Економічні монологи 2 страница

Та повернімося до додаткової вартості. Ми вже з’ясували, що це реальна енерґія, яку створює природа за участю людини. В суспільство вона потрапляє тільки через клас зем­леробів. Решта класів можуть виконувати свої функції лише за умови, що енерґії проґресу вироблено в достатній кількості і що вона обертається в суспільному організмі без перешкод.

Ну, а як же з експлуатацією? Її що, немає?

«Експлуатація існує. Але в тім-то й річ, що до сукупних фондів суспільства від неї немає жодної додачі. Це втрата для робітників і прибуток для капіталістів. Не більше, ніж кар­тярська гра. Тут існує величезна моральна проблема, однак економічних теорій на цій основі будувати не можна. Більш того: експлуатація не збагачує державу, а веде її до неминучої загибелі». До цього слід додати, що саме поняття «експлуата­ція» у Маркса, а особливо у послідовників його вчення пере­кручене неймовірно.

По-перше, стверджується, що вартості створює тільки фізичний труд, а люди праці інтеліґентної оплачуються за рахунок робітників. Виходить, що люди типу Туполева, Ільюшина не самі себе окупають, а живуть за рахунок експлу­атації праці авіаційних робітників, які будують літаки їхніх конструкцій. Щоб зрозуміти, наскільки безглузде таке твердження, досить поставити запитання: чи можуть робітники, зібравшись гуртом, почати створювати, наприклад, літаки, якщо немає авіаційного підприємства, не спроектовано і не сконструйовано літак, не організовано вчасне надходження необхідних матеріалів, деталей і частин літака, не організова­но саму працю робітників і немає постійного технічного і організаційного керівництва їхньою роботою. Маркс мав найпримітивніше уявлення про виробництво. Та й виробництво, про яке він писав, це така сива давнина, що й читати незручно.

Та навіть і в тому виробництві тільки повне незнання Маркса не дозволило йому помітити, що роль організаторів виробництва, технічних керівників і наглядачів була у кож­ному разі не меншою, ніж роль робітників. Бертольд Брехт у п’єсі «Добра людина із Сезуана» переконливо показав, на що здатні робітники, навіть маючи капітал в своєму розпоряд­женні, якщо серед них не виявиться людини, яка змогла б їх організувати, знайти кожному відповідну справу і примусити всіх працювати. Вони будуть тільки рвати від наданого їм капіталу, намагаючись захопити якомога більший шматок, бу­дуть обжиратися, пиячити, псувати добро, топтати його собі під ноги.

По-друге, стверджується, що весь прибуток від вироб­ництва, який потрапляє не в руки робітників, є результат експлуатації їхньої праці, в тому числі і все те, що йде на оплату зайнятих у виробництві людей не фізичної праці, а також весь капітал, який іде на розширення виробництва. Мисляча людина з цього повинна зробити висновок, що експлуатація благо. Без неї виробництво, ледве почавшись, припинило б своє існування, бо робітники з’їдали б усе, що заробили. Тут не місце критикувати плутанину міркувань Маркса про норму експлуатації. Слід лише сказати, що засо­бами, отриманими від експлуатації, можна вважати лише те, що йде на особисте споживання капіталіста і його сім’ї. Все інше, що йде на відтворення і все, що йде на оплату людей праці не фізичної, є законні витрати нормального виробни­чого процесу при розширеному відтворенні.

І, нарешті, по-третє. Існує переконання, що капіталіст може брати на особисте споживання зі своїх капіталів скільки завгодно. Якось «Комсомольская правда» опублікувала пам­флет «Бідний мільйонер». Це була реакція на публікацію, здається, в «Штерні», кореспонденції «Звичайний мільйо­нер». Відтоді минуло років п’ятнадцять, а я досі пам’ятаю той памфлет — настільки яскраво відбилися в ньому два різнома­нітні моральні критерії в підході до витрачання багатств. З одного боку «Звичайний мільйонер» і з іншого той (памф­летист), хто існує на народні кошти, ставить себе на місце того, хто має можливість необмежено розпорядитися капі­талом.

