Фізична економія як «ідеологія вписування» господарських систем у природну сферу 2 страница

У світі існує не тільки речовина, але й антиречовина. При зближенні вони анігілюють, віддаючи 100% законсервованої в них енерґії.

Інколи у західних та радянських наукових виданнях анти­речовину помилково називають антиматерією. Але матерія є об’єктивна реальність — тобто субстанція. Те, що створюється і руйнується, матерією визнане бути не може. Отже, не існує і антиматерії — є антиречовина.

Підміна наукових понять призводить до тих грубих фальшивок, про які ми щойно згадували. А вони зовсім не безневинні!

Так, речовина може бути визнана формою існування мате­рії, як це сьогодні повсюдно стверджується у нашій пресі. Проте не слід відхилятися від задачі, яку споконвіку роз’язувала філософія: що первинне — дух чи матерія? Мате­рія, безумовно, первинна — над природою немає Бога (нині авторові значно ближче філософський дуалізм: і дух,
і матерія існують вічно. Інакше безглуздо говорити про матерію як про суб’єкта. — М. Р.). Але з цього зовсім не випливає, що в природі відсутні потойбічні реальності. Навпаки, всі об’єк­тивні реальності практично опиняються по інший бік наших відчуттів. Чому? Тому, що в природі існує лише матерія як субстанція і речовина як форма, якої вона набуває у види­мому, доступному для наших відчуттів світі.

Форма не є матерія — вона є образ. Тільки образ, відтво­рюваний нашою свідомістю, але зовсім не сама субстанція. Ідея та образ — те ж саме...

Можуть запитати: хіба цей образ не матеріальний? Адже зрештою він витканий із законсервованого світла.

На це можна відповісти так: вся світова нескінченність виткана зі світла, бо світло стоїть в основі всього сущого. Але якщо відсутнє налаштування рецепторів саме на цей образ, ми його не побачимо і не відчуємо. Так само, як не почуємо музики, не зумівши налаштувати при­й­мач на обумовлену хвилю. А вона ж десь звучить в ефірі.

У нескінченному світі існує нескінченна кількість образів, на які у нас відсутнє налаштування. Чи існують вони для нас? Ми їх рішуче заперечуємо, як і все потойбічне. Але тоді з такою ж мірою правоти можна заперечувати і самих себе, бо ми рівною мірою матеріальні або не матеріальні. Все залежить від того, як ми розуміємо матерію.

Ось чому визначення речовини як форми існування мате­рії не рятує нас від ідеалізму. Адже це те ж саме, що сказати: ідея існування матерії.

І в тому, і в іншому випадку дефініції залишаються послі­довно правильними. Проте вони заперечують речовину як матерію, залишаючи в нашому розпорядженні тільки образ, ідею, форму. Голографія чудово передає форму об’єкта — тобто його образ. Речовина — це голографія самої природи.

Об’єктивний ідеалізм у даному разі змикається із суб’єк­тивним на загальній істині: речовинний світ є система образів (форм, ідей), які за допомогою відповідних рецепторів відбиваються у нашій свідомості. Дійсно, ці ідеї є об’єктивна реальність — так само, як об’єктивною реальністю є музика, яка звучить в ефірі. Виходить, ідеї і є матерія?..

І тут ми остаточно заплутуємося. Вийти з цього важкого становища допомагає термін «субстанція».

То невже для матеріалізму взагалі не лишається місця?

Всесвіт матеріальний — ось у чому полягає матеріалізм. І цього, звичайно, досить. А як у ньому діють закони відобра­ження, слід вивчати з повною неупередженістю. І не треба лякатися, що нас можуть звинуватити в ідеалізмі — гріх невеликий. Навіть Ленін віддавав перевагу «геніально послі­довним ідеалістам» перед вульґарними мате­ріалістами.

Ось до чого ми приходимо, коли послідовно виконуємо вимогу Ф. Енґельса виправдати вчення Спінози новітніми до­сягненнями природознавства.

