Фізична економія як «ідеологія вписування» господарських систем у природну сферу 3 страница

Мають існувати певні умови в природі, які роблять люд­ську працю або високопродуктивною, або взагалі непродук­тивною.

Тому, коли Маркс виводить додаткову вартість виключно з людських м’язів, він помиляється. У цьому разі людина відри­вається від природи — від її енерґетичних джерел — і стає яко­юсь «незалежною» силою, яка живиться власним коштом.

Спочатку треба відповісти, яким чином потрапила енерґія в людські м’язи — з яких джерел? — а потім уже розміркову­вати про те, що є основою додаткової вартості. Тільки у такій послідовності можна прийти до розуміння субстанції.

Ми добре пам’ятаємо, як у часи Сталіна наші ідеологи постійно втовкмачували нам, що природу підкорено остаточно і безповоротно. Нам лишалося тільки виконувати єдиний «закон природи», який називався основним законом соціаліз­му і був сформульований так: задоволення всезростаючих потреб трудящих.

Цей закон прийшов на зміну законові додаткової вартості. Капітал знищено, а разом з ним усунено і його закони.

Природа соціалізму цілком інша, тут експлуатація не­можлива, отже, про додатковий продукт і додаткову вартість не може бути й мови.

«Додатковий продукт — продукт, який створюється в до­датковий час працею безпосередніх виробників у класово-ан­тагоністичному суспільстві і який привласнюється експлуата­торськими класами. Категорія додаткового продукту виражає відносини експлуатації, панування і підпорядкування. У соці­алістичному суспільстві, заснованому на суспільній власності на засоби виробництва, відсутня категорія додаткового про­дукту».

Так стверджувала БСЭ у 1955 році, чітко дотримуючись сталінського вчення про економіку соціалізму. Прийом простий: державна власність оголошується «суспільною». Тільки й усього!..

Треба сказати, що Сталін умів рубати під корінь, не плу­таючись у термінологічному павутинні. Після його смерті це вміння начебто зникло — і ось у 1963 році ми із подивом читаємо: «Виробництво додаткового продукту має надзвичай­но важливе значення для соціаліс­тичного суспільства, оскіль­ки цим забезпечується накопичення, розширення вироб­ництва у всезростаючих масштабах».

Тут можна було б порадіти: нарешті наші економісти усві­домили, що німецького лікаря Майєра свого часу було даремно кинуто до божевільні. Адже він ще у 50-х роках минулого століття мав сміливість стверджувати, що Сонце постачає нас усіма видами енерґії. Те, чого не розуміли в XIX столітті, в XX не розуміти грішно й навіть злочинно. Не можна ж від­ставати від світової науки на цілих сто років!..

Та дарма!

«Додатковий продукт у соціалістичному суспільстві не є додатковою вартістю, яка відображає відносини капіталістич­ної експлуатації»14.

То що ж — у нас уже завершилося відмирання грошей і додатковий продукт не є «речовинним носієм» додаткової вартості? Чи ми потрапили в рабовласницьке суспільство, де додатковий продукт не оплачується?..

А якщо ні те й ні інше, тоді де ж теоретичні праці, що ясно відповідають, яка субстанція стоїть в основі додаткового продукту?

Таких робіт немає. В основі виробництва, як і рані­ше, залишається тільки людська праця. Сонце й земля у створенні додаткового продукту немовби ніякої участі не беруть.

Запитуємо: чому ж в інших країнах додатковий продукт є основним доказом експлуатації, а у нас — це закономірна необхідність розвитку? Адже всі західні економісти так само пояснюють цю необхідність. Чи ми маємо право на розвиток, а інші народи такого права не мають?..

Хтось уже зрозумів — fata morgana, однак побоявся об’я­вити про це голосно. І тому додатковий продукт вирішили відновити в правах, не збочуючи зі шляху. Але це те ж саме, що відновити в правах оазис на основі тієї ж таки fata morgana.

