Історія однієї великої поразки

Гадаю, пройшло вже достатньо часу і я можу розкрити деякі подробиці, до сьогодні невідомі широкому загалу, що стосуються ганебного програшу нашої найвідомішої футбольної команди. Я маю на увазі чемпіона України – «Торпедо» (Київ).

На перший погляд моя історія видасться вам неймовірною, ба навіть дещо неправдоподібною. Однак уважний читач, пригадавши всі ті пристрасті, що вирували довкола кошмарного матчу між столичним грандом та напівпрофесійною провінційною командою, безперечно, вловить раціональне зерно в моїй розповіді й, об’єднавши всі факти докупи, зрозуміє, що я нічого не вигадую.

Неймовірність цієї оповідки полягає зокрема в тому, що всі чинники, які призвели до розгрому славетного «Торпедо», не мали аніякого відношення до самого футбольного матчу. Таке твердження звучить дивно, але це щира правда… Словом, я краще почну розказувати, як усе було насправді, щоб ви самі змогли помаленьку розібратись у цій неприємній історії.

Тієї ночі, коли ми з Тьомиком ушивалися з Києва, рятуючись від працівників італійського посольства, київської міліції, невеликої зграйки футбольних фанів (загальною чисельністю 350 чоловік), чотирьох представників ФК «Торпедо» (Київ) та кількох найбільш затятих чиновників із Федерації футболу України, я подумки прокручував події останніх десяти днів, намагаючись з’ясувати для себе причини такого галасу. Після нетривалих роздумів мені вдалося виділити два епізоди, котрі й лягли в основу того, що преса цілком заслужено нарекла «найбезчеснішою, стидкою і безславною» поразкою в історії столичної команди.

Першим поштовхом до всіх наступних пригод став провал моєї афери з одноразовими окулярами для сонячних затемнень.

Сподіваюсь, ви пригадуєте, як на початку минулої осені (якщо точніше – першої суботи вересня) вся Україна готувалася спостерігати унікальне явище – повне сонячне затьмарення. Через те, що дана знаменна подія мала відбутися у світлу пору доби та ще й припадала на вихідний день, а також не в останню чергу завдяки ЗМІ, які ще за місяць до затемнення почали трубити про нього по всіх загальнонаціональних телеканалах, пересічні громадяни вельми зацікавились ідеєю поспостерігати все на власні очі. На центральних майданах великих міст облаштовували оглядові площадки, люди об’єднувались у гурти і розчищали дахи багатоповерхівок, готуючись простежити за зникненням світила. Проте ніхто чомусь не думав про те, що навіть під час затемнення більшу частину часу Сонце зберігає достатньо сильну яскравість, нещадно сліплячи всіх обсерваторів, котрі не мають спеціальних захисних скелець. Відтак у моїй макітрі зародилась геніальна ідея продавати простенькі картонні сонцезахисні окуляри прямо у натовпах, що слідкуватимуть за подією. Ретельний моніторинг ринку показав, що в одних лиш великих містах я зможу продати 240 000 паперових окулярів!

Не довго думаючи, я позичив у знайомих бандюків необхідну мені суму американських грошей (готівкою, на короткий час, але під скажені проценти), затим замовив у Китаї півконтейнера одноразових окулярів і найняв вісімдесят п’ять, як це модно нині казати, ритейлерів – молодих хлопців та дівчат – для розповсюдження товару в натовпах.

План був бездоганний. Кожні окуляри я оцінив у 10 гривень. А що таке 10 гривень, коли мова йде про подію вселенського масштабу, правда? Враховуючи, що собівартість одиниці продукції становила 89 копійок, я міг би непогано на цьому піднятися. Міг, але… весь прожект пішов коту під хвіст. І все через кляту погоду. В суботу, коли те чортове сонце затемнялося, над Україною цілий день цідив дощ, а хмари стояли такі, що в обіцяний час повного затьмарення на землі навіть не потемнішало…

Замість двохсот сорока тисяч, я продав аж сім штук. Та й ті зі знижкою… Класичний «epic fail», що там казати.

Після такого провалу за мною повсюди совались троє накачаних громил (довірені особи кредитора), безперестану нагадуючи, що їм потрібні: варіант а) – їхні двадцять чотири тисячі баксів, або ж – варіант б) – мої яйця. Першого у мене не було, а з другим я не мав анінайменшого бажання розлучатись. Втративши надію перепозичити у кого‑небудь зі знайомих таку велику суму, я звернувся по допомогу до рідного дядька Стьопи. Він уже сьомий рік працював механіком на заводі «Alfa Romeo» в Італії.

Дядя Стьопа, чесно кажучи, дуже крутий по натурі чоловік, а тому перед від’їздом я завбачливо не згадував про гроші. Спершу я просто повідомив родича, що збираюсь його навідати, а вже згодом, прибувши до містечка Портелло поблизу Мілана[1], виклав суть проблеми і попросив дядька здійснити стабілізаційне вливання в мою фінансову систему. Замість вливання дядя Стьопа ледь не дав мені в табло і сказав, що мене (цитую) «давно пора підвісити за одне місце, тож, якщо ті насильники вчинять наді мною розправу, він тільки порадіє, мовляв, це однозначно піде мені на користь». Я чемно подякував і поїхав назад до Мілана. У мене, знаєте, ніколи не клеїлося з кревними родичами.

Отака була перша причина.

Другою причиною всіх подальших негараздів став той клятий трансфер. Найгучніший трансфер літнього міжсезоння української Прем’єр‑ліги. Наш футбольний гранд «Торпедо» (Київ) придбав у міланського «Інтера» молодого нападника Реймандо Джуніперо. Боси київського клубу виклали за футболіста нечувану суму, яка відповідала річному бюджету обласного центру в Україні, однак усі були щасливі й задоволені. Ну воно й зрозуміло: хороший понт дорожче грошей.

Вперше в історії українського футболу гравець такого класу в’їжджав в Україну, а не виїжджав із неї. Ясне діло, про це писали всі ЗМІ, і фотографія усміхненого русявого Реймандо прикрашала шпальти різноманітних українських газет та журналів. Футболіст мав би отримувати безпрецедентну, як для України, зарплатню – 180 000 євро на місяць!

Ці епізоди дали початок двом вервечкам подій, котрі певний час розвивались незалежно одна від одної і, здавалося, були далекими від того, аби колись перетнутися. Одначе примхлива панянка Фортуна розпорядилась інакше. Абсолютно непов’язані між собою історії несподівано зустрілися і міцно переплелися. І сталося так, що перетнулися вони в салоні новенького «Airbus А320» компанії «Alitalia», котрий прямував з Риму до Києва. Саме цим літаком, витративши останні гроші, я повертався на Батьківщину. Саме цим літаком Реймандо Джуніперо та його агент вилітали в столицю України.