Коли ми беремо до рук будь-яку річ, то в дійсності вона виявляється частиною неподільного суб’єкта, який у Спінози іменується Богом. Саме це і лякає тих політиканів від філо­софії, яким потрібна не істина, а її фальсифікація.

Тут можуть знову послатися на Леніна, який висту­пав проти «енерґетичного» ідеалізму. Але «енерґетичний» ідеалізм з філософської точки зору справді виглядає без­глуздо.

Енерґія і робота вимірюються в одних і тих самих фізич­них одиницях — в ерґах та джоулях. Хто ж із нас відважиться стверджувати, що матерія і робота — одне й те саме? Робо­та — це не дух і не матерія. Вона є процес фізичний і ду­ховний водночас. Те саме можна сказати про енерґію.

Отже працю, роботу, енергію ми ніде і ніколи не маємо права ототожнювати із субстанцією — це була б дуже небез­печна підміна філософських категорій, що мстить нам такими тяжкими наслідками, від яких ми досі не можемо оговтатися. Далі ми покажемо, як з по­дібної підміни робляться практичні висновки, що породили і архіпелаг ГУЛАҐ, і сучасні еконо­мічні негаразди, і багато іншого.

Великий російський фізик Лебедєв неспростовно довів, що світло має тиск. Отже, воно здатне виконувати роботу. Тиск світла на чорну поверхню можна обчислити за формулою Р = Е/с = тс. При цьому Е є енерґією світла, с — його швид­кістю. Зрештою ми одержуємо імпульс або кількість руху, що одне й те саме. Але просимо звернути увагу на таке: у правій частині рівняння з’являється член т — тобто маса. Наші органи відчуттів сприймають її як речовину.

Вульгарні матеріалісти беруть під обстріл людей, які роб­лять з формули Ейнштейна Е = mc² філософський висновок: сьогодні субстанцію можна бачити як світло, а маса є його енерґетичним продуктом — тобто по суті законсервованим світлом. Такі висновки називаються у нас «енерґетичним» ідеалізмом.

Проте вдумаємося у це питання дещо глибше. Формули Лебедєва і Ейнштейна цілком тотожні. Досліди Лебедєва де­монструють синтез маси з потоків світла, а Ейнштейн описав розпад маси — тобто її зворотнє перетворення у світлові потоки. Цілком природно, що, рухаючись у протилежних на­прямках, вони вивели однакове рівняння. При цьому Лебедєв зробив це раніше.

Що ж є субстанцією у дослідах Лебедєва — енерґія, маса чи світло? Енерґія взагалі не може бути субстанцією, оскільки вона не є Суб’єктом Творення, — це є робота, яку вико­нує суб’єкт. Маса — кінцевий продукт цієї роботи. Отже, Суб’єктом Творення у даному процесі є тільки світло, а не щось інше.

Тепер згадаємо Піфагора: тіло Бога — світло, істина — дух його.

Те саме стверджує Іоанн Богослов у Першому соборному пос­ланні: «Бог є світло, і немає в ньому ніякої пітьми».

Під пітьмою (або небуттям) слід розуміти речовину, бо вона сковує світло, позбавляє його свободи. Звідси, звичайно, прямий шлях до Платона. Але це, на нашу думку, не так уже й погано: істинна філософія всюди краще, ніж убогі потуги її фальсифікаторів.

Ми вже встановили, що речовина не є об’єктивною реаль­ністю. Це рівною мірою випливає з ідеалізму та матеріалізму. А якщо так, то об’єктивне буття справді перебуває по той бік наших відчуттів.

Тоді що ж ми відчуваємо як власне буття? Невже ми тільки рухливі тіні?..

Наш земний світ — це одна зі сфер, до якої ми прив’язані своїми рецепторами, запрограмованими тільки на дану сферу. Очі, кінчики пальців та інші органи відчуття впираються у відповідний бар’єр, що зветься густиною. З одного боку цього бар’єра світ для нас виглядає порожнечею, з іншого боку — він непроникний. Проте густина — поняття відносне. Так, наприклад, риба не помічає, що вона живе всередині земного мінералу, який називається водою. Для неї це природне сере­довище, як для нас повітря.

