Додаткова вартість — це додаткова енерґія Сонця, яку людство використовує для свого проґресу. 2 страница

«Для того, щоб зберегти категорію вартості — не тільки визначення величини вартості різноманітною величиною робочого часу, але і визначення субстанції вартості суспіль­ною працею, — потрібне заперечення абсолютної земельної ренти»41

Але Марксу потрібна істина, а не підробка під неї. Тому він критикує Рікардо:

«Рікардо лишає осторонь питання про абсолютну ренту, яку він у ім’я теорії заперечує, бо виходить з хибної перед­умови...»42.

Однак непомітно для себе Маркс робить те саме. На ба­гатьох сторінках він розглядає різноманітні засоби заперечен­ня абсолютної ренти в різноманітних теоріях. Інколи він каже не тільки про абсолютну ренту, але і про ренту взагалі:

«При правильному розумінні ренти насамперед повинна була, природно, виникнути думка про те, що рента виникає не з ґрунту, а з продукту хліборобства, тобто з праці...»43.

Тут, як і раніше, праця хлібороба та продукт хліборобства цілком ототожнюються. Саме цю фразу і ставить в основу наша «Політична економія» для обґрунтування всієї теорії К. Маркса. 44

Але чи витримує ця фраза таке велике навантаження? Вчитуючись у те, про що говорить Маркс, ми виявляємо, що тут розглядається не абсолютна земельна рента, а тільки рента. Тобто така рента, яка «не має жодного відношення до абсолютної продуктивності хліборобства». І про це повідом­ляється після фрази, яку наводять автори підручника.

Далі Маркс відзначає, що Андерсон, з приводу якого мимо­хіть висловлено зауваження, яке стало основою підручника, не надто глибоко проникає в субстанцію вартості. «Теорія вартості ще зовсім не турбує Андерсона»45.

Авторів підручника, вона, очевидно, також не надто турбує.

Однак не будемо несправедливими до них: загалом вони правдиво відбивають погляди Маркса. Наші претензії зво­дяться до того, що цей хід міркувань не дає їм права на реабілітацію додаткового продукту при соціалізмі. З іншого боку, теорія фізіократів робить його цілком природним. Тому неминуче виникає питання: хто ж має слушність — Маркс чи фізіократи?

Розглянемо це на двох кухарях. Один працює в ресторані, другий — у будинку лікаря. Перший, за Марксом, виробляє додаткову вартість, — бо тут є капіталіст — отже, праця цього кухаря є продуктивною. Другий утримується за рахунок до­ходу лікаря — він виробляє послугу, тому його праця не є продуктивною. Таким чином, продуктивність праці у Маркса також зумовлена чисто формальними мотивами.

Маркс роз’яснює це таким чином:

«Тут ми маємо таку характеристику праці, яка випливає не з її змісту чи її результату, а з її певної суспільної форми»46.

Але чи достатньо для нас самої тільки форми? Адже фактично обидва кухаря виробляють послуги. І тільки фор­мально, а не по суті їхня праця має різну оцінку. Безумовно, тут ми маємо цілком суб’єктивну, а не об’єктивну класифікацію людської праці. Класифікацію з погляду теорії і тільки теорії.

Якщо зазирнути глибше у виробничі процеси, то послугу виробляє також робітник, який змінює форму металу, щоб виготовити для нас автомобіль. З енерґетичної точки зору матеріально збагачує нас тільки земля, що виробляє додатко­ву живу речовину. Такий істинний зміст виробництва, такий його результат — і це вже не форма, а суть явища, тобто істинна субстанція вартості.

Але, на жаль, Маркс віддає перевагу не суті, а тільки формі економічних теорій.

Чому він це робить? З політичних міркувань, а не з якихось інших. Особливо яскраво це висвітлено в характе­ристиці, яку він дає німецькому фізіократу Шмальцу. Остан­ній стверджував:

«Багатство нації полягає тільки в спроможності ґрунту що­річно виробляти земельну ренту... Праця обробної промисло­вості лише надає нову форму тілам, створеним природою»47.

