Додаткова вартість — це додаткова енерґія Сонця, яку людство використовує для свого проґресу. 1 страница

Читач, який логічно мислить, легко побачить у цій формулі пізніші ідеї В. І. Вернадського про людське суспільство як трансформатор сонячної енерґії, що змінює обличчя Землі.

Так, К. Маркс зрозумів С. Подолинського, але людство в ці­лому ще не було підготовлене до того, щоб оцінити і прийняти його ідеї. І якщо навіть у наш космічний вік багато філософів не в змозі охопити енерґетичні зв’язки між Сонцем та люд­ською працею, то що ж можна сказати про XIX століття?

С. А. Подолинський дуже боляче переживав це нерозуміння. Він помер на сорок першому році життя в Київській пси­хіатричній лікарні. Чи варто говорити про те, яке важке жит­тя прожила ця геніальна людина? Мабуть, його переживання можна порівняти з тим, про що розповідає О. Л. Чижевський:

«Майже піввіку тому, коли на прикладі епідемічних катаст­роф вперше виразно була сформульована гіпотеза про вплив Сонця на процеси життя, суспільство не було ще підготовлене до її сприйняття. Першим геліобіологам знадобилася стійка впевненість у своїй правді, щоб не покинути справу на півдорозі і, незважаючи на мовчазну і явну протидію, все ж зай­нятися серйозно експериментальною перевіркою отриманих емпіричних узагальнень»32.

Можна уявити, що С. А. Подолинському було ще важче до­вести свою правду.

І ось знову постає питання: коли у Маркса почався поворот у бік фізіократів? Ні, в епігонському розумінні Маркс до них ніколи не повернувся — тоді б він втратив для нас будь-яке значення. Однак він почав повертатися до них у плані визна­чення субстанції вартості. Мабуть, у його свідомості зароджу­вався той синтез, що вимагав докорінної переробки усіх чотирьох томів «Капіталу». Але на це у нього вже не вистачило життя. До того ж ідеї С. Подолинського значно випередили розвиток природничих наук. Працювати за здо­гадами — нехай найгеніальнішими — Маркс, звичайно, не міг.

Є дані, що Енґельс не погоджувався з Марксом в оцінці праці Подолинського, бо вона вела до перегляду всього «Ка­піталу». Але Маркс вчинив так само, як вчинив Ейнштейн, дізнавшись про обчислення Фрідмана. Втім, Марксові було незмірно важче: він втрачав при цьому саму основу, на якій стояла його теорія. І все ж він погодився з тим, що теорія Подолинського логічно обґрунтована.

Ось що відкривається нам, коли ми починаємо уважніше вивчати це питання.

Вартість — міра енерґії праці

Вельми дивним виглядає той факт, що Ф. Енґельс поста­вився несхвально до теорії С. А. Подолинського. Можливо, він просто жалів Маркса? Якщо, за Ф. Енґельсом, весь приплив відштовхування ми одержуємо від Сонця, то треба лише побачити нашу власну працю як відштовхування — і все відразу ж набуде повної ясності.

Далі зустрічаються чисто формальні утруднення: енерґія живої праці виступає під личиною вартості. Відбувається це тому, що немає жодних вимірювальних приладів, які оціню­ють видаток і прибуток біологічної енерґії, — тільки гроші. Проте лише індивідууми, зовсім позбавлені хисту аналізувати та узагальнювати, не збагнуть, що вартість як міра праці водночас є мірою біологічної енерґії. І якщо ми всю цю енерґію бачимо як енерґію сонячну, то звідси випливає, що додат­кова вартість є додаткова енерґія Сонця.