Немає жодних наукових підстав заперечувати і таку можливість: десь над нами — у вищих сферах — існують організми, в яких рецептори відчуттів запрограмовані так, що поверхня сфери здається їм не менш щільною, ніж для нас поверхня Землі. Адже подібні сфери (радіаційні пояси) існу­ють навіть на нашій планеті.

Ось чому лише невігластво у питаннях філософії та відсут­ність розвиненої уяви узаконили ту сумнівну істину, що ми є єдино реальними жителями Землі. Ми справді не більш реальні, ніж наші тіні, бо ми є Світлом, Яке Відчуває. Відчут­тя накопичують досвід, досвід розвиває думку.

Природа з необхідності вимушена програмувати наші рецептори тільки на одну сферу — адже матерія є сама не­скінченність, а нескінченність не можна ані побачити, ані помацати. Отримавши рецептори відчуттів, дух наш разом з ними одержує адресу в світовій нескінченності, набуває про­сторових координат. Але чи можна ці координати підносити до абсолюту?

Нам скажуть: світло підвладне відчуттям — воно також є ма­терією. І в цьому «також» усе наше лихо. Не «також», а єдино!..

Так, тіло Бога ми здатні відчувати. Але що ми знаємо про ту інформацію, яка розлита по всьому неозорому Всесвітові? Адже ця інформація і є Життя.

У тому, що світло здатне щедро насичуватися інформацією, ніхто сьогодні не сумнівається. Однак ми визнаємо і вилов­люємо тільки ту інформацію, яку самі йому постачаємо. Наш антропоцентризм не дозволяє робити широких філософських узагальнень, на які були здатні філософи минулого. Маючи перед собою незчисленну кількість доказів, що їхня модель світу є істинною (Ленін завжди підкреслював їхню геніаль­ність!) ми все ще інстинктивно чіпляємося за той обмежений світ, що був виліплений у наших головах кривавими руками Сталіна і його посіпак від філософії.

Світ цей не надто відрізняється від того, що знає про нього тварина, яка теж має відповідні рецептори. І якщо в основу пізнання ми ставимо рецептори відчуттів, то це відкидає нас на мільйони років назад.

До речі, саме Юдін, Мітін, Константинов свого часу допо­могли Сталіну та Кагановичу знищити майже всіх філософів і багатьох істинних учених. Опинившись на чолі сталінської філософської школи, вони витоптували все мисляче, передо­ве. Генетика, кібернетика, теорія відносності не тільки прого­лошувалися «реакційними», а слідом за цими звинувачен­нями знищувалися і вчені, їх відправляли до таборів, звідки повернулися одиниці.

Звідси зрозуміло, наскільки була зацікавлена ця верхівка в тому, щоб звести радянських людей до рівня білкових автоматів.

Але не будемо повторювати те, що сьогодні добре відомо з книжки О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАҐ». Продовжимо розмову про субстанцію.

З нами можуть погодитися: так, світло справді здатне пере­носити інформацію. Не погодитися неможливо — це сьогодні тривіальна істина. Більше того: в комп’ютерах світло не тільки переносить інформацію, але й виробляє її, збагачуючи нас знанням. Однак це все ж таки інформація, а не якісь там духи...

Нагадаємо, що філософія споконвіку оперує двома основ­ними категоріями: матерія і Логос. Те, що не матерія, є Логос. І навпаки. Логос — це Слово, Знання, Дух, Ідея. То що ж є інформація? Адже це, звичайно, не матерія. Отже, не що інше, як Логос.

Спроби сховатися від істини за модною термінологією — це вельми наївне заняття. Таке ж наївне, як і спроби довести, що онтологія несумісна з діалектичним матеріалізмом.

Твердження, що онтологія позбавлена діалектики, не тільки спірне, але й взагалі невірне. Одухотворена природа (природа-суб’єкт) виглядає значно діалектичніше, ніж при­рода у вигляді об’єкта.

