Розвиток комунікативної компетенції фахівця

Комунікативна компетенція (лат. сommunicativus — належний, відпо­відний) — сукупність знань про спілкування в різноманітних умо­вах із різними комунікантами, а також уміння їх ефективного за­стосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата.

Ключові поняття:

Ділова бесіда — форма офіційного, спеціально підготовленого мовного спілкування з використанням невербальних засобів (мі­міки, жестів, манери поведінки), у процесі якого відбувається об­мін думками і діловою інформацією.Бесідаповинна бути змістовною, доброзичливою, щирою, толерантно-спокійною, взаємновиваженою.

Дикція — вимова, манера вимовляти слова. Хороша дикція (ясність, чіткість вимо­ви) — одна з найважливіших сторін культури мовлення.

Дискусія – о бговорення якого-небудь питання або групи пов’язаних питань компетентними особами з наміром досягнути взаємоприйнятного рішення.

Інтонація — ритміко-мелодійний лад мови, послідовна зміна висоти тону, сили й часу звучання голосу, що відбиває інтелектуальний та емоційно-вольовий зміст мовлення; тон, тональність, тембр, відтінок, нюанс. Тон, манера або відтінок ви­мови.

Комунікативна поведінка — сукупність правил і традицій вербального і невербального спілкування, що реалізуються в процесі комунікації.

Комунікативні вміння — практичне володіння мовними засобами, що дозволяє організувати мовленнєве висловлювання, яке оптимально вирішує комунікативне завдання.

Комунікативні якості мовлення — системно взаємозв'язані якості мовлення, що створюються взаємодією одиниць усіх рівнів і проявляються на основі внутрішніх і зовнішніх зв'язків мовлення з немовленнєвими структурами.

Комунікація — смисловий аспект соціальної взаємодії. Те саме, що спілкування; зв'язок.

Лекція — це форма пропаганди наукових знань. Якщо роз­глядається вузьке коло питань, то це — повідомлення.

Нарада -засідання, на якому представники державних або громадських організацій обговорюють певні питання розвитку господарства, культури, науки тощо.

Ораторське мистецтво – майстерність виголошення усного слова, що ґрунтується на засвоєнні основних положень риторики, а також особистих якостях промовця.

Переговори – обговорення з метою з’ясування думок, настроїв сторін або укладення договорів, угод тощо.

Промова – прозорий твір, призначений для усного виголошення перед певною аудиторією з метою переконання слухачів у справедливості думок оратора і таким чином вплинути на їхню волю.

Публічне професійно-ділове мовлення – це мовленнєва діяльність професіонала у вигляді виступів на конференціях, зборах, спілкування з великим загалом людей.

Сфера використання усного літературного мовлення сьогодні над­звичайно розширюється – в суспільно-політичному житті, виробни­чій, науково-освітній, військовій, культурно-мистецькій галузях, дип­ломатії тощо. Виникають нові функціональні різновиди, жанри і фор­ми усного мовлення, вдосконалюються засоби і технічні можливості усномовного спілкування.

Успіх публічного мовлення значною мірою залежить від майстер­ності доповідача. Батько риторики Цицерон зазначав, що найкращий оратор є той, хто своїм голосом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справ­ляє на них сильне враження.

У сучасних умовах володіння живим усним переконуючим словом як засобом багатоманітного і різноспрямованого впливу на слухача ґрунтується на:

- культурі мислення - самостійність, самокритичність, глибина, гнучкість, оперативність, відкритість;

- культурі мовлення - правильність, виразність, ясність, точність, доцільність, логічність, оригінальність, краса;

- культурі поведінки - ввічливість, тактовність, коректність, роз­кутість, серйозність;

- культурі спілкування - повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою слухачів, згуртування однодум­ців, відповідальність за мовленнєвий вчинок [10].

1.18.1 Формування професійної мовленнєвої комунікативної компе­тенції

Одним із показників рейтингу професійної перспективи фахівця становить відсутність/недостатність його риторичної культури. Пригадаємо, що основним завданням професійного діалогу/полілогу є переконання, котре досягається завдяки аргументації, тому знання з риторики як лінгвокультурологічної науки й мистецтва ефективної усної переконуючої комунікації становить фундамент освіченості та професіоналізму майбутнього інженера.

Риторика. Теорія ораторського мистецтва, наука красномовства. Це наука про закони управління розумово-мовленнєвою діяльністю. Вона розвиває в людини цілу систему особистісних якостей: культуру мислення, мовлення, поведінки, спілкування, виконавської майстерності.