Памфлетист бере витяги зі штернівської публікації й іро­нізує з приводу кожного з них. У «Штерні» говориться, наприклад, що мільйонер має одну легкову автомашину і сам водить її. Дружина свого авто не має і користується машиною чоловіка, коли він дозволяє. Водить машину вона теж сама, бо водія у них немає. Прибирає машину наприкінці робочого дня і готує її до наступного виїзду людина, яка виконує в домі мільйонера обов’язки двірника і садівника. За обслуговування машини він одержує певну доплату. Памфлетист з цього приводу вигукує: «Бідний мільйонер, він не може мати другу, третю... десяту машину з шоферами!»

З приводу повідомлення «Штерна» про те, що, окрім двір­ника-садівника, родину мільйонера обслуговують ще тільки двоє — кухарка й покоївка, через що у веденні домашнього господарства бере участь і дружина мільйонера, памфлетист вигукує: «Бідний мільйонер, він не може утримувати достат­ній штат домашніх слуг!» І в тому ж дусі весь памфлет. Особливо розвеселило памфлетиста повідомлення «Штерна» про те, що мільйонер видає дружині щомісяця на домашні витрати певну суму і зобов’язує її вкладатися в свій бюджет. Якщо в якомусь місяці дружина перевищила витрати і чоло­вік погодився з необхідністю цього, то він покриває пере­витрату, але в наступні місяці утримує всю цю суму з бюдже­ту дружини. Чого тільки не наговорив памфлетист, розважа­ючись на тему про те, що «бідний мільйонер» не може від­ступити від певних правил навіть для коханої дружини. А я, бувши в той час правовірним марксистом, подумав: «Не дай Бог нашому народові таких слуг, як цей памфлетист!» (Адже міркував він цілком у дусі Маркса). І навпаки: «Допоможи нам, Боже, мати таких господарських керівників, як цей мільйонер».

Памфлетисту і невтямки, що мільйонер робить усе це зов­сім не з примхи. Він справді не може витрачати на особисті потреби скільки забажається. Його обмежує, по-перше, кон­куренція. Вона спонукає безупинно розширювати і вдоскона­лювати виробництво, всіляко заощаджуючи кошти для цього. По-друге, державні податки, які, хай буде відомо, відривають левову частку від прибутків. І, нарешті, профспілки, постійно борючись за збільшення частки робітників і службовців у прибутках. Крім того, неабияку роль грає і морально-етичний бік питання. І серед мільйонерів чимало людей, котрі не праг­нуть жити в розкоші і виділитися цим з маси своїх спів­вітчизників. Тільки людям з мораллю памфлетиста на це начхати. Читаючи його опус, зримо відчуваєш слину, яка стікає з куточків його губ. От йому б ці мільйони, він би «труснув» ними — марксистська ідеологія в тім не завада. А мільйонер економить. Щоправда, його економія інша, ніж у робітника, але і необмежених особистих видатків він допус­кати не може.

Боротьба між бідними і багатими, як і експлуатація, існу­вали завжди. Але боротьба ця не класова, а тільки моральна і цензова. Найкраще це можна простежити на досвіді США. Там завдяки «повній політичній свободі»1 (підкреслене мною. — П. Г.) робітники через профспілки і підприємці через свої спілки навчилися домовлятися про розподіл і перерозпо­діл прибутків, не порушуючи єдності того економічного класу, до якого належать і ті й інші. Вони не доводять справу до конфліктів, які призводять до зупинки виробництва. В результаті США — найбагатша країна світу, а американський робітник — найбільш високооплачуваний у світі.