Але тут ми знову і знову переконуємось, що під нашими ногами не ґрунт, а крихкий весняний лід. І не тому, що у нас немає власної позиції, а тільки тому, що за допомогою філо­софських довідників немає можливості чітко і ясно цю пози­цію визначити. Вони ніби свідомо заплутують читача, щоб він не міг вибратися з термінологічних нетрів.

Метафізика та діалектика

Доводиться говорити про точність наукової термінології. Немає особливих різночитань, коли ми говоримо про мате­матику, фізику, хімію, біологію. І ціла прірва різночитань виникає тоді, коли ми звертаємося до філософії.

Ось, наприклад, у «Философском словаре» сказано:

«Марксистська філософія термін ”онтологія” не застосо­вує, інколи його умовно (але неправомірно) вживають як синонім учення про найзагальніші закони розвитку буття»7.

В УРЕ з цього приводу написано цілком протилежне:

«Марксистська філософія показала помилковість проти­ставлення онтології гносеології, довела спільність об’єктивних законів, які діють у навколишньому світі і в людському мис­ленні. В діалектичному матеріалізмі термін «онтологія» вжи­вається при витлумаченні явищ
об’єктивної дійсності, які іс­нують незалежно від свідомості»8.

Якому ж із двох наукових джерел вірити? Адже вони з’яви­лися приблизно в один і той самий час.

Те, що нам потрібно (і як потрібно!), ми знаходимо в УРЕ. Але де ж ґарантія, що майбутній критик не зробить на нас нападу з позицій юдінського «Философского словаря»? Втім, ми вже згодні – нехай нападає, адже він не буде надто суворим, бо термін “онтологія” вживати можна, хоча, на його думку, і неправомірно.

Ми знаємо, що у всі часи терміни «онтологія» і «мета­фізика» були цілком тотожні. Ось що про це говорить той же «Философский словарь»:

«З XVI століття нарівні з терміном «метафізика» вживався у тому ж значенні термін «онтологія»9.

І там же:

«Під онтологією чи «першою філософією» в домарксист­ській філософії розумілося вчення про буття взагалі, буття як таке, незалежно від його окремих видів. У цьому розумінні онтологія рівнозначна метафізиці»10.

Але ж субстанцію не можна вивчати, не абстрагуючись від окремих видів буття! Адже В. І. Ленін закликав до вивчення субстанції. Отже, бажаємо ми цього чи не бажаємо, а потрібно займатися онтологією саме «в цьому розумінні».

І ось ми намагаємося з’ясувати, що думає з цього приводу УРЕ, яка великодушно дозволила марксистам користуватися терміном «онтологія».

Ось що думає:

«У сучасній буржуазній філософії метафізика залишається панівним, домінуючим способом мислення. Вона використо­вується буржуазними ідеологами для захисту капіталізму, для боротьби проти марк­систсько-ленінської філософії»11.

Ось і спробуй визначити власну позицію! Читач так і не дізнається, можна чи не можна користуватися терміном «онтологія». З одного боку ніби можна, бо гносеологія не вичерпує і не може вичерпати всіх питань філософії. Це зро­зуміло кожній освіченій людині. Але оскільки «онтологія» і «метафізика» рівнозначні, то як же бути із «захистом капіта­лізму»?..

Цікаво відзначити ще один факт, який показує, у які тяжкі умови поставлені радянські філософи, котрі не бажають на­слідувати вульґарного філософа Молешотта, що навіть мис­лення пов’язував із травними можливостями шлунка. Оскіль­ки філософська школа Юдіна у субстанції бачить речовину, то це, звичайно, і є Молешотт у найчис­тішому вигляді. Адже зовнішня речовина (органічна і неорганічна) потрапляє в наш організм через шлунок. Отже, саме він і виявляється основ­ним органом пізнання.

