ше послання Коринфянам 13:4-8

4. Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не здіймається,

5. не поводиться негідно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого,

6. не радіє з неправди, але тішиться правдою,

7. усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!

8. Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться,

хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується.

Нарешті цей день настав, я купила в цукерні тістечок з персиковим джемом і стрімголов поспішала додому, щоб поділитись з Мілошем радісною новиною, адже тепер він стане батьком маленького дива. Від хвилювання всередині було аж лоскітно,

Мілош сидів на підлозі, довкола нього хаотично розкидані глечики та земля, увесь замурзаний, в кухонному фартусі і рукавицях для миття посуду він намагався посадити вазон.

– Це так мило, мій маленький замурзанець. – ніжно пробурмотіла я і поцілувала його за вушком.

– Я не знаю як тобі це вдається... З мене кепський садівник.

Мілош розгублено глянув на мене з-під лоба і в мить мені закортіло цілувати кожен дюйм його тіла, тихо торкатись,

занурювати пальці у волосся, відчувати на собі його запах. Я взяга грудку землі і теж вимазалась. Ми почали реготати так, наче нам знову років вісім і зараз прийдуть батьки, тому тепер точно дістанеться на горіхи. Мілош впіймав мене, міцно стиснувши у обіймах, провів неголеним підборіддям по моїй щоці, потім, наче моє обличчя перетворилось на полотно, почав виводити поцілунками на ньому малюнок.

– Моя пташечка, моя солодка дівчинка. Ти ж знаєш, що я кохаю тебе міцно-міцно? – з жартівливою підозрою запитав він.

– І твоєї любові вистачить?

– Ох які у нас апетити, маленька Міс. Мені життя не вистачить,

щоб кохати тебе!

Я розтанула, я вкотре розтанула від його слів. Ніколи не звикну до свого щастя. Невже так буває? Таке враження, що зараз хтось гукне з-за куліс «Стоп. Знято!», але ж ні – це моя казка, тільки моя.

Я не знаю як так склались зірки, що наші планети перетнулись і зійшлись в одне єдине ціле. Увесь мій світ обертався довкола цього чоловіка, все що я знала, вміла, все що думала, про що так одержимо мріяла – все наче було вигадано тільки заради і для нього. Мілош простягнув мені руку:

– З тебе танець, крихітко.

Я зніяковіло зробила реверанс і нишком просунула свої долоні у задні кишені його джинсів, ми рухались повільно під тишу.

Мелодія була у моїй голові – така чуттєва, атмосферна Regina Spektor:

You are my sweetest downfall

I loved you first, I loved you first...

Я відчувала його гарячий подих на своїй шиї, відчувала як бажання хвилями накривають мою свідомість.

– Тобі подобається ім’я Настя?

Мілош стривожено зупинився і, торкнувшись пальцем мого підборіддя, відповів:

– Ну нарешті, а я думав ти так до самого пологового будинку мовчатимеш.

– Як... Як ти... Звідки ти знаєш? – ошелешено я почала хитати головою у різні боки.

– Хмм... Думаю я знав про це швидше, ніж ти сама – це по-перше,

а по-друге... Ніколи не бачив, щоб з таким апетитом смакували солоні огірки з арахісовим маслом. – Його обличчя почало сяяти, а

посмішка ще довго не залишала вуста. Ось вона – найчистіша есенція щастя. Я ніколи не хотіла замислюватись над тим, а що було б якби... Якби ми тоді з Яриною не вирушили у подорож,

якби не погодилась на пропозицію Мілоша поласувати польським буріто, якби власник хостелу проігнорував його прохання, якби моя гордість не дозволила зробити крок на зустріч, якби я слухала тільки свою матір і здоровий глузд, якби стримувала власні почуття сумнівами, якби, якби і ще мільйон таких дурних «якби».

Тому сьогодні я була просто, без жодних аргументів, доказів,

манірних слів – щ а с л и в о ю і чим більше усвідомлювала це, тим наполегливіше вчилась мовчати про своє щастя.

– І до речі, ми ж поки не знаємо напевне, яка стать у маленького дива, тому... – Мілош ніжно стиснув мої щічки, тим самим роблячи схожою на плюшеве ведмежа. Я хотіла вкотре йому заперечити, бо чомусь з першої миті відколи дізналась про свій цікавий стан була категорично впевнена у тому, що в нас буде донечка. Можливо, це витівки гормонів, а можливо якісь незрозумілі материнські

екстрасенсорні здібності. Єдине у чому я була переконана ще більше – наше маленьке диво, не зважаючи на те, що воно ще поки таке беззахисне і крихітне, змінить майбутнє, змінить його докорінно. Залишається тільки насолоджуватись низкою прекрасних миттєвостей, які чекатимуть на нас попереду.