Зовсім інші результати принесла трудящим Марксова тео­рія. Обґрунтувавши неминучість боротьби між неіснуючими класами і неминучість світової пролетарської революції, Маркс закликав до дій, спрямованих на розвал реальних еко­номічних класів, тобто до розвалу економічного життя су­спільства. А «знайшовши» додаткову вартість у праці, відво­лік увагу своїх послідовників від того єдиного джерела, яке творить життя на Землі, і закликав до створення суспільства максимальної неволі, суспільства, в якому додаткову вартість повинні створювати «трудові армії» або, згідно з радянським досвідом, ГУЛАҐ.

Ця економічна теорія дістала трагічну експериментальну перевірку в Росії. І першим з марксистів, який зрозумів не­обґрунтованість цієї теорії, був Ленін. Проте ніхто в той час Леніна не зрозумів. Хоча й зрозуміти було важко. Йому, щоб не порвати зі своїми однодумцями, доводилося прикривати свій відхід від марксизму димовою завісою псевдомарксистської фразеології і посиланнями на вимоги реальної дійсності. В політичному звіті XI з’їзду партії, говорячи про неп, він заявив: «Необхідно справу поставити так, щоб звичайний хід капіталістичного обігу був можливий, бо це потрібно народові, без цього жити не можна»2. В цій же доповіді він, у дещо завуальованій формі, говорить, що неп — не марксизм: «...Ми впадаємо в інтеліґентщину, в лібералізм, мудруємо про те, як розуміти державний капіталізм, і заглядаємо в старі книжки. А там написано зовсім не про те... Жодної книжки немає, яка була б написана про державний капіталізм, що буває при комунізмі. Навіть Маркс не здогадався написати жодного слова з цього приводу і помер, не залишивши жодної точ­ної цитати і неспростовних вказівок 3. (Підкреслене скрізь мною. — П. Г.). Тут Ленін не виступає прямо проти Маркса, але явно іронізує над його економічною теорією, яку біль­шовики намагалися застосувати в період так званого воєнного комунізму, але, наштовхнувшись на всенародний опір, змуше­ні були повернутися до «звичайного ходу капіталістичного господарства і капіталістичного обігу». Виявилося, що «без цього жити не можна».

М. Руденко цифрами ілюструє величезний господарський стрибок, який країна здійснила за шість непівських років. А я наочно пам’ятаю, як протягом одного лише сільськогоспо­дарського сезону країна вирвалася із страшного голоду. Я ніколи більше не бачив такої величезної кількості людей у полі. Громадянська війна майже повністю позбавила село коней. Землю обробляли на коровах і вручну. І все це робилося напівголодними людьми весело і з жартами. Під час воєнного комунізму, коли люди вимирали від голоду, аґіта­тори малювали казкові картини майбутнього сільськогоспо­дарського виробництва з тракторами та іншими машинами. І люди не забули про це. Ось ми, вдвох із братом, саджаємо кукурудзу. Один ударом сапки (рід мотиги) робить ямку. Другий опускає туди зерно і ногою або рукою засипає ямку. Нас обминають кілька односельців, теж із сапками на плечах. Худі страшенно, але веселі, жартують, сміються. Хтось кри­чить нам: «Що, трахтор включили? Сапою трах-трах!» Всі сміються, сміємось і ми. І так зі сміхом село в перший же рік непу саме наситилося і місто нагодувало. А через рік країна почала експортувати зерно. І з кожним роком експорт зрос­тав, аж доти, доки почалася колективізація і ліквідація кур­кулів «як класу», що призвело до нового, ще страшнішого голоду.

Почався жахливий період життя нашого народу. За запев­неннями уряду, ми багатіємо. І це цілком відповідало Марксу, бо небаченими темпами розвивалася важка промисловість — «основа могутності країни», — а робітничий клас жив надго­лодь, селянство вимирало, а з десятків мільйонів абориґенів архіпелагу ГУЛАҐ витискалися всі соки, і вони масою йшли в тундровий перегній і перетворювалися на табірний пил. Минали роки, десятиліття, а ми ніяк не могли зрозуміти, що істинне багатство країни міститься в хлібі. США багата країна не тому, що вона найпередовіша в промисловому відношенні, а тому, що її промисловість зародилася і росла на базі мо­гутнього сільського господарства і досі спирається на здорову основу. Сільське господарство цієї країни не тільки подає з надлишком енерґію проґресу для свого народу, але й робить країну найпотужнішим у світі експортером зерна. США виробляє половину товарного зерна, що постачається на сві­товий ринок.