Гірко все це спостерігати. А ще прикріше стає, коли зга­дуєш, якими методами Сталін розправився з додатковою вар­тістю і додатковим продуктом одразу без зайвої плутанини: він створив виробництво за колючим дротом, де додатковий продукт справді не був носієм вартості.

Ось що означає на практиці «незалежність» від природи, яка ви­пливає з формул Маркса.

Строго кажучи, реабілітуючи додатковий продукт, ми за­вдяки цьому реабілітуємо капітал, бо він, власне, і є вироб­ництво додаткового продукту, що в товарній економіці набу­ває характеру додаткової вартості. Економіка ж залишається товарною доти, доки існують гроші. Так чим же допоможуть заклинання і філіппіки на адресу додаткової вартості та капі­талу? Тут існують два виходи: а) виробляти додатковий про­дукт, який нічого не коштує (у таборах), — тоді ми поверне­мося до рабовласницького способу виробництва; б) виробляти його у нормальних умовах — і тоді це є капіталістичне вироб­ництво, а не щось інше.

Третє нам не дано, бо третього не існує у самій природі.

Про розподіл додаткового продукту ми тут не говоримо — це питання моралі, а не самого виробництва. Моральні проб­леми не можна плутати з проблемами фізичними — це перша заповідь справжньої науки. Коли щось подібне відбувається, тоді ідеологічні спекуляції руйнують науку, а разом з нею і виробництво.

Наші економісти займаються тим самим, що і філософи: вишукують синоніми, щоб один із них реабілітувати, а другий затаврувати. Тавруючи метафізику, начебто призначену для захисту капіталізму, вони утверджують онтологію; тавруючи додаткову вартість, утверджують додатковий продукт.

Овва, у сталінські часи подібні хитрощі їм би даремно не минули!..

Насправді ні метафізика (та ж таки онтологія), ні додат­кова вартість та її виробництво (тобто капітал) анітрохи перед нами не винні — вони за своїм змістом настільки ж соціалістичні, наскільки й капіталістичні. Так само, як не можуть мати класової приналежності сонце, земля, вода, — так само і тією ж мірою не має її сам по собі капітал і капіталізм як такий. Глибинна відмінність між соціалізмом та капіталізмом полягає не в тому, що соціалізм зобов’язаний знищити капітал, а лише у тому (виключно!), що соціалізм передає буржуазний капітал до рук самих трудящих. Тільки й того! Всі надмірності і ширші тлумачення у цій справі згубні. Та й насправді ведуть до згуби, бо у цьому випадку ми починаємо рухатися не до землі обітованої, а до fata morgana...

Але повернемося до субстанції вартості. Український «Фі­лософський словник» у статті «Субстанція», прагнучи спо­рудити захисні стіни навколо напівзабороненого визначення матерії (матерія-суб’єкт), відразу ж після нападок на мета­фізику стверджує: «Взірець діалектико-матеріалістичного за­стосування категорії субстанції дав Маркс у «Капіталі». Ана­лізуючи поняття вартості, він показав, що субстанція вартості, яка не залежить від різноманітних форм її прояву, є людська праця».

Це, звичайно, молитва. І молитва зовсім недоречна. Маркс наприкінці життя сам засумнівався у своїх формулах і посту­пово почав повертатися до фізіократів. Але не буквально — тоді б він був нам непотрібний! — а саме у визначенні субс­танції вартості. Із цих визначень і випливають усі практичні висновки.

Нехай читач не обурюється і читає ці рядки спокійно. Космічна ґрандіозність такого явища, як додаткова вартість, зобов’язує нас зрозуміти: люди — також елементарні частки у тому циклотроні, що іменується планетою, їм дуже важко розібратися, звідки прибуває додаткова енерґія, з якої ви­ростає загальнолюдський проґрес. То що ж дивного у тому, що один з учених сказав: «Із самих себе»? І рушили вони не туди, куди потрібно. Але уперлися в непереборний бар’єр. І не прос­то уперлися, а багато хто з них перестав існувати — пішов у лоно субстанції.