Щоправда, була ще й третя, причому, мабуть, найголовніша причина, без якої історія, що я збираюсь вам повідати, була б неможлива в принципі.

Я веду мову про разючу схожість між Реймандо Джуніперо та Тьомиком, моїм давнім напарником.

Річ у тім, що Реймандо походить з австрійсько‑хорватської сім’ї (попри те, що має італійський паспорт і від народження проживає у Мілані) і зовнішністю зовсім не скидається на типового італійця. Молодий нападник на вигляд худий, вилицюватий, має яскраво сині очі та довге русяве волосся, що трохи кучерявиться, і це… в точності відповідає моєму Тьомику. Звісно, хлопці є далекими від того, щоб називатись близнюками, однак із певної відстані їх можна легко сплутати. Я навіть не раз кепкував зі свого друзяки, турляючи йому під носа «його» свіженьку фотографію на шпальтах різноманітних спортивних видань. Після того, як інформація про перехід Джуніперо в «Торпедо» підтвердилася і про трансфер розтрубили в усіх ЗМІ, на мого напарника нерідко тицяли пальцями у метро. Через це я глузував із товариша ще більше. І дарма. Тоді я ще геть не кумекав, які вигоди й небачені перспективи обіцяє така рідкісна і просто неймовірна схожість.

Насправді ж я втямив, що доля підсунула мені, напевно, найкращий подарунок звідтоді, як я почав займатися бізнесом, лиш тоді, коли перші дві причини даної історії, які були описані вище, зіткнулись одна з одною в салоні літака, що прямував до Києва…

– Доброго вечора, пане! Будь ласка, ваш посадочний талон.

Я кивнув у відповідь на привітання і передав стюардесі корінець від квитка.

– Ваше місце – 14А. Трохи далі по салону. Ліворуч біля вікна.

Я ще раз мотнув головою і, кинувши останній погляд на сіру бетонно‑скляну будівлю Мальпензи[2], зайшов до салону. Мірне гудіння авіаційних двигунів, що прогрівалися перед зльотом, розбавлене торохкотінням сумок та саквояжів, які повільно, ніби неохоче, заповзали по конвеєру в черево авіалайнера, враз потьмяніло і зробилося майже нечутним. Парке і тепле повітря північної Італії заступила прохолодна, з пластиковим присмаком атмосфера пасажирського салону.

Протискуючись вперед до свого крісла я роздумував про те, що до України мені летіти зовсім не хочеться. Там мене чекають великі дядьки, які будуть сильно бити мені морду. Якби не закінчення терміну дії Шенгенської візи, я, мабуть, залишився б в Італії. Однак заїдатися з представниками посольств та міграційною службою, тим більше однієї з країн Євросоюзу, мені не хотілося.

Отак я собі сунувся поміж кріслами і вже майже дійшов до 14‑го ряду, коли це раптом прямо перед собою узрів Тьомика. Моя голова виявилась настільки перевантаженою всякими гіркими думами, що я ледь не крикнув «Тьомо, привіт!», але, на щастя, вчасно схаменувся. Тихий голос десь на денці свідомості підказував, що друзяки тут бути не може. Після секундного заціпеніння до мене врешті дійшло, що я бачу перед собою славетного Реймандо Джуніперо! Придивившись до нападника уважніше, я аж прицмокнув язиком: вживу схожість із Тьомиком кидалася в очі ще більше ніж на фотографіях.

Знаменитий футболіст займав крісло з номером 15А, якраз позаду за моїм місцем. Поряд із ним, на сидінні 15В, розкинувся дебелий чоловічок у дорогому костюмі, модельній шовковій сорочці з комірцем‑стійкою та масивним золотим браслетом на правому зап’ястку. Я здогадався, що це агент, який супроводжує форварда до України.

Італійці про щось стиха перемовлялися і не звернули на мене увагу.

Закинувши рюкзак у багажну полицю над головою, я важко опустився на своє крісло. Несподівана зустріч приголомшила мене і перемішала всі мислі, наче овочі в салаті «Олів’є». Я вперто силкувався повернути роздуми в попереднє русло, намагаючись виметикувати, що мені робити з боргом і куди тікати від кредиторів. Однак думки щоразу зіскакували на Реймандо Джуніперо, його агента, що більше скидався на мафіозі, і… і на Артема. В усьому цьому мислительному хаосі, що аж кипів у моїй макітрі, раз за разом немов блискавки проскакували два чітких міркування: перше – мені доконечно і якомога швидше потрібно віднайти двадцять чотири тисячі «зелених», і друге – Реймандо як дві краплі води схожий на мого Тьомика.

Ідеї та задумки різних афер замелькали перед моїми очима неначе кадри кінофільму, який прокручують на великій швидкості. Певна річ, жоден із цих планів не виглядав цілковито надійним та здійсненним, імовірність успішного завершення операції не дотягувала навіть до 30 %. Я сумнівався в тому, як почати діяти, з якого боку підійти до проблеми. І лиш в одному я був певен: я не можу дати їм піти просто так. Я повинен за будь‑яку ціну зупинити футболіста і його агента, не давши їм потрапити на торпедівську базу. А далі… далі життя щось підкаже.

Хвилин за десять посадка закінчилася, і стюардеси почали завчено переповідати про заходи безпеки на борту літака.

Небо стало чорним мов чорнило, коли «Airbus А320» пішов на зниження.

За дві години польоту я так і не зміг вимудрувати хоч якого‑небудь дієвого плану, що гарантовано позбавив би міланський футбольний десант мобільності на українській землі. Обміркувавши все спокійніше, я усвідомив, що моя задача насправді належить до найвищого, майже критичного рівня складності, адже для успішного втілення задуму в життя мені необхідно нейтралізувати Реймандо і його агента щонайменше на місяць. Причому зробити все так, щоб ніхто нічого не запідозрив!

Одначе у відчай я не впадав.

Відразу після посадки я нібито випадково наступив футболісту на клешню.

– Гей! Обережніше, сракоголовий! – визвірився на мене футболіст. – Ці ноги коштують дорожче, аніж уся твоя туполоба довбешка!

На щастя, я не настільки добре обізнаний з особливостями італійської, інакше, боюсь, я позбавив би нахабу мобільності в прямому розумінні.

– Перепрошую, друже! Я зовсім не хотів.

