Додаткова вартість — це додаткова енерґія Сонця, яку людство використовує для свого проґресу. 4 страница

Чим викликана необхідність розширеного тлумачення цього питання? Тим, що Маркс і тут припускається помилки. Власне, вона скрізь однакова: неправильне визначення суб­станції вартості. Створивши в своїй уяві неіснуючу субстан­цію, Маркс розміщує в ній коріння економіки і таким чином створює суспільне дерево. Коріння повисає в повітрі — і все разом обертається на міраж.

Спитаємо у свого сумління: чи здійснилася на практиці диктатура пролетаріату, яка за Марксом мала призвести до відмирання держави як такої?

Ленін намагався точно наслідувати Маркса. В період воєнного комунізму озброєні робітники чинили те, що пропо­нував Маркс: здійснювали свою диктатуру. Але скільки було марної крові! Тих, хто їм не подобався, молодчики з продзагонів розстрілювали на місці. Селянин, який приховав пів­пуда борошна для своїх дітей, вже був гад, контра. Його ставили спиною до тину й убивали на очах у дітей. Про інтеліґенцію годі й казати — це взагалі була «буржуазія».

Ленін змушений був кінчати з тим узаконеним у «Капіта­лі» розбоєм: замість озброєних робітників, які, за Марксом, і є єдина держава (див. Ленін, «Держава і революція»), він у силу необхідності повернув до влади бюрократичний апарат, потім мусив був заявити відверто: у нас відродилася бюро­кратія. Чиновників набирали з партійців, але нічого не змі­нилося: відмирання держави як такої не відбулося. Адже Маркс вважав, що саме це і є головною метою пролетарської революції.

Ось що думав Ленін про наш державний апарат:

«Якщо справа дійшла до того, що Орджонікідзе міг за­рватися до застосування фізичного насильства, про що мене повідомив тов. Дзержинский, то можна собі уявити, в яке багно ми влетіли... Кажуть, що вимагалася єдність апарату. Звідки йшли такі запевнення? Чи не від того російського апарату, який, як я вже зазначив в одному з попередніх но­мерів свого щоденника, запозичений нами від царизму і лише ледь-ледь підмащений радянським миром»58.

У нас люблять повторювати: так, але відтоді...

При цьому вдають, що все гаразд, бо відтоді багато, мовляв, води збігло. Але чи води? — ось питання. У народі кажуть: кров людська — не водиця. А її збігло стільки, що вона вогнем своїм ріки пересушила.

Далі обійдемося без цитат — з досвіду нам відомо, що цитувати можна туди й сюди. Нехай уся книга Леніна «Дер­жава і революція» стане для читача суцільною цитатою, яка роз’яснює погляди Маркса на державу.

В основному вони зводяться до наступного. На зміну дер­жавному апаратові — будь-якому державному апаратові! — має прийти народовладдя озброєних робітників. Саме озброє­них! Зброя необхідна для того, щоб, працюючи біля верстатів, охороняти додаткову вартість. Від кого? Від тих, хто її поглинає. Хто ж її поглинає? Передусім державний апарат. Тому повинні лишитися найнеобхідніші особи (інженери, бухгалтери), які служитимуть робітничим комітетам. Слуги народу, його секретарі...

Ні, Маркс не припускав, що слово «секретар» колись напи­шуть з великої літери. А вже про Генеральних він і подумати не міг. На його думку, це нісенітниця: хіба можуть озброєні робітники віддати комусь свою свободу та своє багатство?..

Наївною людиною був Маркс! Усю цю схему легко вигадати в кабінеті. Але як вона виглядатиме в житті? Ро­бітники підуть спати, залишаться лише чергові. Вони, зви­чайно, підкоряються довіреній особі — найманому секретаре­ві робітничого комітету. Не можуть же комітетчики засідати по 24 години на добу — тоді вони перестануть бути робіт­никами.

Решту домислити неважко — тим більше, маючи статтю Ф. Енґельса «Про авторитет», яка стверджує: авторитет необ­хідний, без нього немає і не може бути виробництва...

Словом, уся ця «держава робітників» виявилася такою ж fata morgana, як і сама «субстанція». Маркс створив сюжет утопічного роману, який потім написали кров’ю на вулицях міст і сіл. Але дописати до кінця його не змогли — довелося вертатися до старого, як світ, бюрократичного річища.