З позицій сучасного природознавства Шмальц, безумовно, має рацію. Але ось у чім річ: все це потрібне Шмальцу для того, щоб виправдати існування феодалів:

«Якщо природа платить йому [земельному власникові] від­соток вдвічі більший, ніж встановлений законом грошовий відсоток, то на якій розумній підставі можна було б позбавити його цього прибутку?»

Маркс не знаходить арґументів проти Шмальца і йому подібних у законах природи — і тому він нехтує закони при­роди заради по­літичної мети. Ось по якій лінії розвивається полеміка Маркса з фізіо­кратами!

Закони природи у Маркса тлумачаться явно помилково. Ось, наприклад, він критикує «чистий продукт» фізіократів:

«Цей останній фізіократи знов-таки розуміють невірно. Вони вважають його чистим продуктом тому, що, наприклад, пшениці вирощується більше, ніж з’їдають робітник та фер­мер; але ж і сукна теж виробляється більше, ніж його потріб­но на одяг виробникам сукна — робітникові та підпри­ємцю»48.

Отже, земля і машина урівнюються до такої міри, що між ними не помічається жодних відмінностей.

Усе ж таки розглянемо цю відмінність: пшениця, корови, коні здатні самі себе відтворювати, а чи відтворює себе сукно? Дайте землі перепочити — і ви побачите, що вона також себе відтворює. Машина ж навпаки — зруйнується від часу...

Вже одного цього досить, щоб побачити помилку Марк­са — хиткість, непереконливість його арґументів. Адже, зреш­тою, якщо не було б додатку у вигляді пшениці, не з’явиться він і у вигляді промислових товарів: проти цього повстає закон збереження енерґії.

І ось ми виявляємо, що тут відбувається таке. спочатку Маркс відсуває закони природи на другий план штучним зведенням в абсолют форм обігу, а потім повертає справу так, що закони природи, які діють у економіці, взагалі «скасову­ються».

Перемагає велично відпрацьована бухгалтерія, цілком ві­дірвана від природи, але, звичайно, не від політики. А слідом за цим у Маркса залишається гола політика — тобто така політика, яка базується не на виробництві, а всього лише на суб’єктивному ідеалізмі. Практично на відмінності між споживчою та міновою вартостями. Аж ніяк не більше!..

Абсолютизувавши форми обігу (відмінність між видами вартості), він звідси виводить додаткову вартість. І навіть вважає її абсолютною!..

Але ж названа відмінність є тільки умовна класифікація — вона виникла з економічних теорій. Отже, критикуючи Рікардо, який в ім’я теорії заперечував об’єктивне існування абсо­лютної земельної ренти, Маркс, стверджуючи власну теорію, вчиняє так само. Тому сталося ось що. Відірвавши додаткову вартість від родючості землі, Маркс виводить її виключно із форми суспільних відносин. Ось іще один приклад з того ж ряду, що й приклад з двома кухарями:

«Актор, наприклад, і навіть клоун, є, відповідно до цього, продуктивним робітником, якщо він працює за наймом у капіталіста (антрепренера), якому повертає більше праці, ніж одержує від нього у формі заробітної плати; тим часом дрібний кравець, що приходить до капіталіста додому і лагодить йому штани, створюючи для нього тільки споживчу вартість, є непродуктивним робітником»49.

Тут дуже яскраво унаочнюється той факт, що додаткова вартість виводиться саме із форми теорії — тобто із тієї схеми, що визріла у голові Маркса. Щойно ми побачимо вартість у вигляді енерґії, форма теорії негайно зруйнується і на її місці утвориться беркліанське «ніщо».

Звичайно, все це було можливе понад сто років тому — на основі старого природознавства. Сучасне природознавство не дозволяє сумніватися в тому, що у цих питаннях об’єктивна істина за фізіократами, а не за Марксом.

