Інтертекстуальність.

Одним із основних сучасних напрямків лінгвістичних досліджень є комплексний аналіз тексту на всіх рівнях його структурно-семантичної організації та функціонування. Саме цим зумовлена зацікавленість питанням інтертекстуальності. Інтертекстуальність – це прадавнє явище. Запозичення існувало завжди: ознаки цього феномену виявлено вже в Старому Завіті, а «чужі» слова досить широко застосовувалися в античній літературі та в епоху Відродження. Серед теоретиків, які стояли біля витоків методологічних засад дослідження інтертекстуальності, слід назвати Михайла Бахтіна, який у роботі «Проблема змісту, матеріалу й форми в словесній художній творчості» 1924 р. починає розглядати художній твір як «... місце перетину текстових площин, як діалог різного виду письма, – самого письменника, отримувача (або персонажа) і, нарешті, письма, створеного теперішнім або попереднім культурним контекстом» [бахтин, 63].

Термін «інтертекстуальність» належить Ю. Кристєвій та означає метод дослідження тексту як знакової системи, а також взаємодію різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються в тексті. У праці, присвяченій проблемам текстології, Ю. Крістєва зазначає: «Ми назвемо інтертекстуальністю ту текстуальну інтеракцію, яка відбувається всередині окремого тексту. Для пізнавального суб’єкта інтертекстуальність – це поняття, яке буде ознакою того способу, яким текст прочитує історію і вписується в неї» [, 443].

У 1968 році Р. Барт проголосив «death of the author» (смерть автора) і «birth of the reader» (народження читача). Вивчаючи інтертекстуальність із семіотичної точки зору, він запропонував канонічне тлумачення інтертексту. Кожний текст є інтертекстом, інші ж тексти присутні в ньому на різних рівнях у краще чи гірше розпізнаних формах: інтертекст — це «текст у тексті». Кожний текст є новим полотном, зітканим зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур — усі вони присутні в тексті, перемішані в ньому [, с. 78].

Ю. М. Лотман вважає, що «текст у тексті» є своєрідною «гіперриторичною побудовою», характерною для розповідних текстів. Основний текст виконує завдання опису або написання іншого тексту, що й складає зміст усього твору. Визначивши ситуацію «текст у тексті» як феномен використання «чужого» тексту, що має особливу риторичну побудову, у якій відмінність у закодованості різних частин тексту стає виявленим чинником авторської побудови й читацького сприйняття тексту, Ю. Лотман уводить поняття семіосфери як «синхронного семіотичного простору, що заповнює межі культури й зумовлює роботу окремих семіотичних структур, а також фактор їх появи» [].

Підсумовуючи, можна узагальнити існуючі підходи до визначення інтертекстуальності таким чином: 1) взаємодія великої кількості текстів один з одним у певному творі, який виступає щодо цих текстів як ціле стосовно частини [ Літературознавчий словник-довідник / [ред. кол. Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін.]. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — 752 с., с. 317]; 2) смисл твору повністю або частково формується через посилання на інший текст, який можна знайти у творчості того ж автора, у суміжному дискурсі або в літературі попередніх років [ Смирнов И. П. Порождение интертекста: Опыт интертекстуального анализа с примерами из творчества Б. Л. Пастернака / И. П. Смирнов. — СПб: Образование, 1997.— 59 с., с. 12]; 3)сітка відношень, що встановлюються між створюваним текстом чи текстом, що сприймається, та іншими текстами; робота тексту, що поглинає й перетворює інші тексти [ Кораблева Н. В. Интертекстуальность літературного произведения:[учебное пособие]/ Н. В Кораблева. — Донецк: Кассиопея, 1999. — 28 с., с. 28]; 4) рекурсивний зв’язок із певними текстами (з тими, що вже створені), занурення тексту до континууму інших текстів (Н. А. Фатєєва, М. С. Павлов), а також прокурсивний зв’язок (К. Леві-Стросс, М. Бахтін) як зв’язок з тим, що ще буде створено, прогностичний вплив певного тексту на подальший розвиток текстеми, жанру, семіосфери, до якої належить текст [ Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія/ О. О. Селіванова. — Полтава: Довкілля-К, 2010. – 844 с., с. 210]; 5) безперервний процес взаємодії текстів і світоглядів у загальному ланцюзі світової культури. Ця взаємодія реалізується в тексті у вигляді включень цитат, алюзій, ремінісценцій або навіть лексичних чи інших мовних вкраплень, що контрастують за стилем зтекстом, що вміщуєїх [ Арнольд И. В. Проблемы диалогизма, интертекстуальности и герменевтики в интерпретации художественного текста / И. В. Арнольд.— СПб.: Образование, 1995. — 59 с., с. 14]; 6) залежність тексту від попередніх слів, концептів, конотацій, кодів … і текстів. Кожен текст є інтертекстом, який свідомо чи несвідомо щось запозичуєз архіву попередньої культури [ Adolphe Haberer. Intertextuality in Theory and Practice [Електронний ресурс] / Haberer Adolphe. — Режим доступу: http://www.leidykla.eu/ fileadmin/Literatura/49- 5/str6.pdf. 16. Intertextuality in Faulkner / Ed. by Grasset M., Polk N. — Jackson, 1985. — 217 p. ].