Відкриємо скриню Мойсея і прочитаємо заповітні скри­жалі. Те, що ми там побачимо, повинно вжахнути та приго­ломшити. Але помолимося, брати, помолимося...

Скриню ще не відкрито — ми тільки підбираємо ключі.

Помолимося...

Замість молитв політико-економічних згадаємо молитву Тютчева:

Блажен, кто посетил сей мир

В его минуты ро ковые!

Его призвали всеблагие

Как собеседника на пир.

Он их высоких зрелищ зритель,

Он в их совет допущен был —

И заживо, как небожитель,

Из чаши их бессмертье пил!

Явище додаткової вартості можна порівняти тільки з тією зов­нішньою енерґією, що надходить в циклотрон для розгону часток.

Однак абсолютна додаткова вартість в трьох томах «Капі­талу» виводиться всього лише з неоплаченої праці — тобто безпосередньо з людських м’язів. Земля, Сонце, Всесвіт у створенні наших багатств не беруть участі — все робимо ми, виключно ми.

Казах, що сидить у сідлі, знає, що з його м’язів не пішло жодної калорії на створення овечої отари і її примноження. А це і є його багатство. Хлібороб, звичайно, змушений працю­вати значно більше — треба зорати, засіяти, зібрати урожай. Але звідки надходить хліб у міста? Як міста взагалі можуть жити? Адже вони не виробляють їжі. Те, що вони виробля­ють, зовсім неїстивне. Крім того, перш ніж щось виробляти, потрібно харчуватися.

І все ж таки міста наповнюються мільйонами жителів, а села щезають з лиця землі. Звідки, чому, як?..

Відповідь. Робітники виробляють вартість. Відбувається відповідний обмін товарів.

Гаразд, відбувається. Це правильно. Та ось питання: якщо все на світі виростає з енерґії наших м’язів, то як же 2% американців (за їхніми даними) можуть годувати 98% влас­ного населення, та ще до того ж і нам інколи перекидають через океан мільйони тонн пшениці? Якими повинні бути м’язи в американських фермерів, якщо у них закладена така неймовірна кількість енерґії? Люди це чи боги?

Відповідь. Вони працюють на машинах.

Даруйте, машини не виробляють хліб — його виробляє земля. За допомогою машин можна пояснити, чому змен­шується сільське населення. Але як ви поясните зростання врожайності?

Відповідь. Вони користуються мінеральними добривами, які виробляє промисловість.

Теж правильно. Але звідки промисловість черпає свою енерґію? Невже тільки з людської праці? Тоді в американських робітників якісь космічні м’язи — не від світу цього.

Відповідь. Вугілля, нафта.

А це що таке? Звідки взялося?

Відповідь. Від Сонця...

І тут ми виявляємо, що Маркс від фізіократів рушив у бік меркантилізму: він не розуміє, не може збагнути особливої ролі хліборобства. Та й взагалі природа з виробництва товарів виключається. Він оперує поняттям «вартість», бачачи перед собою тільки гроші та юрби людей, що йдуть продавати свою робочу силу.

Любов до людини (так, саме любов до людини!) закриває від нього загальний зв’язок явищ. Йому шкода змучених важ­кою працею робітників. Емоції перемагають логіку, він ста­вить в один ряд мінеральне і органічне — землю під забудів­лею, яка нічого не виробляє, і землю, призначену для хлібо­робства.

Абстрактне поняття «вартість» не дозволяє зрозуміти, звідки прибуває енерґія і як вона потім перетворюється у виробництві. Тому, засуджуючи меркантилістів, К. Маркс у визначенні первинного джерела енерґії далі від них не просу­нувся.

Сьогодні кожний школяр знає, що земне життя є пород­ження фотосинтезу. Щоправда, Опарін та його учні намага­ються відвести нас у бік від цієї істини, доводячи, що жива клітина могла зародитися із земних мінералів. Припустимо. А далі? Далі, звичайно, потрібно визнати, що без фотосинтезу вона неможлива.