Звичайно, Секретарі та інші «слуги» продовжували діяти від імені робітників. Але хіба колись ті, що правлять, чинили по-іншому? Завжди, в усі часи вожді (їх не називали Секре­тарями — назви були інші) намагалися надати своїй особистій владі подобу такого собі народного представництва. Наполеон також був «слугою народу», доки йому не набрид цей маска­рад.

Уся суперечка навколо фізіократів зводиться до того, що вони, мовляв, виступають апологетами селянства, їхня ідеоло­гія сприяє зміцненню куркульства, тому робітничому класові теорія фізіократів не підходить. Та ось питання: робітникам не підходить чи «слугам»?.. Якщо ми не заглиблюємося в теорію, а бачитимемо тільки її верхні нашарування, то у нас з’являються навіть «реакційне ейнштейніанство» й «суб’єк­тивізм» квантової механіки. Заперечення фізичних законів з міркувань ідеологічного характеру можливе тільки тоді, коли соціологи не мають достатньої природничо-наукової підго­товки. Вони вловлюють лише політичні тенденції минулих століть, якими обростають наукові теорії, і, не розуміючи самих теорій, судять про них за застарілими тенденціями. Чи, може, відбувається свідоме спотворення, що значно гірше...

Справді, історичні події розгорталися не так, як того бажав Ф. Кене, який закликав європейських монархів узяти за зра­зок давньокитайский деспотизм. Тепер читач бачить, на­скільки цей королівський лікар був заражений монархічними ідеями. Але яке нам до цього діло? Адже йдеться про фізичний закон, який Ф. Кене намагався пристосувати до умов монархії. Однак сам закон природи від цього не змінився!

У цьому законі не може змінитися таке:

а) у людини ніколи не виросте листя замість волосся і коріння замість ніг;

б) через це людина ніколи не зможе приймати енерґію безпосередньо від Сонця;

в) виснаживши родючість землі, людина втратить енерґетичний зв’язок із Сонцем і неодмінно загине.

Здавалося б, усе ясно. Звідки ж виникають непорозуміння? Мабуть, від того, що деякі люди вважають, нібито в «Еконо­мічній таблиці» Ф. Кене ми вбачаємо не закон природи, а деяку умовну схему, котру можна перебудовувати за власним бажанням. Будь-яка наука передусім починається з класи­фікації. В основу класифікації має бути покладений якийсь об’єктивний, а не суб’єктивний чинник. Наприклад, бджоли й мурашки — суспільні комахи. У бджіл і мурашок немає рів­ності — існує жорстка ієрархія. Але бджоли збирають мед, а мурашки вирощують тлю. Цього досить, щоб поділити їх на класи — за родом діяльності або, можна сказати, за вироб­ничо-енерґетичними ознаками. При цьому ми не втручатиме­мося в їхню ієрархію — вона нам невідома й незрозуміла. До того ж, як стверджує Енґельс, авторитет незнищенний.

Ні, ми не збираємося уподібнювати людство мурашнико­ві — не треба ловити нас на слові. Йдеться про принципи класифікації як такі — про необхідність знаходити головні ознаки для об’єднання в один клас.

Інакше має статися те, що відбувалося в період воєнного комунізму — змішаються вулики і мурашники, почнеться взаємне нищення.

На заводі існує адміністрація, а також інженерно-технічний персонал. Завод — це єдиний організм, який виробляє певну продукцію. Чи можемо ми цей єдиний виробничий комплекс розділити на класи: робітники — один клас, адміністрація — другий?..

Усі вони зайняті однією справою. Всі вони виробляють один і той же продукт. Одні стоять біля верстатів, інші готу­ють креслення або координують виробничий процес у цілому.

Тут можуть заперечити: мовляв, хтось створює матеріальні вартості, а хтось лише подає ідеї. Ті, хто подає ідеї, — не робітничий клас...

Ох, як же ми заплуталися! Трагічно заплуталися. Вироб­ництво форми — на папері, чи на залізі або з заліза — це виробництво ідей і тільки ідей. Тому ті й ті однаково не виробляють вартостей. Вони виробляють ідеї, речовинні образи в іншій формі, ніж ті, що їх надала в наше розпоря­дження сама природа.

Матеріальні вартості виробляє тільки Світло-Творець — тобто сама матерія як єдиний суб’єкт будь-якого виробництва. Окрім неї, виробництвом матеріальних вартостейніхто не здатний займатися.

