взагалі, такі судження не дозволяють визначити цілеспрямованість у роз­виткові життя, його сенс і призначення у нескінченному пото­ці всесвітніх перетворень.

Отже, тяжіння і відштовхування. З одного боку сила, що прагне стиснути небесне тіло, позбавити його простору, за­гнати всі його атоми та молекули до однієї точки. З іншого боку сила, що розриває пута ґравітації, жадає оволодіти яко­мога більшим простором.

Коли вулкан викидає з надр планети розпечені брили внут­рішніх порід, ми добре усвідомлюємо, що тут вступають у дію сили відштовхування. На всіх планетах, окрім Землі, сили відштовхування вичерпуються вулканічною діяльністю. Каме­ні, що впали на поверхню Місяця, можуть лежати нерухомо мільйони років. І лише на земній кулі існують якісь додаткові сили, які також діють на відштовхування, проте з вулканіч­ною діяльністю вони вже не пов’язані. Ні, це не вулкани викидають у космос металеві апарати — їх викидає земна біосфера людськими руками.

Таким чином, у загальному протиборстві космічних сил у Життя є свій власний полюс, до якого воно належить і заради якого створене. Не природа взагалі, а саме необхідність від­штовхування, про яку казав Ф. Енґельс, поєднала атоми у такі структури, що вони з часом перетворилися на живу клітину. В цього полюсу не було іншого виходу. Сили стискання пере­бувають у стані рівноваги з силами відштовхування. Тимча­сова перевага останніх породжує гори та вулкани, але це всього лише сліпий бунт внутріпланетних стихій, які намага­ються підірвати одвічну в’язницю, створену ґравітацією. Пі­дірвати її неможливо — можна лише випустити голубів у небо і, дивлячись на них із в’язниці, насолоджуватися видовищем. Але чи будуть пам’ятати голуби, чию волю вони виконують? Чи не забудуть земні мінерали, які живуть у білковій клітині, що вони зобо­в’язані служити не природі взагалі і не самим собі, а тільки тим силам, що підняли їх над землею, надавши їм велике право вільно ширяти у просторі?..

Допитливий розум людський відразу ж угледить у цьому протиборстві двох протилежно спрямованих сил роздвоєння єдиного. Субстанція, виявляється, складається з двох проти­лежних начал:

а) космічного світла, яке творить із самого себе живі обра­зи — траву, дерева, тварин, людей;

б) ґравітації, яка необхідна для цієї творчості, проте вона поглинає сонячну енерґію, немовби вимагаючи від нас викупу за право володіти живою плоттю.

Дух тільки тоді спроможний стати діяльною особистістю, коли він здобуває чуттєві координати у просторі. Для цього потрібна сфера, до якої він прив’язаний рецепторами відчут­тів, безпосередньо ці рецептори (тобто організм) і той речо­винний світ, який немовби приборкує нескінченність, пере­творюючи її у щось обмежене, кінцеве. Недолугий розум на­магається абсолютизувати цю видимість, не усвідомлюючи, що, окрім самої нескінченності, в об’єктивній реальності вза­галі нічого немає і бути не може.

Цей чуттєвий світ (речовинні образи) створюється за до­помогою ґравітації. Вона творить сфери і тіла на сферах. Отже, світло (носій нашого духу) використовує ґравітацію як формувальний цех, де відливаються ті форми, які ми нази­ваємо тілами.

Проте ґравітація бере за це величезну плату — знищує запаси сонячної енерґії на земній кулі.

Ґравітація — це кінь, який постійно прагне скинути верш­ника. Вершником цим є Світло-Творець.

Між світлом і ґравітацією відбувається вічна боротьба. Світло зародилося в її надрах, але поступово визволилося з-під страшного ярма і отримало свободу. Чим більше свободи, тим живий організм ближче до Світової Монади — тобто до Бога. Мабуть, зрозумілішого і доступнішого для людського розуміння терміну немає.

Втім, чому ми вибачаємося за вживання зовсім не лайли­вого слова? Чому вживання цього слова сьогодні розціню­ється так, як учора розцінювалося богохульство? І головне: відбувається це серед народу, який вчора був найрелігійнішим на Землі. Чи не попав він до обіймів якоїсь нової релігії?..

Додаткова енерґія земної кулі

Боротьба за свободу починалася з оволодіння двовимірним простором — довжина та ширина. Третій вимір з’явився разом із пір’ям. Але пір’я Ікарові не придалося — він мав навчити літати залізо. І він зробив це: сьогодні піднімаються в космос багатотонні металеві велетні. Навіщо, заради чого»? Чи не для того, для чого піднімалися у небо перші крилаті істоти?..