Але, говорячи про субстанцію додаткової вартості, ми має­мо на увазі не цивілізацію сіркобактерій, а людську цивіліза­цію. Сіркобактерії можуть жити за рахунок хемосинтезу — сонячне світло їм не потрібне. Однак вони черпають енерґію для життя з процесу окислення, який без кисню неможливий. А кисень також виробляється у фотосинтезі...

Проте не будемо несправедливими до Маркса: у ті часи явище фотосинтезу було так само невідоме, як за часів Ньютона розщеплення атому. Те, що відкрив Майєр, скін­чилося для нього надто сумно і не було визнано його су­часниками.

Втім, навіщо брати такі далекі часи? Навіть у наш час не всі розуміють, про що говорить В. І. Вернадський:

«Біосферу по суті можна розглядати як область земної кори, що зайнята трансформаторами, які переводять космічне випромінювання в дієву земну енерґію — електричну, хімічну, механічну, теплову і т. д... Сонцем докорінно перероблено і змінено обличчя Землі»15.

Гордому людському серцю тут немає поживи для антропо­центризму, бо ми, за Вернадським, всього лише трансформа­тори космічної енерґії.

Не дивно, що Вернадського почали видавати тільки після смерті Сталіна. До його смерті друкувалося таке:

«Завдяки Ньютону стало ясно, що взаємодія між небес­ними тілами і Землею зводиться виключно до притягання і що це притягання внаслідок колосальних відстаней надзви­чайно незначне і ніяк не впливає на життя людей»16.

Ось звідки взявся сталінізм! Адже Сталін ніяк не міг пого­дитися із тим, що він є всього лише трансформатором сонячної енерґії — він був Сонцем. Той факт, що Сонце, у свою чергу, також є трансформатором Світової Монади — це його не турбувало. Мікросвіт намагається жити за своїми власними законами.

Маркс не міг зрозуміти, що додаткова вартість не виво­диться безпосередньо з м’язів людських — м’язи ці є лише провідниками й трансформаторами. Йому здавалось, що, прирікаючи капітал на загибель, він визволяє людську працю від пригнічення.

У його часи неподільно панувала теорія Ньютона. З неї випливало, що є небесні тіла у порожнечі та якесь взаємне тяжіння. Більше нічого! Ніякої залежності від Сонця, від Космосу — все на Землі робиться тільки людськими руками. Дивно навіть, як у той час можна було не згоджуватися з Молешоттом. Мабуть, завадило ідеалістичне минуле, коли він, Маркс, сповідував філософію Геґеля.

Що є субстанція вартості?

Наприкінці життя настало протвереження. Маркс зрозумів: у світі існує якась сила, що постачає суспільству енерґію. Ні, не Сонце — тоді про фотосинтез не мали жодного уявлення. Сонце здавалося всього лише тепловим центром, все інше робить сама Земля. Це дуже яскраво зображено у творі Ґер­цена «Минуле і думи», де він оспівує хіміка, схожого на Молешотта. І це видавалося тоді возвеличенням земної люди­ни. Чи станемо ми сумніватися у тому, що у Ґерцена були найкращі наміри? Адже він усім своїм життям довів, що стоїть на боці проґресу.

...Скрижалі, заповітні скрижалі!..

Скриню відкрито. І ось ми, геть приголомшені, читаємо наступні рядки:

«Основою абсолютної додаткової вартості — тобто реаль­ною умовою її існування — є природна родючість землі (під­креслено Марксом), природи, тоді як відносна додаткова вар­тість заснована на розвиткові суспільних продуктивних сил».

О, великий Мойсей! Що ж ти з нами зробив? П’ять десяти­літь ми несли твою скриню. Куди ж ти нас привів?..