Щоб якось відійти від необхідності дотримуватись юдінської школи, українські філософи змушені вдаватися до деяких хитрощів: з двох бід, на які тебе штовхають, вибирай меншу. І тоді з’являються такі формулювання:

«Діалектичний матеріалізм подолав метафізичне тлумачен­ня субстанції, розуміючи її як матерію, що є суб’єктом усіх своїх змін».

Ми навели рядки з «Філософського словника», виданого в Україні в 1973 році. Тепер нам ясно, чому десять років тому УРЕ утверджувала онтологію і відкидала метафізику: адже потрібно чимось пожертвувати, щоб не збрехати в головному. Віддамо Заходові метафізику, а собі залишимо онтологію. Тоді в нас виникне певна ціль, яку можна взяти під обстріл.

Чим це гірше за те, що відбувається в Китаї з Конфуцієм?..

Якщо глибоко вдуматися, то вчення В. І. Вернадського виявиться онтологічним за своєю суттю. Земна біосфера згід­но з цим ученням — віддзеркалення космосу, його найголов­ніших закономірностей. Пізнати ці закономірності — значить пізнати субстанцію, найзагальніші закони буття. Говорячи про біосферу, В. І. Вернадський залишає осторонь її окремі види — для нього існує тільки космічне світло як субстанція. Отже, В. І. Вернадський розглядає біосферу з позицій онтології та метафізики водночас. Та й яку фізику міг би застосувати В. І. Вернадський до вивчення біосфери? Тут мимоволі виникає те, що йде після фізики — тобто метафізика. Вона ж онтологія. Адже «після» — це і є «мета». Але хіба у вченні В. І. Вернадського відсутня діалектика? І хіба його наука су­перечить діалектичному матеріалізмові?..

Біда наша в тому, що деякі філософи призвичаїлися про все на світі висловлюватися не від свого власного імені, а обов’язково від імені марксизму-ленінізму. Вони заявили на це вчення такі права, ніби це їхня присадибна ділянка. А оскільки надто часто висловлюються цілком протилежні судження, то і сам марксизм-ленінізм в устах таких філософів трактується вкрай суперечливо. Шкідлива, дуже шкідлива звичка! Вона тільки відлякує людей від філософії, перетворює філософію у щось келійне і, зрештою, компромітує її в очах народу.

Не знайшовши ясної відповіді у довідковій літературі, ми змушені без її допомоги визначити свою власну позицію, яку збираємося захищати та відстоювати, оскільки вона стосовно нашої роботи є єдино можливою.

Ця позиція зводиться ось до чого: ми користуємось термі­нами «онтологія» та «метафізика», виходячи з їхньої тотож­ності. Матерію ми бачимо як субстанцію, а субстанція у на­шому уявленні нічим, окрім суб’єкта, бути не може.

Але це зовсім не означає, що наша метафізика перебуває за межами діалектики; кожен об’єктивний читач легко перес­відчиться в тому, що вона глибоко діалектична.

Тоді де ж бачити докорінну відмінність між матеріа­лізмом та ідеалізмом? Виходить, що ми навіть батька кла­сичного ідеалізму Платона готові причислити до матеріаліс­тів. А нам, звичайно, скажуть, що це безумовний нонсенс.

Мабуть, можна погодитися, що це насправді нонсенс, бо Істина неподільна, як і Всесвіт. А якщо так, то нонсенс поля­гає у завзятих спробах поділити Істину на дві взаємовиключні «підістини». Проте Істина не амеба, вона подібним чином ділитися не може. Те, що залишається від такого розчле­нування, ні в матеріалізмі, ні в ідеалізмі вже не є живою Істиною — є лише дві частини трупа.

Якщо роздивитись ближче, ідеалізм Платона мало чим від­різняється від матеріалізму Бруно і Спінози. Платон, як і його попередник Піфагор, не шукає богів над Природою. Він всього лише «для пояснення буття розвивав теорію про існу­вання безтілесних форм речей, які назвав «видами» або «ідеями» і які ототожнював з буттям»12.