Для нас, комуністів, це особливо важливо. (У той час, коли писалася ця книга (1972р.), я вважав себе комуністом. Сьогодні, безумовно, я далекий від комуністичних переконань. Проте вносити поправки в книгу, написану понад 20 років тому, на мою думку, неправомірно і некоректно. — М. Р.). Коли ми звинува­чуємо буржуазію в тому, що вона незаконно привласнює до­даткову вартість, у нашому звинуваченні ще недостатньо виявляється протиприродність цього акту. У сейфах опиня­ється не Сонце, — туди потрапляють гроші. І лише поети, стихійно прозріваючи істину, звинувачують буржуазних товстосумів у тому, що вони відбирають у трудівників Сонце. Публіці, яка таке читає, це здається всього лише яскравою ме­тафорою, не більше. Про те, що в поетичному рядку прихована наукова істина, рядовий читач навіть не здогадується.

Не сьогодні і не вчора виникло вчення про комунізм. Йому стільки років, скільки налічує людська історія.

Ось тут і потрібно дорікнути деяким філософам за те, що вони, відриваючи соціальне від природного, завдають кому­ністичним ідеям великої шкоди. Соціальне фактично переве­дене на гроші, а гроші у нашій уяві не асоціюються з Сонцем так само, як і багато суспільних явищ. Що гроші роблять політику — це ясно. І тому все соціальне пов’язується не з природно-енерґетичними проблемами, а лише з проблемами політичними. Спостерігаючи піну на гребенях хвиль, наші соціологи не бачать ані самих хвиль, ані, тим більше, величезних глибин Світового океану. Деяким виправданням для них може служити лише надзвичайна складність цих взаємозв’язків і той психологічний настрій, який усе більше й більше затуманює у свідомості сучасної людини реальні явища природи.

Замість живої природи, в якій перебувала людина минуло­го, сучасний світ створив природу штучну, в якій жива речо­вина не бере безпосередньої участі. Камінь, бетон, залізо, вироби з пластмас, нейлоновий одяг — усе це до живої речо­вини не має прямого стосунку.
І тільки їжа все ще зали­шається тією енерґетичною пуповиною, що прив’язує нас до Сонця. Але виробництвом їжі зайнята незначна кількість людей. Ми вже згадували, як американці визначають кіль­кість людей, зайнятих у їхньому сільському господарстві. Кількість селян у нашій країні також із кожним роком зменшується. Люди, які живуть у містах і ніколи не голодували, до їжі ставляться як до чогось само собою зрозумілого, їх не хвилює питання про її походження.

Так поступово виникає впевненість, що людина все мо­же — вона може створити навіть їжу і навіть живий організм. Космічні взаємо­зв’язки при цьому не беруться до уваги, людина не почуває себе прив’язаною до якихось енерґетичних джерел. Природою вона називає заміські пейзажі, що для неї не більше, ніж місце для відпочинку від міської метушні. Нерідко вона дивиться на них так, як може дивитися на театральні декорації чи на екран. Духовний зв’язок з природою все більше втрачається, а разом з тим втрачається відчуття, що десь у Космосі відбуваються таємничі процеси, від яких залежить земне життя.

Відрив від природи, відхід до світу штучних цінностей, створених з неживої речовини, не могли не накласти свого відбитку на людську психіку. Маркс це зрозумів, про що буде мова далі. Зрозумів на своєму гіркому досвіді. Ось чому сьогодні, як ніколи раніше, вчені повинні бити тривогу, щоб майбутні покоління не втратили причинних зв’язків. Ні, ми закликаємо не до первісного способу життя, а лише до усві­домлення такого факту: нежива речовина планети тільки тому набуває вартості, що вона перероблена людськими рука­ми, а руки наші — це руки самого Сонця!

Треба зрозуміти: комуністична ідеологія випливає не з са­мого виробництва чи споживання — ні, вона випливає з на­шого уявлення про Всесвіт у цілому. Якщо ж ця ідеологія формується всього лише на споживчих засадах, то вона породжує той вид атеїзму, який обожнює громадське корито. А оскільки за межами цього корита як «суспільної субстанції» інших істин не існує, то мета життя зводиться до того, щоб, розштовхуючи інших, якомога раніше і щільніше притис­нутися до корита. Притиснутися так, щоб ніякі сили на світі не змогли тебе від нього відірвати. Чи може подібний атеїзм прикрасити земну людину?..