Щоправда, у нас негайно з’являється запитання: коли це написано — у кінці життя чи раніше? Відомо, що четвертий том («Теорії додаткової вартості») по суті повинен бути пер­шим, — він з’явився тоді, коли Маркс досліджував світову політекономію. Проте відома також авторська воля Маркса: зробити його не першим, а четвертим — тобто заключним, що підбиває підсумок усього життя. Читач зобов’язаний вихо­дити з авторської волі, бо воля автора ніколи не буває випад­ковою. Що це не випадковість, а глибока переоцінка власної теорії, можна судити також із ставлення К. Маркса до теорії українського філософа С. Подолинського, про якого ми розка­жемо пізніше.

Нам сьогодні важко встановити, коли з’явилися ті чи інші рядки у четвертому томі, — мабуть, Маркс повертався до нього все своє життя. Але якщо автор каже: ці рядки — саме ці рядки! — повинні бути останніми, то у нас немає вибору: ми зобов’язані справді вважати їх останніми.

Те, що ми зараз процитували, і є останні рядки «Капіталу».

Підсумок.

Чи це не відречення від колишніх висновків? Тут зовсім по-новому визначається субстанція додаткової вартості, її справжнє джерело міститься не у м’язах людини, а у гумус­ному шарі планети. Людська праця відтепер стає її провід­ником. Тільки провідником, але не джерелом. Це, власне, і є повернення до Франсуа Кене, якого Маркс оголошує істин­ним батьком політичної економії.

Повторюємо: експлуатація існує. Але експлуатується не лише людина, а насамперед Природа. З різним ступенем справедливості це лишається і до наших днів.

А може, ми процитували якісь випадкові рядки? Можливо, вони належать не Марксу, а фізіократові Джонсу, теорію якого розглядає Маркс на останній сторінці четвертого тому? Так видається тільки на перший погляд.

Уважно перечитуючи четвертий том — всі три його части­ни, — ми помітимо, як крок за кроком повертається Маркс до теорії фізіократів, яку заснував Ф. Кене. Повертається не до духу їхнього вчення — він чужий Марксові, — а до фізичної суті: землю не можна розглядати в одному ряду з іншими засобами виробництва. У неї особлива роль: земля є первин­ним джерелом додаткової вартості.

Далі, розглядаючи теорію фізіократів і критику цієї теорії нашими соціологами, ми покажемо, як змінюються погляди Маркса. Втім, якби цього не сталося, ми б погодилися з О. Солженіциним: Маркса можна віддати кому завгодно, знайшлися б тільки бажаючі його наслідувати.

Тепер Маркс уже не напише, що додаткова вартість «не породжується землею як такою». Тепер він погоджується, що фізіократичний «дар природи» існує реально, однак це «такий подарунок, який земля робить тому, хто її обробляє»17.

Слідом за цим він визнає «продуктивні сили природи», яких раніше не помічав. Так, з’являється у його мові і така об’ємна дефініція.

Його пристрасть, як і раніше, присвячена звільненню праці. Він був Мойсеєм, який веде людство на землю обітовану, і залишається ним. У всякому разі не зрікається цієї місії. Цим він рішуче відрізняється від фізіократів, що не ставили перед собою подібних завдань. Тому Маркс, як і раніше, акцентує увагу на експлуатації праці. Пафос той самий — пафос гу­манний, благородний, — однак немає вже відриву від землі, піднесення до абсолюту якоїсь «суспільної субстанції».

У світі немає і не може бути кількох субстанцій. Якщо вони з’являються в якихось формулах, то знищується саме поняття субстанції як першооснови всього існуючого. Понят­тя це можна вживати тільки тоді, коли ми справді бачимо основу, що об’єднує в собі і собою всі розрізнені речі та явища. І тому вона є суб’єкт.

Що ж таке «суспільна субстанція»? Чи є вона суб’єктом? За Марксом, це праця, робота — тобто процес. Але процес ніколи не був і не може бути суб’єктом. Адже це те ж саме, що оголосити субстанцією рух. Такі спроби були. І Ленін справедливо запитував: а що рухається у цьому русі?..