Однак тілом ідей для Платона лишається світло. Хто ж він після цього — ідеаліст чи матеріаліст? Чи той і той одночас­но?..

Річ ось у чому. В усі часи як у таборі матеріалізму, так і в таборі ідеалізму знаходились люди, які плутали матерію з речовиною. Все безтілесне вони оголошували виключно ду­ховним, а тілесне — мате­ріальним. Але як тільки ми усуваємо цю плутанину, різниця між
науковим матеріалізмом та нау­ковим ідеалізмом практично зникає. Ця різниця з’явля­ється тільки тоді, коли хто-небудь з ідеалістів починає ствер­джувати: матерія виникла із духу. У даному випадку ми зму­шені запитати: що ви називаєте матерією — речовину чи світло?

Що стосується платонівських ідей, то вони суть образи, які формуються в глибинах субстанції. І якби вони не існували, не було б і нас — адже ми також лише світлові образи, які виникли з фотосинтезу.

Інколи можна почути, що Іоанн Богослов одним із перших поставив дух над матерією: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього».

Далі ми дізнаємось, що під Богом мається на увазі світло як субстанція — тобто одухотворена матерія. І якщо глибоко вдуматись у ці рядки, то вони також не призводять до доко­рінної різниці між матеріалізмом і ідеалізмом в їхніх нау­кових, а не вульґаризованих формах. «Слово в Бога було» — отже, світло є вічний носій Логосу. «Бог було Слово» — це анітрохи не далі від істини, ніж те ходяче твердження, що наука стала продуктивною силою. Адже наука, знання, інфор­мація — це, власне, і є Логос. І якщо вона стала продуктивною силою (а це повсюдно стверджує наша преса), то, виходить, ми змушені визнати за Логосом рівні права з матерією. І тоді немає необхідності надто жорстко налаштовуватися проти Іоанна Богослова: він, по суті, стверджує майже те ж саме, що сьогодні на кожному кроці можна почути від радянських про­паґандистів. Щоправда, Іоанн не забуває повторити, що Слово в Бога було. Цим він підкреслює первинність субстан­ції, чого не робимо ми, проголошуючи науку продуктивною силою.

Врешті, суперечка про те, можна чи не можна субстанцію називати Богом, виглядає по-дитячому. Але коли за цією дитячою суперечкою проглядає недобра тактика, то це вже виявляється зовсім не дитячим заняттям.

Отже, підбиваючи деякі підсумки, ми змушені констату­вати, що субстанціональний матеріалізм (тобто онтологічний) усуває вікові протиріччя, які поділяли людей на ворогуючі табори. Приховувати цю обставину вигідно тільки тим, хто хотів би насаджувати і підтримувати ідеологічну ворожнечу між народами. Але кожна освічена людина усвідомлює, що Істина незнищенна — її не можна обминути чи сховати від допитливих умів. А той, хто намагається це зробити, прире­чений на неминучу поразку, бо він є ворогом Істини, князем облуди.

СУБСТАНЦІЯ ДОДАТКОВОЇ ВАРТОСТІ

Помилка К. Маркса у визначенні субстанції

та її наслідки

Що сталося з марксизмом?.. Все частіше в уяві людей вимальовується страхітлива картина: два наймогутніших народи на земній кулі знищують один одного, а над їхніми головами — з того й іншого боку — майорять червоні прапори із зображеннями Маркса та Леніна.*

Чи могло наснитися подібне страхіття цим земним лю­дям — зовсім не богам! — коли вони мріяли про світову революцію? Між тим мільйонні війська вже сходяться, ракети й гармати готові до найстрахітливішої за всю світову історію битви.

Світ із жахом бачить: ось до чого призводить догматичне розу­міння «Капіталу».

Але як його розуміти інакше? Адже там чорним по білому написано: «Рента, відсоток і промисловий прибуток – це тільки різні назви різних частин додаткової вартості товару, або втіленої у ньому неоплаченої праці... Вони не породжуються землею як такою і капіталом як таким (підкреслено Марксом. – М. Р.).