– Прокидайся... Мррр кому кажу? – Зануривши обличчя у моє волосся, Мілош вдавав з себе кошеня. Він поцілував моє плече, що зрадницько виглядало з-під піжами, обвів вустами овал підборіддя потім, нарешті второпавши, що все це безрезультатно, обхопив мене ногами з двох боків і почав залоскочувати щосили.

– Ааа!!! Досить, досить, благаю! Все! Все я вже прокинулась,

бачиш?

– Дивись-но мені, бо наступного разу візьму і кину шматочок льоду тобі за пазуху. – Зареготав він.

– Ти нарвався на неприємності, молодий чоловіче!

– Ти нявявся на неплиємносці, мольодий цьоловіцє! – Мілош почав передразнювати мою гнівну фразу з мімікою п’ятирічної дитини,

ще б трохи і його за цю неповторну майстерність можна було б номінувати на Оскар.

– Я не жартую – мої брови насупились, – тебе врятує хіба лиш сніданок у ліжко.

– Одну хвилинку, Міс! – Він віддав мені честь, так як це роблять сержанти перед генералом і зник за дверима кухні.

– І так все життя? – подумала я вголос. Потім глянула у вікно, де на сусідньому дереві зручно вмостилась білосніжна голубка, ще більше занурилась під ковдру, яка тримала в собі тепло нічних сновидінь та повторила сказане вдруге, але з посмішкою на вустах,

не приховуючи блаженства:

– І так все життя!

Мілош стояв переді мною з тацею в руках. Ох, рум’янобокі млинці з маслом, вівсянка щедро приправлена ягодами, декілька скибок моєї улюбленої чіабати з діжонським соусом та запашне лате дурманили свідомість щедрим розмаїттям ароматів. Мілош стояв переді мною з тацею в руках і... одному лиш фартухові, який незграбно, наче навмисно, звисав на його стегнах.

– А це на десерт, – мов прочитавши усі мої здивування, відповів він. – Але тільки в тому випадку, коли на тарілці не залишиться жодної крихти.

Я завжди любила подумки розводити демагогії на тему ідеальних стосунків, а, можливо, вірніше – їх утопічності. От, скажімо, у вас є улюблена чашка і ви кожного дня з неї п’єте. Кожного дня ви прокидаєтесь, заварюєте в ній зелений чай чи каву, додаючи вершків та скибку кориці, наливаєте в неї гранатовий сік чи воду з лимоном. У вас в домі таких чашок може бути з десяток –

однакових, схожих, з візерунками чи без, порцелянових, з

термопластмаси чи скляних, але. Ви кожного дня п’єте тільки з своєї чашки, звісно ж, можна зробити виключення для різноманітності. Ось тільки в новій чашці ті ж самі напої так не смакуватимуть або не смакуватимуть взагалі. Ваші вуста звикли,

їм страшенно довподоби нехай навіть надщерблена, пожовкла від осаду, але така «рідна» чашка. Мілош був моїм ідеальним горнятком, таким яке іде в наборі з улюбленою книгою та мріями.Ми не повинні шукати в людині, з якою потребуємо як фізичної так і духовної близькості певних якостей, навпроти яких(

при їх попередній наявності і задовільному результаті пошуку)

зможемо поставити ствердну галочку. Бо якщо ви на пальцях зможете перерахувати за що кохаєте людину, яка зараз поряд – тоді, на жаль, ви глибоко помиляєтесь у власних почуттях. Якщо хтось прочитає ці думки вголос, то швидше за все на нього з осудом озирнуться. Звісно, це все чудово, коли на запитання: «А за що ти мене любиш?» (якщо ви все таки мали необережність його поставити) вам дають вичепний перелік, накшталт: красивий,

розумний, в тебе Aston Martin DB9 і дуже лагідне серце, але чи не варто хоча б на мить замислитись. Навіть біля вівтаря люди століттями дають обітниці, де чітко зазначено «...і в радості, і в горі». Справжні почуття не мають означень, категорій, переліків,

це, якщо бажаєте, ті теореми, які ніхто не повинен доводити, життя настільки непередбачуване, що самотужки все розставить на свої місця і час йому в цьому найкращий порадник.

Я ковтаю останній шматочок млинця, з переможним виразом обличчя беру своє лате і завмираю від побаченого.На таці під серветками лежить два квитки на літак.

– Це... Це що таке? – моє здивування самій мені починає набридати.

– Твоя мрія. – Захоплено відповідає Мілош. Господи, невже він ще досі не второпав, що моя найзаповітніша мрія вже давно здійснилась? Я тремтячою рукою беру квитки, де написано Paris.

– Не хвилюйся, це всього лиш стара банальна зона турбулентності.

Ще декілька годин і ми на місці, давай я тебе обійму і спробуєш заснути, гаразд?- прошепотів Мілош.

Ненавиджу літати. Ненавиджу авіалінії. Якби моя воля, то поїхала б на велосипеді чи взагалі автостопом.