Ось чому робітники й службовці однієї сфери людської діяльності не можуть бути зараховані до різних класів.

За Марксом — це різні класи, за Ф. Кене — один і той самий клас.

Чому така відмінність? Тому, що Маркс виводить додатко­ву вартість виключно з м’язів людини: той, хто не створює продукт, є експлуататор, бо робітник змушений працювати на його утримання певний додатковий час. Але хіба інженери та адміністрація при цьому грають у карти?..

Коли ми маємо справу з капіталістичним виробництвом, де існує конкуренція, то витрати на адміністрацію зводяться до мінімуму, а робітники мають можливість оголосити страйк і примусити адміністрацію збільшити їм заробітну платню. Таким чином капіталістична економіка реґулює сама себе.

Але коли все виробництво в цілому потрапляє до рук найнятих секретарів (разом з додатковою вартістю), а робітників позбавляють елементарних прав, — економіка себе реґулювати не може. Створюється така кількість перешкод на шляху вартості — сонячної енерґії! — що земна вісь почи­нає скрипіти, наче незмащений віз. Земля все ще обертається. Але астрофізики нещодавно заявили: її обертання чомусь упо­вільнилося. Чи не тому? Чи не час нам змастити земну вісь? Ні, не кров’ю — Свободою людською...

Те, що Маркс спостерігав сто років тому, не можна пере­носити на сучасне капіталістичне виробництво. Тому слід виходити не з емоційно-суб’єктивних передумов, а з енерґетичних чинників. Без адміністрації, інженерно-технічного персоналу виробництво так само неможливе, як і без робіт­ників. Отже, ті й інші входять до єдиного виробничого ком­плексу. Тоді за якими ознаками вони потрапляють до різних класів? За освітою чи за майновим цензом?..

Цілком можливо. Однак це до виробництва додаткової вар­тості жодного стосунку не має: її первісне джерело — в сільсь­кому господарстві, а не в промисловості.

Зрозумійте нас правильно: ми не збираємося захищати ка­піталістичних товстосумів. І мова навіть не про них, а саме про адміністрацію. Те, що ми тут з’ясовуємо, — це реальний, а не суб’єктивно-ідеалістичний напрямок енерґетичних пото­ків. Коли класи визначаються за Марксом, виробничі сфери так заплутуються, що немає жодної можливості простежити рух біологічної енерґії, яку суспільство отримало за рахунок нового врожаю. А на ній, саме на ній заснована додаткова вартість. На ній, а не на неоплаченій праці, як вважав Маркс.

Тепер про класову нерівність. Її не існує і не може існу­вати — навпаки, за законом збереження і перетворення енерґії (це наочно показує «Таблиця» Ф. Кене) енерґетична рівність між класами диктується самою природою — загальними зако­нами руху.

Поняття про класову нерівність виникло тому, що Маркс, перерізаючи виробничі сфери, об’єднував багатих із бага­тими, а бідних із бідними. Робочі мурашки потрапляли до робочих бджіл, трутні — до господарів мурашника.

З цих позицій власник землі і капіталіст-промисловець опинялися в одному класі — класі буржуазії. Так з’явилася цензова класифікація, яка породжує багато всіляких емоцій, але нічого спільного не має з виробництвом як таким.

Насправді при капіталізмі між класами нерівності немає і не може бути — такій нерівності суперечать закони природи.

Однак всередині класів нерівність існує. Звідки вона бе­реться? Не з самого виробництва, а лише з розподілу. Це справді є наслідком суспільних відносин. У цьому випадку критики теорії Кене мають рацію: закони природи тут ні до чого. Але вони, критики, воюють проти вітряків, анітрохи не порушуючи самої суті фізіократичної теорії, — суть її там, де виробляється додаткова вартість, а не там, де вона розподі­ляється поміж людьми.

А оскільки у Маркса вартість виводиться з «суспільної субстанції», то для зовнішньої наочності йому довелося пере­кроїти класову структуру, яка існувала в теорії батька класичної політекономії Ф. Кене. Отже, разом з «субстан­цією» руйнується й та класова структура, яка була заснована Марксом так само довільно, як і сама «субстанція».