Отже, на думку Маркса, родючість землі не є основою збільшення наших багатств – земля тільки знаряддя, за допомогою якого експлуатується людська праця.

Саме так Маркс і пише далі:

«...Але земля і капітал дають своїм власникам можливість отримати відповідні частки додаткової вартості, яка витискається капіталістом-підприємцем з робітника»13.

“Капітал” – цілий океан, ми ж узяли з нього тільки одну краплю. Але справедливо кажуть: у краплі відбивається Всесвіт.

Постараємося не переобтяжувати цю роботу цитатами. Те, що ми зараз процитували, є суть теорії Маркса, ключ до розуміння трьох томів “Капіталу”.

Отже, земля, мовляв, нічого не додає до людської праці – її можна розглядати на одному рівні з іншими засобами виробництва. Точнісінько так, як ми розглядаємо заводський цех чи залізницю.

Отож у землі ми не знайдемо джерела додаткової вартос­ті — тобто тієї енерґії, що стоїть в основі зростання наших багатств. Фактично, за Марксом, річ ось у чому: скільки вкла­дено енерґії в обробіток землі, стільки одержиш назад. Навіть не сам — два чи сам — три, а сам — один. Так само, як на ткацькій фабриці: скільки пройшло пряжі через веретено, стільки її буде в товарі. Вся енерґія — від першої до останньої калорії — вилучається з людських організмів, а земля, як і інші засоби виробництва, є тільки знаряддям, що допомагає витиснути цю енерґію з наших м’язів і застосувати її для діла.

Так, на думку Маркса, ростуть багатства на земній кулі. Вони ростуть винятково — і єдино! — за рахунок експлуатації самої людини. Природа в цьому процесі участі не бере. На­впаки: земля також є засобом експлуатації людини.

Слід зрозуміти нас правильно: ми не збираємося заперечу­вати експлуатацію праці — мета нашого дослідження зовсім інша. Вона полягає ось у чому: чи існують у природі сили, які примножують наші багатства? Де вони — тільки у нашому мозку та наших м’язах, чи є щось таке, що діє непомітно для нашого ока? Одне слово, ми намагаємось з’ясувати субстан­цію вартості.

Наведемо такий приклад. Праця кочових народів полягала в тому, що вони переганяли череди з одного пасовиська на інше. Руки цих людей майже нічого не виробляли. А хто ж тоді виробляв? Що примножувало їхні багатства? Чим году­валися їхні діти й жінки, які також нічого не виробляли?

Якби спитали про це у казаха чи монгола, що сидить у сідлі серед своїх табунів, він би спочатку показав на сонце, а потім на землю — це вони!..

У часи Римської імперії на земній кулі налічувалося 200 мільйонів людей, сьогодні ми наближаємося до 4 мільярдів. Всі ці люди знають, що таке гроші, і широко ними користаються. Гроші вони одержують за працю. Експлуатація, звичайно, існує — це кожному зрозуміло. Але що експлу­атується — тільки людина чи людина разом з природою? Ще простіше: чи могло б збільшитися населення, якби земля мала такі ж властивості, як машина, — скільки в неї вклав праці, стільки вона повертає товару? Не більше, а саме стіль­ки ж...

За Марксом (до четвертого тому), байдуже, як викорис­товується земля — чи то для сільського господарства, чи під забудівлю, чи під залізницю. Результат один: у будь-якому випадку вона приносить однакову норму прибутку.

Але спробуємо уявити таке: наша планета так забудована, що на ній майже не залишилося родючих земель. Матимуть капіталісти в такому разі прибуток чи ні? Відповідь може бути одна: вартість перестане існувати разом з людьми.

Вдумавшись у цей приклад, ми легше зрозуміємо, що до­даткова вартість — всього лише умовне позначення якогось надзвичайно складного енерґетичного процесу, для якого ми поки що не маємо точнішої назви. Якщо обмежити мислення грошовими знаками, то дійсно можна сказати, що хтось користається з моєї праці, не доплачуючи мені за перепраць­овані години. Але цей хтось нічого не забирає з собою у могилу. Він не здатен більше з’їсти і більше одягти на себе костюмів, ніж необхідно для однієї людини. Всі багатства після його смерті залишаються на землі і рано чи пізно опиняються у розпорядженні суспільства.