– У чому проблема? – агент вклинився поміж нами. – Реймандо, ти о’кей? Він на тебе напав? Я зараз викличу поліцію.

– Сеньйоре, не здіймайте галасу. Не треба ніякої поліції. Я лиш ненароком наступив на ногу вашого підопічного. Повірте, мені дуже незручно і я щиро прошу пробачення. Більше того, у якості компенсації я хотів би… е‑е‑е… ну‑у‑у… запросити вас обох на мою віллу на березі Дніпра… Так, так… А ввечері ми можемо покататися на моєму катері вздовж річки…

Насправді я безсоромно брехав. Звісно, у мене немає ні вілли, ні катера, але я мусив якось зачепитися за цих двох.

Коротун підступив упритул, практично впершись у мене животом. Потому він щось пирхнув і, взявши Реймандо під руку, повів його геть від мене.

– Можливо, завтра? Сеньйоре? – гукнув я услід. – Залиште свою адресу!

– Відчепись, слинтяй! – процідив агент англійською.

Зайшовши в автобус, що неспішно котився рульовими доріжками до новенького, але абсолютно безтолково збудованого терміналу «F», я дістав із кишені мобільний телефон і набрав номер «102».

– Алло, здрастуйте! Це міліція? – шепочу в трубку. – Я хочу зробити заяву. Щойно в Борисполі приземлився рейс РS312 з Мілану, на якому прилетіли два рецидивісти… Ре… що?.. Не редиски, а ре‑ци‑ди‑віс‑ти! Один кремезний такий, у світло‑коричневому діловому костюмі, інший – молодий пацан у спортивній куртці, синіх джинсах і білих кросівках. У них у сумці вісім кілограмів коксу… ну, кокаїну… Так, наркотиків… Ви що?! Я не можу назватися! Все, до побачення. Більше не можу говорити. Вживайте заходів…

Через півгодини, коли більшість пасажирів міланського рейсу пройшли паспортний контроль і терпляче чекали подачі багажу, до Реймандо та агента підійшло двоє митників і штук двадцять бійців «Беркута».

Я стояв коло конвеєра і крадькома спостерігав за тим, як розвиватиметься ситуація. Спецназівці спочатку перетрусили всі сумки італійців, потому, не звертаючи уваги на нестримне верещання, спротив і погрози плечистого агента, ледь не роздягли їх самих догола. Але, зрозуміло, бійці із загону спецпризначення нічого не знайшли. Наостанок у підозрюваних ще раз перевірили речі, після чого відпустили.

Розлючені й страшенно пом’яті італійці посунули до виходу з аеропорту. Агент не переставав нестримно проклинати Україну і її порядки. Реймандо похмуро мовчав, певно, жалкуючи про своє скороспішне рішення перейти до клубу зі Східної Європи. Я ж чортихнувся, закинув сумку на плече і помчав за ними.

На вулиці я заскочив у першу‑ліпшу машину, не домовляючись із таксистом про ціну.

– Шефе, жени за отією тачкою, – тицьнув пальцем на світло‑синій седан «Hyundai Sonata», куди щойно сіли Реймандо Джуніперо і його агент.

Водій, не дивлячись на мене, кивнув. Мотор загарчав, і машина попрямувала до виїзду зі стоянки, тримаючись на віддалі кількох метрів від таксі з італійськими гостями.

Я вистромив голову з вікна машини і зиркнув угору. Одне з Тьомикових вікон світилося. «Значить, друзяка вдома», – з полегшенням подумав я. Затим, не виходячи з автомобіля, я витяг із кишені мобілку і подзвонив до товариша.

– Альо, Максе, – сонно відгукнувся мій напарник. – Ти вже прилетів?

Я набрав у легені побільше повітря і якомога бадьорішим голосом затараторив:

– Так! Я вже тут! На рідній землі! Зі мною… стільки всього сталося. А ще я подумав, що нам потрібні свіжі ідеї, чувак! – я завше починав здалеку. – За останні місяці наш бізнес закостенів, друзяко, а мізки атрофувалися! Правду я кажу? Правду! Тільки подивись, до чого ми докотилися! Але я не покладав рук, чувак, – ні на мить! У мене тут така афера нарисувалася: ти в штани накладеш, коли почуєш!

– Де ти зараз? – перервав мене Тьомик.

– У тебе під будинком.

– Так давай завалюй. Розкажеш усе.

– Я… цеє… не можу…

– Чому?

– Мене таксист не пускає…

– Е‑е‑ем… А що він хоче?

– Триста п’ятдесят гривень.

– Так дай йо… – Тьомик затнувся на півслові, вловивши у чому проблема. – Скажи, хай почекає, я зараз винесу гроші.

Невдовзі мій друзяка вигулькнув із під’їзду, розрахувався з шофером і забрав мене всередину. За хвилину Тьомик впустив мене до квартири.

– Пиво в холодильнику. Якщо хочеш чаю, зроби собі сам.

Я з вдячністю кивнув і почовгав на кухню за пляшкою пива.

Коли я повернувся до кімнати, Тьомик, розвалившись на дивані, тримав на колінах ноутбук, лускав соняшникове насіння і дивився нову серію мультиків «Нарру Тгее Friends» завантажену на «YоuТub’i».

Я опустився на диван поряд із товаришем, відкоркував зубами пляшку і зробив кілька великих ковтків. А потім виклав усе прямо і відверто:

– Тьомо, дружище, ми можемо легко і швидко заколошматити непогані бабки, але мені потрібна твоя допомога. Цього разу все залізно, чувак!

Артем підозріло покосився на мене. Він із власного гіркого досвіду знав, до чого призводять 90 % моїх навіжених ідей, які належать до категорії «наколошматити бабки».

– Це безпечно? – гмикнув напарник.

– Абсолютно.

– Ти певен? Не так як минулого разу?

– Звісно, ні! Все буде пучком! Я гарантую.

– Тоді валяй – я тебе уважно слухаю, – Артем поставив мультик на паузу.

– Я летів в одному літаку з Реймандо Джуніперо! – випалив я.

Тьомик поморщився, згадуючи, звідки йому відоме це ім’я.

– Це нападник міланського «Інтера», – підказую. – Тобто колишній нападник. Цього сезону він перейшов до нашого «Торпедо».

– А‑а‑а… – протягнув мій друзяка. – Пригадую, пригадую… Трансфер століття.

Несподівано обличчя Артема витягнулось, а в очах зринула настороженість. Схоже, він пригадав ще дещо.

– Я тобі кілька разів показував того сопляка в газетах, – тим часом правив далі я. – Ви з ним схожі, як дві краплі води! Однаковісінькі. Я їхав за футболістом і його агентом всю дорогу з Борисполя. Вони спинились у «Hyatt’i».

