Мовознавчий дискурс.

Дискурс (від. лат. discursus «бесіда», «розмова») є багатозначним терміном, що плідно використовується низкою гуманітарних наук, предмет яких прямо чи опосередковано передбачає вивчення функціонування мови. Єдиного, чіткого та загальновизнаного визначення дискурсу, що охоплювало б усі випадки його вживання, не існує, і не виключено, що саме цей факт сприяв широкій популярності, якої це поняття набуло завдяки своїй здатності задовольняти різноманітні понятійні потреби, модифікуючи більш традиційні уявлення про мовлення, текст, діалог, стиль, жанр і навіть мову.
Багатоаспектність змісту і форм дискурсу зумовила, зокрема, численність його дефініцій [Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация: Пер. с англ. / Cост. В.В. Петров. Под ред. В.И. Герасимова – М.: Прогресс, 1989. – 312 с.: 26-27] та порівняно швидку еволюцію його концепцій навіть у межах одного й того самого наукового напрямку.

При всій різноманітності визначень терміна дискурс у сучасних лінгвістичних дослідженнях більшість учених акцентують увагу на ситуації спілкування (в широкому розумінні) як необхідній умові появи й оформлення вербального і/або невербального дискурсу. Ситуативна інтерпретація дискурсу передбачає урахування соціально, психологічно й культурно значущих умов і обставин спілкування, тобто є полем прагмалінгвістичного дослідження, яке дедалі більше враховує когнітивні та психолінгвістичні моделі дискурсу. Ю.М. Караулов визначає дискурс як «складне комунікативне явище, що включає, окрім тексту, ще й екстралінгвістичні чинники (знання про світ, думки, установки, цілі адресата), необхідні для розуміння тексту» [Караулов Ю. Н., Петров В. В. От грамматики текста к когнитивной теории дискурса // Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989. – С. 50-11.
: 8].

Для визначення розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до таких:

 Дискурс визначається через текст або текст через дискурс

[Лотман Ю. Текст в тексте (Вставная глава) // Семиосфера. — СПб.: «Искусство—СПБ», 2000. — C. 62—73 ].

 Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої поведінки.

 Дискурс розглядається як послідовність взаємозв’язаних висловлювань, об`єднаних спільністю цільового завдання(Демянко).

 Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях(Б.А. Зільберт).

 Дискурс визначається як зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціальними, прагматичними, психічними та іншими факторами [Арутюнова Н. Д. Дискурс / Н. Д. Арутюнова // Лингвистический энциклопедический сло-варь. — М.: Сов. энциклопедия, 1990. — С. 136—137.. ]

 Дискурс розуміється як текст - взятий в аспекті подій, як соціально направлена дія [Воронцова Н.Г. Комунікативно-когнітивні особливості вербальної інтеракції зі стороннім реципієнтом (на матеріалі англійської мови): Автореф. дис. … канд. філол. наук / Львівський національний ун-т ім. І. Франка. – Л; 2005. – 21 с.].

Виходячи з того, що дискурс – поняття многозначне й не існує єдиного правильного визначення йому, типологія дискурсу така ж неоднозначна. Такі науковці як Ф.С. Бацевіч, В.І. Карасик, Г.Г.Почепцова та Г.М. Яворской розробляли типологію дискурсу.

Г.Г. Почепцов[Почепцов Г. Г. Теория коммуникации / Г. Г. Почепцов — М.: Рефл-бук, К.: Ваклер, 2001. — 656 с.] класифікує дискурси, беручі до уваги особливості мови в контексті дискурсу, особливості знакового відображення реальної ситуації цим дискурсом і особливості комунікативної ситуації. Вчений виділяє: теле- та радіо дискурс, газетний, театральний, літературний, кінодискурс, дискурс у сфері «public relations» рекламний, політичний, тоталітарний, неофіційний, неправдивий, релігійний, етикетний, фольклорний, міфологічний, святковий, невербальний, міжкультурний, візуальний, ієрархічний, іронічний[].

Г.М. Яворська у своїй типології звертає увагу на сферу функціонування дискурсу (науковий, політичний дискурс), на ситуацію спілкування (телефонна розмова, екзаменаційний діалог), на принцип побудови повідомлення (наративний дискурс), на прагматичні цілі (інструкції, закони, дидактичній дискурс) тощо[].

В.І. Карасік виділяє два основних типа дискурсу: персональний (особистісно-орієнтований) та інституціональний. У персональному дискурсі людина, що говорить, є особистістю й представляє себе. В інституційному дискурсі – представляє певний соціальний інститут. Науковець виділяє наступні види інституційного дискурсу: політичний, дипломатичний, адміністративний, юридичний, воєнний, педагогічний, релігійний, містичний, медичній, діловий, рекламний, спортивний, науковий, сценічний та масово-інформаційний.

Інституційний дискурс – це клішований різновид спілкування між людьми, які можуть бути незнайомі, але повинні спілкуватися згідно з нормами даного соціуму. Персональний дискурс поділяється на буттєвий та побутовий. Буттєвий дискурс намагається передати внутрішній стан, емоції людини, що говорить. Він представлений художніми, філософськими та психологічними інтроспективними текстами. Побутовий дискурс, як правило, представлений діалогом між добре знайомими людьми.

Розглянемо детальніше мовознавчий дискурс. Учасниками мовознавчого дискурсу є лінгвісти як представники наукової спільноти. Клієнтом мовознавчого дискурсу є широка публіка, яка читає лінгвістичні журнали й дивиться відповідні телепередачі, з одного боку, й науковці – початківці, з іншого боку[карасик].

Цінності мовознавчого дискурсу сконцентровані в його ключових концептах (істина, знання, дослідження), зводяться до визнання пізнання світу, необхідності примноження знань й доказу їх об’єктивності, поважного ставлення до фактів, неупередженості в пошуках істини, високої точності в формулюваннях і ясності мислення [ Аликаев Р.С. Язык науки в парадигме современной лингвистики. Нальчик: ЭльФа, 1999. 318 с.].

Стратегії мовознавчого дискурсу визначаються його цілями: 1) визначити проблемну ситуацію й предмет вивчення, 2) проаналізувати історію питання, 3) сформулювати гіпотезу й мету дослідження, 4) обґрунтувати вибір методів і матеріалу дослідження, 5) побудувати теоретичну модель предмета вивчення, 6) викласти результати спостережень й експерименту, 7) прокоментувати й обговорити результати дослідження, 8) дати експертну оцінку проведеному дослідженню, 9) визначити область практичного використання отриманих результатів, 10) викласти отримані результати в формі, прийнятній для спеціалістів й широкої публіки. Ці стратегії можна згрупувати в наступні класи: виконання, експертиза й практична реалізація дослідження.

Стратегії мовознавчого дискурсу реалізуються в його жанрах: наукова стаття, дисертація, наукова доповідь, виступ на конференції, стендова доповідь, рецензія, реферат, анотація, тези.

Мовознавчий дискурс дискурс характеризується високою мірою інтертекстуальності. Інтертекстуальні зв’язки представлені у вигляді цитат й посилань та виконують референційну, оцінну, етикетну і декоративну функції. Прецедентними текстами для мовознавчого дискурсу є роботи класиків науки, відомі багатьом цитати, назви монографій та статей тощо[ Михайлова Е.В. Интертекстуальность в научном дискурсе (на материале статей): Автореф. дис. …канд. филол. наук. Волгоград, 1999. 22 с.].

Мовознавчий дискурс є багатожанровим функціональним утворенням, проблематикою якого є вивчення світу мови, а способом його здійснення є полемічний діалог в самому широкому сенсі слова.

Дата добавления: 2015-10-16