Бідні (або порівняно бідні) є в кожному класі. Поміщик бід­ніший від короля, наглядач на фабриці бідніший від господаря. Між селянськими дворами ніколи не було рівності. Але з виробничої точки зору король опиняється в одному класі з поміщиком, батрак в одному класі з багатим селянином, а на­глядач і господар фабрики в одному класі з робітником. Так класифікує їх Ф. Кене. І це не помилка, а наукова необхідність. Моральні проблеми брати до уваги не можна — тоді все заплу­тується і з’являються катастрофічні невідповідності. По суті, класи — це економічні сфери:

а) сільське господарство;

б) промисловість;

в) держава.

Сьогодні державні чиновники не власники землі, як це було за часів Ф. Кене. Отже, власниками їх називати не можна. Безплідність промисловості (вона виробляє форму, але не матерію) досить мати на увазі, як і продуктивну роль сільського господарства — єдиного ґенератора додаткової вар­тості.

І тільки повернувшись до тієї класифікації, яку заснував Кене, ми можемо почати розмову про закони природи — про ті закони, які в теорії К. Маркса справді не відігравали жодної ролі, бо вона виходила з помилкового визначення субстанції.

Що ж до внутрікласової нерівності (рівності немає в жод­ному з трьох класів), то це справи людські — природу сюди вплутувати не можна. Вона до цієї нерівності не має ані найменшого стосунку. Сонце світить для всіх однаково. Земля також не знає, хто з нас ситий, а хто помирає від голоду. Це було ясно ще Стюарту:

«Відносний прибуток означає для декого втрату; він ви­значає коливання всього багатства між сторонами-учасни­ками, але не передбачає жодного додатку до сукупних фон­дів»59.

Отже, хоч би яким чином експлуатувалися робітники, це створює відносну, але не абсолютну додаткову вартість. Це втрата для робітників і прибуток для капіталіста. Але до спільного нагромадження багатств нації це не має відношен­ня. Тут можна говорити лише про моральний бік проблеми, але економічних теорій на цій нерівності будувати не можна.

Саме тому, що Маркс під свою теорію як основу підвів політичну (тобто моральну) класовість, а не фізичну (тобто не виробничо-енерґетичну), теорія його не дала користі робітничому класові. Робітники завжди були кепськими політиками — їм треба працювати, а займатися політикою не було коли. А той, кому вони довірили політику, незабаром написав секретарські посади з великих літер.

Звідси випливає необхідність чітко і ясно розмежувати, що є класове, а що — моральне.

Коли класи визначаються за Кене (фактично так вони ви­значаються у нашому суспільстві), зникають причини для класової боротьби і політичних спекуляцій на цій основі. У нашій країні немає «класу бюрократії», як стверджує дехто, — є держава з бюрократичними викривленнями. Немає такого класу і в інших країнах. Немає також класу буржуазії — є просто буржуазія. Економічна еліта, верхівкова каста, але не клас як такий.

Не можна для одного суспільства (нашого) приймати кла­совий поділ за Кене, а для іншого (західних країн) — за Марксом. Жодної науки в цьому немає — є тільки гола апо­логетика.

Таким чином, в основі суспільного протиборства стоїть ценз, мораль, а не боротьба класів. Нарешті за певних істо­ричних умов представники різних класів (наприклад, робіт­ники і селяни) можуть об’єднатися для спільної боротьби проти багатіїв, як це було в нашій країні.

Бердяев, наприклад, дорікав Леніну, що той відійшов від марксизму — у нас, мовляв, сталася не пролетарська револю­ція, а дрібнобуржуазна. Звідси всі наші напасті.

Аж ніяк! Ленін по ходу справи вводив поправки до марк­сизму. Поправки ці були необхідні — їх диктувало саме жит­тя. Справді, якби Сталін не зруйнував неп, ми сьогодні були б найбагатшою країною в світі.

Коли заходить мова про неп, перед нашими очима відразу ж постає минуле. Але минуле є минуле — до нього ніколи не можна повернутися. Не той сьогодні народ, не ті у нього духовні потреби.

Нова економічна політика Леніна була розрахована не на дрібного приватника — дрібний приватник був тим дощовим черв’яком, який пропускає через себе землю і робить її при­датною для вирощування різноманітних культур. Там, де вимирають дощові черв’яки, вмирає і сама земля. Про куль­тури (як і про культуру) тут уже годі говорити.

Неп був розрахований надовго — до повної перемоги ко­мунізму, тобто до повного відмирання державного апарату і держави як такої.

Основою соціалізму Ленін бачив кооперативний капітал.

