Лекція з прискореного курсу вивчення німецької мови

Є слова, котрі ігнорують в порядному товаристві. Такі собі лайливі, котрі не заведено вимовляти при дітях, друкувати в газетах, і в жодному разі їх не можна почути з уст кандидатів на найближчих виборах до найвищих ешелонів влади під час прямих трансляцій в ефірі. Але всі знають ці слова у своїй рідній мові. І якщо такі слова вживати доречно – поганим тоном це не буде. Але що таке доречно? Що таке поганий тон? Коли твоя дитина вперше вживає таке слово? У першому класі, після футболу, на газоні, перед райкомом партії? Сьогодні вже мало хто з дітей знає, що означає оте грізне слово «райком». Мова не про це. Між іншим, коли ваше дитя вперше використає лайку, чи буде воно усвідомлювати, що це лайка і що за вашої присутності, та і взагалі в житті, не варто використовувати похідні матюків як вигуки? І хто має взяти на себе обов’язок пояснити, що для посилення ефекту припустимі певні винятки лінгвістичного характеру? Для іноземців є спеціальні програми з вивчення «нецензурних мовних зворотів». А ось у звичайних школах, для своїх, немає. У вищих навчальних закладах немає. Так і відбувається навчальний процес, із уст в уста, з покоління в покоління. Короткий курс молодого бійця, що застав тебе несподівано на межі дорослого й «недорослого» сприйняття життя.

Цю історію мені розповів попутник у вагоні швидкого потяга D‑441, що поєднує Євросоюз шенгенського зразка зі східною частиною географічної Європи. Я спробую передати її максимально близько до оригіналу. Отже, шлях із Берліна на схід. За п’ять хвилин їзди від Франкфурта‑на‑Одері відкорковуємо пиво, куплене в метушливого поляка, що бігає вагоном. З налякано‑люб’язними, кришталево вимитими до дна очима, досить поважного віку, – чи то бомж, чи то просто втомлений від життя пенсіонер, котрий намагається вижити у вільному риночному демократичному світі, – він бажає вам приємної подорожі й заздрить можливості це саме пиво безтурботно смакувати. Дивимося на красивого молодика років сорока, з приємною короткозорістю й гаркавим «г», котрий говорить із типовим німецьким акцентом, розтягуючи голосні на тевтонський зразок. Після зазвичай млявої дискусії, для початку розмови, про режимність перебування «на Заході» та несправедливість нової залізної завіси в один бік, коли одні, маючи європейську паспортину, можуть усюди безборонно їздити, а інші повинні проходити процедуру зняття відбитків пальців за право подивитися, як ці, перші, існують у XXІ сторіччі, пірнаємо в пізнання чужої культури на предмет ментального розуміння доцільності «міцних висловів».

– Чи були ви коли‑небудь у Львові – цій перлині архітектоніки в центрі Європи? Маленьке містечко. Тисяч вісімсот населення. Суміш ренесансу, бароко, рококо та модерну, – говорив він швидко, уривчасто, не лишаючи часу на відповіді. – Це місто потрібно розуміти, його потрібно відчувати. Інтелектуальний центр Західної України. Місто, обрамлене культурою близьких та далеких сусідів, що перебувало в лапах багатьох держав. Мені, як переконаному, хоч і поміркованому націоналісту, приємно бачити, як місто скинуло з себе «пута соціалізму» і стало по‑справжньому вільним. Я провів тут дитинство й студентські роки. Мені навіть трапилося побувати у відділку міліції.

Попутник замріяно прикрив очі й завмер на якусь мить, поринувши у власні спогади.

– Це було на початку перебудови, – продовжив він, зробивши ковток. – Уявіть собі, що перед грою з ЦСКА (центральний спортивний клуб армії!) в кожній школі, кожному інституті, по всіх профспілкових організаціях проводились бесіди на тему: «В жодному разі ні ви, ні ваші діти не підете на футбол». Місцевий клуб «Карпати», що постійно постачав футболістів до основного складу київського «Динамо», ніяк не міг вирватися до Вищої Ліги. І ось останній матч сезону. Львівський клуб приймає армійців. У разі перемоги здійсниться омріяне сходження «Карпат». Це були не лише футбольні амбіції. Це були відголоски пакту Ріббентропа – Молотова. Бо анексія західноукраїнських земель не викликала особливої симпатії з боку місцевого населення. І радянська армія у свідомості людей завжди була російською армією. І розмови про клуб червоноармійців були пересипані жартами, замішаними на націоналізмі. Місто, розділене на сектори між малолітніми тусовками, раптом припинило міжусобиці, об’єднавши всіх єдиною метою – «гідно» зустріти московських уболівальників. «Основні», себто заводії та авторитети цих тусівок, оголосили перемир’я. Зібравшись на «Баварії» – в підвалі відомої своїм нерозбавленим пивом кнайпи, де алкоголь наливали всім, навіть тим, кому не було 18, малолітки розробляли план перехоплення вболівальників із Росії.