Проте зосередимо нашу увагу на енерґетичних процесах. На планетах, де відсутнє життя, сили тяжіння і відштовхуван­ня досягають повної рівності, й ніщо цієї рівності не порушує. Що ж відбувається на Землі? Адже тут сили відштовхування одержали величезну перевагу за рахунок енерґетичних мож­ливостей біосфери. Ці можливості нині такі, що біосфера здатна знищити не тільки саму себе, але навіть планету в цілому. Звідки ж така кількість додаткової енерґії?

Ми говоримо про додаткову енерґію саме тому, що планета без участі зовнішніх сил нездатна породити біосферу. І тут ми змушені знову повернутися до висловлювання Ф. Енґельса, в якому приховано так багато наукового сенсу. Сили від­штовхування народжуються не на самій Землі — Ф. Енґельс недвозначно вказує, що «всім активним рухом ми зобов’язані припливові відштовхування, що йде від Сонця». Усім, а не якоюсь частиною...

Таким чином, Землю слід розглядати як арену, де зіштов­хуються між собою якісь незрозумілі нам космічні сили. Вони незрозумілі, бо ми досі не знаємо, що таке ґравітація. На інших планетах Сонячної системи подібних зіткнень немає, зате немає і активного життя.

До початку XX століття земна цивілізація була двовимір­ною. Тут, звичайно, йдеться не про наш власний об’єм — наше тіло має якусь висоту — а про саму цивілізацію. У порівнянні з відстанню до Місяця ми при своєму зрості — плоскатики. Або просто у нас немає ніякого об’єму.

Знаючи про існування висоти, людина пересувалася лише по довжині та ширині — висота залишалася для неї недосяж­ною. Авіація, а згодом космонавтика вивели людину у третій вимір. Це можна порівняти лише з тим етапом розвитку земно­го життя, коли далекий предок людини вперше піднявся на задні кінцівки, розігнув спину та підняв передні лапи до зірок. Вони ще не були руками, але мали ними стати. Вже тоді май­бутня людина заявила природі про своє призначення — слу­жити силам відштовхування, які поведуть її на далекі планети.

Фізики шукають ґравітони. Важко сказати, що це таке за своїм фізичним змістом. А от що таке антиґравітон, нам відо­мо: це ген, носій програми, яка спрямована на подолання ґравітації. Зрозуміло, це не слід розуміти буквально. І все ж нам здається, що живу клітину цілком можна так назвати.

Людина сформувалася у боротьбі з силами тяжіння. Кожний наш крок — від колиски до могили — спрямований на подолання таємничих сил, які створили планету, однак не тільки не забезпечили її всім необхідним для життя, а навпаки — постійно знищують на ній життєві ресурси, одер­жані ззовні, від Сонця.

Так, природа створила планету. Так, природа створила людину. Але у цих цілком справедливих словах немає відпо­віді на запитання: яку силу в природі можна вважати при­хильною до нас, а яка є ворожою?

Планету, звичайно, створила ґравітація, яка діяла на стискання. Життя на планеті зіткане із сонячного світла. Саме Сонце також скуте силами ґравітації, у нього немає можли­вості боротися з тяжінням інакше, ніж роздроблюючи власну речовину на променеві хвилі, щоб згодом випромінювати їх у світовий простір. Проте вся ця титанічна праця була б марна, якби Сонцю не вдалося виростити рухомі істоти, які володі­ють відносною свободою пересування. У них Сонце влило власні сили, і навіть їхню плоть можна вважати сонячною плоттю. Ми земні настільки, наскільки в живих організмах можна виявити ті ж елементи, з яких складається земна куля. І все ж атоми заліза, вуглецю, кальцію і т. д. у живих організ­мах вступають у такі зв’язки, які породжують щось якісно відмінне від земних порід — живу речовину планети.

Жива речовина і її знищення

Поняття «жива речовина» як наукове визначення молеку­лярних утворень, якісно відмінних від земних порід, належить В. І. Вернадському.

Тільки тисячолітній геоцентризм, що досі не подоланий повністю, заважає багатьом людям усвідомити, що земне життя — явище не земне, а небесне, тобто космічне. І не тому, що Земля також є космічним тілом, а тому, що жива речовина планети — це в основному речовина сонячна.

Ось що писав В. І. Вернадський про біосферу:

«Космічне випромінювання, що йде від усіх небесних тіл, пронизує її всю і все в ній. Ми вловлюємо й усвідомлюємо тільки дуже малу частину цього випромінювання... Його облік та розуміння — справа майбутнього. Але без сумніву не воно а промені сонця обумовлюють головні риси механізму біо­сфери. Вивчення відображення на земних процесах сонячного випромінювання вже достатньо для отримання першого, але точного і глибокого уявлення про біосферу як про земний і космічний механізм»24.