– Максе, що ти задумав? – Тьомикова настороженість поступово переходила у фазу близьку до переляку, і це напрочуд явно проступало в його синіх очах.

Я відкинувся на спинку дивана. Ліву руку закинув за голову, а правою задумливо стукотів по коліну. Обдумував, як би то його краще і безболісніше продовжити розмову.

– Ти хоч знаєш, Тьомо, скільки грошей те австрійсько‑хорватське мавпенятко буде отримувати на рік? Ти навіть не здогадуєшся… Більш ніж два мільйони євро! А він же зовсім сопляк – на три роки молодший за тебе, друзяко. Все моє єство закипає, як тільки починаю про це думати. Сто вісімдесят тисяч євро на місяць! І це без преміальних! Уявляєш? Декому такої суми вистачило б на все життя…

– Максе, – голос мого друзяки напружено бринів, – кажи, що ти задумав!

– Я хочу поміняти вас місцями, – хутко пролопотів я.

– Що‑о?!! Ні!

– Усього лиш на місяць!

– Ні!!

– Ти ж колись хотів стати артистом. Я дарую тобі нагоду зіграти найкращого молодого футболіста Європи!

– Ні, ні і ще раз ні‑і‑і!!!

Я починав дратуватися:

– Та що з тобою таке, чувак? Мізки прокисли чи що? Продуй свої звивини, Тьомо! Перетруси стружку в голові! Тобі потрібно буде протриматись усього лиш тридцять днів, щоб отримати місячну платню. А це майже двісті кусків євро!

– Невже ти гадаєш, у клубі не здогадаються, що їм підсунули фальшивого Реймандо Джуніперо?

– Не сміши мене! Звісно, ніхто нічого не помітить. Спершу ти пройдеш усілякі медогляди, потім тобі, безперечно, нададуть певний час на акліматизацію та облаштування в Україні. В найгіршому випадку – інсценуй травму на тренуванні. Це ж усього лиш місяць, чувак! А тоді – ми станемо казково багатими! Якщо все піде по плану, нам потім цілий рік не доведеться нікого обманювати чи махлювати.

Тьомик насупився і замовк. Хлопець так сильно думи думав, що аж брови ворушилися. Зрештою він озвався:

– Добре, мій друже‑комбінаторе, а що ти скажеш на це: куди ти збираєшся дівати справжнього футболіста?! Та ще й на цілий місяць, га?

– Що за дурна звичка, перейматись усякими питаннями, які не входять у твою компетенцію? – форкнув я. – Джуніперо я беру на себе! Твоє діло: поїхати на торпедівську базу і протягом чотирьох тижнів «косити» під Реймандо. Все! Ти тільки подумай: відмінне харчування, режим, заняття на свіжому повітрі – ну чим не санаторій, бляха‑муха! Чого ти викаблучуєшся, чесне слово?

Тут я мушу на хвильку перерватися і зробити офіційну заяву.

Шановні читачі, а особливо – вболівальники ФК «Торпедо» (Київ)! Я з дитинства є палким шанувальником футболу в цілому і затятим фаном «Торпедо» зокрема. Визнаю, я намірявся поцупити гроші з казни свого улюбленого футбольного клубу і через це, повірте, почувався кепсько. Однак саме цим я збирався й обмежитись. Клянусь! Мої плани не йшли далі вилучення нещасних 180 тисяч євро із зарплатного фонду «Торпедо» (а це, погодьтеся, мізер для команди такого рівня!). Поклавши руку на серце, я присягаюся: якби я знав, у що виллється моя невинна оборудка з підміною Реймандо, якби я хоч на секунду зазирнув у майбутнє і побачив, якої непоправної шкоди буде завдано репутації клубу, якби якоїсь миті у мене сталось просвітління, і я усвідомив, що абсолютно безпечна афера виллється у свинство, яке в буквальному розумінні поставить на межу руйнації таку чудову команду, я власноручно задушив би Тьомика, а сам – віддався б на поталу своїм кредиторам. Зуб даю! Але, на жаль, я не провидець. Я навіть не здогадувався, що може статися, якщо запустити мого друзяку Тьомика на тренувальну базу «Торпедо».

Хвилин із п’ять ми з напарником нахмурено німували, час від часу кидаючи один на одного гнівні погляди. Тьомик вважав мою задумку абсолютно божевільною і не хотів у це вв’язуватись. Одначе сума прибутку була направду неймовірною. Рідко, ой як рідко вдається крутнути оборудку, чистий вихлоп із якої сягнув би 180 тисяч євро. Справжній джек‑пот!

– Що робимо з «доданою вартістю»? – глухо, наче із погреба буркнув мій колега. Так поміж себе ми називаємо прибуток від махінацій. Ну, по‑науковому.

– 60 на 40… 60 – мені.

– Чого це раптом?

– Тому що це моя ідея.

– Але не забувай, що саме мені її втілювати!

– Краще ти не забувай, що поки я не позбавлюсь Реймандо Джуніперо, втілювати тобі нема чого… Добре, як для тебе друже, я згоден на рівний розподіл – 50 на 50.

Тьомик рішуче захитав своєю кудлатою макітрою:

– 70 на 30, я забираю більшу частку.

– Ах ти ж бандит! Мерзотник! Хапуга! – від злості я аж ляснув долонею по дивану. – Нізащо!

Втім, трохи заспокоївшись, я висунув нову пропозицію.

– 40 на 60. Ти береш 60 %.

Тьомик миттю посміхнувся і, простягнувши мені руку, мовив:

– Згода! 40 на 60, і я нічого не хочу знати про те, як ти усуватимеш Реймандо.

Я хмикнув і неохоче потиснув його правицю.

Приблизно через двадцять годин я передзвонив Артему:

– Чувак, привіт!

– Здоров!

– Як ти?

– Та ніяк… Трохи хвилююся. А ти як?

– Спати хочеться, але я тримаюся, – я намагався говорити якомога бадьоріше, сподіваючись заразити своїм оптимізмом Тьомика. – Я владнав питання з Реймандо.

– Як?

– Не питай. Тобі зовсім не обов’язково про це знати. Краще хутчіш натягай на себе спортивний костюм, взувайся у кеди і дуй до мене. Я чекаю тебе на Софіївській площі навпроти готелю «Hyatt».

Через сорок хвилин Тьомик прибув на площу. Ми перейшли майдан і спинилися прямо біля входу до «Hyatt’y», велетенської темно‑синьої будівлі зі скла.