З погляду закону ентропії фізіократи, безумовно, мають рацію: саме в промисловості відбувається розсіювання енерґії, отриманої від фотосинтезу, — спалюються вугілля і нафта, поглинаються продукти сільського господарства. А натомість ми одержуємо речовину у новій формі: замість заліза — машини, замість глини — цеглу і т. ін. Але самі по собі ці предмети жодної енерґії не мають.

Фізіократ Ф. Паолетті також наводить приклад з кухарем. Але його приклад значно змістовніший:

«Дайте кухареві певну кількість гороху для приготування обіду, він зварить його, як слід, і в готовому вигляді подасть вам на стіл, але подасть він ту саму кількість, яку отримав; навпаки, дайте таку ж кількість гороху городникі, щоб він посадив його в землю, і він свого часу поверне вам принаймні учетверо більше отриманого. Це і є справжнє і єдине вироб­ництво»50.

Ф. Паолетті у яскравій формі висловив головні ідеї фізіо­кратів.

До цього можна додати: шахтар ужив у їжі 4000 калорій, а видав «на гора» багато мільйонів калорій. Промислова енерґія з’являється там, де попрацювало сонце. Нізвідки більше!

Решта галузей промисловості лише її переробляють на речі, які не містять у собі ніякої енерґії.

Втім, шахтарська праця також абсолютної додаткової вар­тості не створює — вона створює відносну вартість. Це стає очевидним, коли під вартістю розуміти енерґію. Маркс цього не бачить. Та все ж таки він пише:

«Перший доказ на користь того, що продуктивна лише хліборобська праця, полягає в тому, що вона є природною основою і передумовою для самостійного існування всіх інших видів праці...

...Яким же чином виникає додаткова вартість? Виникає вона не з обігу, але реалізується вона в обігові»51.

Тут Маркс роз’яснює головні ідеї фізіократів. Він не спе­речається з ними, навпаки, навіть погоджується. Адже про­дуктивною є лише така праця, яка виробляє додаткову вар­тість. Якщо її виробляє хліборобство, то продуктивна тільки хліборобська праця.

Тепер подивимося на останню сторінку четвертого тому, де Маркс підсумовує свій аналіз теорії Річарда Джонса:

«Якщо б людині (кожній людині) всього її робочого дня (всього робочого часу, який вона має) вистачало лише для того, щоб прогодувати її саму (або, в кращому разі, її сім’ю), то відпали б додаткова праця, додатковий продукт та додат­кова вартість».

Як це правильно! Краще сказати не можна. Ми вже згадували про цю сторінку у зв’язку з останнім абзацом, де в основі абсолютної додаткової вартості у Маркса з’являється природна родючість землі. Рядки, які ми зараз наводимо, є підготовкою до того найвищою мірою несподіва­ного висновку, яким завершується «Капітал». І належать вони самому Марксу, а не комусь іншому. Про землю тепер го­вориться цілком ясно: це, звичайно, не машина — земля здат­на повертати більше, ніж у неї вкладається. Саме тому можлива додаткова вартість.

Що ж, власне, відбувається? Сотні, навіть тисячі сторінок присвячені суперечці з фізіократами (щоправда, скоріше з приводу форми, ніж з приводу змісту), а на останній сторінці «Капіталу» (у підсумку!) і форма, і зміст по суті фізіок­ратичні! Так завжди і стверджували фізіократи: нічого додат­кового суспільство виробити не зможе, якщо раніше не матиме від землі додачу у вигляді їжі. Який же Маркс є справжнім? Тут Маркс заперечує заперечення, яким стосов­но фізіократів є «Капітал». Уся його суперечка з фізіократами виявилася фальшивою. Але ж із цієї суперечки виросла теорія про необхідність революції і диктатури пролетаріату. Ось яка тут трагічна фантастика! Отже, заперечення абсолютної зе­мельної ренти в ім’я утвердження «сус­пільної субстанції» не відбулося. Так само, як не відбулося все те, що на цій «суб­станції» було засновано...

