Так роблять усі переможці

Повільно і широко пливла весна. У порожній актовій залі N‑ського університету за сценою дівчата ув’язнювали свої не такі великі, як хотілось би, але надзвичайно пружні бюсти у вузькі нарядні сукні. Заступниця декана з виховної роботи збиралася розпочинати репетицію. Адже за якісь півтора тижні мало відбутися свято – День філологічного факультету. Під стелею крутились у ніжних протягах прикріплені до світильників кораблики, які, певно, мали б символізувати безмежність морів філології.

Студентка Аліна на одному зі святкових перфоменсів повинна була зіграти роль циганської ворожки. У відповідному костюмі, котрий доволі дивно поєднувався з світлим кучерявим волоссям, але все одно робив її якоюсь чарівною та повітряною, наче безе, Аліну вже встигли побачити двоє університетських прихильників – викладач Сергій Іванович Леоненко та студент із паралельної групи Ярослав Бик. Чесно кажучи, вони обидва не давали їй проходу, використовували будь‑яку нагоду, щоб покласти біля неї руку на трохи нерівне поруччя сходів і щось довго говорити.

Подружки казали:

– Ой, а мені той Бик нічо…

– Глянь, які в Сергія Івановича руки!

– Аліно, тільки не виходь заміж, поки університет не закінчиш!

– Усі вони однакові!

– А що, правда Бик у футбольній команді грає? Він тобі розказував?

– Слухай, я би на твоєму місці…

Обидва кавалери ключові сподівання покладали на День філологічного факультету. Обидва розраховували на те, що їхній шарм дістане стратегічну підтримку алкоголю. І якщо Ярослав упевнено, ще за кілька тижнів наперед, чітко повідомив Аліну, що неодмінно пригостить її на святі, то Сергій Іванович дивився на це діло з іронічною посмішкою перевіреного морського вовка (хоча насправді Леоненку ледь виповнилося тридцять), нікуди не поспішав та обмежився лише тим, що уточнив, чи буде Аліна на урочистостях.

Сьогодні ж, поки дівчата репетирували в актовій залі, невідомі люди поприносили до деканату всілякі сумки загадкового вмісту. Розвернулись і пішли, як і всі інші відвідувачі цього крила N‑ського університету, змушуючи тихенько скрикувати кожну паркетинку підлоги. Леоненко, що стояв неподалік деканату, провів їх поглядом і хотів уже був піти геть, проте наткнувся на секретарку.

– Сергію Івановичу! А чого це ви не на кафедрі?

– У мене зараз пари нема!

– А то я вам дзвоню. Слухайте, сьогодні о третій п’ятнадцять у декана зустріч викладачів із приводу підготовки до Дня факультету, тому приходьте обов’язково!

– Хм, добре…

І викладач пішов розглядати краєвиди у вікнах неподалік безсердечної фортеці бухгалтерії.

О третій шістнадцять він був у декана. Той зустрів його дисциплінуючим недобрим поглядом та піднятою лівою бровою. А коли Леоненко всівся, продовжив перервану промову.

– Так от, друзі, повторю ще раз. Як ви знаєте, в нашій країні цьогоріч відбудеться Чемпіонат Європи з футболу. І от ми на засіданні, спільно з ректоратом та зі студентським самоуправлінням, вирішили присвятити наше майбутнє свято, День філологічного факультету, цій події і взагалі футболові, спорту мільйонів.

Сказавши це, декан швидко обмацав присутніх поглядом. Тільки під час цього мацання Леоненко зрозумів, що на нараді були присутні лише викладачі чоловічої статі.

– Ви, мабуть, бачили сумки, які нам сьогодні принесли в деканат. Щоб ви знали, у них – футбольні форми, кеди та м’ячі. Отак, шановні викладачі! Вам, – він знову провів важким поглядом по викладацьких обличчях, – доведеться грати у футбол!

– А з ким? – спитав хтось.