Важко, зі скрипом та скреготом починають і в нашій країні усвідомлювати, що потрібні не тільки машини і озброєння, але й хліб. Ухвалюються постанови за постановами, плану­ються, здавалося б, найрозумніші заходи. А хліба немає і немає. Нам усе щось заважає мати його вдосталь — то посуха, то перезволоження, то вітри, то ще якісь незрозумілі причини. Причини ці шукають, знаходять, усувають, але з’являються нові — і проблема лишається нерозв’язаною. А йдеться про те, що «енерґію проґресу виробляє свобода». На жаль, у керівництві нашої країни немає розуміння цього. Радянські керівники, називаючи себе ленінцями, не розуміють того, на чому неодноразово наголошував Ленін. Так, виступаючи 1 січня 1914 року в газеті «Пролетарская Правда» з приво­ду гасла американських робітників «4000 доларів на рік і 6-годинний робочий день», він вказував, що в США — най-передовішій державі з повною політичною свободою і найбільш розвиненими демократичними установами — таке гасло здійс­ниме. «Застосування машин в Америці завдяки повній полі­тичній свободі... розвинуто сильніше, ніж будь-де у світі...»

«Країна неосяжно багата вже тепер, і вона може відразу потроїти свої багатства...»4. Він писав далі: «У кожній цивілі­зованій країні світу ця мета американських робітників є теж цілком досяжною метою, але для цього вимагаються основні умови свободи в країні»5. (Підкреслене скрізь мною. — П. Г.). Цих умов у нашій країні якраз і немає.

Люди обмежені не можуть зв’язати, здавалося б, різнорідні речі — політичні свободи і виробництво суспільних багатств. Але вони зв’язані найбезпосереднішим чином.

Політичні свободи є природним наслідком вільного під­приємництва, яке прийшло на зміну феодальному способові виробництва. Феодалізм заважав проґресові не тим, що він не давав трудитися. Ні, трудитися він спонукав. Але він заважав свободі обігу і тим порушував нормальний хід життя. І життя змело його. Марксизм породив лад прямо протилежний ладові вільних підприємців, і тому, як і феодалізм, ворожий полі­тичним свободам.

«За зовнішньою видимістю феодалів тепер не існує. Однак тисячі, десятки тисяч дрібних чиновників роблять те ж саме, що робили феодали — не купують, а відбирають силою. З безлічі напівголодних наглядачів і обліковців ліпиться тисячоликий феодал — Держава. Нікому від цього не легше, ніхто не виграє — всі ми опиняємось в якихось титанічних жорнах, які перемелюють наші душі і кістки. Класових ворогів немає, кожен із цих чиновників вважає себе трудівником, а не визис­кувачем. Але експлуатація все ж існує: народ експлуатує сам себе. Починаєш підозрювати, що цим процесом керують не люди, а якась містична сила, що іменується Пітьмою».

«Але ось що залишається непорушним: хоч би як експлуату­валися люди, держава від цього не багатіє, а навпаки — ру­хається до зубожіння. Чому? Тому що експлуатація населення ніколи не збільшує кількості виробленого хліба. Навпаки: його виробництво невпинно знижується через втрати інтересу до хліборобства і до самої землі. Зменшується кількість худоби, земля чимраз менше одержує органічних добрив. А без орга­ніки мінеральні добрива мертві. Весняні води й вітри виносять рештки родючості в моря і океани. Держава прямує до немину­чої загибелі. Ані грізна зброя, ані могутня промисловість їй уже не допоможуть — з-під ніг вислизає земля». Саме про це каже нам життя, щорічно ставлячи країну на межу продовольчої ка­тастрофи. «Проґресивна економічна формація або реґресив­на — ясно з того, скільки вона виробляє хліба. Природа сама підбиває підсумок нашої господарської діяльності. Вона — найвищий суддя, нам лишається тільки вислухати її вирок. Жодні ідеологічні спекуляції в цій справі не допоможуть».