«Устрій цивілізованих кооператорів при суспільній влас­ності на засоби виробництва»60, — ось що таке соціалізм за Леніном.

При цьому він вимагав повного невтручання з боку дер­жави у виробничу діяльність кооперації. Тільки правове — тобто притягнення до відповідальності шахраїв, розкрадачів і т. ін. Але на цьому стоїть усе земне людство.

Наша революція — це також не класова битва, а боротьба бідних проти багатих. Не класова, а моральна — битва за людську справедливість. Можливо, вона насправді відбулася рано. Можливо, пізніше вона взагалі була б зайвою. Ми цього не знаємо. Важливо те, що Ленін після революції прийняв єдино правильне рішення, яке зовсім не випливало з теорії Маркса, — комуністичний капіталізм. Усі кабінетні схеми Маркса було відкинуто, запанувало саме життя. Та оскільки вони все ще існували в теорії, Сталін спритно їх використав для ліквідації непу.

Тепер спробуємо з’ясувати, чому в умовах капіталізму кла­сової нерівності немає і не може бути.

Ось чому. Ґенератором біологічної енерґії є хліборобство. Скільки її виробили цього року, стільки і потекло по еконо­мічних каналах. Тече земельна рента. Вона згодом перетво­рюється у додаткову вартість. Ми вже бачили, що Маркс, говорячи про фізіократів, визнавав правомірність такого розуміння додаткової вартості і навіть вважав його глибшим.

У ринковому господарстві визначають ціни на всі товари хліб та енерґоносії. Тому всі класи (економічні сфери) жи­вуть за законом сполучених посудин. Як вода у цих посу­динах не може стояти на різних рівнях — не дозволяють закони природи! — так і ціни вирівнюються за одним за­гальним рівнем. Тому норма прибутку для всіх трьох класів (сфер) завжди та сама. По суті це порція нової крові, яку влило Сонце в економічні артерії. Саме вона і є воістину додатковою.

Порція — це квант. Те саме слово різними мовами. Отже, квантові закони діють не тільки у фізиці, але й в еконо­міці. І це природно: по економічних артеріях струмує та ж таки сонячна енерґія. Квантовий характер — це її основний закон.

У Маркса норма прибутку досліджена сумлінно. Він тільки не бачить, звідки прибуває кров. А не бачить тому, що на основі «суспільної субстанції» перекроїв класову структуру суспільства за цензовими ознаками.

До речі, слово «цензура» походить від слова «ценз». Якщо суспільство не поділяється за цензовими ознаками (або не ставить такий поділ в основу суспільного життя), йому цен ­ зура не потрібна. Це вказує на те, що справа не в класах як виробничих сферах. Хліборобство, промисловість, управління існують скрізь. Але якщо держава вводить цензуру, то цим виказує існування певної цензової еліти, яку намагається уза­конити й увічнити.

Вона, тобто цензова еліта, не має класових коренів, бо втрачає зв’язок із виробництвом. Вона схожа на омелу, що живе за рахунок дерева, над яким «піднеслася». Саме тому, а не з якоїсь іншої причини, можна її усунути. І само собою зрозуміло, що це усунення починається з усунення цензури.

Енерґетична рівність класів — це і є той закон природи, на якому тримається природний лад, про який говорили фі­зіократи. Його фундаментом є закон збереження і перетворен­ня енерґії. У промисловість не може влитися більше біоло­гічної енерґії, ніж її отримано в хліборобстві. А держава і суспільство (армія, чиновники, вчені, обслуговування і т. д.) не може спожити більше товарів, ніж їх виробляє промисло­вість.

В обігу завжди перебуває стільки енерґії, скільки її в цьому році отримано від Сонця — не більше і не менше. Це і ство­рює загальну норму прибутку.

Гроші — тільки знаки, тільки одиниці виміру, які вказують, скільки у даному пункті в дану хвилину протекло сонячної енерґії, втіленої в товар.

Тому торгівля повинна бути вільною, капіталістичною. Нехай не лякає це слово — воно означає тільки одне: невтру­чання держави в справи торгівлі.

Якщо йдеться про «устрій цивілізованих кооператорів», то капіталізм іменується соціалізмом тільки з однієї причини: відсутність великого приватного капіталу. Але не дрібного. Дрібний (у сфері обслуговування, наприклад) навіть необ­хідний.