Спробуємо зрозуміти, чому ці невідповідності стали мож­ливими. Маркс виступив у ролі захисника інтересів робіт­ничого класу. Але як довести, що саме цьому класові нале­жить майбутнє, якщо його праця взагалі непродуктивна — тобто непродуктивна за самою своєю природою: ані люди, ані машини не є первісним джерелом додаткової вартості. Пер­вісне джерело слід шукати там, де виробляється біологічна енерґія. І до того ж нова, воістину додаткова. Така, що не виснажує енерґетичні джерела землі. Це, звичайно, передусім хліб. Шахтарі також не збільшують енерґію земної кулі — адже вугілля не виробляється, а винищується.

То що ж — визнати майбутнє за класом селян? Одначе Маркс бачив, що селянство як продуктивна сила вже від­мирає — воно розчиняється в робітничому класі. Майбутнє йому не належить.

І Маркс шукає, на тисячах сторінок шукає, чим і як підт­вердити свою політичну позицію. Він не вміє мислити інак­ше — він завжди мислить на папері. Плід цих міркувань складає багато томів. Відсіву в Маркса не буває.

Наведемо ще один приклад. На монетному дворі чеканять гроші, а на якійсь фабриці виробляють шпильки. Чи більше праці вкладено у виготовлення копійки, ніж у виробництво шпильки? З’ясуванням цього питання і займається Маркс. Але ж суть не в цьому! Ані копійка, ані шпилька нової (до­даткової) енерґії не мають. І хоча тут бере участь вироб­ництво (фабрика шпильок), але обмін копійки на шпильку — всього лише обіг. Адже там, де чеканяться гроші, праця також оплачується грошима. Отже, обмін грошей на товар або ж навпаки — це обіг, але не джерело додаткової вартості.

Яким же чином вона виникає?..

Питання звучить безсило, майже відчайдушно.

Істинну відповідь ми знаходимо у Ф. Паолетті, який виво­дить її, по суті, з фотосинтезу.

Ось чому ми прямуємо від додаткової вартості до енерґії проґресу. Однак до її розуміння неможливо наблизитися, якщо додаткова вартість виводиться тільки з експлуатації праці — тобто безпосередньо з людських м’язів, без участі хліборобства. Тут справа до того спрощується, що взагалі втрачає під собою наукову основу.

Припустимо, людство не зрозуміло об’єктивного характеру додаткової вартості, як не розуміють її у нас, в Радянському Союзі. Розгін промисловості виросте до таких масштабів, що земля перестане родити — хибно спрямованний процес ви­нищує родючість ґрунту. Що ж станеться з додатковою вар­тістю? Ми вже говорили: вона перестане існувати разом з людьми.

Це вказує на те, де треба шукати її джерело. Коли ми говоримо про працю продуктивну і непродук­тивну, треба мати на увазі не роки і не десятиріччя, треба мислити століттями, всією минулою і майбутньою історією людства. З цих позицій сама по собі промисловість має від­носну продуктивність — вона не виробляє додаткової енерґії, а тільки поглинає її.

Фізіократів спочатку розуміли, а згодом розуміти пере­стали. Поступово їхня теорія відійшла на другий план. Далеко не всі люди здатні думати ґлобально і, тим більше, косміч­ними масштабами. Видимість закриває від них об’єктивну реальність.

Однак Маркс продовжує думати про фізіократів — вони для нього були і залишилися справжніми батьками політич­ної економії. Він ставить їхню наукову школу вище від усіх інших. Проте наукова система фізіократів є економія фізична, а не політична.

Розв’язується ґлобальна, загальнолюдська задача: звідки виникає додаток енерґії на земній кулі? Задачу Маркс розу­міє, але істинної відповіді поки що не знаходить. Власна відповідь його також не влаштовує.