Єдина гідна відповідь на цей вирок — цілковита політична свобода, яка одна лише може розв’язати ініціативу трудів­ників землі для повернення до нормального хліборобства, заснованого на визнанні землі головним виробником вартості, яку треба постійно захищати — зупинити знищення і висна­ження землі і почати поступове, але неухильне відновлення і збагачування її.

М. Руденко в своїй роботі неодноразово звертається до релігійно-філософських питань. Я не вважаю для себе можливим вступати в їх обговорення.

За народженням, обрядом хрещення, родинним і шкільним вихованням я — православний християнин, але все свідоме життя був у партії, яка сповідувала зоологічний атеїзм. І хоча сам я завжди ставився до віри інших з повагою, але над питаннями релігії не замислювався і без роздумів дотриму­вався офіційного партійного світогляду. З релігійно-філософ­ських питань майже нічого не читав, а головне, і не замислю­вався над ними. Отож я в релігійно-філософських питаннях навіть не дилетант, а просто невіглас. Тому не буду висловлювати суджень з порушених автором релігійно-філософ­ських питань, а лише відгукнуся на них двома своїми суджен­нями в релігійному аспекті.

Перше. Досвід побудови соціалізму в СРСР можна роз­глядати як результат експерименту, поставленого за теорією Маркса. Якщо це так, то не можна не звернути уваги на те, що експеримент поставлений з урахуванням щілинного зако­ну, тобто вжито всі заходи, щоб досвід пішов суто задуманим шляхом і в ході його здійснення не міг ухилитися вбік — піти в яку-небудь не передбачену експериментатором щілину.

Розглянемо ті умови, за яких на нас експериментували, і пересвідчимось, що справу було поставлено саме так.

Почнемо з того, що революція перемогла зразу на 1/6 зем­ної кулі. Територія революційної країни розміщена компакт­но і має природні вельми зручні для оборони кордони. Через це можливість перервати експеримент шляхом військового втручання було практично виключено.

При владі стала добре організована, дисциплінована, до­статньо далекоглядна в розумінні захисту своєї влади і вкрай рішуча партія, здатна на будь-які, навіть найжорстокіші і не­людяні, заходи придушення всякого опору. Завдяки цьому експеримент був захищений і від загибелі в результаті внут­рішньої протидії.

На території СРСР виявилася 1/4 орних земель світу. І не яких-небудь, а не гірше земель штату Айова (США) та іта­лійських лесових ґрунтів. Це величезні масиви українських, донських і кубанських чорноземів. Це родючі землі Сибіру і Далекого Сходу. Це сонячні землі Середньої Азії, Кавказу, Криму. Це знаменита Центрально-чорноземна смуга. Та й так звана нечорноземна область і перезволожені землі Білорусії віками годували своє населення. Таким чином, і стихійний голод не міг зірвати експеримент, тим більше, що на 25% орних земель світу припадало менше 8% людства.

У підземних коморах країни виявилися закладені дуже великі енерґетичні ресурси у вигляді вугілля, сланців, нафти, газу, а також, по суті, всі корисні копалини. Це був, можна сказати, «страховий фонд» експерименту.