Ми будуємо наші міста із земних матеріалів — камінь, залізо, бетон. Ми не усвідомлюємо, що нашими руками пра­цює Сонце. Багато хто з людей взагалі не замислюється над тим, для чого вони, власне, живуть. Земне життя стало чимось звичним, воно не вимагає від нас щоденного звіту перед Кос­мосом. Колись люди були призвичаєні звітувати перед Богом за кожний день свого життя. Наука звільнила людину від духовного рабства, яке протягом тисячоліть насаджувала релігія. Але далеко не всі люди усвідомили, що їхня духовна свобода не є звільненням від найвищої відповідальності перед життям. А земне життя належить не Землі — кожною своєю клітиною, кожним ударом пульсу воно підпорядковане твор­чій діяльності Сонця. Отже, відповідальність перед життям, по суті, є відповідальністю перед Сонцем.

Ми, за висловом В. І. Вернадського, є трансформаторами со­нячної енерґії. Ми перетворюємо її у гримкотливі поїзди та літаки, у величезні потужності наших заводів. У цьому немає гріха, навпаки, ми робимо те, задля чого Сонце з власних променів виліпило наші руки та наш мозок. Уся наша діяль­ність спрямована на відштовхування від планети, на заво­ювання космічного простору, де Сонце нашими руками посіє насіння нового життя.

І все ж ми дуже грішні перед Сонцем. У чому ж полягає наш гріх? Передусім у тому, що, створюючи цінності з речо­вини неживої (будівлі, кораблі, заводи), ми безглуздо зни­щуємо речовину живу, органічну. Ми немовби обмінюємо небесне на земне. Відбувається це у складних енерґетичних процесах, які надзвичайно важко піддаються облікові. Зник­нення лісів, виснаження родючості ґрунтів, збіднення морів та річок, які нещодавно були багаті на рибу, — все це ми помічаємо із загрозливим спізненням. Ми чомусь не усвідом­люємо, що сонячне незмірно цінніше за земне — тобто неор­ганічне, мінеральне.

У стародавньому Єгипті будували піраміди, які досі вража­ють нашу уяву своєю величчю. Комусь вони здавалися цін­нішими від полів та лісів, які оточували будівельні май­данчики. З року в рік, із століття в століття сотні тисяч рабів, піднімаючи на величезну висоту двотонні брили, зводили ці пам’ятники людської нерозважливості. Рабів треба було году­вати — отже, у землероба відбирали навіть те, що необхідно його сім’ї для існування. Землероб жив не краще від раба-бу­дівельника, всі трудівники голодували, а разом з ними голо­дувала земля.

І тут набуває чинності найнещадніший з усіх законів при­роди — закон збереження та перетворення енерґії. Адже родючий шар планети — це також жива речовина, або при­наймні суміш органічного та неорганічного. І якщо змен­шується кількість худоби (її нічим годувати), земля менше отримує гною, органічне вибирається із землі разом із зерном та соломою, родючість із кожним роком падає. Разом із тим відмирають бактерії — зберігачі вологи. І ось ми бачимо: піраміди підносяться серед мертвої пустелі, що колись була житницею стародавнього світу. Вони нагадують нам про най­більший гріх далеких предків: піклуючись про фіктивну ве­лич мерців, які іменували себе при житті Синами Сонця, вони за декілька тисячоліть знищили те, що Сонце створювало протягом мільярдів років.

Хто ж вони, ці Сини Сонця? Адже їхній світогляд, здаєть­ся, був в основному правильним: земна людина справді (і при цьому цілком буквально!) є сином Сонця. Це можна довести за допомогою експериментів японського професора Макі Таката, який у результаті двадцятирічних досліджень встановив, що склад людської крові змінюється в залежності від часу доби, тобто від інтенсивності сонячної радіації.

«Немає сумнівів, — пише Макі Таката у своєму листі О. Л. Чижевському, — що сонячна радіація містить новий ком­понент, який характеризується сильною проникаючою спро­можністю і сильним іонізуючим впливом на людське тіло, тобто вираженим біологічним ефектом... Людина по суті являє собою живий сонячний годинник»25.

Можна було б навести десятки інших прикладів глибокої залежності біологічних явищ від сонячної діяльності — і різ­номанітні епідемії, і розмноження сарани, і навіть хід хімічних реакцій. Все це протягом багатьох десятиліть вивчав професор О. Л. Чижевський, який створив нову науку — гелі­обіологію. Ці факти сьогодні добре відомі, їх нема потреби переповідати.

Так, людина справді син Сонця. Тоді чому ж вона ви­явилася втягнута до дій, які не тільки не відповідають пря­мому призначенню земного життя, а глибоко йому ворожі? Далі ми спробуємо відповісти на це питання докладніше. Тут же відзначимо таке: насильство над людиною завжди перет­ворюється на насильство над земним життям взагалі. І тоді життя гине.

Нам хотілося б ще раз підкреслити, що земне життя не можна розглядати як явище тільки земне — це неправильно! Земля бере участь у формуванні життя на своїй поверхні не більшу, ніж господар театру в постановці «Короля Ліра» — всього лише надає сцену.