Ораторське мистецтво. Майстерність виголошення усного слова, що ґрунтується на засвоєнні основних положень риторики, а також особистих якостях промовця.

Закони риторики – загальні правила, на яких ґрунтується ораторське мистецтво. Виділяють такі основні закони риторики: концептуальний закон (створення концепції); з акон моделювання аудиторії (системне вивчення аудиторії, на яку розрахований виклад концепції); стратегічний закон (який передбачає систему побудову програми впливу на конкретну аудиторію); тактичний закон (який передбачає систему дій для підготовки ефективної реалізації стратегії); закон ефективної комунікації (передбачає систему дій оратора з метою налагодження контакту з аудиторією); системно-аналітичний закон (передбачає самоаналіз і аналіз дій інших людей).

Ділова бесіда. Бесіда під час ділової зустрічі, яка передбачає обмін поглядами.

Нарада. Засідання, на якому представники державних або громадських організацій обговорюють певні питання розвитку господарства, культури, науки тощо.

Переговори. Обговорення з метою з’ясування думок, настроїв сторін або укладення договорів, угод тощо.

Репрезентація – представлення кого-, чого-небудь, рекомендація, знайомство.

Монолог. Форма розгорнутого мовленнєвого висловлювання, що являє собою мовлення, звернене до самого себе чи до інших, на відміну від діалогу, не роз­раховане на безпосередню мовленнєву реакцію іншої особи. З вернення до слухачів або читачів, промова однієї людини, яка не передбачає безпосереднього відгуку. Монологічна мова характеризується використанням складних синтаксичних конструкцій, що пов’язано із прагненням широко охопити зміст висловлювання.

Діалог. Одна з форм мовлення, розмова між двома особами. Діалог характеризується короткими висловленнями, використанням неповних і незакінчених речень, простотою синтаксичної будови його частин.

Дискусія. Обговорення якого-небудь питання або групи пов’язаних питань компетентними особами з наміром досягнути взаємоприйнятного рішення.

Промова. Прозовий твір, призначений для усного виголошення перед певною аудиторією з метою переконання слухачів у справедливості думок оратора і таким чином вплинути на їхню волю.

Полілог – мовлення багатьох людей.

Риторична фігура – мовний зворот, своєрідне сполучення слів і синтаксична побудова фраз, відмінна від порядку слів, узвичаєного даною мовою, що служить засобом підсилення емоційної вмотивованості художньої або ораторської мови. Існують різні типи класифікацій риторичних фігур; їх поділяють на фігури слів і фігури думок; фігури милозвучності, або евфонічні, і ітеративні, або фігури повторення, і звукові, або фонетичні; синтаксичні та риторичні (емфатичні та патетичні); фігури зазначення, руху і звуку; фігури накопичення, недоговорення, ритмізації, діалогізації. Те саме, що й образ, схимата, стилістична фігура, синтаксична фігура, фігура мови.

Риторичне заперечення – одна з риторичних фігур, що полягає у використанні заперечення як засобу посилення уваги до чого-небудь.

Риторичне запитання – одна з риторичних фігур, яка полягає у використанні в тексті промови запитання, яке не потребує відповіді, оскільки вона загальновідома; уживається для того, щоб привернути увагу слухачів (читачів) до певного явища.

Риторичне звертання – риторична фігура, яка полягає в тому, що висловлювання адресується до предмета, абстрактного поняття, відсутньої особи, чим посилюється його виразність.

Риторичний вигук – особливо емоційне твердження, констатація якого-небудь факту чи думки, супроводжується окличною інтонацією.

Отже, формування професійної мовленнєвої комунікативної компе­тенції передбачає:

· глибокі професійні знання й оволодіння понятійно-категоріальним апаратом певної професійної сфери та від­повідною системою термінів;

· досконале володіння сучасною українською літера­турною мовою;

· уміле професійне використання мовних стилів і
жанрів відповідно до місця, часу, обставин, статусно-ро-
льових характеристик партнера (партнерів);

· знання етикетних мовленнєвих формул і вміння ними ко­ристуватися в професійному спілкуванні;

· уміння працювати з різними типами текстів;

· орієнтування в потоці різнотемної та різнотипної ін­формації українською мовою на різних каналах її переда­вання;

· уміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізува­ти та використовувати інформацію профільного спряму­вання;

· володіння інтерактивним спілкуванням, характер­ною ознакою якого є необхідність миттєвої відповідної ре­акції на повідомлення чи інформацію, що знаходиться в контексті попередніх повідомлень;

· володіння основами риторичних знань і вмінь;

· уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко, і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні дії.