Загалом нашій країні все було дане в такій кількості, що хоч би як ми калічили природу, хоч як транжирили б її ресурси, хоч би як заражали навколишнє середовище, хоч би як знищували ґрунти і їхню родючість — експеримент цим не можна було зірвати. І якщо експеримент в таких умовах дав неґативні результати, якщо не вдалося добитися того єдиного, що було обіцяно теорією — економічно квітучого суспільства, — є всі підстави вважати ганебною саму теорію. Незримий експериментатор немовби спеціально потурбувався досягнен­ням однозначної відповіді на поставлене ним питання, щоб провал теорії не можна було нічим пояснити, окрім ганебності самої теорії, щоб ані в кого не було підстав для політичних спекуляцій, щоб ніхто не міг сказати: «Теорія добра, але умови були погані». Кращих умов, аніж ті, які були створені для теорії Маркса в СРСР, просто придумати неможливо.

За експериментом немовби хтось спостерігав весь час. Коли Ленін, зрозумівши згубність наміченого Марксом шляху, спробував перервати експеримент і під димовою заві­сою марксистської фразеології повернути життя в його нор­мальне русло, смерть зняла цю загрозу зі шляху експери­менту: ленінський неп було ліквідовано, настала жахлива ера марксистської колективізації і ліквідації куркульства як класу (створення трудових армій для сільського господарства); почався масовий ГУЛАҐ (трудові армії для промисловості), голод і війни, тобто все те, що закономірно випливає з теорії марксизму.

І вже зовсім виглядає дивом те, що через чотири десяти­ліття після Жовтневого перевороту був закладений дослід в іншому кінці земної кулі, в інших умовах і при інших вико­навцях (Куба). Результат такий самий. Такий же нелюдяний тоталітарний режим, з тими ж пороками. Тепер уже не можна виправдати теорію неспроможністю чи невмінням виконавців. Дана теорія не могла дати іншого результату. Це тепер става­ло незаперечною істиною.

Друге. Досвід Радянського Союзу можна розглядати і як експеримент вироблення нової, позарелігійної моралі.

Комуністичну ідеологію сформовано на споживацьких заса­дах. «Від кожного за здібностями, кожному за потребами» — ось суть цієї ідеології і та єдина мета, до якої повинні праг­нути люди. Ця ідеологія, — говорить М. Руденко, — «по­роджує той вид атеїзму, який обожнює суспільне корито. А оскільки за межами цього корита, як «суспільної субстанції», інших вартостей не існує, то мета життя зводиться до того, щоб, розштовхуючи інших, якомога раніше і щільніше при­тиснутися до корита. Притиснутися так, щоб жодні сили в світі не змогли тебе від нього відірвати». Це ми і спостері­гаємо в нашому повсякденному житті. Від суспільного кори­та, або, що те ж саме, від влади, відривають тільки з кров’ю (сталінський терор). Ті ж, хто тримається дуже міцно, пере­бувають біля суспільного корита до смерті. А оскільки тих, хто міцно тримається і довго живе, в багатомільйонному народі знаходиться чимало, то ми прийшли врешті до правління герократії, що є ще однією причиною застою в суспільному житті. У нас найстаріший у світі уряд (не тільки за триваліс­тю перебування при владі, але й за віком його членів).

Чи можуть описані якості прикрасити людину?

І чи краща така людина за ту, яка зростає на релігійній моралі і на чільне місце ставить духовні цінності?

Я далекий від того, щоб викладати тут релігійну мораль, але гадаю, що прагнення людини, вихованої в любові до ближнього і в повазі до свободи кожного, до спілкування з Вищим Розумом, з Творцем усього сущого, прагнення бути схожим на нього в своїх діях підносить людину, робить її життя духовно наповненим і щасливим. А споживацька мо­раль плодить кар’єристів, владолюбців, здирників, донощиків, провокаторів, катів і... п’яниць.

Ось, власне, до якого висновку доходимо ми на основі аналізу радянського морального експерименту. Всі віруючі люди, з якими звело мене життя, люди високої моральності, незрів­нянно вищої, ніж люди без віри, без прагнень, без високої мети. Ніхто з тих віруючих ніколи не намагався навернути мене до своєї віри. Але однією лише своєю поведінкою привернули мій розум і душу до думок про духовні цінності.