Я був одягнутий у тісний діловий костюм від «Вороніна» і для солідності прихопив із собою папку, нібито з діловими паперами. Тьомик, як і домовлялися, припхався у шортах та спортивній куртці.

– Ну і що ти придумав? – спитав мене Тьомик.

– Оскільки грошей на те, щоб зняти номер у цьому кошмарному стійлі у нас немає, – я кивнув у бік скляного гіганта за нашими спинами, – просто стоятимемо на вулиці перед входом.

– І що?

– І нічого, телепню. Нас скоро заберуть, і при цьому ніхто не запідозрить, що ми навіть не заходили всередину «Hyatt’y». Ми ніби щойно вийшли звідти, затямив?..

Я не помилився. Незабаром до готелю підкотив довжелезний седан «Мегcedes S555» і загальмував поряд із нами. З вікна висунувся одутлий рожевий писок із жмутками безбарвного пушку навколо вух та на тім’ячку.

– Хелоу, ґайз! – бризкаючи слиною, закричала мордочка із «Мерседеса». – Хав а ю? Бачу, ви вже чекаєте!

– Це – Міша Шимпанзюк, головний селекціонер клубу, – шепнув я на вухо Тьомику. Артем кивнув. – Прикидайся, що пам’ятаєш його. Він кілька разів зустрічався з Джуніперо в Італії.

Мій напарник вичавив із себе дурнувату усмішку і махнув до прибульця рукою.

– Хельоу! Хельоу! – закричав я, намагаючись імітувати італійський акцент… А серце нестримно стукотіло: я безумно переживав, щоб Міша, бува, не розпізнав у Тьомику підставу.

Однак селекціонер нічого не запідозрив, і я зітхнув із полегкістю. Окрім Шимпанзюка більше ніхто в ФК «Торпедо» не зустрічався з Реймандо Джуніперо особисто.

– Ви хто будете? – звернувся головний селекціонер до мене.

– Я є сеньйор Альфреде Паскуале, – відповідаю без запинки, – перший помічник агента, що представляє вашого нового футболіста. Сеньйор агент, на жаль, не зміг прибути особисто.

– О, радий познайомитися, сеньйоре Паскуале! Сідайте в машину, на базі вас уже чекають.

Перед тренувальним комплексом ФК «Торпедо» нашу трійцю зустрів пан Триндецький, спортивний директор клубу, високий поважний чоловік із легкими мазками сивини на скронях.

Триндецький спочатку провів для нас екскурсію, показавши базу, спортзали, футбольні майданчики, басейн та житлові корпуси. Потому він представив Тьомика тренеру та команді. Насамкінець спортивний директор запросив мене і Тьомика до себе в кабінет, де ми обговорили завершальні штрихи до контракту. Бесідували англійською, однак Тьомик за моєю порадою переважно мовчав, зрідка відповідаючи на питання короткими «Yes, sir» чи «No, sir» або ж просто киваючи макітрою. Я не хотів, щоб хтось розпізнав не «його» голос…

– Ну що ти про нього думаєш? – спитав Триндецький у Шимпанзюка, коли вони лишилися на самоті.

– Крутий чувак… Бачив, він навіть не хотів із нами розмовляти. Я вчора передивлявся його голи. Такі «банки» клепав, що аж страшно дивитися. Боюсь, він у нас довго не затримається. Переманять англійські гранди.

– Сплюнь. У нього контракт на три роки. Нікуди він не дінеться.

– Дай Боже… Але з виду хлопець вельми серйозний. Гадаю, не треба поспішати вводити його в команду. Оця пиха та гординя може трохи образити наших хлопців.

– Маєш рацію. Але в останньому я з тобою не згодний. Особисто я переконаний, що їм потрібно тренуватися разом. Щоб наші «буратіни» старалися і тягнулися за таким майстром.

– То що? Завтра випускаємо на тренування?

– Ну завтра, може, хай ще відлежиться. Післязавтра у нього повний медогляд. А тоді – хай буде по‑твоєму – запускай у загальну групу. Видуши з нього всі соки, нехай наш «золотий хлопчик» покаже, на що здатен!

Минуло три дні…

Я обережно постукав у двері кімнати, яку виділили Тьомику на базі ФК «Торпедо». Відлуння стукоту затихло, але зсередини не пробивалося ні звуку. Задля годиться я постукав ще раз, після чого обережно смикнув за ручку. Двері виявились відчиненими. Я зайшов усередину і роззирнувся.

Житлова кімната чимось нагадувала добротний номер тризіркового готелю, складаючись із невеликого передпокою з шафою для одягу, ванної кімнати з туалетом та великої спальні з ліжком, столом і телевізором. Крізь велике вікно прямо в опочивальню заглядало призахідне сонце. Однак першою річчю, що кинулась мені в очі, стала пара брудних футбольних бутсів, які валялись прямо біля входу. Трохи далі – якраз на порозі між передпокоєм та спальнею – я запримітив ноги Тьомика.

«Золотий хлопчик» українського футболу лежав на підлозі, тихцем стогнав і хрюкав. Хоча якщо говорити точніше, то задня частина Тьомика знаходилась на підлозі, а передня (руки і мученицька перекривлена мордяка) – спиралася на ліжко. У бідолахи не вистачило сил навіть доповзти до лежака і нормально влягтись на койку.

– Тьомо… – окликнув я.

Друзяка у відповідь знову застогнав. Я підійшов і опустився біля нього навприсядки.

– Ти живий?

– Піш‑ш‑шоф ти… – прохрипів Артем.

– Кгм… Що сталося?

– Я… я ще ніколи… так не… не… О, Господи… Вони так бігають… так бігають… Це просто кошмар якийсь… Я ледь не здох…

– Чувак, так далі не можна. Візьми себе в руки, а не то вони запідозрять, що з тобою щось не так.

– Пішов ти…

– Ну тоді інсценуй травму. Я ж тобі на самому початку радив.

– Максе… ще одне таке тренування… і я інсценую смерть.

Я зітхнув, а тоді допоміг Тьомику видертися на ліжко. Я більше не знав, що сказати.

– Кріпися, друже. Тримайся. Подумай про винагороду, яка чекає тебе попереду… – невиразно промимрив я і поплескав товариша по плечу.

– Пішов ти… зі своїм са… са… санаторієм, – виговорив Тьомик і відключився.

Я прикусив губу і завмер у задумі. До зарплати залишалось довгих 27 днів…

8 [3]

Після тижня інтенсивних тренувань Тьомика викликали на розмову з дирекцією клубу.