Капітал повинен стати громмадським, народним, а не держав­но-монополістичним*.

Ленін роз’яснював, що кооперація — це той апарат, котрий ми повинні запозичити у буржуазії разом з культурою:

«До числа цих апаратів належить кооперація, яка тим біль­ше розвивається, чим вище стоїть країна на рівні капіта­лістичного розвитку. Нашій кооперації ми поставили завдан­ня охопити всю країну»61.

Сталін перетворив сільські крамниці в такі «кооперативи», де треба було вносити «пай» за... право купувати державні товари. Це, можна сказати, форма «народних акцій». Тобто, ще один вид податку. Замість участі в розподілі прибутку від торгівлі — податок! Про колгоспи не говоримо — наша літе­ратура за часів Хрущова непогано відобразила колгоспну дій­сність.

... Венеція опускається все нижче й нижче. Існує небезпека, що незабаром морські хвилі затоплять її вулиці і вона буде на­завжди похована на дні морському. Вчені тривалий час намагалися з’ясувати, чому це відбувається? Болюче питання! Майже всі згодні, що немає прекраснішого міста на земній кулі.

І ось, нарешті, з’ясували: тому, що місто вибирає з-під себе підземні води. Треба подавати у Венецію воду з досить великої відстані — і її опускання припиниться. А через деякий час підземні води знову почнуть піднімати місто на його колишній рівень.

Звичайно, така вода буде дуже дорого коштувати. Але місто коштує ще дорожче.

Ми навели цей приклад для того, щоб сказати: те саме відбувається з державою, яка винищує родючість землі — рівень її багатства опускається все нижче й нижче. І навіть тоді, коли вона ще виглядає вельми могутньою, досвідчений економіст, уловивши напрямок цього катастрофічного проце­су, може досить точно передбачити час її загибелі...

Однак слід пам’ятати: Венецію ще можна врятувати. Але для цього треба, щоб місто хоча б усвідомило, піднімається воно чи опускається. І треба, щоб люди його любили. Без любові немає і не може бути порятунку.

Зворотний зв’язок. Необхідність синтезу

І все ж має рацію не Ф. Кене, який заперечував продук­тивну роль промисловості, — має рацію К. Маркс, який визна­вав за нею майбутнє в особі робітничого класу. Нехай ми не згодні з Марксом у визначенні класів — суть не в цьому, а в тому, що розвиток промисловості необхідний. Фізіократи у цьому питанні помилялися.

У чім же тут справа? Як погодити настільки суперечливі точки зору? Адже промисловість — за Кене — безплідна. Вона не виробляє «чистого продукту»...

Річ в тому, що протиріччя тут уявні. В економіці існує не тільки прямий, але і зворотний зв’язок. Саме його й не помі­тив Ф. Кене, в чому він, звичайно, не винен. У часи Ф. Кене промисловість тільки зароджувалась, селянство складало більшість населення, польові роботи виконувалися за допомо­гою тварин або вручну.

Чим менше на полях моторів, тим більше людей і більше тварин, які складають основну тяглову силу. А це означає, що виробники разом з робочою худобою з’їдають не набагато менше, ніж одержують від землі. В цей час сільський тру­дівник ледве в змозі прогодувати власну родину, місту від його праці дістанеться мало. Отже, і самі міста розвиваються повільно.

Та ось з’являється техніка, яка визволяє людські руки від сільськогосподарських робіт. Кількість продукції не змен­шується — вона навіть збільшується за рахунок того, що замість робочої худоби тепер вирощується худоба м’ясна і молочна. А який це величезний резерв біологічної енерґії! Вся вона раніше була спрямована на боротьбу з тяжінням, яка сьогодні здійснюється за допомогою моторів.

Трудівники, які звільнилися в хліборобстві, ідуть у про­мисловість. Збільшується частка національного доходу, яку можна використати для розвитку науки. Наука надає в роз­порядження хліборобів нові сорти хлібних злаків, добрива і т. д. Підвищується врожайність, держава багатіє.