В. І. Вернадський цілком справедливо вказує:

«Завдяки космічному випромінюванню біосфера отримує у всій своїй будові нові, незвичайні й невідомі для земної речо­вини властивості... Жива речовина біосфери завдяки їм прони­зана енерґією; вона стає активною, збирає і розподіляє в біо­сфері отриману у формі випромінювання енерґію, перетворює її зрештою в енерґію у земному середовищі, вільну, здатну вико­нувати роботу... Це ділянка енерґії, джерело зміни планети зов­нішніми космічними силами. Обличчя Землі ними змінюється, ними у значній мірі ліпиться. Воно є не лише віддзеркалення нашої планети, прояв її речовини та її енерґії — воно водночас є і витвором зовнішніх сил космосу. Завдяки цьому історія біо­сфери різко відрізняється від історії інших частин планети, і її значення у планетному механізмі цілком виняткове»26.

Тепер читач, звичайно, зрозумів, що ми хочемо сказати цією главою. Сьогодні неможливо заводити розмову про до­даткову вартість, не усвідомлюючи виняткової ролі хлібороб­ства і космічного походження всього живого на Землі. Не­можливо!..

Планета з її атмосферою є немовби пасткою для космічних променів. Спіймані промені, які несуть у собі образи (це важ­ливо!), намагаються якось вирватися з цієї пастки, але вирва­тися не можуть; і тоді вони виробляють свою власну стратегію, розраховану на мільярди років. Спочатку вони стають земно­водними, потім птахами, після цього космонавтами. Але це все ті ж космічні промені, а не щось інше! Якби люди про це пам’ятали щодня, щогодини, їм би набагато ширше відкрилося призначення земного життя, а також їхнє власне покликання.

Про формулу Дрейка

Перетворення величезних просторів у мертві пустелі відбу­валося протягом останніх десяти тисячоліть земної історії. Невже саме у цьому і полягає призначення людини? Адже ми знаємо, що ніякі інші істоти не знищують родючість землі — навпаки, збагачують землю новою енерґією. І ніхто, крім людини, не загрожує земній біосфері повним її знищенням.

В останні роки на світових симпозіумах обговорюється формула Дрейка, за якою астрофізики намагаються обчис­лити ймовірність нашої зустрічі з інопланетною цивілізацією. У цій формулі одним із множників виступає член L, який ніби є якимсь космічним законом, що ви­значає термін життя розвиненої цивілізації. Вчені поки що не оголосили остаточ­ного присуду нашій цивілізації, однак майже всі погоджують­ся з тим, що вона смертна. Деякі вважають, що їй залишилося жити не більш як 50 років. Інші згодні продовжити строк її існування на кілька століть. І поки відбувається суд при­сяжних на космічному рівні, рядовий громадянин Землі з жахом дивиться у майбутнє, намагаючись відшукати прихо­ваний сенс того, що діється: навіщо все це потрібно було матінці-природі? Невже мільярди років розвитку від першої білкової клітини до розумної істоти, яка підкорює космічний простір, — це всього лише жорстокий фарс, що не має ані наймен­шого сенсу?

Звичайно, висновки астрофізиків слід вважати найсміливішими у розвиткові людської думки, яка стала настільки безжалісною, що цілком холоднокровно сама собі виносить вирок: не за горами день, коли я зникну, так і не усвідомивши, навіщо природа вихлюпнула мене на поверхню життя.

Великий Франсуа Кене, якого К. Маркс називає батьком політичної економії, досліджуючи причини загибелі Римської імперії, доходить до такого висновку: ця могутня держава загинула тому, що безглуздо знищувала родючість завойова­них земель. І завжди, у всі часи, імперії гинули саме з цієї причини.

Та ось що засмучує: якщо вчені так легко погодилися, що цивілізації гинуть, то, отже, людина за самою своєю суттю є ворогом сонячної речовини, яка і є єдино живою. Яка користь від того, що деякі астрофізики погоджуються збільшити L до 1000 років? Усвідомлення того факту, що людина за кілька століть (або навіть десятиліть!) здатна знищити все живе і прекрасне, — все те, що Сонце створювало протягом декіль­кох мільярдів років, — хіба це не жахливо? Тоді чому ж ми пишаємося справами рук своїх? Чи не краще одним атомним ударом покінчити з нашою безглуздою цивілізацією, ніж, страждаючи, стікаючи кров’ю, помираючи від голоду харчово­го, водного та кисневого, цілих тисячу років чекати, доки остаточно згасне життя на планеті? Можливо, ми б здійснили подвиг, знищивши самих себе, бо на ділі виявляється, що наш «проґрес» нагадує розростання ракової пухлини?..

Дата добавления: 2015-11-16