Так, Маркс приймає те значення земельної ренти, яке з’явилося згодом — тобто таке її значення, яке дозволяє ставити в один ряд землю під будівлями і землю під посівами. Сам він раніше чинив так само. Однак у четвертому томі він уже відзначає, що у фізіократів земельна рента мала глибший зміст. Навіть тоді, коли стали говорити про крах теорії фізі­ократів, К. Маркс не забуває відзначити, що їхній погляд на зе­мельну ренту «був цілком правомірний у своєму глибшому розумінні, бо фізіократи розглядали ренту як єдину форму додаткової вартості»52. Цілком правомірний!..

І це сказав Маркс, а не хтось інший. Той Маркс, що дивив­ся на землю всього лише як на знаряддя експлуатації люд­ської праці. Так, як нерідко дивиться на неї городянин, який не усвідомлює, що з чого виросте. Але тут уже все стає на свої місця: і моральна оцінка експлуатації, яка, безумовно, існує, і первісне джерело додаткової вартості — дар природи. А фактично дар Сонця, дар Творця. Так, власне, і називає додаткову вартість Франсуа Кене.

Чи тобі, Людино, зрозуміло, про що йдеться? Якщо незро­зуміло — думай, думай! І якщо ти сам цього не усвідомиш, за тебе усвідомить диявол... Певніше з цього приводу Маркс висловлюється там, де з’ясовує психологічне коріння походження тих чи інших тео­рій. Чому, наприклад, фізіократи з’явилися саме у Франції, а не в іншій країні?

Маркс відповідає на це так: тому, що Франція була краї­ною розвиненого хліборобства. А от англійцям передусім впадає у вічі «прибуток од відчуження, тобто описаний Стю­артом відносний прибуток. Та коли мова заходить про те, що додаткова вартість створюється у сфері самого виробництва, то необхідно передусім звернутися до тієї галузі праці, де вона виступає назовні незалежно від процесу обігу, тобто до хліборобства»53.

Ось як стоїть справа! Тепер ми розуміємо, чому К. Маркс так довго не погоджувався з фізіократами. Ясно також і те, що формула абсолютної додаткової вартості, яка міститься на останній сторінці четвертого тому, — це формула самого Марк­са, хоча вона і подається як висновок з теорії Джонса — подається без коментарів, наче мовчазна згода.

Маркс був далекий від хліборобства — йому була дорожча міська стихія. Те, що він каже про англійців, сказано і про самого себе.

А сказане про фізіократів цілком стосується і С. Подолинського — українця за національністю. Чи потрібно пояснювати, що таке Україна?..

«Глибший зміст» субстанції вартості цікавить нас тоді, коли ми намагаємось наблизитися до розуміння енерґії проґресу. Практична політекономія відволікається від субстанціо­нальної структури вартості. Особливо це слід сказати про радянську політекономію. Ми ж, навпаки, ставимо своєю метою дослідження додаткової вартості з боку субстанції. А тут ніякий інший підхід неможливий — можливий тільки той, що К. Маркс в четвертому томі вважає глибшим, тобто підхід фізіократичний. Це необхідно тому, що додаткова вартість і енерґія проґресу — родичі тимчасові. На наше переконання, друга переживе першу, оскільки гроші не вічні.

Родючість землі, яка стоїть в основі абсолютної додаткової вартості, — це, зрештою, накопичена протягом мільярдів років сонячна енерґія. В. І. Вернадский, який не займався політеко­номією, так само розглядав це питання. Таким чином, його теорія безпосередньо змикається з теорією фізіократів і висновками К. Маркса у четвертому томі «Капіталу». І хоча висновки К. Маркса не можна визнати послідовними, однак вони все ж існують. І в основному вони правильні. Але чи правильно їх зрозуміли?..