– Chers passagers, Bienvenue en France! – стюардеса привітно посміхається, вказуючи на краєвид за вікном літака.

Ось воно місто закоханих, я роблю ковток густого, солодкого повітря і вся моя втома кудись зникає. Мілошеві вдається з блискавичною швидкістю впіймати таксі і ось огрядний месьє у клітчатій жилетці, щось насвистуючи собі під ніс, везе нас у Grand Hôtel Du Palais Royal, який височіє у самому серці Парижа, в

будівлі XVIII століття, неподалік від Лувру та саду Тюїльрі.

Стільки величі та помпезності я ще досі не бачила, мабуть, тільки корінні мешканці вже давно звикли до усіх чеснот цього

божевільно прекрасного міста, а в мене поки на кожному кроці

зупиняється від подиву серце.

– Мені лячно тут спати... – пригорнувшись до Мілоша, шепочу я.

– Чому, крихітко? Тобі не подобається?

– Навпаки. Боюсь, що прокинусь і виявиться, що це був всього лиш сон.

Мілош загадково усміхнувся, поцілував мене у скроню і через декілька хвилин я відчула як усі ці враження, важкий переліт,

маленьке диво у мене під серцем примушують свідомість поринути у далекий, космічний світ сновидінь.

Монпарнас – мека для паризьких художників і інтелектуалів.

Затяті сповідувачі прекрасного, завжди юні та безтурботні, дали цьому району таку назву, вони перетворили цю частину Парижа на осередок інтелектуального мистецтва, коли можна не тільки споглядати, але й відкрито ділитись враженнями від побаченого.

Саме тут гаяли вечори такі відомі поціновувачі прекрасного як Модильяні та Пікассо, надихалися богемним Парижем Фітцджеральд і Аполлінер, а великий Хемінгвей сидів і робив на коліні нотатки, які потім перетворилися на "Свято, яке завжди з тобою", ще в дитинстві зачитане мною до дірок. Я стільки років марила цим містом, що, здавалося б, вивчила його на пам’ять. І ось зараз, прогулюючись вуличками монпарнаського Парижа – ми з Мілошем були як головні герої фільму неперевершеного Вуді

Аллена "Північ у Парижі". Ми опинились у власній машині часу,

по вінця переповнені любов’ю. Можливо, це моя червона сукня і мереживні підколінки, а, можливо, сяйво, яке пробивалось крізь шкіру від цілковитого щастя стали причиною того, що Мілош тільки те й робив, що невдоволено бурмотів через захоплені погляди перехожих на мою адресу.

– Поглянь, це ж бульвар Сен-Жермен. О Господи ось воно, це магічне місце Кафе де Флор! – вигукнула я і потягнула Мілоша всередину. Ми сиділи за крихітним столиком, на якому розлилось сонячне проміння і милувались одне одним. Час, наче навмисно зупинився, ми не помічали ані відвідувачів, ані офіціантку, яка зніяковіло намагалась прийняти у нас замовлення, ані того що за вікном зненацька почалась злива і бульвар став абсолютно порожнім.

– Я вже казав тобі яка ти сьогодні красива? – Мілош замріяно глянув на мене і зробив ковток Шаблі.

– Тобі непотрібно цього робити, я сама помічаю як відзеркалююсь у твоїх очах. А тепер скажи мені одну річ... – я торкнулась його долоні, – тебе щось турбує?

Мілош знітився і сардонічна посмішка застигла на його обличчі.

Турбує? Я, звісно ж, не це мала на увазі. Відколи ми приїхали він

поводить себе якось дивно, весь час такий насторожений,

прокидається часто вночі, ходить мовчазний і насуплений. Я

спочатку всього цього не помічала, тому що ейфорія відняла у мене здатність тверезо мислити, але сьогодні хтось наче штовхнув мене ліктем у бік, мовляв, досить, час повертатись на землю.

– Пташко, єдине, що може хвилювати моє серце – це ти і наше маленьке диво. Все інше деталі, які мені нічого не коштує владнати. Ти не повинна забивати собі голову важкими думками,

тому що в іншому випадку я негайно ж відправлю тебе бандероллю додому!

Мілош завжди вмів мене переконувати.

– Лувр! Ми ще встигнемо туди? Трясця, як мені могло вилетіти з голови?- мене наче окропом облили.

Вуаля! Прямісінько перед нами зупинився невеличкий вуличний візок. Мені немов знову десять і я наздоганяю вітер у чудернацькій конструкції, в якій замість водія юнак, що хвацько крутить педалі.

– А чому посмішка Мони Лізи? – невдоволено запитую я у Мілоша.

Він підходить ближче до полотна, проводить поглядом по усіх

контурах, потім зітхає, розвівши руками.

– Просто я не розумію чому всі бачать на її вустах радість. Я дивлюсь на неї і бачу втому з ледь помітними нотками суму та приреченості. Таке враження, що вона чогось чекає і чекає не в даний момент, а чекає усе своє життя.