Ми не проти атеїзму, як і не проти релігії. Ми вже гово­рили: в об’єктивній реальності існує тільки матерія як суб’єкт, а як ми її називаємо — не має значення. Коли ми прагнемо підкреслити наш духовний зв’язок з субстанцією, можна називати її Богом. Коли ми вивчаємо її об’єктивні закони, потрібно називати її Природою, Матерією. Важливо інше: чи зберігаємо ми святість у душі до цих високих понять? Чи розуміємо власне призначення?..

Християнство зародилося з філософії Піфагора. Це загаль­новідомо. Піфагор бачив у субстанції взаємодію якихось без­розмірних величин — Число. Звідси з’явився хрест — це всього лише знак «плюс». Але це великий знак! Цим знаком ми прилучаємо себе до Бога. Знак «мінус» з’являється тоді, коли ми утверджуємо самість. Але річ тут не в арифметиці, а в духовних сутностях. У Піфагора це була не арифметика, а релігія Космосу. І ось що випливало з цієї релігії:

«Бо ж благополуччя залежить взагалі від Природи і від самої людини.

Храм щастя, до якого всі люди навертають стопи свої, хоч і неправдивими шляхами, має могутнього собі супротивника у демоні якоїсь власності.

Усякий смертний, без сумніву, є власником, але тільки самого себе, тобто своєї особистості, свого неподільного, свого Генія, своїх чеснот; бо сонце, земля і все, що в них міститься, належить усьому світові. Всі політичні незлагоди виникають від власностей загальних і окремих. Якби ми могли запевнити народ у справедливості і дійсності сих двох законів Природи, що складають один: вважайте все спільним, не майте у себе нічого власного, — то і справа загального відродження була б закінчена; людина зберегла б себе доброю в єстві своєму; люди перестали б бути лихими з необхідності, і разом зникло б сріблолюбство, марнославство, війна, різноманітні зловжи­вання і надмірність у забаганках. Самій Природі була б на­дана поміч смертними, смертними, які цілковито розуміють Природу; й отоді все на сій кулі зробиться істинно законним, необхідним»33.

Зверніть увагу: на сій кулі!..

Піфагор не згадує про Бога — він керується законами природи. Але він дбає передусім про душу людини, а не про її шлунок. Відмова від власності, її усуспільнення необхідні. Але вони необхідні не стільки для того, щоб людина була сита, а головним чином для того, щоб очистити її душу від демона власності. Всесвітові потрібна нова людина — одухо­творений колективіст, а не корисливий сріблолюбець.

Що ж до ситості, то вона прийде сама собою, якщо закони природи не будуть порушуватися.

Чи це не мрія про комунізм? Сказано це було 2500 років тому. До речі, Піфагор знав, що Земля — куля, яка обер­тається навколо Сонця. А від нього до Коперника цілих два тисячоліття!..

І далі:

«Якщо скоро люди взяли б за правило не мати в себе нічого в особистій власності, а користувалися спільним, як усі вони дихають тим самим повітрям, то їм варто було б ступити один лише крок, щоб дійти нарешті рівності, матері неоцінен­ного світу, чесноти і щастя. Але я хочу показати насправді користь цієї рівності, щоб вона не лишалася самим тільки законом, сліпо приписаним. Мені не хотілося б, щоб певні люди могли ще довго безперешкодно говорити: «Нехай філо­соф кричить неосвіченому натовпові, що Сонце освітлює весь світ: слова його лишаться без успіху, і в нас з народом повік не буде нічого спільного, крім самого лише Сонця».

Рівність є головним предметом моїх бажань»34.