Сучасна лінгвістика займається комплексним аналізом тексту. Саме цим зумовлена зацікавленість питанням інтертекстуальності. Інтертектуалність — молоде явище лінгвістики, яке вивчає взаємозв’язок між текстами, інтерпретацію одного тексту іншим. Провідною категорією герменевтики як науки тлумачення текстів є інтертекстуальність. Вся пізнавальна і комунікативна діяльність людини пов'язана з інтерпретацією тих чи інших знаків, жестів, слів, творів літератури, музики, живопису тощо. У повсякденному житті ми постійно тлумачимо жести, слова, факти і події, які нас спіткають. Виходячи з цього, можна сказати, що інтертекстуальність текстів — це своєрідна модель взаємозв`язку людини і світу. А значіть, інтертекстуальність можна розглядати не тільки як лінгвістичну категорію, а як і філософську.

Явище інтертекстуальності ще досконально не досліджене. Інтертекстуальність означає взаємодію текстів (або їх фрагментів) і являє собою спосіб, за допомогою якого «один текст актуалізує в своєму внутрішньому просторі інший»[Чернявська 2004]. Незважаючи на те, що за останні роки в Україні та за її межами з’явилося чимало праць, присвячених питанням інтертекстуальності й інтертексту, у яких ці явища розглядаються в різних своїх проявах, у дослідженні міжтекстових взаємодій не досягнуто повної узгодженості.

Перед тим, як розглянути інтертекстуальні зв’язки, треба звясувати поняття «прецедентний текст». Цей термін вперше в науковий обіг увів мовознавець Ю. М. Караулов, визначивши його як “текст, основними ознаками якого є особлива значущість для окремих особистостей і для значної кількості осіб, а також багаторазове звернення до нього в дискурсі цих особистостей”[ Караулов Ю. Н. Русский язык и языковая личность / Ю. Н. Караулов. – М.: Наука, 1987. – 261 с. с. 216].

Прецедентний текст – це відомий твір, актуалізований в інших текстах, повернення до якого кероване лінгвокогнітивними механізмами інтертектуальності. Джерелами прецедентних текстів є фольклорні твори, художня література, пісенні тексти, рекламні й політичні тексти, анекдоти тощо. Особливістю прецедентних текстів є те,що жоден попередній текст не наводиться в новому повністю. Його активізацію виражають прецедентними іменами, висловленнями, ситуаціями, які асоціюються з прецедентним текстом.

Існує велика кількість класифікацій інтертекстуальних зв’язків. Найбільш загальна класифікація належить французькому літературознавцеві Жерару Женету. Для позначення інтертекстуальних зв`язків пропонується п’ятичлена класифікація різних типів взаємодії текстів:

– інтертекстуальність як присутність в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат і т.д.);

– паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфа;

– метатекстуальність як коментар і часто критичне посилання на свій претекст;

– гіпертекстуальність як осміяння або пародіювання одним текстом іншого;

– архітекстуальність, що розуміється як жанровий зв’язок текстів

[ Женетт Ж. Фигуры. В 2-х томах. Том 1. – М.: Изд. Им. Сабашниковых. – 1998. – 472с., 205].

Інтертекстуальність – багатошаровий феномен. Вона може розвиватися, з одного боку, відповідно до літературних традицій, специфіки жанрів, з другого – на основі зв’язку ситуації і змісту.

Отже, в аспекті інтертекстуальності кожен новий текст розглядається, як якась реакція на вже існуючі тексти, а існуючі можуть використовуватися як елементи художньої структури нових текстів. Основними маркерами, тобто мовними способами реалізації, категорії інтертекстуальності в будь-якому тексті можуть служити цитати, алюзії, афоризми, іностильові вкраплення(Н.В. Корабльова).

Спочатку розглянемо таке явище, як цитація. Цитата – дослівний уривок з іншого твору, що наводиться усно або письмово для підтвердження або заперечення певної думки з дотриманням усіх особливостей чужого мовлення та з посиланням на джерело. На письмі цитата виділяється лапками [Літературознавчий словник-довідник. За ред. Гром’яка Р. Т., Коваліва Ю. І. – К.: Академія, 1997. – 752с., 735].

Ще одним видом прояву інтертекстуальності є алюзія. Лінгвісти ще не прийшли до єдиного висновку щодо визначення алюзії. Згідно з літературознавчим словником-довідником за редакцією Р.Т.Гром’яка та Ю.Коваліва алюзія (лат. аllusion – жарт, натяк) – художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету, образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст” [Літературознавчий словник-довідник. За ред. Гром’яка Р. Т., Коваліва Ю. І. – К.: Академія, 1997. – 752с., 30].