Теорія додаткової вартості і теорія біосфери як трансфор­матора космічної енерґії насправді зливаються в єдину теорію Життя. І якщо ми прагнемо відшукати ті глибокі знання, які допоможуть зрозуміти, де саме лежить шлях до безсмертя земної цивілізації, то ми зобов’язані розглядати ці теорії у їх взаємозв’язку і взаємообумовленості — тобто на субстанціо­нальному рівні.

Тільки-но ми починаємо їх розглядати на цьому рівні, тер­мін «додаткова вартість» стає неможливим. Не випадково Ф. Кене, який зрозумів, що саме стоїть в основі додатку до нашої праці, назвав її «чистим даром природи».

Це й насправді так, хоча цей дар з’являється не без нашої праці. Адже без праці не можна навіть з’їсти огірок — його треба спершу розжувати. Праця нелегка для людини, у якої болять зуби або зовсім їх немає. А хіба травлення — це не праця? Та ще й яка! Проте звідси не випливає, що природа нічого не дарує — мовляв, усе ми створюємо самі, тільки самі. Без Землі, без Сонця, без Всесвіту. Ні, це не так. Це хибна думка... Тут ми схожі на бактерії, які стверджують, що бульйон вони приготували самі.

Ось чому ми схильні думати, що додаткову вартість слід називати енерґією проґресу.

Це є творчий процес сонця. Та й не тільки сонця, а Все­світу — його променевої субстанції, яка в усіх релігіях світу називається Богом. І, загалом, правильно називається.

Чи дозволено нам (атеїсти ми чи віруючі — все одно!) зводити цю святу енерґію до гендлярських термінів? Чи маємо ми право приховувати цю енерґію від співгромадян у підвалах і сейфах, перетворюючи її на Жовтого Диявола?..

За що ми критикуємо фізіократів?

Критика фізіократів у наших виданнях, заперечення їхньої теорії мають не стільки науково-економічний, скільки полі­тичний характер. У жертву ідеології приносяться економіка і наука. Всупереч очевидності (розвиток промисловості за рахунок руйнування родючості ґрунту) наша ідеологія, виплекана Сталіном і його духовними послідовниками, не знає і знати не бажає, що існують певні закони природи, які дикту­ють усього два шляхи: а) або виробляється абсолютна додат­кова вартість — і тоді виснаження землі припиняється; на­впаки, родючість починає зростати; б) або не виробляється — і тоді (особливо при бурхливому розвитку промисловості) виснаження землі веде до відмирання економіки. Нако­пичується речове «багатство» небіологічного походження — палаци, заводи, ракети і т. ін., які мають відносну вартість: щойно земля перестає родити, їхня вартість відразу ж падає або зовсім зникає. Трактор, як відомо, в їжу вживати не можна. Пошуки хліба роблять усе непотрібним — навіть одяг і взуття збуваються городянами за жменю житнього борошна.

Усе це нами пережито, але досвід нас нічого не навчає. Догматизм виявився сильніший від найтрагічнішого досвіду.

Між тим державно-монополістичний капітал виробляє лише відносну додаткову вартість (не хитруватимемо з еко­номією як наукою — її перехитрувати неможливо!), але не абсолютну. Чому це так і звідки походить, побачимо далі.

Під час цього процесу неминуче виснажується земля, руй­нується її родючість. І якщо ми, — тобто наше покоління, — ще здатні якось себе прогодувати, то наші нащадки приречені вживати в їжу саме тільки промислове обладнання.