Мій співрозмовник узяв невелику паузу. Вагоном рухалась чергова партія метушливих продавців польського пива за ціною в чотири рази нижчою, аніж у вагоні‑ресторані. Гріх було пропустити таку нагоду. Блискавична операція купівлі‑продажу, і наше майбутнє набуло впевненості у межах 1,1, а то й усі 1,5 проміле на людину.

– Так от, малолітні хулігани, незалежно від особистої любові до футболу, ставлення до рідної мови чи соціальної градації вирішили поділити місто на сектори. Перший – вокзальний. У день гри існує шанс, що вболівальники приїдуть одним із десяти московських потягів і можна буде безпосередньо на вокзалі провести свій бліцкріг. Навряд чи армійські фанати приїдуть завчасно й влаштуються на ніч у готелі. Другий сектор – в аеропорту. Теж гарний шанс на три щоденні літаки зі столиці СРСР. Третій сектор було розділено на чотири підсектори. За чотирма підходами до стадіону. І звісно ж, на випадок, якщо раптом уболівальники ЦСКА виявляться хамелеонами і спробують у зелено‑білому карпатівському прикиді пройти на стадіон, було затверджено пароль. Простий, але дієвий. Потрібно було у всіх питати українською мовою «котра година». Відповідно, навіть російськомовне населення Львова зрозуміє й зможе відповісти на це питання, на відміну від «справжніх росіян».

Мені якоїсь миті здалося, ніби співрозмовник забув, що ми почали нашу розмову з легалізації права людини на лінгвістичне посилення ефекту нецензурною мовою, лайкою чи навіть публічним матюканням. Але він так захопливо розповідав, що мені було просто незручно спрямовувати його оповідь у початкове річище. Мені справді було цікаво.

– Ну так от, – продовжував він, – я одягнув синю сорочку й жовті штани. Сьогодні це прапор України. А тоді – тоді це був виклик радянській системі. Після першого тайму рахунок був 1:1. Уболівальників ЦСКА привезли двома автобусами, в котрі їх посадили під посиленою охороною, прямо на вокзалі. Сектор москвичів із двох боків охороняли міліціонери, стоячи через сходинку з породистими німецькими вівчарками. Поле по периметру захищали собою солдатики в армійській формі. Підтримуючи своїх, я став на лаву й голосно заспівав:

Ще не вмерли України ні слава, ні воля.

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Як провокатора‑націоналіста мене арештували, точніше затримали, на всяк випадок. Хто ж знав, що я співаю майбутній Гімн України. Міліція діяла жостко й упевнено. Я кричав: «Не маєте права! Я нічого не зробив! Я буду скаржитись!» До моїх криків міліція ставилась байдуже. Одягли наручники. Посадили до патрульної машини, тісно забитої такими самими невдахами, як я. Дорогою у відділок ми всі, українською і російською мовами благали міліцію ввімкнути радіо з трансляцією зі стадіону. Марно. Міліція у відповідь лише сміялась. Як вивантажували в райвідділі, я не надто пам’ятаю. Ніби не били, і навіть вокабулярно не знущались. Коли завели до «приймального відділення», я побачив дві клітки. Одна була заповнена, в іншій сиділи лише двоє. І з тієї клітки, де було багато людей, кричали українською: «Котра година? Ей ти, не жартуй! Здоров’я збережеш! Скажи, котра година!» Сержант похилого віку подивився на мене печальними очима, ховаючи усмішку в Шевченкових вусах, і повторив питання, котре так цікавило земляків. Ось він, зоряний час! Відразу згадується байка про комп’ютерного віслюка. Ви знаєте байку про комп’ютерного віслюка? – звернувся він до мене.

Я заперечливо похитав головою. Тоді він повільно поставив на стіл дві пляшки пива.

– Вибирайте! – промовив, запрошуючи.

Я не змусив себе довго чекати. Взяв пляшку й очікувально подивився на свого попутника. Той витримав паузу, аби підкреслити власну перевагу, зробив довгий ковток і продовжив:

– Якщо підвести живого віслюка до двох копиць свіжого сіна, він неодмінно почне їсти з якої‑небудь копиці. Якщо ж це буде віртуальний віслюк, і віртуальне сіно, він не зможе вибрати, з якої копиці йому їсти. І стоятиме вічно голодним. Так ось, я ніколи не був віслюком, віртуальним так точно, тому я прийняв блискавичне рішення, адже в мене з’явилась унікальна можливість зробити те, що нікому не вдалося. Якщо я потраплю до однієї клітки з тими, хто «не розуміє питання», й буду діяти рішуче та нахабно, маю прямий шанс стати героєм. Міліція припинить бійку, але хвилини зо дві в мене буде. Я гонорово попросив «разговаривать со мной на языке, который я понимаю». «Шевченкові вуса» всміхнулись і підвели мене до клітки, в якій сиділи два переляканих підлітки. В останню мить я змовницьки підморгнув тим, хто знав «котра година». Двері клітки за мною зачинились. В приміщенні запала напружена тиша. Всі чекали гладіаторського бою, на восьми квадратних метрах. Коли адреналін сягнув того рівня, коли можна було починати бійку, один із моїх співкамерників чистою українською мовою тихо промовив: «Та ми такі ж розумні як і ти, заспокойся…» І я відразу заспокоївся, на превелике розчарування тих, хто чекав кровопролиття. Через дві години нас усіх відпустили, без пояснювальних записок чи спроб зафіксувати наші особи. Дорога додому була вічною і якоюсь тягучою. Я зустрів товаришів, котрі розповіли, що навіть закидати камінням автобус із росіянами не змогли. Я ж, пишаючись тим, що був затриманий у національній українській бойовій уніформі, думав, що націоналізм – річ, безумовно, потрібна, але має пов’язуватися не з мовою, а з поняттям батьківщини. Ще я думав, що належу до чотирнадцяти найкрутіших хлопців міста. Саме стільки нас було в райвідділі. Так само я думав про те, що, мабуть, перегнув із виявом свого ультраправого націоналізму.

Мій попутник замовк, зосередившись на відкриванні наступної пляшки пива. Відкоркувавши її й зробивши пару ковтків, він сидів, замислившись, ніби час відкинув його в ті далекі роки перебудови. За вікном пробігали поля, будинки, стовпи. Порожні пляшки створювали своїм передзвоном відповідний до настрою музичний супровід.

– Ви знаєте, – повернувшись до реальності, продовжив мій співрозмовник, – я не просто так розповів цю історію. Все‑таки доречність міцного словечка залежить від ситуації. І від самого слова. Я навчу вас одному такому німецькому слову. Слово дуже мелодійне й викликає захват у французів. Звучить так: «швайне‑гунде». «Г» – як в українському «глід», «е» – як у слові «еврика» – дуже протяжне й наголошене. Вульгарність цього слова надзвичайно велика, оскільки походить воно з простонароддя і в перекладі нормальною, «культурною» мовою спілкування значить «свиняча собака», або «собача свиня», – така собі вегетативна суміш собаки та свині в контексті «пес‑сука». Німці вживають цю лайку в крайніх випадках. Так ось, уявіть собі. Я опинився в рідному місті саме тоді, коли «Карпати», через двадцять років після описаних вище подій, вийшли до Ліги Європи. Львів зустрічав «Борусію» Дортмунд. Величезні цифрові таблоїди на вулицях, транспаранти з гаслами, що закликали до перемоги, – все говорило про те, що до цієї зустрічі підготувались завчасно не лише вболівальники. Футбольний дух літав у повітрі, нарівні з голубами. Сидячи у вуличній кав’ярні, я насолоджувався відреставрованим містом і людьми, котрі з біло‑зеленими прапорами та штандартами були повсюди. Якоїсь миті до поля мого широкоформатного сприйняття світу в’їхали два автобуси з Дортмунда. Раптом німецькі вболівальники, котрі сиділи всередині, зіскочили зі своїх місць і аж прикипіли до вікон. Їхні щелепи повідвисали, а вирази облич застигли від подиву. Нічого собі! Що, друзі‑європейці, не чекали побачити такої краси? Це вам не хухри‑мухри! Це визнана ЮНЕСКО культурна спадщина! Я проводжав поглядом автобус, з іншого боку якого стояв дружний хор, виконуючи Гімн України. Хор було чути, проте не видно не лише через обмеженість огляду з автобуса, а й через те, що вулиця йшла з вигином. Автобуси проїздили, хор насувався, і поступово перед очима постало жахливе видовище. Над натовпом, що співав, маяли величезного розміру полотнища червоного кольору. Посередині полотнищ були білі кола з трьома чорними блискавками по центру. Навіть не двома, як у СС. Ось він, націоналізм, ось вони, послідовники принципів незрозумілої символіки! Ось такі земляки…

«Швайне‑гунде!!! – вирвалось із моїх легень. – Швайне‑гунде», – повторив я вже іншим тоном – тихіше й печальніше.

«Швайне‑гунде», – прочитав я по губах в оторопілого німецького вболівальника, що прилип до вікна.

«Швайне‑гунде», – пролунала за моєю спиною німецька лайка з невидимих мені уст. Я мимоволі забув, що сиджу в центрі міста. Озирнувшись до людей, що сиділи за сусідніми столиками, побачив лише кивання головою. І жодної краплі осуду за мої нецензурні вигуки. Це не викривлена історія життя. Це не людське невігластво, що не приймає уроків історії, не хворобливе сприйняття символіки крізь призму еміграції, не сприйняття людини, що «заразилась німецьким менталітетом». Це просто швайне‑гунде!

Берлін, 04.2011

Переклад із російської Сергія Жадана

Дата добавления: 2015-09-06