– Зі студентами! Буде дві команди – викладачів і студентів. Більше того, ми зі студентським парламентом вирішили, що в матчі має бути інтрига. Не просто беззуба товариська гра, ні! Результат матчу визначить одну важливу річ. А саме – як складатимуть студенти наступну сесію: за гроші чи за знання. Розумієте? Розумієте, скільки на вас відповідальності? Час на тренування ще є, і я вам раджу тренуватися якнайретельніше! Від успішності вашої гри залежатиме наше з вами фінансове становище напередодні літа, напередодні відпусток. Ну, а я – я буду вашим почесним тренером. Тренером безпосереднім буде викладач фізкультури Василь Петрович Місюра. Не хвилюйтеся, він викладач спецгрупи, тому не замучить вас бігом чи віджиманнями.

Сергій Леоненко довго обмірковував новину. Кілька днів невидющими очима він спостерігав, як факультет раптом почав прикрашатися футбольною атрибутикою: афіші з рекламою матчу, шалики з написом «Філфак» на шиях лаборанток, чашки з портретами зірок світового футболу на кафедрах, м’ячі, що їх набивали студенти в коридорах під час перерви… Нарешті, коли йому сказали назавтра прийти на тренування, Сергій Іванович пішов до декана.

– Ви розумієте, я не можу грати!

– Чому?

– Ну, я не вмію грати в футбол! Я ніколи в нього не грав, тільки в зовсім ранньому дитинстві, і то нічого не виходило!

– От бачите, значить, якийсь досвід у вас є, видатні футболісти і не з таких виростали. Тим більше у вас таке прізвище й ім’я! Ви пам’ятаєте, як чудово грав у дев’яності роки в київському «Динамо» ваш тезко Леоненко? Тільки він потім пивом, кажуть, захопився, погладшав, і з футболом усе наперекосяк пішло, дивіться, не повторіть його помилку!

– Я ж кажу, що взагалі не вмію грати! Зіпсую весь матч! Давайте краще я щось інше робитиму. Не знаю, стінгазету, наприклад, або на сайт факультету репортаж напишу, або медичну допомогу пораненим надаватиму?

– Яким пораненим, Сергій Іванович, ви що? Ідіть і тренуйтеся, я вам не дозволяю дезертирувати! Грайте і вигравайте! Або – не розраховуйте на подовження контракту після відпустки. Я й не таких у баранячий ріг скручував!

Леоненко повільно вертався додому. Особливо повільно. Навіть дерева і будинки рідного району рухалися йому назустріч особливо повільно, ніби каток, що вкладає асфальт. Так повільно, що каріатиди або анголики на окремих будівлях мали час щось кинути в задуманого викладача чи плюнути в нього. Але Сергій Іванович їх не помічав.

– Якби ж то, якби ж то, якби ж то! – почув би від нього той, хто вміє читати чужі думки.

Це невдатний футболіст боровся з таємною спокусою. Таємниця полягала в тому, що насправді Сергій Іванович Леоненко не любив і не хотів викладати. Він ненавидів стіни N‑ського університету, зневажав колег і вихованців, мріяв здихатися колись усіх цих лекцій, практичних, модулів. І ось декан сьогодні показав йому таку заманливу перспективу! Не піти на матч – і бути звільненим з осоружної праці! Як чудово! Це ж справжній блискучий айсберг мрії! Це політ ластівки з гори над водою величезної синьої річки! Це…

Але, по‑перше, де тоді працювати? А по друге – мама. Леоненко уявив, як суворо й винищувально мама подивиться на нього, якщо він бодай натякне на звільнення. Як вона видасть громоподібний крик: «Та чорт забирай!». Як вона триматиме батон у лівій руці й битиме ним об праву, наче бітою. Як вона, врешті, зневажливо скаже:

– Іди краще їж!

Тоді викладач опустив носа і несподівано швидко пішов додому, обтрушуючи з ніг небажання працювати, щоб не бути на ньому впійманим.

Перше тренування команди викладачів філологічного факультету почалося в суботу вранці. І найбільше радості воно принесло самому тренеру – фізруку Місюрі. Адже протягом цілого тренування він не міг ні на мить припинити сміятися зі своїх підопічних. Підтоптані викладачі ледь тягли ноги благеньким полем університетського спорткомплексу, паси приймали через раз, а сентиментальний воротар, гігант і знавець неоромантизму, просто падав назустріч м’ячу, як величезна фанерна стінка.