Слова ці звернуті до учнів його школи. Піфагорійську школу можна назвати комуною у повному розумінні цього слова: все належало всім і нікому зокрема. Так знищувалось у людині почуття самості — через колектив, через комуну.

Адже слово «комуна» походить від латинського слова «спільне». Тому цілком правомірно звучить незвичне поєд­нання слів: комуністичний капіталізм. Настільки ж незвично, як і матеріалістичний ідеалізм, про який ішла мова в першо­му розділі. Однак і те й інше виникає з уявлення про єдність світу. Комуністичний капіталізм — це капіталізм громадський, але не приватний і не державно-монополістичний. Саме це, а не щось інше, у Леніна називалося соціалізмом. Тільки це! Перехитрити природу неможливо.

І знову ж Піфагор підкреслює, заради чого необхідний комунізм:

«Сим-бо тільки — і зокрема нам, улюблені учні мої! — належить право заснувати, не зволікаючи, республіку рівнос­ті, і під тінню сього покрову проголосити відповідні їй закони. Ми всі, без винятку, народжені з такими чеснотами, в яких рід людський має потребу для свого існування і зберігання; але одночасно маємо схильність до зла, як і здатність робити добро. Наші добрі чи погані якості не зовсім залежать від нас самих: ними зобов’язані ми своєму народженню і потім вихо­ванню, яке отримуємо від своїх батьків. Бувши необхідно мудрими і щасливими при мудрому чиємусь управлінні нашими нахилами, ми робимося також необхідно нещасними, нечутливими при противних сьому засобах. Душа немовляти є не що інше, як походження, або плід батьківського мозку. Якщо зіпсоване саме джерело, то і потік на шляху своєму не може бути свіжим і чистим.

Запропонуємо спершу початок, і потім скажемо: «хоч би яке було твоє призначення, не ремствуй — у людині, як і в інших створіннях, не більше доброго, ніж злого; не більше темряви, ніж світла; не більше холодного, ніж гарячого; не більше сухого, ніж вологого. Рівність є головний закон Все­світу»35.

З цього найдавнішого повчання потрібно зробити висно­вок, як ми повинні ставитися до марксизму. Якщо сьогодні доводиться відмовлятися від ньютонівської картини світу, то чи означає це, що самого Ньютона слід забути чи навіть облити брудом? Тут необхідні уточнення, що випливають з розвитку науки, а не огульне заперечення наукових теорій минулого.

АБСОЛЮТНА ДОДАТКОВА ВАРТІСТЬ

Що таке абсолютна додаткова вартість?

Ми свідомо відсуваємо формулу енерґії проґресу все далі й далі, бо вона виглядає велично тільки в самому житті, але зовсім не на папері! В цю формулу вписана земна людина, а вона призвичаєна до думки, що в світі взагалі немає і не може бути жодних фізичних формул, у які можна з дійсно науко­вою точністю вписати життя, боротьбу, всю попередню і май­бутню історію людства. Тому перш ніж повідомити читачеві цю справді велику формулу, ми змушені наближатися до неї обережно, просуваючись навпомацки по складних лабіринтах пізнання.

Ця формула неминуче пов’язана з іменами К. Маркса, Ф. Енґельса, Ф. Кене, С. А. Подолинського, К. А. Тімірязева, А. Ейнштейна, В. І. Вернадського, О. Л. Чижевського та багатьох інших великих учених. Так само як з іменами Піфагора, Конфуція, Христа. Отже, формула енерґії проґресу синтезує науку, філософію, релігію.

Отож зрозуміло, що остання фраза повинна викликати у читача недовіру: не вперше йому обіцяли подібний синтез, — зокрема Олена Блаватська. У нас немає підстав критикувати її працю. Але те, про що в ній ідеться, не близьке нам за духом. Ми до цього підходимо зовсім інакше. Нас найменше цікавить містика — нам спалюють душу земні справи. Ті, що всім добре знайомі. В них немає жодної містики.