Праця, енерґія, робота — це не сама субстанція, а її творчий прояв у речовинному світі.

Тоді, можливо, суб’єктом є людське суспільство чи, як тепер прийнято казати, «суспільна людина»? З гносеологічної точки зору це правильно, з онтологічної — ні. Людина пізнає природу, роблячи її об’єк­том свого пізнання. Але з таким самим успіхом можна зробити об’єк­том пізнання і самого Господа Бога. Адже ми не боїмося дивитися в очі матері чи батькові, намагаючись угадати їхні думки. У цьому випадку вони стають для нас об’єктом пізнання.

Коли ж ми називаємо своє ім’я і по батькові, то цим підк­реслюємо, звідки ведемо свій рід. І тоді батько перетворю­ється у суб’єкта, що нас породив. Мудро, дуже мудро живе наш народ: людей, гідних поваги, він називає на ім’я і по батькові. Це зв’язує суб’єкта, який пізнає, з суб’єктом, який творить.

Так зобов’язана жити і «суспільна людина», бо у неї є власне по батькові — Ярилович. Ярило — найдобріший з богів: це бог Сонця, весни, любові, родючості.

Само по собі зрозуміло, що цим ми хочемо сказати: гносе­ологія без онтології — наука тих, які не пам’ятають свого походження.

Але повернемося до поняття «суспільна субстанція» або «субстанція вартості», що за Марксом одне й те саме. Це не людство, а тільки його праця. Справді, гарні були б ми, марк­систи, проголосивши земне людство «субстанцією вартості»!

Та це фактично сталося, але не у Маркса, а у Сталіна. Спочатку в триклятому 1933 році, коли Сталін вигріб весь хліб — до останньої зернини! — з українських комор, щоб продати його за кордоном й отримати промислове обладнан­ня. Таким чином він прирік мільйони українців на голодну смерть.

Статистика приховує, але в народі кажуть, що тоді заги­нуло від голоду не менше 7 мільйонів. Ціла європейська держава! Та й не маленька. Чи можна таке простити.

Цей людоїдський успіх окрилив Сталіна, і він повірив, що людина як субстанція вартості цілком може впоратися з побу­довою соціалізму. Ось звідки з’явився архіпелаг ГУЛАҐ. А це ще десятки мільйонів замучених співвітчизників. Завважте: не полонених, яких римляни перетворювали у рабів, а саме співвітчизників.

Тому треба твердо засвоїти: якщо субстанція не є суб’єктом у точному значенні цього слова, тоді вона взагалі ніяка не субстанція. Вона у такому разі перетворюється на схо­ластичний термін, порожній звук, що нічого не виражає. Але порожнеча формулювань — це оселя сатани.

Звичайно, нам неприємно це констатувати, проте факт залишається фактом: відірвавши вартість від землі, від природи, Маркс втратив її істинну субстанцію. Тут він справ­ді робить майже ту саму помилку, що була притаманна мер­кантилістам, які виводили зростання багатств з грошового обігу.

Зовні це наче не так: джерелом додаткової вартості у Марк­са є виробництво. Але наведемо такий приклад. Араби не продали нафти Західній Європі — і виробництво негайно почало скорочуватися. В Англії було навіть запроваджено триденний робочий тиждень.

Як же могло статися, що арабські шейхи, яких могутній промисловий світ досі майже не помічав, труснули потужно всі цивілізовані країни? Західна Європа, Японія і навіть Америка ледве не впали навколішки перед цими мусуль­манськими володарями.

Знижується виробництво й тоді, коли на землю приходять неврожаї.

Таким чином, виробництво живиться не тільки нашою пра­цею — наша праця всього лише спрямовує ті енерґетичні потоки, які виробляються самою природою.

Що ж до практичних наслідків, то помилки Маркса виявилися згубнішими, ніж ті, що були властиві меркантиліс­там. Дійсно, пафос їхніх помилкових теорій був спрямований на розвиток торгівлі. Інакше використати ці помилки не можна. Якщо гроші виробляють гроші (це, як вони вважають, і є багатство), то треба торгувати, торгувати. І Ленін — зовсім не меркантиліст — після революції також вимагав: «Торгувати, торгувати! По-європейському, а не по-азіатському».