– Крихітко, я не припиняю дивуватись твоєму погляду на речі. І неважливо чи це те як правильно потрібно чистити яблуко чи це сутність світового шедевру. – усміхнувся Мілош.

Цей чоловік справжній хамелеон. Я спостерігала за ним у Луврі,

спостерігала як граційно та вишукано він рухається, як пильно та допитливо оцінює кожен відомий та невідомий йому експонат,

помічала також як зиркають нишком на нього представниці прекрасної статі і кожного разу, коли якась нахабна самиця подумки торкалась Мілоша – я міцно обіймала його, даруючи поцілунок, мовляв «Я знаю, який він. І він – тільки МІЙ!»

Мілош стояв спиною до сонця і я заклякла на мить від побаченого:

здавалось, що його постать перебуває у невагомості, мужні контури сталевих, розлогих грудей повільно рухались від подихів,

у волоссі наче палав вогонь, кожен рух був майстерно викарбуваним. Але тільки-но він зустрівся зі мною поглядом, як з середньовічного лицаря Мілош перетворився у закоханого хлопчиська, що невимовно ніжно та грайливо посміхається мені у відповідь.

– Втомилась? – стурбовано запитав він.

Я ствердно кивнула у відповідь. Ще б пак, ми сьогодні увесь день на ногах, обнишпорили стільки закутків, що важко навіть уявити.

Та й до того ж тепер я втомлювалась вдвічі швидше, тому що маленькому диву вочевидь завжди кортіло спати.

Я дивилась на нічне небо з вікон готелю, водночас відчуваючи безмежну радість через те, що змогла стільки всього відкрити для себе та світлий сум через те, що завтра наш останній день в Парижі. Вікенд пролетів так непомітно, чомусь незабутні речі у нашому житті завжди відчуваються коротше, ніж страждання.

Вічність щастя минає як мить, а мить розпачу як вічність. Завтра ми нарешті відвідаємо Ейфелеву вежу, я навмисно залишила її на десерт. Більшість тільки-но сходить з літака і відразу біжить туди,

а ми вирішили розтягнути задоволення, ми вирішили сповна насолодитись очікуванням.

– Господи, таке враження, що я у центрі Всесвіту! – гукаю щосили.

Ми декілька годин провели в черзі і тепер(о, слава Небесам!)

стоїмо на третьому рівні вежі, роззявивши рота. Це настільки прекрасно, це як побачити веселку після зливи, це як прокинутись під солодкий спів пташок, це як тримати коханого за руку і хотіти плакати від надривних емоцій.

– Ти щось зблідла... Як себе почуваєш, крихітко? – стурбовано запитав Мілош.

– Та ні, тобі здалось. Я просто... Я... У мене немає слів. Спасибі тобі.

– Мені? Повір, якби тобі закортіло зараз зірку з неба – я перевернув Землю догори ногами і усі б зорі дощем посипались прямісінько у твої долоні.

Я заклякла і тільки зніяковіло зітхнула.

– А тепер ти хвильку зачекаєш, я піду візьму тобі чашечку чаю. –

Мілош помахав мені вказівним пальцем і розчинився в натовпі.

Склалось таке враження, що сьодні справжнісіньке нашестя поціновувачів незабутніх краєвидів Парижу, але про це швидко забуваєш, коли усвідомлюєш наскільки важливим є твоє перебування тут.

– Pourriez-vous tenir ce paquet? – звернулась до мене старенька мадам, сіпаючи за рукав.

– Вибачте, я Вас не розумію. – розгублено відповіла я. Але мадам рішуче простягнула мені паперовий пакетик.

– С'est vous! – Продовжувала наполягати вона.

– Беріть, беріть. Вона просить потримати пакунок. – До мене підійшла ефектна блондинка на височенних підборах,

розмовляючи з жахливим акцентом.

– Ох, Ма Шері, як давно ми не бачились! – блондинка кинулась мене обіймати, а я наче оніміла, тепер вже зовсім нічого не

розуміючи. Потім вона, не відпускаючи мене від себе, тихо прошепотіла:

– Ви моя остання надія. Благаю, підіграйте мені і нічого не бійтеся.

В мене просто дуже ревнивий чоловік.

Я кинула на її адресу недовірливий погляд. У неї справді щось трапилось – зачіска виглядала так, наче вона щойно з каруселі, а на вустах виднілись сліди від поцілунків, хтось нещодавно смачно ласував її губною помадою.

– Манефікь, ма-не-фі-кь! Я к тобі Париж? Я впевнена, що ти в захваті від цього чарівного міста, я коли вперше сюди пиїхала, то ледь не знепритомніла від цієї атмосфери. – вдавано гучно продовжувала вона, час від часу нахиляючись ближче і додаючи двозначні репліки «він слідкує за нами», «він зараз підійде», «якщо щось трапиться негайно викликай поліцію», «цей божевільний носить з собою револьвер», «а я всього лиш хотіла трохи розважитись». Господи, я не вірила, що це відбувається зі мною. Де ж Мілош, чому він так забарився? Ця психопатка міцно вчепилась у мою руку і не відпускає від себе ані на крок. О ні... Я помітила, що до нас наближається кремезний чолов’яга, він все ближче і ближче, я помічаю нестримну лють у його погляді і пляшку віскі в руці.