Повторимо: знання самої формули, яка описує енерґію проґресу, нічого не скаже читачеві, не підготовленому до її сприйняття. Навпаки, її гранична простота (арифметика з п’яти пальців!) здатна викликати тільки недовіру до неї.

Отож, повернемось до додаткової вартості, бо вона, власне, і є енерґією проґресу. Спробуємо побачити її так, як бачив С. А. Подолинський, — не в грошах, а у вигляді сонячної енерґії.

Однак нам для цього треба усвідомити задачу: що ми розу­міємо під абсолютною додатковою вартістю або енерґією проґресу?

Задачу Маркс завжди розумів правильно: треба відповісти, звідки на земну кулю прибуває нова, додаткова енерґія, яка потім стає додатковою вартістю. Це, власне, і є основним питанням політичної економії як науки. Цим, тільки цим питанням і займалася вона з перших днів свого народження.

Відрив соціального від енерґетичного стався вже після Маркса — внаслідок його «суспільної субстанції». Відтоді еко­номія стала політичною. У нас вона виглядає фізичною. Фі­зична економія, по суті, вивчає природу як таку. Маркс також вивчав природу, але він дав помилкову відповідь на основне питання, тому стався відрив економії від інших природничих наук.

Отже, під абсолютною додатковою вартістю слід розуміти ту енерґію, котра є для земної кулі новою, додатковою, — тобто такою, якої вона раніше не мала.

Це не може бути енерґія вугілля або нафти — їх джерела виснажуються, але не збагачуються. Сама людина, її праця?..

Але людина не має коріння і листя — безпосередньо прий­мати космічну енерґію вона не може. А нова, додаткова — значить космічна. Ось про що йдеться.

Уявімо себе на Місяці — адже люди там уже побували. Величний, але мертвий пейзаж, цілковита непорушність. Ми бачимо, що тут немає життя. Але що це таке з енерґетичного погляду? Це означає, що ніхто не пересуває каміння, не будує з нього палаців, не їздить на підводах і автомобілях. Такий вигляд мають усі навколишні планети — всі, окрім Землі.

Отже, Земля володіє додатковою енерґією у порівнянні з іншими планетами. Енерґією вугілля, нафти, гумусного шару. Нічого цього на сусідніх планетах немає. Мабуть, ми вже погодились із Ф. Енґельсом, що вся ця енерґія спрямована на відштовхування від Землі — у цьому її космічне призначення. Зрештою, це і є життя, біосфера, цивілізація...

Але енерґія вугілля і нафти виснажується. Виснажується також земля. Це, власне, і лякає вчених. І якщо ми не усві­домимо, що додаткова енерґія прибуває з Космосу, то, звичайно, зобов’язані дійти висновку про неминучу загибель земної цивілізації.

Так, земна цивілізація справді може загинути. І це станеть­ся, якщо люди не навчаться виробляти абсолютну додаткову вартість. При цьому, звичайно, необов’язково, щоб вона саме так називалася.

Отже: існує відносна додаткова вартість і абсолютна — тобто така, що не тільки не виснажується, а навпаки — збіль­шується, зростає.

Ми вже знайомі з формулою абсолютної додаткової вар­тості, якою завершується «Капітал».

Слід уважно вивчити останню сторінку четвертого тому — підрозділ, що так’і називається: «Джерела додаткової вартості і первісна рента», — і нам стане зрозуміло, як формувалися погляди К. Марк­са. Йдеться про аналіз теорії Річарда Джонса, яка має багато спільного з поглядами фізіократів (Маркс відзначає це), але ніде ми тут не бачимо заперечень К. Маркса чи його незгоди в цьому питанні.

Щоправда, немає також явної вказівки на те, що Маркс на цій сторінці викладає власні погляди. Він не заперечує і не відкидає, а немовби наводить на думку, де слід шукати дже­рела додаткової вартості. Мабуть, він не впевнений, що це цілковита істина. Однак у нього немає іншої відповіді. В своїй колишній відповіді він уже засумнівався.