***

Крах марксизму після радянського експерименту фактично відбувся.

Чому ж, незважаючи на це, він продовжує поширюватися по Землі? І до того ж з наростаючою швидкістю.

Однозначно відповісти на це запитання важко. Можна ви­словити лише припущення, засновані на аналізі теоретичної спадщини Маркса і на досвіді нашої країни.

Теоретична спадщина Маркса настільки ускладнена, заплу­тана, та ще й перебуває нерідко в незавершеному стані, що розібратися з нею, осягнути її, не маючи великої кількості вільного часу і без спеціальної наукової підготовки, майже неможливо. Тому маси сприймали його через розхожі догми, головним чином, через комуністичний «Маніфест», через програмні заяви марксистських партій, через партійну пропаґанду. А ця остання, правильно виражаючи душу марксизму, зверталася до таких почуттів, як заздрість, жадібність, често­любність, владолюбність, інстинкт звіриної зграї (той ін­стинкт, що збиває хлопчаків у банди для хуліганських нападів на дорослих або для їхнього пограбування). Ось ті «п’ять китів», спираючись на які марксизм приваблював до себе дедалі більші маси.

З часом це вчення ставало модним. А якщо вже мода — кожному імпонує, щоб його вважали знавцем модної науки, хоча про неї він лише чув і здатен тільки на повторення найбільш розхожих догм. А закони моди — чи в одязі, чи у взутті, в палінні, модному читанні або належності до модної політичної течії — незбагненні. Важко розвиваючись в епі­центрі, деякі з них раптом починають навально розповсюджу­ватися по периферії. І коли в епіцентрі вже сміються над якоюсь із давніших мод, вона буквально на кур’єрських швидкостях мчить до якнайдальшої периферії. І що менш культурна ця периферія, то міцніше тримається вона за заста­рілу моду. Якраз це і відбувається зараз із марксизмом. Він утверджується в найменш культурних, економічно слабо-розвинених, напівдиких країнах.

Проте пояснювати це явище тільки модою було б несерйоз­но. Є вагоміші підстави. Гадаю, що головне — неінформова­ність і підсвідома тривога за долю свого народу, за людство. Весь світ зараз у тривозі. Всі відчувають — щось не так іде як треба. І всім хочеться змінити становище на краще. Всім! І тим, хто живе в «капіталістичних», і тим, хто живе в «соціа­лістичних» країнах. Але в країнах соціалізму народ пригноб­лений тоталітарною диктатурою і позбавлений можливості висловлювати свої тривоги. Зате офіційна пропаґанда під браві марші повідомляє на весь світ про «успіхи» соціалізму, про «щасливе» життя своїх громадян, про їх любов до Бать­ківщини і відданість партії. І багато громадян «капіталістич­них» країн, перед якими ніхто досі не розгорнув жодної нової позитивної програми, починають думати: «А може, «там» справді створюється краще майбутнє людства?» Може, слід спробувати віддати владу своїм комуністам?» Їм невтямки, що між сучасними «капіталізмом» і «соціалізмом» в еконо­мічній сфері принципових відмінностей немає. І той, і той будують свою економіку на чимраз більших витратах нако­пичених природою енерґетичних і сировинних ресурсів Землі. Єдина різниця в тому, що «соціалізм» довів цей прин­цип до крайнощів і тому підійшов до прірви набагато ближче, ніж капіталізм. Однак люди не знають про це і думають: «А може, спробувати»? Деякі народи і «пробують». Далі слово бере тоталітаризм, і ми починаємо чути з таких країн тільки нескінченні невгамовні славослів’я «народному» урядові і пар­тії та зрідка притлумлені стогони, які прориваються з каті­вень.