Одним із поширених видів прояву інтертекстуальності в тексті є афоризм. У перекладі з грецької мови „aphorismos” – короткий вислів; „це думка, виражена в гранично стиснутій і стилістично обробленій формі. Дуже часто афоризм являє собою повчальний висновок, що широко узагальнює зміст явищ” [Літературознавчий словник-довідник. За ред. Гром’яка Р. Т., Коваліва Ю. І. – К.: Академія, 1997. – 752с., 45].

Також способом прояву інтертекстуальності в тексті є іностильові вкраплення (стилістично пофарбовані слова), у лексичному значенні яких є конотації, що вказують на їхню приналежність до того або іншого стилю” [Фомичева Ж.Е. Иностилевые скопления как вид интертекстуальности. // Интертекстуальные связи в художественном тексте. – С.-Пб.: Образование, 1993. – С.82-91., 82].

Як бачимо, категорія інтертекстуальності може реалізуватися в художньому тексті в найрізноманітніших формах, найважливіші з яких і були розглянуті вище. Таким чином, конкретний зміст концепта „інтертекстуальність” істотно видозмінюється залежно від теоретичних і філософських висновків, якими керується у своїх дослідженнях кожний дослідник. Спільним для всіх є постулат, що будь-який текст є „реакцією” на попередні тексти [Біловус Л. І. Теорія інтертекстуальності: становлення та розвиток. – Тернопіль: Стародубець, – 2003. – 36с., 29].

З точки зору інтертекстуальності світ – це великий текст, у якому все колись уже було сказано, написано, вигадано, а нове можливе тільки за умови змішування певних частин цього тексту. Саме тому ми можемо сказати, що інтертекстуальність є складовою культури взагалі і її відображенням у мові, літературі та мистецтві.

Інтертекстуальні посилання в будь-якому виді тексту здатні до виконувати різні функції. Модель функцій інтертекстуальних зв’язків була запропонована Романом Якобсоном в 1960 році.

Експресивна функція інтертексту виявляється тією мірою, в якій автор тексту за допомогою інтертекстуальних посилань повідомляє про свої культурно-семіотичні орієнтири, а часто і про прагматичні установки: тексти й автори, на які здійснюються посилання, можуть бути престижними, модними, одіозними та ін.

Апелятивна функція інтертексту виявляється в тому, що відсилання до яких-небудь текстів у складі даного тексту можуть бути орієнтовані на зовсім конкретного адресата – того, хто може впізнати інтертекстуальне посилання, а в ідеалі й оцінити вибір конкретного посилання й адекватно зрозуміти інтенцію, яка прихована за нею.

Наступною функцією інтертексту є поетична, у багатьох випадках виступає як розважальна: процес упізнання інтертекстуальних посилань проходить як захоплююча гра, свого роду розгадування кросворду, складність якого може варіювати в дуже широких межах – від безпомилкового упізнання всім відомої цитати культового автора до професійних розвідок, спрямованих на виявлення таких інтертекстуальних відносин, про які автор тексту, можливо, навіть і не роздумував (у таких випадках говорять про неконтрольований підтекст, інтертекстуальність на рівні підсвідомого та ін.).

Інтертекст, безсумнівно, може виконувати референтивну функцію передачі інформації про зовнішній світ: це відбувається тому, що відсилання до іншого тексту потенційно активізує ту інформацію, що закладена у зовнішньому тексті (претексті).

Нарешті, інтертекст виконує і метатекстову функцію. Для читача, що впізнав деякий фрагмент тексту як посилання на інший текст (очевидно, що такого упізнання може і не відбутися), завжди існує альтернатива: або продовжувати читання, вважаючи, що цей фрагмент нічим не відрізняється від інших фрагментів цього тексту і є органічною частиною його структури, або – для більш глибокого розуміння його – звернутися до тексту-джерела. Для розуміння цього фрагменту необхідно фіксувати актуальний зв’язок із текстом-джерелом[Фомичева Ж.Е. Иностилевые скопления как вид интертекстуальности. // Интертекстуальные связи в художественном тексте. – С.-Пб.: Образование, 1993. – С.82-91.].

Існує думка, що інтертекстуальність – це не тільки явище лінгвістичне, а й культурне. С. Загер вважає, що культура взагалі з’ясовна лише в рамках інтертекстуальності. Існує три ступені розвитку культури: безписемна, культура з часів виникнення писемності і гіпертекстуальна культура. Кожен з цих ступенів позначений специфічним проявом принципу інтертекстуальності [Закомирная А.В. „Пародия в аспекте интертекстуальности”. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.prokredo.ru/]. Культура – результат пізнання людиною навколишнього світу й дійсності. Таким чином, інтертекстуальність – це спосіб творення людиною культурного поля, в якому в подальшому буде розвиватися суспільство.

Дата добавления: 2015-10-16