Позиція не з кращих. Однак треба враховувати, що в ті часи ще рано було виносити остаточний присуд з приводу його багатолітньої суперечки з фізіократами. І у нього, певне, ще жевріла надія, що істина все ж виявиться на його боці або, принаймні, в якомусь синтезі, якого він уже не в змозі здійснити. Однак той факт, що він цього не заперечує, сам по собі знаменний. Ще більш знаменне його ставлення до теорії С. Подолинского.

Треба також зрозуміти трагічний стан Маркса в останнє десятиріччя його життя. Це були роки гризот і сумнівів: правий він чи ні у визначенні первинного джерела додаткової вартості? Адже на створення «Капіталу» витрачено все його життя. З іншого боку, якщо має слушність С. Подолинський, то субстанція додаткової вартості визначається Марксом хибно. Та все ж він з величезною повагою поставився до висновків Подолинського і до нього самого.

Можна навести чимало прикладів, розкиданих по трьох частинах четвертого тому, де К. Маркс відзначає велику, дуже велику заслугу фізіо­кратів перед людством, перед світовою наукою. Про фізіо­кратів ми поговоримо докладніше, оскільки С. А. Подолинського також можна віднести до фізіократів — на найвищому рівні розуміння природи в цілому.

Щоб зрозуміти проблему глибше, повернемося до перших сторінок четвертого тому, де К. Маркс розглядає теорію фізіо­кратів.

Ось про що йдеться в передмові до четвертого тому, яка висловлює думку Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС:

«Досліджуючи економічні погляди фізіократів, Маркс роз­криває властиву їм, як і всім наступним буржуазним еконо­містам, обмеженість, суть якої полягає в тому, що вони роз­глядають буржуазні форми виробництва як вічні, природні. Він також розкриває їх двозначність у трактуванні додаткової вартості, що виступає у них то як чистий дар природи, то як продукт додаткової праці землероба, який присвоюється власником землі»36.

Передусім слід розділити два поняття — «буржуазний» і «капіталістичний». Це зовсім не одне й те саме! Ще раз нагадаємо, що капітал — це виробництво додаткового продук­ту як носія додаткової вартості. І більше нічого! А оскільки в основі цього процесу стоїть природа (сонце, земля, вода — тобто фотосинтез), то відкидати капітал здатні тільки рабо­торговці, що вони свого часу й робили. Ми говоримо про Америку. Та й не тільки про неї. Згадаємо Сталіна: люди — це наш капітал. І це зовсім не було метафорою.

Що ж до поняття «буржуазія», то воно може бути застосо­ване до людей, а не до процесів природи. Буржуазія ці процеси зупинити не може Однак суспільний процес можна спрямувати так, що в державі з’явиться панівна еліта, в роз­порядженні якої опиняється всі засоби виробництва.

В часи фізіократів такою елітою була феодальна бюрокра­тія, що за особливі «заслуги» перед державою нагороджува­лася величезними земельними володіннями.

Капіталізм почав розвиватися в надрах феодального су­спільства. Фізіократи не закликали до революції — вони вва­жали, що капіталізм одержить безкровну перемогу. Так, капі­талістичний засіб виробництва, за вченням фізіократів, виявляється єдино проґресивним. Але капіталізм може бути буржуазним, а може бути громадським — тобто кооперативним, загальнонародним. Це, власне, і є комуністичний капіталізм. Само собою зрозуміло, що державно-монополістичний капіта­лізм до суспільного віднести не можна. Для цього треба вда­ватися до хитрощів та політичних спекуляцій, котрі не вря­тують становища — закони природи все одно підірвуть те, що звужує торгові артерії, по яких повинна вільно, без перешкод рухатися сонячна енерґія. Вона ж вартість.