– Traîtresse! Putain! – горлає він щосили і сіпає блондинку за волосся.

– Облиш мене, невіглас! Це моя подруга Жанін. Ми просто вирішили з нею згадати минуле і повечеряти разом. Що ти тут влаштовуєш?

– Я? Та щоб тобі! Ти брехуха, ти вже два роки водиш мене за носа,

все з мене досить твоїх казок!

Всередині щось наче обірвалось, у мене більше не було сил це терпіти. Я кинулась вперед, опинившись між ними обома і почала заливатись слізьми. Я не розуміла усіх цих скандалів, не розуміла чому люди замість того, щоб облишити продовжують мучити одне одного, чому цим вони роблять боляче усім навколо? Раптом цей чолов’яга налякано зупиняє свій погляд на мені, всі довкола ошелешено розступаються, блондинка більше не стримує загадкову посмішку і я чую як починає співати Едіт Піаф.

Невідомо звідки усі люди дістають білосніжні повітряні кульки, на яких написано «Je t'aime», їх десятки, сотні, тисячі... Двері ліфту відчиняються і Мілош у лицарських обладунках прямує до мене. Я

не відчуваю під ногами землі, таке враження, наче у мене почались якісь хворобливі галюцинації...Він підходить, бере мою руку,

опускається на одне коліно:

– Вибач, що налякав тебе. Зазирни, будь ласка, у пакунок.

Господи,пакунок – я зовсім про нього забула. Я занурюю туди свою руку і відчуваю щось невеличке та приємне на дотик, там лляний мішечок, перев’язаний шовковою стрічкою. Мілош

розгортає його і дістає смарагдову каблучку. Всі зачаровано зітхають.

– Пташко, будь моєю дружиною. – він завмер в очікуванні.

Сльози ринули з моїх очей і вуста з невимовним полегшенням нарешті зітхнули.

– Так...Так! Мільярд разів так!

Усі довкола почали аплодувати і синхронно відпустили кульки в небо. Було таке враження, що увесь Париж в мить перетворився на одну суцільну повітряну кульку – нас обіймали і вітали обсолютно чужі незнайомі люди, нам бажали щастя на усіх мовах світу, а очі засліплювало від спалахів фотокамер. Мілош взяв мене на руки, ми опинились у якомусь дивному приміщенні зі сталевими дверима.

– Пане Новак, усе готово. Можемо вирушати. – промовив незнайомець у чорному смокінгу.

Я не розуміла, де саме я знаходжусь в цей момент свого життя – чи це дійсність, чи якась схожа на марево казка. Я заплющила очі,

щоб зануритись у власну свідомість, але ця моя спроба зазнала фіаско. Біля виходу з вежі на нас чекав кортеж з десяти авто та...білий кінь. Благородний, неймовірно красивий жеребець з сріблястим сідлом. Мілош вправно застрибнув на нього і простягнув мені руку. Від несподіванки я наче прокинулась,

почала потроху повертатись у своє тіло. Наступне, що відібрало у мене мову це був Собор Паризької Богоматері.

– Ти сама погодилась. – усміхнувся Мілош у відповідь на мого роззявленого від подиву рота.

– Але ж... у мене навіть сукні немає. – Від шоку в мені прокинулось типове дівчисько.

– Та невже, а це що? – Мілош вказав на захекану спантеличену жінку в чорному костюмі, навушником і рацією. Та швидко дістала з авто прозорий пакунок, в якому я розгледіла щось неймовірне. Звісно, якщо Мілош був у лицарських обладунках, то якою б ще повинна була бути моя весільна сукня?

Ніжний пастельний шовк огорнув мій стан, тонесеньке, мов павутиння, мереживо на плечах, вишуканий корсет з органзи та зоряна тіара, яка переливалась усіма кольорами світанку. Я йшла до вівтаря під надривні, епохальні, але водночас такі заспокійливі та солодкі звуки органу, кожна клітинка моєї душі тремтіла, усе на світі втратило своє першоджерельне значення, я відчувала, що перероджуюсь, відчувала, що сьогодні мої почуття закарбуються у свідомості вічності. Мілош не відводив погляду, здавалось, що його переповнює якесь досі невідоме, сакральне сяйво, я відчувала як голосно б’ється його серце. Я знала, що тепер воно належить тільки мені. Між нами стояв Святий Отець, читаючи молитву. Він лагідним тихим голосом торкався глибин душі і примушував нас завмирати в очікуванні чогось незвідано прекрасного. Мабуть,

саме так народжується майбутнє.