Леоненко був серед найбезнадійніших. Ноги його заболіли після перших же вправ, бігання і маневрування. Коли він намагався обвести когось, м’яч не слухався – і різко тікав убік ображеним їжаком. Коли намагався забити гол сентиментальному воротареві, м’яч поводився як некерована летюча тарілка, тож голкіпер мав рідкісну нагоду реабілітуватися. Тренер‑фізрук веселився, повільно лущив зубами чорне насіння, швидко виймав чутливим язиком із чорних половинок шкаралупи білу серединку та відправляв її у міцний до залізності стравохід.

– Да‑а‑а‑а… – підсумував Місюра тренування. І призначив змученим викладачам побачення через день. Але друге тренування тезко київського футболіста проігнорував.

Теплий кавовий вечір розливався над землею і кидав на неї чомусь бузкову тінь. Так само бузковим було обличчя Місюри, розташоване чітко напроти трохи спантеличеного жовтого лиця Ярослава Бика. Місюра говорив прихильно і майже по‑батьківськи.

– Так ти, Ярослав, я так розумію, найкращий у команді?

– Капітан. Але вони більшість грати взагалі не вміють.

– Ти би прийшов до нас на тренування, то так би вже не казав, – хрипко засміявся Місюра. – Думаю, що ти міг би завести команду на перемогу. Але от сам подумай. Я тобі так говорю, тому що я тебе люблю. А чому я тебе люблю?

– Не знаю…

– Тому що ти серед твоїх товаришів на людину схожий! Але це ж у фізкультурі! А в інших предметах? Я дізнавався! Ти ж на трійки ледь витягуєш, і то за бабки, хіба ні?

– Ну, по‑всякому в мене буває, чого це ви так?

– Та того що! Оце ви переможете, і сесію вам дадуть скласти безкоштовно, по знаннях, а це значить, що ти її взагалі можеш не пройти, розумієш?

– Не зовсім.

– Усе ти розумієш! Отримаєш двійки та вилетиш з університету. Хіба це добре? Тому краще буде, щоб ви трохи поступилися викладачам, а потім спокійнесенько заплатили за сесію, як завжди було, або десь пляхан комусь поставили, ну ти розумієш. А то ще декана засмутите. А так – і премію невеличку потім отримаєш. Тепер зрозуміло?

– Здається, – замислено відповів Бик. Він дивився собі під ноги і думав, як же йому вчинити.

На День філологічного факультету футбольні пристрасті сягнули апогею. Зранку на майданчику біля університету святково вбрані в уже знайомі нам тугі сукні студентки активно дуділи, роздавали шалики, хтось навіть бив у барабан. Коридорами висіли розтяжки (стрічки) «Перший в історії антикорупційний матч», «Fair play» та «Назустріч Євро‑2012». Декан давав інтерв’ю журналістам і розповідав про угоду між факультетом і студентським парламентом із приводу умов матчу.

Ще не вбраний у ганебну для себе форму, а поки що просто викладач, Сергій Леоненко підійшов до циганки‑ворожки, котрою насправді була Аліна. Вона всміхнулася.

– Ну як, Аліно, справи?

– Святкуємо!

– Чудово! Я думаю, після свята зустрінемось у парку? Нічне місто чекає на красунь філфаку! Правда?

– Ха‑ха‑ха, а ви, Сергію Івановичу, не втомитеся після матчу?

– Подумаєш, матч!

– Ага, ви спочатку виграйте в наших студентів! У них капітан Ярослав! Чи переграєте його, а?

І швидко зникла від Леоненка, побігши комусь «ворожити».

Нехороше роздратування наповнило Сергія Івановича, як піна невдало налитий келих пива, при думці про капітана Бика. Теж мені капітан Бик! Справжня бикота! Сергію Івановичу було б відверто прикро, якби Аліна провела цей вечір не з ним, а з Биком. Тим більше не сподобались її слова «Чи переграєте його?» Це ж виходить, що переграти команду студентів у них майже немає шансу, особливо немає шансу проявити себе йому, Леоненкові, а значить, Аліна піде не з ним, а з Биком. Увесь хороший настрій випарувався, як гель із недоголеної щетини.