Слово! Воно дуже винне в тому, що в світі відбувається. Пріоритет має Брехливе Слово. Брешуть так багато і настільки витончено, з витратами таких величезних коштів, що правді, буває, просто не пробитися. Марксизм тепер виступає під багатьма вивісками: соціалізм, комунізм, радянство, інтер­націоналізм, марксизм-ленінізм, маоїзм тощо. Про марксизм невпинно провіщають усіма мовами світу радіостанції Ра­дянського Союзу й інших «соціалістичних» країн. Його пропа­ґують марксистські партії всіх країн світу і їх дочірні організа­ції. При цьому ніколи навіть не згадується про істинні резуль­тати радянського експерименту. Навпаки, завжди наголо­шується про безупинний переможний хід марксизму по Землі.

А що протиставлено цій тотальній масованій пропаґан­дистській атаці? «Свобода» і «Вільна Європа»? Здається, і все. Але їх глушать. Наглухо глушать. І правителі Заходу не можуть навіть з цим електронним піратством упоратися. Про передачі російською мовою «Голосу Америки», «Бі-Бі-Сі», «Німецької хвилі» й інших можна говорити як про контрпро­паґанду лише умовно, їхні «голоси» пом’якшені нерідко до напівправди. Преси і організацій, які б критично обговорю­вали соціалістичну теорію і практику всередині країн соціа­лізму, взагалі немає. За такі обговорення притягають за ст. 70 Кримінального Кодексу (антирадянська пропаґанда: 7—8 ро­ків ув’язнення і 5 років заслання), а то й ст. 64 (зрада Бать­ківщини) — аж до розстрілу.

Ведучи найбезсоромнішим чином брехливу пропаґанду, марксизм душить будь-яке викривальне слово правди і з без­соромним нахабством називає правду наклепом. Цьому нахаб­ству практично нічого не протиставлене. Мало того. Немає навіть відсічі прямому насильству — діям терористів, які за­хоплюють літаки і заручників, втручанню в справи інших країн для збройного нав’язування народові влади промарксистських угруповань (В’єтнам, Ангола, Лаос). Як же після цього можна дивуватися територіальному приростові марксизму! Щоб покласти край цьому, треба передусім виключити насильство з життя суспільства, в тому числі й те насильство, яке живе під машкарою визвольного. І, по-друге, забезпечити справжню свободу інформації, свободу обговорення будь-яких питань, тобто позбавити тоталітарні режими права вводити обмеження на інформацію і називати все це своєю внутрішньою справою.

І ще одне важливе питання: як критикувати, з яких пози­цій? Нині критика марксизму (соціалізму) іде, головним чином, на поверхні. У ній багато емоцій, але зовсім недостатньо нинішнього наукового аналізу, нинішньої наукової критики, ясних наукових висновків. Навіть теоретичні твори найчастіше виглядають як окремі авторські думки. Марксиз­мові, який претендує називатися наукою, треба не окремі думки протиставляти, а поставити його на очну ставку з новітніми науковими досягненнями і показати його антинаукове і заста­ріле реакційне нутро. Народові потрібні не окремі думки, а справжня наука, ясний виклад незаперечних економічних за­конів природи.

«Наші думки можуть мінятися, — каже М. Руденко, — зако­ни природи — ніколи».

В умовах витонченої, замаскованої під правду тотальної брехні правда потребує солідних, безперечно наукових обґрунтувань і дохідливого, образного викладу. Пропонована праця, на мою думку, відповідає обом цим вимогам. Це тим більше дивно, що написані «Монологи» в Радянській країні, на матеріалі, доступному будь-якій радянській людині. А ма­теріали ці — ой! — небагаті. «Ми позбавлені найнеобхіднішої інформації», — каже автор. Скільки ж сил мислення довелося витратити йому, щоб досягнути настільки значного наукового і літературного результату, щоб дати справді наукове і до­ступне розумінню будь-якої освіченої людини спростування «шверпункту» економічного вчення Маркса, його теорії до­даткової вартості, і обґрунтувати на противагу їй вчення про енерґію проґресу.

Дата добавления: 2015-11-16