Друга половина цитати заслуговує особливого розгляду. Той Маркс, про якого йдеться в передмові, ще не зрікся поняття «суспільна субстанція». За його уявленням, це є людська праця. Він виступає на її захист від капіталу і капі­талістів — звідси йде зміщення понять: прагнучи звільнити працю, він засуджує не тільки буржуазію, але й самий капітал як природний процес. В цьому і полягає величезна помилка Маркса, яка завдала багато лиха: по суті, він засуджує саму Природу. Однак він цього, звичайно, не усвідомлює.

У першій половині четвертого тому Маркс уже не запере­чує, що земля здатна виробляти більше, ніж у неї вкладено праці. «Дар природи» існує. Якби Маркс сказав про це не мимохідь, а голосно, відверто і визнав, що це і є основа додаткової вартості, то ми, можливо, уникли б безлічі кривавих трагедій.

Але та однозначність, що випливає з «суспільної субстан­ції», заплутує справу, а не прояснює її. Це не заслуга Маркса, а його помилка: дар природи (додаток енерґії) існує, однак він належить тому, хто обробляє землю. Так стверджує Маркс. Гаразд, нехай належить. Проти цього ми не запере­чуємо. А далі? За чий рахунок годується той, хто не обробляє землю, — за рахунок дару природи чи за рахунок праці зем­лероба? Адже саме це має бути з’ясоване!..

Все це залишилося, певне, неясним для самого Маркса. Сказавши мимохідь про «чистий дар природи», він знову намагається звести землю до звичайного засобу вироб­ництва — на рівень заводу чи фабрики. Тут, по суті, на природу накладається кабінетна схема. І це породило всі подальші непорозуміння.

«Чистий дар землі» в роз’ясненнях К. Маркса виступає «...як такий подарунок, що його земля робить тому, хто її обробляє, тобто як її подарунок праці; як продуктивна сила, яку має праця внаслідок використання продуктивної сили природи і яку вона черпає, таким чином, з землі, але черпає з неї тільки як праця. Тому в руках власника землі надлишок виступає вже не як «дар природи», а як привласнення — без еквіваленту — чужої праці»37.

Зовні все тут правильно: адже експлуатація праці в сіль­ському господарстві справді існує. Але Маркс тут виявляється не вченим, а тільки політиком. Комуністичним політиком, що й викликає наше співчуття до нього. Однак застосовувати політику до Природи — справа ризикована і навіть небез­печна.

Чи знаходимо ми тут заперечення того факту, що абсолют­на додаткова вартість виробляється тільки в хліборобстві? Ні, йдеться про інше! Вся пристрасть К. Маркса присвячена ідеї звільнення людської праці — і в хліборобстві, і в промисло­вості.

Але те, як Маркс це роз’яснює, не показує нам відмінності між хліборобством і промисловістю, яка «чистого дару природи» не виробляє — машини нездатні приймати енерґію Сонця, її приймають тільки злаки та інші культурні рослини. Шляхетна пристрасть породила тенденцію, а будь-яка тенден­ція руйнує науку.

Ось чому та двозначність у розумінні додаткової вартості, що була властива фізіократам, є об’єктивно науковою. Вона ближча до істини, ніж однозначні висновки Маркса. Так, експлуатація в сільському господарстві існує. Однак вироб­ництво додаткової вартості, тобто сам капітал, не можна виво­дити з експлуатації праці — це справді дар Природи. Він загальний для всього людства. Він належить не тільки тим, хто обробляє землю, але й тим, хто працює в наукових лабо­раторіях чи пише книги.

Але це, звичайно, тільки в тому разі, якщо вони годуються не за рахунок праці землероба, а за рахунок самого Дару.

За Марксом — за рахунок праці... землероба.

Таким чином, Маркс заплутав справу, а не прояснив її. Спонуки були добрі, результати вельми сумні: земля вияви­лася на становищі Попелюшки. При цьому людина звеличу­валася тільки декларативно, а не практично.