На спорткомплексі гучно грала музика. Команди нерівними рядами виходили на поле. Епізодична трава поблискувала на сонці. Місюра сидів у святковому спортивному костюмі. Декан усміхався і час від часу підводився та махав присутнім на трибунах руками. Він був у доброму гуморі після концерту, аперитивного фуршету та розмов із нарядними студентками.

Музика стихла, пролунав свисток, гравці стали прилаштовуватись і звикати одне до одного, потроху переходячи від тупцяння на середині поля до перших грубих, але по суті несміливих атак. Тоді декан вирішив, що можна було би ввімкнути назад музику. Різкий звук злякав команду викладачів. Завдяки цьому студенти швидко провели атаку – і відмінник Петров, пам’ятаючи про те, що матч – домовлений, вистрілив чітко в обличчя викладацькому голкіперу. Але той перечепився однією ногою за другу, впав, і м’яч безперешкодно влетів у ворота, відкривши рахунок. Бик тихо про себе вилаявся: тепер доведеться пропускати преподів до воріт, ледь не під руки їх вести до штрафного майданчика.

Удовольнивши свої амбіції першим голом, студенти збавили оберти. Але викладачі все одно ніяк не могли забити гол. Одного разу випало вдарити в бік воріт і Леоненку: м’яч негайно образився на нього та пішов кудись на трибуни. «Добре, що в декана не влучив», – подумав Сергій.

Нарешті один із захисників непомітно для судді навмисне впав і відкрив викладацьким нападникам шлях до воріт. Цього разу старша команда не схибила. Рахунок 1:1 спричинив незадоволене виття на трибунах. А гра поступово затихала й остаточно заснула під кінець тайму. Ледь не заснув і суддя. Він навіть забув просвистіти перерву, тож Леоненко мучився зайві сім хвилин.

У роздягалці він довго‑довго віддихувався. Потім умивався. Нарешті вийшов назовні слідом за товаришами по нещастю. Команди готувалися розпочати другий тайм. Раптом з трибун залунав гучний, але самотній крик:

– Філ‑фак! Філ‑фак!

Це кричала й підстрибувала Аліна, а в руках у неї був саморобний плакат із написом «Feel fuck». Суворий нетверезий погляд декана швидко її заспокоїв, але вона вже зробила свою справу. Наче героїня міфологічної давнини, Аліна привернула увагу двох суперників. І двоє спокійних псевдо‑футболістів, учасників непрофесійного домовленого матчу, раптом перетворилися на запеклих і щирих ворогів, котрим не було вже потрібно нічого, крім перемоги. Це були двоє дивовижних лицарів: один – замучений викладач з обвислим ще не дуже великим черевцем та в незграбних кедах, другий – змоклий гопник з кадиком, що смикався, як око півня. У гру повернулися пристрасті й інтрига.

Бик негайно ломанувся (кинувся) в атаку, але його ніхто не підтримав, а Леоненко з гієнним гарчанням кинувся навперейми. Проте не догнав, а впав і повалив за собою суддю, чим дуже потішив глядачів. На Бику клишоного повисли кілька захисників, тож його удар поцілив у штангу. Решта студентів не могли зрозуміти, що найшло на капітана, – було ж узгоджено, що трохи побігати та з гідністю програти. А тепер гідності побільшало, але шансів на програш поменшало. То що – плакала їхня премія і спокійна сесія?

Нарешті зусилля Бика дали результат: воротар упав в один кут воріт, м’яч – у другий. Трибуни сприйняли рахунок 2:1 відверто схвально. Тоді кілька студентських захисників знову дозволили викладачам безперешкодно пройти до їхнього штрафного майданчика. Але в смак гри ввійшов уже їхній воротар і відбив удар. Злий Леоненко гасав полем, піт заливав йому очі, він мало що бачив, але всіх штовхав і намагався забуцати куди‑небудь м’яч. Він навіть не помітив, хто з його «одноклубників» зумів‑таки заколупати гол. Проте побіг, насунувши на голову майку, так, ніби це зробив він сам, чим знову насмішив трибуни. Поступово Сергій Леоненко ставав улюбленцем публіки, віддалено наближаючись до свого зоряного тезка.