Але азіатів тяжко навчити торгувати: в Азії не продається, а «дається» або відбирається. Термінологія приходить із За­ходу (експропріація, конфіскація), а звичаї залишаються.

І хоча пафос Маркса був спрямований на визволення праці, демонічний азіат вловив об’єктивний зміст його теорії: якщо людина незалежна від природи, то вона залежить тільки від мене. Отже, така теорія мені підходить. Почнемо буду­вати...

Фізіократи в основу виробництва додаткової вартості ставили землю, маючи на увазі гумусний шар планети. Тоді ще не усвідомлювали, що родючість зумовлена діяльністю Сонця, яке протягом багатьох мільйонів років створило на землі тоненький органічний шар — живе дзеркало, що є ві­дображенням космосу.

Воно ж, Сонце, накопичило у надрах Землі запаси вугілля, наф­ти, газу.

Сонце щорічно виробляє на нашій планеті 450 мільярдів тонн живої речовини — тобто по 128 тонн на кожну земну людину! Ось звідки до нас приходить та щорічна додача енерґії, яка після цього реалізується у виробництві, виступа­ючи під личиною вартості.

Вернадський, не згадуючи про людські руки, зазначає: «Сонцем докорінно перероблене і змінене обличчя Землі». І ми з ним сьогодні не сперечаємось, бо усвідомили, що його устами глаголить Істина. Адже він каже про людей, коли згадує електричну енерґію. Бджоли та ведмеді її не виробля­ють. Отже, Сонце в його вустах — це ми самі, наш мозок і наші руки.

Тоді що ж є субстанцією вартості?

Космічне світло, що створило життя на Землі. Тільки во­но — неосяжне, неозоре, єдино суще.

Немає і не може бути якихось «підсубстанцій» або «напівсубстанцій» — субстанція єдина, як єдиний Всесвіт. Ось чому, перш ніж говорити про субстанцію вартості, ми змушені були звернутися до субстанції взагалі — причини всіх причин і всіх явищ.

Тому не існує і тієї «суспільної субстанції», що стоїть в основі вчення К. Маркса.

То, може, нам справді відмовитися від марксизму — від­дати його китайцям, як це пропонує О. Солженіцин?..

Не будемо квапитися із висновками. Чим дорогий нам К. Маркс і чому без нього не можна обійтися, постараємося з’ясувати далі. Спочатку важливо було встановити, що помил­ки Маркса зумовлені уявленнями про світ, які існували у науці його часу.

Тепер спробуємо уявити, як повинна виглядати та суспіль­на система, що випливає з нового визначення субстанції до­даткової вартості. Щоправда, у повному значенні новим його назвати не можна — в обмеженому вигляді воно існує у фізіократів і пізнього Маркса: родючість землі, води (тобто морів, океанів) і взагалі природи. Обмеженість полягає в то­му, що Маркс не бачить космічних взаємозв’язків. Але звину­вачувати його в цьому було б несправедливо.

Висновок напрошується один: доки існують гроші, капітал руйнувати не можна, бо це дуже складний комплекс енерґетичних взаємозв’язків, які охоплюють всю природу в ці­лому.

Зауважимо: Маркс ставить поряд землю й капітал. І це правильно: капітал є процес самої природи, а не знаряддя рук людських. Зруйнувавши капітал, ми неминуче потрап­ляємо на нижній суспільний щабель — тобто в якихось фор­мах повторюємо риси феодального чи навіть — на жаль! — рабовласницького ладу.

Капітал може бути переданий до рук самих виробників — і це вже соціалізм. Але саме капітал — тобто саморух і само­розвиток додаткової вартості. По суті йдеться про те, що пропонував Ленін у своїх нотатках про кооперацію. Не біль­ше. Але й не менше.