Ніхто, окрім фізіократів, не пояснює нам цього згубного процесу — ніхто! Та й не можна його пояснити, виходячи з неіснуючих у природі «субстанцій». Хоч би як ми мудрували, хоч би які розумні промови проголошували, але якщо наше вчення засноване на «субстанції», яка відсутня в природі, то вся ця мудрість перетворюється у схоластику, а тим часом Пітьма (ґравітація і її живі носії, які щедро споживають, але нічого не виробляють) зробить своє, відправивши нас туди, звідки живими не повертаються. Нічого не виграють, звичай­но, і ті, кому так сподобалася «суспільна субстанція», — за її кошт можна непогано прожити, створюючи видимість якоїсь діяльності. Але це «непогано» для них скінчиться так само погано, як і для їх менш щасливих співгромадян. Слава Богу, міністерські крісла у спадщину в нас не передаються, тому номенклатурні працівники змушені дбати про те, щоб країна процвітала, інакше якщо не їм, то їхнім дітям доведеться страждати від голоду.

Це, звичайно, усвідомлюється. Не усвідомлюється інше: що ж сталося з марксизмом? Чому він нас підвів?..

Підвів саме цією «субстанцією» — хибним її визначенням.

Питаємо: що ми повинні відкинути — сонце і землю, які стоять в основі капіталу, чи «субстанцію», вигадану Марксом із добрими намірами, звичайно, та все ж вигадану в кабінеті, а не відкриту в природі?..

Ми могли б назвати субстанцією абсолютної додаткової вартості фотосинтез. Але фотосинтез — це субстанціональний процес, а не сама субстанція. Субстанцією є тільки Світло-Творець — і ніщо більше.

Бог? Природа? Матерія?..

І те, і друге, і третє. І все разом — у єдиному, неподільному Суб’єкті.

«Виходить, Бог», — скаже віруючий.

Нехай буде так — він не помилиться.

«Матерія», — скаже атеїст.

Нехай матерія — він також не помилиться.

Помилиться тільки той, хто буде чіплятися за неіснуючу «субстанцію» заради власного крісла — воно, це крісло, вже висить у повітрі, у нього немає землі під ніжками. І немає її під ногами у самого «господаря» — пішов до пекла той Гос­подар, на якому все це трималося. Залишилися самі лише дрібні біси...

Помилиться і той, хто буде запекло захищати «суспільну субстанцію» задля захисту марксизму. Помилиться навіть тоді, коли робитиме це цілком щиро.

Чому ж нам не прийняти те, що проповідував Піфагор? Треба тільки викоренити в собі упередженість, самозвели­чення, прагнення першості — першості будь-що! — і тоді ми, комуністи, набудемо нової сили, яка поведе за нами людські мільйони. Але в тому вигляді, в якому ми вийшли з формовочних майстерень сталінського зразка, комуністи нікому не потрібні — навіть самим собі...

Не будемо залучати безліч джерел — критика фізіократів із позицій «суспільної субстанції» узагальнена в БСЭ, яка відбиває офіційний погляд інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС54. І хоча відтоді, як вийшла в світ ця узагаль­нююча стаття, минуло чимало часу, офіційний погляд на фі­зіократів анітрохи не змінився.

Це, звичайно, дивно, бо «Политическая экономия», видана Академією наук СРСР (Інститут економіки) у 1962 році, від­новлює в правах додатковий продукт при соціалізмі. І це також не змінилося.

З якої субстанції виходили наші вчені, вводячи цю «поп­равку»? З жодної, їм без «субстанцій» стало зрозуміло, що далі так тривати не може.

Цей довільний, ніяк і нічим не обґрунтований акт видає крайню слабкість нашої економічної думки.

Адже основне питання економії як науки полягає саме в тому, щоб виявити джерело (субстанцію) додаткового продук­ту. Якщо по­літична економія не ставить цієї задачі, то вона взагалі перестає бути наукою — від неї залишається гола апологетика.