Отже, знову нічия, як сказав би коментатор, якби в цього матчу він був. Двоє претендентів на серце Аліни, яке билося під пружною груддю, обтягнутою вже не циганською сукнею, а зеленою футболкою з намальованим дирижаблем, носилися полем і час від часу поглядали на свою даму, що аж закашлювалася від сміху.

Якось так сталося, доля всміхнулась, а ворожі захисники розступилися, що Леоненкові вдалося самому завести м’яч на небезпечну відстань до воріт. Важко сказати, щоб він іще міг думати, але інстинктивно боявся вдарити, бо передчував, що не влучить. Скоріш за все не влучить навіть по м’ячу. Навколо Леоненка утворилося невеличке звалище кількох гравців, які заважали одне одному, і це звалище потроху наближалося все ближче до воріт. Голкіпер студентів то хотів підбігти й вихопити м’яча, то відбігав про всяк випадок назад. Нарешті він наважився й стрибнув під ноги футболістам, але помилився й не дістав м’яча, котрий знов опинився в Леоненка, за кілька метрів від воріт, хоча той геть не уявляв, що з ним робити. На порятунок кинувся оскаженілий Бик – закоханий спортсмен у ньому остаточно переміг студента‑корупціонера. Але через злість він не розрахував сили і добряче штовхнув Сергія Івановича. Як наслідок, той упав разом з м’ячем просто у ворота. І став героєм матчу, котрий так і закінчився з рахунком 2:3 на користь викладачів.

Леоненко ледь пересував ногами дорогою до роздягалки, він ішов зі швидкістю гусака, але гордовито дивився на Аліну, яка сиділа й усміхалась на трибуні…

– Викладачі виграли футбольний матч, а отже, наступна сесія пройде в умовах дружби й лояльності! – урочисто оголосив ведучий завершального концерту Дня філологічного факультету. – Це був наш внесок у високий дух спортивного змагання напередодні Чемпіонату Європи! Хай живе футбольна пристрасть! Ура! Вітання героєві матчу – Сергію Івановичу Леоненку!

Бика на концерті не було. А по закінченні викладачі та студенти двома гуртами рушили в парк. Перші пішли на літні столики кафе «Ті ато» й посідали на стільці, схожі на зубні протези. Другі стали розсмоктуватися парком.

Леоненко наздогнав Аліну під старовинним дубом, прикрашеним цементною косметикою в місцях, побитих грозами, коли тут іще не було цього весняного міста.

– Алінко! Твій герой хоче викрасти тебе з цього вульгарного парку! – радісно промурмотів він, попри те, що кожен крок віддавав болем.

Аліна засміялася. Вона була вже зовсім не схожа на циганку.

– І що? Де ми підем? У кафе?

– Наприклад.

– Чи, може, на річку вночі купатися?

– Нууу… – Леоненко погладив собі підборіддя.

– Або давай одразу отуди, за дерева? – й Аліна тонкою красивою рукою показала в бік дерев і кущів, що спокусливо кликали під свій захист усіх охочих до швидкого весняного кохання під відкритим небом. Жест був настільки переконливий, що Сергій Іванович одразу уявив собі, як Аліна присідає перед ним, розстібає йому ремінь, а він тим часом п’є з горла світле пиво.

– Пішли! – широко всміхнувся він і потягнув до тендітної Аліниної руки свою руку побільше.

– Пузо підбери! – несподівано, неприємно і дисонансно вигукнула вона і різко, але не сильно, вдарила його в згадуване вже тут черевце. – Підеш у кущі з тим Биком своїм, іще одним придурком! Теж мені два лицарі‑футболісти!

Аліна побігла геть, а слідом за нею з гучним сміхом побігли досі непомічені Леоненком студентки, які ховалися за пивним кіоском.

– Он як! – сказав Сергій Іванович.

Та пиво він таки купив. Відкрив його. Підійшов до літніх столиків, де святкували його колеги‑викладачі. Заткнув пальцем пляшку, збовтав її з усіх сил, відпустив палець – і забризкав усіх навколо пивною піною. Бо так роблять усі переможці. Це він бачив по телевізору.

09.06.2011

Дата добавления: 2015-09-06