Сьогодні, коли людство озброєне знаннями законів фото­синтезу, таємниця додаткової вартості зникає. Вона залиша­ється таємницею тільки для людей, які не вміють послідовно мислити.

Надзвичайно близько до розуміння законів фотосинтезу підійшов Ф. Паолетті, який ототожнив вартість з живою речо­виною природи, тобто з біологічною енерґією. Чи критикує його Маркс? Ні, він лише констатує даний факт і робить висновок: «У хліборобстві раніше, ніж в усіх інших галузях виробництва, у великих розмірах застосовуються для процесу виробництва сили природи. Застосування сил природи в промисловості впадає у вічі тільки на вищому щаблі її розвитку»38.

Це лише внутрішній неспокій. Маркс ніколи не розумів природи і по-справжньому не міг її зрозуміти. Зв’язок явищ іще відсутній. І все ж він починає невиразно здогадуватися: щось не так з його «субстанцією». Десь щось приховано від його очей.

Він шукає: вода крутить колеса млина, вітер надимає вітрила суден...

Так пише Рікардо. Маркс його щедро цитує.

Природа, звичайно. Вона працює. І це йому вже «впадає у вічі».

Але Рікардо також не розуміє фізіократів: «Хіба природа не робить нічого для людини в промисловості? Хіба сили вітру і води, що рухають наші машини й кораблі, дорівнюють нулю?»

Що ж, це зрозуміло. Навіть сьогодні дехто стверджує, що це — не сонячна, а суто земна енерґія. Звести всі види руху на Землі до сонячної діяльності неймовірно важко.

Коли ми підходимо до цього питання з сучасного погляду, нам стає ясно: промисловість існує в основному за рахунок біологічної енерґії колишніх епох — за рахунок вугілля, нафти, природного газу. Роль вітру і падіння води сьогодні займає не головне місце.

Вражає ось що: їжу людську Маркс чомусь до сил природи не зараховує. Не зараховує також вугілля, яке тоді широко засто­совувалось.

Отже, Паолетті бачить, відчуває явище фотосинтезу, а для Марк­са фотосинтез не існує зовсім.

Те, про що говорить Ф. Паолетті й проти чого Маркс ніде не заперечує, зводиться ось до чого:

«Таке збільшення кількості матерії», яким є «творіння землі», «певно, не має і ніколи не матиме місця в промисло­вості, яка надає матерії тільки форму, тільки видозмінює її; тому промисловість нічого не створює. Але промисловість, заперечують мені, надає матерії форму, отже, вона про­дуктивна, бо вона являє собою виробництво якщо не матерії, то форми. Гаразд, я цього не заперечую. Але це не створення багатства, а навпаки, не що інше, я к видаток...»39.

Щоправда, Маркс цього твердження не заперечує з точки зору суті явищ. Але що стосується форми, то у Маркса існу­ють надто сер­йозні заперечення. Річ у тому, що з погляду пізніших економічних теорій фізіократи дещо «порушують». Для Маркса надзвичайно важливий поділ товарів за їх споживчими та міновими вартостями. Зрозуміло, що такий поділ стосується не суті виробництва, а тільки суті обігу. І все ж Маркс надзвичайно прискіпливий до формального боку справи:

«Але звідки в такому разі береться додаткова вартість, тобто звідки береться капітал? Такою була проблема, яка стояла перед фізіократами, їхня помилка полягала в тому, що приріст речовини, котрий внаслідок природного росту рослин і природного розмноження
тварин відрізняє хліборобство та скотарство від промисловості, вони плутали з приростом мі­нової вартості. Для них основою була споживча вартість»40.

Маркс не зумів побачити того, що форма теорії у нього панує над її внутрішнім змістом.

В четвертому томі він уже збагне: якщо виявиться, що основою абсолютної додаткової вартості є земля, природа, то це призведе до цілковитого заперечення тієї «суспільної суб­станції», яка лежить у фундаменті «Капіталу»:

Дата добавления: 2015-11-16