Отець схвально глянув на Мілоша і той взяв мою руку, щоб сказати обітницю. Табуни мурах пробігли під шкірою, від одного лиш дотику я вся заклякла і здавалось, що серце от-от вистрибне з грудей.

– Ти – сенс мого життя. До зустрічі з тобою, до тієї дивної,

чудернацької, але такої бажаної зустрічі мене наче не було. Я

існував тільки на половину. Усі мої дні були як один, усі речі, які раніше здавались вагомими – у порівнянні з тим світом, який ти мені відкрила, виявились нісенітницею. Усе в тобі: те як ти усміхаєшся крізь сон, як морщиш носика, коли тобі щось недовподоби, як дивишся на мене, коли не хочеш прощатись навіть на декілька хвилин, як милуєшся гортензіями на підвіконні, як дбаєш про мене і підтримуєш, коли я ламаюсь та не здатен не те щоб мислити, навіть поворухнутись, як твоя любов зцілює мене зсередини – усе це бездоганне.

Ти – моя. Я кохаю тебе безкінечну кількість разів. – він затамував подих в очікуванні.

Господи, невже це все насправді? Чому я так тремчу... У мене бракне слів, я не можу дихати, світ паморочиться, але! Його очі такі теплі, в них стільки віри і натхнення. Слова самі почали зриватись з вуст:

– Ти мій всесвіт. Заради тебе я живу... Заради тебе посміхаюсь,

сумую, божеволію, сподіваюсь, вірю. У мене у грудях б’ється два серця і поки ти поряд ніщо не здатне це змінити, ніщо не зможе

тебе у мене відібрати чи зробити боляче. Я віддаю тобі усю себе, я

віддала б у сто крат більше, якби тільки змогла. Ти – один єдиний,

ти моє майбутнє, за яке я ніколи не припиню дякувати Господу.

Ти – мій. Я кохаю тебе понад усе на світі.

Любов – це вісь довкола якої обертається Земля. Це константа,

мораль, релігія, це винагорода, дар, потреба, це істина, яку кожен з нас повинен пізнати. Непотрібно боятись ризику залишитись самотнім, адже життя – надто продуманий механізм, ти ніколи не знаєш, що чекатиме на тебе завтра, кого ти зустрінеш на розі вулиці, хто тобі посміхнеться чи хто дасть ляпаса. Повірте, десь у світі є такий же божевільний як і ви, чи такий же завжди насуплений, чи безнадійний мрійник, чи відчайдух, чи естет,

скептик, зануда, такий же наївний та милий чи наївна та мила, які чекають і щиро вірять у те, що колись ваші шляхи неодмінно перетнуться. Варто тільки бути уважним, щоб не прогавити власне щастя через рутину сірих буднів. Якби можна було придбати путівник по власній долі, де були б зазначені на карті усі точки злетів та падінь – невже дива траплялися б? Усе прекрасне народжується в невідомості, тільки той, хто вірить, хто наполегливо, затято вірить у світле прийдешнє отримає найцінніше

– знання. Віковічні таємниці людських почуттів, мільярди варіацій на тему ніжності, розуміння, підтримки, піклування, любові. Не шукайте утопічну скриньку Пандори, те що належить вам ніколи і нікуди від вас не подінеться, головне продовжуйте сподіватись – це те з чого починаються усі хеппіенди.

– Маааам, ти не бачила мого синього жакету? – розпачливий зойк лунає на увесь дім.

– Ти це чуєш? Головне як на вечірки втікати з дому, то вона вже доросла, а як речі свої на місця ставити так зась! – розгнівано пробурмотіла я.

– Пташко, не сердься. У Настусі сьогодні відповідальний день,

вона вся на нервах. Ми навпаки маємо бути більш лояльними...

Особливо сьогодні. – Мілошеві завжди вдавалось повертати мені здоровий глузд. Він як пігулки заспокійливого, які я ніколи не забуваю приймати.

– Просто я... Я не вірю, що вона вже така доросла. Здається, що тільки вчора ти зустрічав нас з пологового будинку, такий наляканий та щасливий з оберемком повітряних кульок. – я

пригорнулась до нього, потім грайливо усміхнулась і додала – Іду рятувати нашу малечу, а то ще розплачеться і зіпсує макіяж.

По всій кімнаті були хаотично розкидані речі, наче по ній пройшлось цунамі. Цунамі на ім’я Настя.

– Ну нарешті. Де ти його знайшла? – здивовано кліпає очиськами моя вже доросла донечка.

– Магія і нічого зайвого. – розводжу руками у відповідь.

Настя стоїть переді мною у розкішній ніжно блактній сукні, густі каштанові пасма хвилями спадають на тендітні плечі, очі вологі,

сяють від хвилювання та радості.

– Маам, ну досить мене розглядати! Відчуваю себе новорічною ялинкою... – зніяковіла вона.