Помічники тренера вже просто не знали, що з ним робити. Під час розігріву італійський чудо‑форвард ставив підніжки одноклубникам, лигався і штовхався. Він тікав із п’ятнадцятикілометрового кросу і по півдня ховався в лісках за тренувальною базою. Під час командної роботи з м’ячем «легендарний» Реймандо падав додолу після першого ж доторку до шкіряної кулі, корчився у передсмертних муках і кричав, деморалізуючи решту команди.

Звісно, Триндецький передбачав, що пристосування міланської зірки до українських реалій проходитиме важкувато, але те, що відбувалось протягом останніх десяти днів, більше нагадувало диверсійно‑підривні дії, аніж акліматизацію в Україні і починало потрохи всім набридати. Крім того, не за горами були перші матчі групового турніру Ліги Європи. Відтак спортивний директор вирішив влаштувати очну зустріч, аби врешті‑решт розібратись у проблемах Реймандо.

На зустрічі, окрім Триндецького, зібралися Шимпанзюк і головний тренер команди. Тьомика посадили коло вікна з одного боку столу для переговорів. З іншого боку вмостились тренер і головні функціонери «Торпедо».

– Ну, привіт, юне обдарування, – холодно почав спортивний директор. Він говорив англійською, знаючи, що Джуніперо мусить його розуміти.

Мій напарник кивнув.

– Перед тим, як уживати якихось заходів, цебто, перед тим, як почати тебе дрючити, я все ж хочу почути, хлопче, що в тебе за проблеми?.. Тобі чимось не подобається атмосфера в команді? Хтось тебе ображає? Ти за домівкою скучаєш чи, може, тобі дівку захотілося? – Триндецький поступово, але неухильно підвищував голос, і під кінець він уже майже кричав. – Скажи мені, синку, що тобі муляє в задниці, бо я ще такого, як ти, за двадцять п’ять років роботи не бачив!!!

Несподівано в кишені головного селекціонера «Торпедо», що сидів праворуч від Триндецького, пілікнув мобільний. Спортивний директор кинув на свого колегу гнівний погляд, але згодом примирливо кивнув, дозволивши голомозому порозмовляти.

– Так… Так. Я вас слухаю, але в мене мало часу, я на зустрічі… – Шимпанзюк надовго замовк, а потім: – Кого знайшли?! – аж йойкнув селекціонер. Його очі в буквальному розумінні полізли на лоба, а нижня губа затряслася. – Якого Реймандо Джуніперо? Ви при своєму розумі? Хлопець сидить зі мною за одним столом.

Футбольний менеджер знову затих, дослухаючись до того, що йому говорять у трубку. А Тьомик тим часом відчував, як його нутрощі холонуть, а серце завмирає, немов вкриваючись тонким шаром криги.

Закінчивши розмову, селекціонер Міша виглядав вельми спантеличеним і навіть дещо наляканим. Він зітхнув, отупіло обглянув Тьомика, після чого нахилився до Триндецького і прошепотів на вухо кілька слів. Директор уважно вислухав Шимпанзюка і промурмотав:

– Це маячня. Цього не може бути…

Запала ніякова мовчанка. Триндецький чухав зморщеного лоба, водячи очима туди‑сюди, немов вирячкуватий гекон у джунглях. Затим він різко нахилився і, обпершись ліктями на стіл, підсунувся впритул до Тьомика. Хвилину вони розглядали один одного: директор Тьомика – насуплено, прискіпливо і підозріло, а Тьомик директора – з останніх сил стримуючи тремор у руках, удавано байдуже. Зрештою Триндецький розкрив рота, збираючись щось запитати, проте не встиг. Цього разу задеренчав його мобільний.

– Так, пане президенте… – відповів менеджер, притуливши апарат до вуха. – Він переді мною… Е‑е‑е, везуть? Кого везуть? Його везуть? Як… звідки везуть?.. Я не розумію. І що він там робив?.. Полов буряки?.. Я перепрошую, пане президенте, я вас правильно зрозумів: Реймандо Джуніперо просапував буряки в Кирилівці?.. Не лайтеся… Я теж радий, що його знайшли, хоча це якесь непорозуміння… Я не знаю, де ця Кирилівка, ніколи там не був, але цього просто не може бути!.. Хто з ним? Посол Італії?!! Я зрозумів, пане… Все владнаємо… Не переживайте, пане президенте, до приїзду посла проблему буде вирішено.

Коли спортивний директор розірвав зв’язок, його обличчя набуло крейдяного кольору, а лоб напружився так, що здавалося ще трохи і шкіра на ньому полопається.

– Щось мені це не подобається, хлопче, – спопеляючи Артема поглядом, прошипів він. Як і раніше, англійською.

– Мені, чесно кажучи, теж, – пролопотів Тьомик українською, від чого його співрозмовників ледь не хватонув параліч.

Мій друзяка не став дожидатись появи справжнього Реймандо. Заверещавши «Банза‑а‑ай!!!», він зірвався на ноги, перескакнув через стіл і вискочив із кабінету.

– Тримайте його! Ловіть шельму! – заричав Триндецький і метнувся навздогін.

Щоправда, Міша Шимпанзюк зорієнтувався в ситуації краще. Він не став переслідувати втікача. Тлустий функціонер схопився за трубку стаціонарного телефону, що стояв на столі, й миттю набрав номер служби безпеки спортивної бази.

– Говорить Шимпанзюк. Негайно заблокуйте всі зовнішні двері й анулюйте електронну перепустку, видану на ім’я Реймандо Джуніперо. Це терміново!.. Зроблено? Дякую. І ще – про кожного, хто намагатиметься залишити базу, мерщій повідомляйте мені…

…Промайнув ще один тиждень.

Тьомик безслідно зник. Таке з ним і раніше бувало, проте цього разу все було інакше, і я мав усі підстави хвилюватися. Причому дуже сильно хвилюватися, оскільки мій бідолашний цілий тиждень друзяка не виходив за межі тренувальної бази «Торпедо».

Востаннє я говорив із ним рівно сім днів тому, коли захеканий і наполоханий Артем подзвонив і повідомив, що його викрито, а на базу їде справжній Реймандо Джуніперо у супроводі італійського посла. Він також встиг сказати, що всі двері заблоковано і він не може вибратися з бази, після чого зв’язок розірвався. З того часу телефон залишався включеним, однак на мої дзвінки більше ніхто не відповідав…

Настала субота. Київське «Торпедо» приймало на своєму полі кіровоградських «Крилатих комбайнерів», команду, котра перший рік виступала у Вищий Лізі й на той момент займала передостаннє місце у турнірній таблиці чемпіонату. Від матчу не очікували жодних несподіванок – торпедівці мали впевнено перемогти. Більше того, після прикрої поразки від молдавського «Трабзонспора» у відбірковому етапі Ліги Чемпіонів краща команда України повинна була вигравати, аби реабілітуватися перед уболівальниками. Мене не цікавив сам матч, однак я все ж увімкнув телевізор, сподіваючись, якщо не побачити свого напарника, то принаймні віднайти хоч якусь зачіпку, де його можна шукати.