Між тим «субстанція», яку «відкрив» Маркс, не давала ані найменшого права на реабілітацію додаткового продукту, якщо припускається, що з експлуатацією покінчено. І, на­впаки, теорія фізіократів, яка для Маркса була вища від усіх інших теорій (окрім власної), не має на думці існування су­спільства без додаткового продукту — тобто без капіталу. З теорії фізіократів випливає: щоб існував додатковий продукт, експлуатація праці необов’язкова — навпаки, вона завдає величезних збитків економіці, заважаючи вільному розвитку продуктивних сил. Економіка повинна сама себе реґулювати й відтворювати — це живий організм, який складається з безлічі клітин, котрі без будь-яких зусиль обмінюються як інформацією, так і матеріальними цінностями. Втім, з попе­редніх розділів має бути зрозуміло, що інформація (Логос) і матерія нероздільні.

Розглянемо основні критичні нападки на фізіократів. У БСЭ написано:

«За своїми філософськими поглядами Ф. були фідеїстами й ідеалістами, але водночас вони визнавали об’єктивну зако­номірність в явищах світу. Ф. дотримувалися концепції так званого природного порядку, яка виходила з визнання «природних» законів (о, ці лапки! — М. Р.) і в суспільно-політичному житті».

Повернемося до Піфагора: «Бо ж благополуччя залежить взагалі від Природи і від самої людини».

Перед цим Піфагор пояснював своїм учням: Бог є Природа, Природа є Бог. І ще: Бог є світовий порядок. І ще: тіло Бога — світло, Істина — душа його...

Словом, фізіократи тією ж мірою ідеалісти, що і матеріа­лісти, їх можна в повному розумінні цього слова назвати піфагорійцями, котрі, як відомо, суб’єктивними ідеалістами ніколи не були.

А от Маркс, на нашу біду, не тільки не позбувся ідеа­лістичних поглядів, але й залишив нам визначення субстанції суб’єктивно-ідеалістичне. Не будемо чіплятися до того, що праця не може бути субстанцією (це процес, а не матерія як суб’єкт) — поставимо істотніше запитання: які енерґетичні джерела живлять людську працю? Або: що є субстанцією самої праці?..

Маркс повністю усунувся від цього питання: праця живить працю — й таким чином коло пізнання замикається. Але ж це майже те саме, якби людина в пустелі вгамовувала спрагу власною сечою і їла власні екскременти. Неестетичний приклад, але що вдієш? Природа є природа.

У космічному кораблі при певній реґенерації це, очевидно, можливо. Але земля — система відкрита. І людський організм також...

Звідси вся наша політекономія дістала ідеалістичний на­прямок. Соціалістичне змагання, гасла на фанері, копійчані премії «для підняття духу». Дошки пошани і т. ін. — все це мало на меті замінити матеріальні блага, що приходять від сонця. Енерґію треба знаходити в собі — тобто в «суспільній людині». Природа нічого не створює — створюємо ми самі, наша праця, наш піт і кров наша...

Чим обернувся для нас цей економічний ідеалізм — добре відомо.

Називаючи себе матеріалістами, ми віримо, що все вирос­тає з самої ідеї комунізму, яка для нас є деяким абстрактним образом «суспільної субстанції». У практиці покладаємося на працю і тільки на працю. Та ще на ентузіазм, який, на наш погляд, зобов’язаний живитися казенними гаслами.

Для певного «одухотворення» мертвих гасел підштовхуємо письменників, щоб вони створювали виробничі романи — нехай виручають. А хто не згоден — сиди без хліба. Напише­те! Діватися вам нікуди...

Ось що відбувається з нашою ідеологією. Чи це не фідеїзм?..

Те, що ми не визнаємо жодних природних законів у су­спільному житті, добре видно з лапок в енциклопедичній статті. І з формули: життя не просто суспільне — ні, воно суспільно-політичне. Цей термінологічний додаток, на нашу думку, зобов’язаний замінити саму додаткову вартість.

Політика для нас перетворилася на своєрідну релігію. Втім, інакше бути не може там, де немає іншої субстанції, окрім «суспільно-політичної». Але що ж таке політика — матерія чи дух? А якщо дух, то звідки — від Істини чи навпаки?..

Дата добавления: 2015-11-16