– Ти промову повторила? – з нотками сумніву у голосі я вирішую в десяте пересвідчитись.

Настя у відповідь тільки закочує очі, мовляв відчепись.

– Агоооу, є хто живий? – з коридору долинає ніжний грайливий голос.

– Тітка Ярина, Тітонька моя, нарешті! – Настя стрімголов мчить вниз і кидається обіймати свою улюбленицю. Хоч вона і моя донька, але єдина спільна риса у нас – це безмежна любов до Яри.

– А ви знахідка для злодіїв, двері на замок взагалі зачиняти не треба, ні. – я вже було приготувалась до повчальної лекції на тему усіх негативних моментів сучасності, але Яра вчасно схаменулась,

зупинившись поглядом на Настусі.

– Господи, яка ж ти красунечка! Та від тебе очей не відвести, от же ж пощастить комусь!

– Тітонько, у мене в пріорітетах кар’єра, а потім вже усі ці лавсторі, квіти, сердечка і бла-бла... – сарказму цієї дівчинки варто повчитись усім.

– Тихіше, а то у твоєї матері зараз серцевий напад трапиться. Ти хіба не пам’ятаєш завдяки чому з’явилась на світ? – Ярина загадково усміхається.

– Просто... Таких як мій татусь більше не буває, він один на мільйон. – Настя ніжно цілує Мілоша у щоку, а він у відповідь міцно притискає її до себе.

– Стоп! Тут явно чогось не вистачає! – Ярина підходить до Насті і тицяє пальцем на зону декольте.

– Ей, вони ще виростуть... – зніяковіло відповідає та.

– Яке ж ти дурненьке! Я про прикрасу, яка б довершила твій образ.

– Регоче на повні груди Ярина.

Я демонстративно підіймаюсь на горище і через декілька хвилин повертаюсь з трофеєм.

– Заплющ очі, у мене для тебе дещо є. – шепочу на вушко Настусі.

Вона слухняно робить те, що я попросила і вуаля – моя дівчинка тепер у повній бойовій готовності.

– Це ж мій подарунок! Я гадала ти давно його десь посіяла,

Лісовська. – вигукнула Ярина.

Настя з цікавістю підбігла до дзеркала і задоволено усміхнулась – сюрприз їй довподоби. Ще б пак! Маятник ідеально підходив до сукні: срібний ланцюжок та обрамлений тоненькими мотузками

нефрит додавали ізюминки, доречно підкреслювали граційні лінії ключиць.

– Ммм...Чудово, такий вишуканий вінтаж. Тобі дуже личить, моя зозулько. До того ж цей камінь додасть тобі впівненості та красномовності... І це далеко не єдина з його властивостей. –

Загадково зауважила Ярина.

– Усі готові? Через хвилину чекаю вас в авто. – Мілош з манерами справжнього аристократа віддав наказ.

Ну от... Я знала, що з віком жінки стають значно чутливішими, але щоб настільки. Я сиділа поряд з своїм маленьким дивом, яке так швидко виросло і вже готове починати самостійне життя без усіх моїх надокучливих порад, надмірної турботи, без одвічних суперечок і не вірила власним очам. Мами вони ж такі «мами». Я б без роздумів віддала заради своєї Настуні все на світі, розбилася б вщент тільки б вона не відчувала болю, тільки б ніщо не тривожило її таке тендітне серденько. Не віриться, що час так швидко біжить. Згадати тільки те як вона у дванадцять років вирішила, що хоче мандрувати світом разом з вуличним собакою і втекла з дому, як ми з Мілошем усю ніч шукали її, піднявши на ноги ледь не все місто. А як вона вперше прийшла зі школи додому з підбитим оком – відлупцювала хлопчиська, який кидав камінням у голуба. Я пам’ятаю кожен момент відтоді як взяла її новонароджену на руки і до тепер, коли моя Настуся закінчує школу. Попереду ще стільки всього невідомого, стільки перешкод,

випробувань, але ми все це здолаємо – тому що ми найцінніше, що може у неї бути, ми її сім’я.

– Настя! Давай швидко до нас, три хвилини до виходу на сцену,

промову не забула? – гукає класний керівник.

І ось моя дівчинка стоїть за трибуною така тендітна, налякана, але водночас рішуча та самостійна, говорить слова подяки, розповідає про шкільні роки, про вчителів, друзів, дає настанови. Вона повертається обличчям до нас з Мілошем і я чую слова, які примушують серце завмерти:

– Спасибі тим людям, які підтримують, оберігають, які завжди поряд, особливо тоді, коли вони потрібні мені, наче повітря, тим людям, які є невід’ємною частинкою мене, яких я безмежно поважаю та люблю – моїм батькам.

Усі піднімаються зі своїх стільців та починають гучно аплодувати.