Уже на перших хвилинах трансляції я помітив Реймандо Джуніперо – справжнього Реймандо, – який ділив лаву запасних із кількома іншими футболістами. У мене не було жодних сумнівів, що на лаві саме італієць. А значить… значить, Тьомика більше нема. У моїй голові одна за одною виринали кошмарні картинки, як тіло мого безталанного напарника ріжуть на шматки і пакують у чорні пакети для сміття, аби замести сліди і залагодити скандал із послом Італії. А що іще я міг подумати, якщо справжній Джуніперо сидів на полі, а мій товариш уже тиждень не озивався з торпедівської бази? А може, вони його там катують?..

Розмірковуючи отак про нещасливу долю свого товариша, я не відразу втямив, що на полі відбувається щось несусвітнє. Станом на середину першого тайму «Крилаті комбайнери», команда, котра від одного імені свого грізного суперника мала б усім колективом накласти в шорти, вже вела в рахунку 0:3! При цьому продовжувала тиснути на ворота «Торпедо». Я пролупив баньки і став уважніше слідкувати за подіями на полі.

Поволі я ухопив, що виною всьому Кузьо Дерипаща – молодий голкіпер киян. В окремих епізодах воротар абсолютно не контролював м’яча. Подекуди він грав більш‑менш нормально, зате іноді поводився немов п’яний. Всі м’ячі, що залетіли в сітку торпедівських воріт протягом перших тридцяти хвилин, потрапляли туди не завдяки майстерності нападників «Крилатих комбайнерів», а виключно через те, що Дерипаща просто не міг втримати шкіряну кулю в руках. На 35 хвилині тренер вирішив замінити Кузю, однак запасний страж воріт повівся ще більш дивно і неадекватно. Замість того, щоб вийти на заміну, він раптово почав битися, після чого втік у роздягальню. Третій голкіпер на той момент заліковував травму стопи і не був заявлений на цей матч. Таким чином столичній команді довелося продовжити гру з Кузею на брамі.

У другому таймі я забув навіть про Тьомика. Голи посипались у ворота «Торпедо», неначе спілі горіхи з дерева. Захисники чемпіона України, второпавши, що воротар сьогодні, м’яко кажучи, не в гуморі, розгубилися. Їхні дії розладналися, перетворивши оборонні редути «Торпедо» на прохідний двір. Більше того, за відсутності травмованого плеймейкера Дерев’янко столичні футболісти абсолютно нічого не могли створити біля воріт суперника. Атака, як то кажуть, не йшла. «Торпедо» конало. Не допомагало ні ображене й грізне гудіння стадіону, ні істеричні й заливисті крики головного тренера.

Щоправда, коли «комбайнери» відвісили торпедівцям четвертий сухий м’яч, тренер заспокоївся і почав методично зважувати місця свого подальшого працевлаштування. Після п’ятого влучного удару стадіон заходився наспівувати мелодію похоронного маршу. Це навело тренера на думку про те, що роботу доведеться шукати за кордоном, а Кузю Дерипащу примусило замислитися над заповітом. Після того, як на табло засвітилося «0:6», всі, хто мав хоч яке‑небудь відношення до ФК «Торпедо», починаючи з прибиральниці на тренувальній базі й закінчуючи президентом клубу, думали лиш про одне: Господи, зроби так, щоб цей кошмар швидше закінчився.

Матч завершився з розгромним рахунком «1:7».

Кузьо плакав, ховаючись від уболівальників за спинами спецназу. Джуніперо подзвонив своєму агенту і сказав: «До сраки все, я хочу назад до „Інтера“». Президента клубу повезли в лікарню з підозрою на інсульт.

Такої ганьби найкращий український клуб не знав від самого заснування…

– Де ти був увесь цей час? – пройшло, мабуть, секунд із тридцять, перш ніж я зміг вичавити з себе ці слова.

Переді мною сидів Тьомик, а поряд нього якийсь миршавий, але строгий на вигляд чоловічок зі зморщеним лицем, кучерявим волоссям середньої довжини та тонкими дротяними окулярами. Мене дивував не стільки факт присутності напарника у моїй квартирі (Тьомик віддавна має свій ключ), скільки сама присутність Тьомика – живого й неушкодженого – та ще й у компанії дивного чоловіка, який скидався не то на вимогливого університетського професора, не то на хірурга.

Але не тільки це викликало моє заціпеніння. Гості вмостились посеред кімнати на табуретках і… рахували гроші. Перед собою вони поставили емальований тазик, в якому лежала ціла купа хрумких пахучих купюр. Причому не гривень і не доларів, а євро! Банкноти ретельно розрівнювались і сортувались у три різні купки. Наметаним оком афериста я миттю зауважив, що між собою Тьомик та кудлатий коротун ділять гроші порівну, однак потому мій друзяка розділяє свою купку у співвідношенні 60/40. Цебто увесь банк розбивається за схемою 50–30–20.

– На базі «Торпедо», – зрештою незворушно відповів напарник.

– На базі «Торпедо»?! Я думав, тебе викрили.

– Ну, знайшлись добрі люди, які мене прихистили… прямо на базі… – загадково пробубонів Тьомик.

За спиною мого друзяки працював телевізор.

– Чувак, а звідки такі гроші? – зовсім тихо, наче страхаючись власного голосу питаю у товариша.

– З тоталізатора.

– Якого ще тоталізатора? Ти що геть дубу дався? Невже ти повівся на цей лохотрон?

– Лохотрон, Максе, це твоя афера з підміною Реймандо. А це – відмінно спланована операція. Гроші, які ти бачиш перед собою, – найкраще тому підтвердження. Ти ж сам казав, що нам потрібні нові ідеї.

Спливло кілька хвилин. Я все ще мовчки спостерігав, як незнайомий коротун з Артемом перераховують і розпаюють гроші. Зрештою Тьомик змилувався і менторським тоном розтлумачив:

– Я поставив три з половиною тисячі євро на перемогу з розгромним рахунком «Крилатих комбайнерів» над київським «Торпедо». Я вірив, що столичний гранд продує з різницею більше ніж у 5 м’ячів. І, як бачиш, не прогадав. Коефіцієнт був 27,5 до 1. Круто, ге? – підморгнув мені мій друзяка.