Чим же тоді пояснити наші промислові успіхи? Адже ці ленінські вказівки були зім’яті.

Перетворенням людей у машини — ось чим. Ми вже зга­дували, що Сталін на початку індустріалізації заморив голо­дом мільйони українців. Конфіскований хліб продавали за безцінь на Заході — знаходилися ж покупці! — і на вторгова­ну валюту купували промислове обладнання.

У нас немає даних, скільки у 1933 році було продано зерна за кордоном. Однак є дані, скільки отримано грошей від експорту за роки сталінських п’ятирічок. За цими даними у 1933 році від експорту отримано на 704 млн. карбованців більше, ніж у 1938 році — відповідно 1725 і 1021 млн. крб. Наш експорт 1933 року виявляється найвищим за всі до­воєнні роки18.

Таблиця на наступній сторінці БСЭ розкриває структуру експорту в довоєнні роки. Зерно у загальному обсязі експорту перебувало на другому місці після промислової сировини.

То що ж дозволило в 1933 році отримати такий високий прибуток від експорту? Зерно, звичайно. А фактично людські життя.

Про ГУЛАҐ більше згадувати не будемо — це сьогодні загальновідомо.

Друге джерело наших успіхів — неосяжні природні багат­ства. Та хоч би якими великими вони були, а з часом повинні виснажитися.

І, мабуть, основним фактором наших успіхів слід визнати ентузіазм народу, його самовідданість — тобто фактор віри.

Наш народ століттями чекав приходу месії. Алєксандр Блок не випад­ково на чолі революції поставив Ісуса Христа — він глибоко знав душу народу. Луначарський марно докоряє йому, що, мовляв, треба було поставити Леніна, а не Христа: для Блока це було одне і те ж.

І для народу було одне і те ж. Знімаючи ікони, люди вішали на покуті портрет Леніна і на нього хрестились.

Потім там з’явився портрет Сталіна, про якого ми казали:

Сталін — це Ленін сьогодні. Ми все ще рухалися на гребені революційної хвилі. Для нас достатньо було соціалістичного змагання, щоб, затягнувши паски тугіше, цілодобово працю­вати на морозяному вітрі.

І війну ми виграли так само: діяв фактор віри.

Сьогодні віра почала згасати. І це цілком природно: жодний народ не спроможний ціле століття жити на самому тільки ентузіазмі.

Втім, навіть ентузіазм не всесильний, якщо праця спрямо­вана таким чином, що знищує природні багатства — передусім родючість землі.

Сотні тонн золота відправляються на Захід, щоб забез­печити країну хлібом. І це в той час, коли ми переорали не тільки казахстанську цілину, а навіть старі чумацькі шляхи. Українські колгоспники пасуть своїх корів по канавах та під тинами, не випускаючи з рук налигачів.

Статистика показує: у 1913 році царська Росія мала 118 млн. га орної землі, а у 1956-му загальна кількість орної землі зросла до 195 млн. га19. Сьогодні, мабуть, вона значно більша. А хліба все не вистачає...

Чи не доводить це нам, звідки витягується додатковий продукт, існування якого вже не заперечується? З землі: ми постійно руйнуємо її родючість. Тому і вимушені купувати хліб на Заході...

Ось чим обертається для нас хибне визначення субстанції! Фактично ми проїдаємо майбутнє свого народу.

Звичайно, Сталіну немає і не може бути пробачення: він то бачив, що творив. Він діяв за законом: короткі рукави для Івана — треба обрубати йому руки, і тоді жупан буде якраз. Так він впроваджував марксизм.

Ленін одразу побачив: Росія не пройшла шлях капіталіс­тичного розвитку, тому їй потрібний неп — той вид капіталіз­му, що не усуває радянської влади і абсолютно для неї без­печний. До того ж, як вважав Ленін, це був єдиний спосіб позбутися надмірного зосередження влади в руках бюрократії.

Дата добавления: 2015-11-16