Я відчуваю як Мілош бере мою руку і міцно стискає її, немов даючи таємний знак «поглянь, у нас все вийшло». Щастю немає меж, воно розливається по всьому тілу струмом і на мить я зникаю посеред цього блаженства.

Тиша. Невагомість, відлік з приймача 3, 2, 1...

Епілог

Лікар скрушно хитає головою, даючи черговій медсестрі вказівки:

– Сьогодні бачу теж без змін. Родичі ще не прийшли?

– Ну як не прийшли! Я її чоловіка щодня звідсіля виганяю...

Бідолага зовсім змарнів, таке враження, що він тільки воду їсть. –

розводить руками медсестра.

– О, це добре. Ем, тобто доброго тут давно нічого немає... Скажіть йому нехай зайде до мене в кабінет. Лікар ще раз невдоволено зітхнув, наче йому вкотре доведеться тримати удар.

– Доброго дня, Антін. Як ваші справи?

У відповідь тиша.

– Хм. Я розумію у якому ви стані зараз, саме тому хочу сказати декілька слів... – лікар жалібно глянув на Антіна. Той у свою чергу навіть не поворухнувся, його очі наче вкрились якоюсь туманною плівкою, руки шалено тремтіли.

– Послухайте, ми робимо все що в наших силах...

– ВСЕ? До біса! Вона два роки лежить тут без жодних змін, а ви мені верзете казна що! – Антін почав нестримно кричати,

захлинаючись від люті... Від люті і безпорадності.

– Можна я продовжу? – невдоволено прошепотів лікар. – Знаєте,

коли медицина безсила, тоді варто почати сподіватись і вірити у речі, які не залежать від рук людини. Я не раз ставав свідком таких подій і гадаю ваша дружина не виключення. Ми справді робимо все та навіть більше для того, щоб вона вийшла з коми, але ви самі знаєте наскільки серйозними виявились ушкодження голови. Зараз вона перебуває у стані невагомості – між небом та землею.

Можливо, вона нічого не відчуває, а можливо все якраз навпаки і вона вас чує, розуміє, тільки, на жаль, ніяк не може відповісти. Я

бачу як багато часу ви проводите поряд з нею, але головна ваша помилка в тому, що ви дозволили собі дійти до такого стану.

Антін, згадайте, що у вас маленька донька, яка теж потребує уваги та любові.

– Моя Настуся... – прохрипів Антін.

– Давайте ви зараз підете додому, приймете душ, поснідаєте,

вдягнете гарний одяг, купите її улюблені квіти і прийдете провідати свою дружину, але у зовсім іншому настрої, гаразд?

Давайте, друже. – Лікар поплескав його по плечі.

Антін йшов коридором лікарні, зціпивши зуби. Він ненавидів це місце усією своєю душею: цей запах болю, горя, смерті разом з медикаментами, хлоркою та гумою. Маленька дівчинка з неохайно заплетеними косичками сиділа у приймальні. Вона налякано озиралась, міцно притискаючи до себе плюшеве ведмежа. Антін сів поряд з нею і поцілував у носика.

– Мама сьогодні теж спить? – сумно зітхнувши, запитала вона.

– Спить. Не будемо її турбувати.

– Але я вчора обіцяла їй що дочитаю казочку про Рапунцель!

– Ну якщо обіцяла, тоді ходімо. Вона, мабуть, чекає.

Антін взяв її за крихітну ручку і попрямував до палати. Сонце нахабно розкинуло своє проміння на ліжку, воно наче простягало свої руки до її тіла. Все та ж волога, сходжена підлога, все ті ж бліді фіранки, все ті ж кляті мільйони трубок та пристроїв, які наче врослись в неї. Обличчя зливається з простирадлом – холодне,

білосніжне і тільки вогняні пасма волосся, наче гріють, коли до них торкнутись. Настя розгорнула книжку, зручно вмостилась поряд та, тицяючи пальчиком на малюнки, почала розповідати:

– І тут зла чаклунка обрізає довгі коси Рапунцель, щоб принц більше ніколи не зміг з нею зустрітись... – вона налякано зітхає – Мамуся, я знайду цю чаклунку і примушу, щоб вона зняла з тебе свої чари! Тоді ми знову будемо разом...

Антін потупив погляд, він давно став німим відображенням у дзеркалі, яке йому доводилось бачити щоранку. Жалюгідна подоба себе самого. Він продовжував слухати як завзято Настя розповідає свою казку, як вона говорить з Оленою, наче отримує відповіді на свої наївні, безмежно щирі питання.

Небо ніколи не дає нам випробувань, які ми не змогли б пройти.

Кожна мить щастя має свою ціну, яку рано чи пізно всім нам доводиться платити, неважливо чи це трапляється, коли тобі тільки двадцять чи коли перший іній мудрості торкається твоїх скронь.

Закохане серце ніколи не припиняє битись, головне – продовжувати вірити, адже дива т р а п л я ю т ь с я.

Дата добавления: 2015-10-13