Я не вірив тому, що чую. Тьомик на відміну від мене ніколи не був улюбленцем долі. Швидше навпаки. Незважаючи на талант та які‑не‑які шулерські здібності, ба навіть попри мій багаторічний вишкіл Артем ніколи не доводив до пуття жодної серйозної справи. Хай як це банально звучить, але хлопцю просто не щастило. Щоразу в найбільш відповідальний момент Фортуна поверталась до мого напарника задницею і голосно пукала, безповоротно псуючи всі його тактичні напрацювання. А тому останнє, у що я міг повірити, – це те, що мій друзяка ось так просто, ні сіло ні впало, виграв кількадесят тисяч євро у спортивному тоталізаторі.

– По‑моєму, колего, – звертаюсь до напарника, – ти припудрюєш мені мізки. Не хочеш розповісти всю правду?

– Максе, можеш мені не вірити, але все так і було. Ось тут усі документи.

Тьомик видобув із кишені кілька папірців і кинув їх на стіл. То були квитанції, що підтверджували зроблені ставки та отримання грошей після виграшу.

«Хай так, – подумав я, – але це точно ще не вся історія».

По телевізору саме показували передачу, в якій розповідалося про вчорашній матч, що вже встиг стати легендою. Журналіст брав інтерв’ю у Кузі Дерипащі, запитуючи, що все ж таки скоїлося. Кузьо розводив руками, зітхав і, схлипуючи, бубнів: «Я не знаю. У мене голова трохи крутилася. Іноді руки не слухалися, німіли. Згодом попускало… А потім бралося знову… Не знаю, може, з’їв щось не те».

Зненацька до мене дійшло…

– І що це було? – грізно питаю.

– Тобто? – звів очі Артем.

– Що трапилося з голкіпером?

– Яким голкіпером? – продовжував клеїти дурня мій напарник.

– З Кузею, трясця його матері, Дерипащею!

– Максе, – Тьомик аж світився чесністю, наче пописько на Пасху, – я не розумію про що ти говориш.

У цей момент курдупель на хвильку відірвався, припинивши рахувати гроші. Він завченим рухом поправив окуляри і пробубнів:

– Рhenobarbitalum.

Спершу я подумав, що той недомірок обклав мене якоюсь страшною заморською лайкою, а тому, зрозуміло, образився.

– Як ти мене обізвав? – вишкіряюсь до незнайомця.

– Я нікого не обзивав, шановний. Я лиш розтлумачив, що то був Рhenobarbitalum, п’ять‑етил‑п’ять‑фенилбарбітурова кислота.

Смикаючи від роздратування бровами, я переводив погляд із Тьомика на незнайомця.

– Ви знущаєтесь з мене, так? – починаю закипати.

– Ні, – тим самим незворушним голосом повторив коротун.

– Тоді поясність усе без матюків.

Артем швидко замотав головою, показуючи, що не бажає продовження цієї розмови. Одначе підозрілий тип його проігнорував. Сфокусувавши очі акурат у мене на переніссі, він проказав, неначе робот ледь‑ледь ворушачи губами:

– У воротаря була вестибулярна атаксія[4]через передозування фенобарбіталом[5].

Природно, я нічого не зрозумів. Різко скрутивши голову, пильно подивився на Тьомика, а тоді тицьнув пальцем на недоростка і прошипів:

– Чувак, я його зараз вдарю.

– Максе, прошу тебе, давай без спецефектів! – Артем замахав руками. – Не треба нікого лупити!

– Цей розумака вже майже довів мене до стану афекції!

– Певно, ви мали на увазі, що дійшли до стану афекту? – безбарвним голосом радіокоментатора поправив мене коротун.

Я відчув, як лице поволі наливається кров’ю. Тьомик поспішив втрутитися.

– О’кей! О’кей! Я зараз усе поясню! Це означає, що у воротаря були проблеми з координацією рухів. Кузю вело, крутило й теліпало.

– А другий «кіпер»? – не відставав я. – Що з ним?

Артем зітхнув і потупив оченята.

– Діарея, – прогугнив замість нього незнайомець, не відриваючись від грошей.

– Це понос? – уточнив я, геть заплутавшись у наукових термінах.

– Дуже сильний понос, – видихнув Тьомик.

У цей час на задньому плані ведучий футбольного огляду розповідав: «Другого воротаря під час перерви спробували витягти з туалету, але тренерський штаб потерпів поразку і змушений був відступити. Голкіпер заявив, що без унітазу на поле не вийде».

Я весь затремтів, ледь стримуючись, аби не дати Тьомику в морду.

– Ти варвар, Тьомо… – захрипів я. – Ти справжня ескімоська задниця. Як ти міг? Це ж «Торпедо»! Національна гордість країни… За нього наші діди вболівали… Ти сраний поц, чувак! І я кажу тобі це прямо в писок, не соромлячись! Як у тебе тільки рука піднялася?

Я відчував, як гнів заливає все моє єство, і вже готовий був нам’яти напарнику вуха, коли Тьомик обірвав мене:

– Максе, агов! Тобі що, не потрібні гроші?

Я заглух на півслові. Чорт забирай, за всім цим довколафутбольним неподобством я забув про свій борг! Якийсь час я сопів і хмурився, а тоді зрештою запитав:

– Цеє… скільки там?

– Якраз достатньо для того, щоб ти залатав дірки у своєму бюджеті.

Хвилин п’ять я мовчки спостерігав за тим, як Тьомик із коротуном завершують розбирати гроші з тазика. Несподівано шпарка здогадка кулею прошила мій мозок. Що це за карлик, і з якого це дива він відгрібає собі наші гроші? Мої гроші врешті‑решт! Я, знаєте, дуже не люблю, коли хтось привласнює мій капітал.

– Слухай, Тьомо, а це взагалі хто такий? І чому ти віддаєш цьому куцану половину наших бабок?

Куцан знову кинув рахувати купюри і втупився в мене спокійним поглядом.

– Ой, Максе, пардон! Зовсім забув вас познайомити, – спохватився напарник. – Док, потисніть руку Максиму, моєму колезі та компаньйону!.. Максе, – Артем, звівши брову, подивився на мене і театральним жестом вказав долонею на курдупеля, – маю честь представити тобі Леопольда Борисовича, головного лікаря ФК «Торпедо» (Київ)!

14–17, 31 січня, 22 лютого – 6 березня 2011 // Оаза Дахла, Каїр (Єгипет); Київ (Україна)

---

Дата добавления: 2015-09-06