Якщо дивитися з точки зору закону збереження та перет­ворення енерґії, то будь-яка власність — лише ілюзія, бо ніщо нам не належить, окрім власного тіла та власної душі. Ми йдемо в інший світ, а все, зроблене нами, лишається іншим людям.

Існує фізичний закон: будь-яка система віддає на виході стільки енерґії, скільки отримує на вході. І на виході в інший світ ми віддаємо тільки енерґію власних організмів. Ані кало­рії більше.

Звичайно, бідність і голод — явища жахливі. Але як зробити, щоб Індія на 450 мільйонів населення збирала зер­нових не кілька десятків мільйонів тонн, а принаймні 400 мільйонів? Чи допоможе справі революція? Може, індійцям слід розвивати своє господарство капіталістичними мето­дами?..

Відповідь залежить від того, що ми бачимо в основі додат­кової вартості.

Якщо субстанцією вартості є праця людини, то індійський народ зобов’язаний здійснити революцію — і тоді його багат­ства негайно почнуть зростати.

Якщо ж субстанцією вартості є родючість землі, то рево­люція йому не допоможе — вона здатна збагатити землю лише людськими трупами. Але від цього виду добрив урожаї не збільшуються.

Тепер уявімо таку картину. Мойсей веде свій народ до землі обі­тованої. Минають роки, десятиліття. Змучені люди вже розуміють: їхнього життя не вистачить, щоб дійти до мети. Багато хто з них не витримав походу — їхні тіла засипають піски пустелі. Але люди не ремствують: хай не дійдемо ми, зате дійдуть наші діти — і коріння народу на­шого вросте у родючу землю.

Мойсей також десь похований, а люди все йдуть, несучи на своїх плечах скриню, в якій зберігаються заповітні скри­жалі. І ось нарешті вони приходять туди, де має бути земля обітована. Приходять і бачать: перед ними простирається величезна пустеля. Без кінця, без краю. Немає жодного дже­рела. І попереду теж немає.

Тоді вони відкривають скриню, дістають скрижалі і чита­ють викарбувані на камені слова — це була fata morgana.

Як відомо, з Мойсеєм цього не сталося, але щось схоже може статися з «Капіталом». Нехай ще не сталося, але може статися.

Чи можна примножувати наші багатства тільки завдяки людським м’язам? Чи досить багате це джерело?

Адже ми усвідомлюємо, що вартість — це, зрештою, енерґія. Але яка саме енерґія? Звідки вона з’являється — тільки з нашої праці, чи її джерела в самій природі?

Тут, мабуть, найбільша складність полягає у тому, що су­спільні енерґетичні процеси приховані від наших очей гро­шовими знаками.

Але так чи інакше, а додаткова вартість у ґлобальному масштабі — це загальнолюдський приріст енерґії. Хіба приріст населення на земній кулі — це не перетворення вартості в живих людей? Адже гроші — всього лише машкара, за якою приховані енерґетичні процеси.

Навряд чи можна погодитися з тим, що населення Індії менш працьовите, ніж населення Америки. Але яка прірва лежить між ними в економічному розвиткові!

Чи, може, індійці відстали від західних народів за куль­турним рівнем? Проте загальновідомо, що індійська культура багато в чому перевершує західну.

На додаткову вартість треба дивитися як на приріст енерґії, яка зрештою стає людськими організмами, містами, заво­дами, транспортними маґістралями.

Аналізуючи вартість з точки зору закону збереження та перетворення енерґії, ми легко зрозуміємо, що праця як така — без участі у ній продуктивних сил природи — не дозволила б нам побудувати настільки потужну індустрію і закидати космос розумними апаратами.

Дата добавления: 2015-11-16