Людина, яка плутає причинні зв’язки, не усвідомлює, звідки надходить додаток. А він знову ж таки від хлібороб­ства! Бо двигуни не споживають ані зерна, ані соломи — вони живляться бензином. Тією ж сонячною енерґією, але в іншо­му вигляді. До того ж двигуни немовби збільшують сільське населення і кількість робочої худоби (в силових одиницях), хоча насправді ця кількість зменшується. Земна куля при цьому не збагачується органічною речовиною, — навпаки, запаси вугілля і нафти зменшуються, — однак вільні руки створюють нові вартості, дотягуючись до атомної енерґії. Процес, безумовно, проґресивний! Фактичний же додаток відбувся за рахунок соломи. Рані­ше люди орали соломою, тепер вони її з’їдають. Звичайно, з’їдають не у вигляді соломи, а у вигляді молока і м’яса. І, не зважаючи на те, що широке використання вугілля, нафти, газу збагатило нас енерґією, нова, додаткова енерґія — енерґія проґресу! – приходить до нас тільки у вигляді соломи і зерна. Не забуваючи про городні культури, першість ми їм усе ж не віддаємо — вони містять у собі значно менше соняч­ної енерґії.

Ми змушені підкреслити: машинний проґрес поки що за­снований на виснаженні сонячної енерґії, яка законсервува­лась у вугільних і нафтових джерелах. Такий проґрес не можна вважати абсолютним, тобто вічним. Але тут нас може виручити атомна і геотермічна енерґія. Люди навчаються також перетворювати сонячну енерґію безпосередньо в меха­нічну — тобто минаючи фотосинтез. Отож з цього боку заги­бель нам не загрожує. На Землі знайдеться чим замінити нафту й вугілля. А от хліб справді замінити нічим.

Біологічна енерґетика заснована на тій сонячній енерґії, яка щорічно прибуває в злаках. Ані сіно, ні картоплю ми не перевозимо через океан. А от зерно перевозимо — це вигідно.

Чому? Та тому, що в зерні зосереджено незмірно більше енерґії, ніж у сіні чи в картоплі.

Американський фермер Гарст навчав наших колгоспників: кукурудза — це 100% кормових одиниць. З них 60% зосеред­жено в зерні, а 40% у стеблах і стрижнях качанів.

Запам’ятаємо це співвідношення — воно нам незабаром придасться.

Хліборобство і промисловість — це різні космічні сфери, хоча вони містяться поряд. Хліборобство існує за рахунок мегакосму. Промисловість має діло з мікрокосмом.

Так, звичайно, машини мають вигляд аж ніяк не мікроско­пічний. Але вони складаються з безлічі мікросвітів, в які ми не можемо переселитись. Адже атом — це ціла космічна система. Всесвіт у зародку. За теорією відносності це вигля­дає так: якби ми розігнали атом до світлової швидкості, його маса зрівнялася б з масою Всесвіту. Але Всесвіт уже існує — отже, атом залишиться атомом.

Тому-бо мікросвіти і здаються нам мертвими. Які вони насправді, ми не знаємо. Можливо, і вони живі, але не для нас. Ми — жителі іншого виміру. Для нас життя приходить не від них, а від Сонця. Мікросвіти також включаються в це живе, однак не вони для нас є джерелом енерґії.

Як ми вже бачили, Маркс із великим запізненням дійшов висновку, що без хліборобства не можна отримати абсолютну додаткову вартість. У його часи промисловість досягла такого рівня, що підпорядкувала собі хліборобство. А оскільки в політичних переконаннях фізіократів було багато феодально­го, консервативного, то і головне, фізичне, здавалося не ціл­ком очевидним. Тому К. Маркс і підкреслює буржуазну суть їхнього кругозору. Не можна також забувати, що закони фотосинтезу тоді ще тільки вгадувалися. Цілком природно, що К. Маркс не міг пояснити природу (всі най­складніші зв’язки в ній!) так широко і повно, щоб нащадкам нічого не лишилось із загадок, пошуків і відкриттів.

Цілком можливо, що К. Марксові дало поштовх геніальне прозріння С. Подолинского. У всякому разі, на останніх сторінках «Капіталу» ми маємо правильний опис джерел абсо­лютної і відносної додаткової вартості. І хоча він виглядає скромно стосовно інших складників «Капіталу» (всього 2 сто­рінки!), ми зобов’язані виділити його як вказівку для роз­робки основ фізичної економії. Для нас, комуністів, це особливо важливо, оскільки нашим ідеалом є відмирання гро­шей — тієї оманливої машкари, під якою так тяжко розпізнати істинні явища природи. А коли це станеться, що буде мірилом в економічних процесах? Тільки одне: енерґія.

Дата добавления: 2015-11-16