Отже, професійна мовленнєва комунікативна компетенція особистості є показником сформованості системи профе­сійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтеграль­них показників культури мовлення, необхідних для якіс­ної професійної діяльності.

Набуті студентами знання під час навчання українській мові за професійним спрямуванням у вищому технічному навчальному закладі сприятимуть подальшій професійній самоосвіти, реалізації фахових знань у продуктивні й цивілізовані способи мисленнєво-мовленнєвої діяльності, підвищенню комунікативної та риторичної культури наукової і професійної еліти та суспільства в цілому [58, c.87].

2 БЛОК ЗАПИТАНЬ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Вживання дієприкметникових зворотів у текстах наукового й офіційно-ділового стилів. Особли­вості їх перекладу з російської мови.

1. Вибір теми, мети мовлення, пошук необхідного інформативного матеріалу.
2. Види аналітичного оброблення текстового матеріалу.
3. Види й жанри усного професійного мовлення.
4. Вимоги до слова в тексті професійного спрямування. Особливості перекладу фахових текстів з російської на українську мову.
5. Високий і низький рівні стандартизації документів.

7. Головні ознаки офіційно-ділового стилю (ОДС).

8. Довідково-інформаційні документи (акт, анотація, договір/трудова угода, доповідна, пояснювальна записки, звіт, протокол, витяг із протоколу).

1. Документ – основна форма існування ділового тексту. Класифікація документів за походженням та місцем виникнення.
2. Етикет ділових паперів. Необхідні вимоги до документа.
3. Жанрові й структурні особливості наукового тексту.
4. Займенник у сфері етикетного мовлення.
5. Закони компресії як основи побудови вторинних текстів.
6. Класифікація документів за призначенням.
7. Композиція публічного виступу. Види публічних виступів залежно від мети й ситуації спілкування.
8. Комунікативні якості публічного мовлення.
9. Конспект як вид вторинного тексту на основі згортання інформації усного/писемного первинного тексту.
10. Культура професійного й ділового спілкування (мовні та позамовні чинники).

19. Листи – різновид довідково-інформаційного документа. Види листів і їх особливості.

1. Людське ім’я. Вживання тричлена людського найменування в професійному мовленні (правопис імен, по батькові, прізвищ).

21. Мова й мовлення. Основні комунікативні ознаки культури професійного мовлення.

22. Мовна норма. Види мовних норм сучасної української літературної мови. Суржик і способи його подолання.

23. Наголос в українському мовленні. Милозвучність української мови.

1. Науковий етикет. Сучасні словесні формули наукового етикету.
2. Науковий текст як спосіб і засіб спілкування між фахівцями. Різновиди жанрів письмових наукових текстів.
3. Норми сучасної української літературної мови в професійному мовленні. Вибір слова.
4. Орфографічні й технічні правила переносу.
5. Основні комунікативні ознаки культури професійного мовлення.

29. Основні функції мови. Поясніть їх значення.

30. Особливості вживання в професійному мовленні різних за структурою й метою висловлювання речень.

1. Особливості вживання числівників у професійному мовленні.
2. Особливості передання українською мовою російських географічних назв у документах.
3. Первинні й вторинні наукові тексти. Специфіка мови наукових текстів.

34. Поняття стилю й жанру української фахової мови.

1. Поняття української національної й літературної мови. Державна мова.

36. Порядок слів у фаховому й діловому мовленні.

1. Поясніть, у чому полягає суть формування професійної мовленнєвої комунікативної компе­тенції.
2. Практика підготовки й проведення усного публічного виступу.
3. Прийменникові словосполуки, особливості їх вживання в професійному мовленні.
4. Реферат як короткий виклад основної інформації первинного тексту, його структурні й композиційні особливості. Призначення й види рефератів.

41. Складні випадки керування в професійному мовленні.

42. Складові елементи документа, їх назва.

1. Словесне оформлення публічного виступу. Робота над технікою мовлення.

44. Словники. Їх роль у збагаченні професійного мовлення. Основні правила користування різними видами словників.

1. Службове листування як форма обміну інформацією (реквізити листів, основні вимоги до укладання, написання тексту).
2. Стандартизація текстів фахового мовлення.
3. Тези як формулювання основних положень первинного тексту.
4. Телефонна розмова – особлива форма ділового мовлення (етичні, загальномовні норми, основні етапи).
5. Тема й підтема як об'єкт розгляду в науковому тексті. Логічна схема й композиція наукового тексту.

50. Типові форми вираження присудків у текстах фахового спрямування.

Дата добавления: 2015-10-21