Прогріхами та слабкостями

Якщо трапиться так, що впадеш у якийсь невеликий гріх ділом або словом: стривожишся через якусь випадковість, або осудиш, або почуєш, як осуджують инші, або посперечаєшся про щось, або відчуєш нетерпеливість, суєту, підозру до инших, або поставишся халатно до чогось, — то не треба дуже засмучуватися, тужити і впа­дати у відчай, думаючи про те, що ти вчинив, а до того ще й дода­вати печальні про себе думки, що ти ніколи не звільнишся від цих слабкостей, або що сила твого бажання працювати для Господа є слабка, або що ти неналежно йдеш Божим шляхом, — у кожному подібному випадку, через слабкість духа та тугу, обтяжуючи свою душу багатьма иншими страхами.

І як результат, ти соромишся зі сміливістю стати перед Богом, бо був Йому невірний, і марнуєш час на розглядання своїх гріхів: як довго в них перебував, чи здружився з ними, бажав їх чи ні, відкинув чи ні той або той помисел тощо. І чим більше себе мучиш, тим щораз поглиблюється в тобі розлад духа, журба та небажання сповідатися. А якщо й підеш на сповідь, то висповідаєшся із бентежним страхом, і після сповіді знову не знаходиш спокою, або тобі здається, що не все сказав. І таким чином ти живеш гірким життям, неспокійним і неплідним, марнуючи багато часу. А стається так тому, що ми забуваємо про свою звичайну неміч та про те, як душа має ставитися до Бога: якщо душа впадає в якийсь легкий і не­смертний гріх, то їй треба зі смиренним покаянням і надією звер­татися до Бога, а не мучити себе зайвою тугою, журбою і гіркотою.

Кажу це про легкі гріхи, бо тільки в них властиво падає душа, яка веде строге життя, що описуємо тут. Ми звертаємося до тих, хто живе духовним життям і на ділі прагне успіху в ньому, уникаючи смертних гріхів. А для тих, що не живуть строго, а як випаде, не турбуючись, якщо й смертним гріхом образять Бога, потрібне инше слово. Усе сказане вище — не для них. їм треба глибоко тужити й гірко плакати, завжди строго осуджувати свою совість і сповідатися без жалю до себе, виявляючи всі гріхи, а також не позбавляти себе засобів, які необхідні для лікування та їх спасіння.

Покаяння завжди повинно бути натхненне й просякнуте твер­дим упованням на Бога, і при легких щоденних падіннях, а ще біль­ше при важких гріхах, в які впадає деколи й відданий раб Божий, за допуском Бога. Бо покаянне сокрушення, яке тільки мучить і гризе серце, ніколи не збудує в душі доброго настрою, якщо не поєдна­ється з твердим упованням на Божу доброту та милосердя. Таке уповання повинно безнастанно наповнювати серця ревнителів, які хочуть досягнути вищих ступенів християнської досконалости. Во­но оживляє і всі сили душі та тіла. Але багато тих, що стали на шлях духовного життя, але не плекають в собі уповання на Бога, зупиня­ються на цьому шляху з розслабленим серцем, без просування впе­ред, і тому стають нездатними для отримання благодатних благ, які помістив Господь на їхньому шляху і яких звичайно сподобляться лишень ревнителі, що йдуть невтомно по ньому вперед.

Найкраще ж тим, що відчувають якусь тривогу в серці, розгуб­леність або роздвоєння своєї совісти, звертатися до свого духовного отця або до когось иншого, хто досвідчений в ділі духовного життя, з молитвою, щоб Господь відкрив через них істину і дав погідне роз­в'язання всіх сумнівів, і врешті — заспокоєння.

ГЛАВА 27

Дата добавления: 2015-09-06