Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Розділ I «Серце – компас». 4 страница

Читайте также:
  1. Contents 1 страница
  2. Contents 10 страница
  3. Contents 11 страница
  4. Contents 12 страница
  5. Contents 13 страница
  6. Contents 14 страница
  7. Contents 15 страница

 

можливо, він й справді дуже зайнятий та не може підняти слухавки.

 

Від кого: Серденько

 

31.05.2010, 23:45

 

Кому: Антін

 

«Де ти? Я хвилююсь. Чому не попередив, що затримаєшся?

 

Подзвони негайно!»

 

Натискаю на клавішу «відправити» і завмираю в очікуванні. Минає хвилина, друга, десять... Я гіпнотизую телефон, здається,

 

цілісіньку вічність. Настуся солодко спить в ліжечку, розгнівана я викинула вечерю у смітник. Не знаю чому, але від цього мій гнів трохи зменшився. Невже з ним щось трапилось? А я тут влаштовую ідіотські вистави сама для себе. Господи, де шукати допомоги?


– Мам, можеш приїхати? – надривним шепотом прошу я.

 

– Ол... Донечко, що трапилось?! – відповідає втомленим та сонним голосом мама.

 

– Антіна ще досі немає вдома... Треба щоб ти приїхала.

 

– Ну... ніч надворі. Я... Гаразд, я збираюсь. Ти йому телефонувала?

 

– Мільйон разів, слухавка кипить від дзвінків.

 

– Дивно... Це на нього зовсім не схоже. Все, я їду.

 

У мене почали тремтіти руки, так сильно, що я ледь змогла втримати склянку з водою. Де ж він? Який ідіотизм, за ці чотири роки я жодного разу не поцікавилась, навіть не здогадалась взяти номер хоча б когось одного з співробітників Антіна. Але навіть якщо й так, сумніваюсь, що о такій порі хтось сидить в офісі і чекає на мій дзвінок. Сергій! Трясця, він, мабуть, з ним!

 

Сергій це людина, яка в записнику знаходиться як «старий добрий друзяка», але з яким Антін бачиться декілька разів на місяць в кращому випадку. Двоє безнадійно зайнятих найкращих друга, які знають одне одного з пелюшок і саме цей «інтимний» зв’язок тримає їх ще досі разом. Мені він не подобається і Антін про це здогадується. Воно й не дивно, надто важко вдавати люб’язність з другом твого... кого? – щось різко вдарило у моїй голові, – хто мені Антін... Коли той поїдає тебе поглядом за кожної слушної нагоди.


Я тримтячою рукою набираю номер Сергія і вже на другому гудку чую здивоване:

 

– Олена, які люди!

 

– І тобі привіт. Антін часом не з тобою? – сухо запитую.

 

На іншому кінці слухавки надто гамірно, можна почути як на фоні регочуть люди і наче розбивається скло.

 

– Слухай, дорогенька, я його не бачив. Хоча... Може, й бачив.

 

Може навіть... – розмова переривається уривчастими гудками.

 

До біса! Я відганяю найжахливіші думки, які провокує моя свідомість. На щастя, хтось стукає у двері.

 

– Його ще немає? – захекано перепитує мама.

 

Я на мить забула, що просила її приїхати.

 

– Як бачиш. Їжа в холодильнику, не вмикай гучно телевізор, на горі спить Настя.

 

Я на ходу вдягаю перше, що трапляється на вішакові і застрибую у авто. Так, водій з мене, м’яко кажучи, нікудишній. На вулиці темрява – настільки густа, що здається, наче її можна проковтнути.

 

Гнів зробив мене сміливою, так саме гнів. Таке дивне відчуття і чому саме воно? Інтуїція, наче приймач в голові, запевняла, що з Антіном все гаразд, але сумніви різали мізки гострим лезом і я щоразу потирала скроню, щоб сфокусуватись на дорозі. Я об’їхала


майже весь наш район, окрім волоцюг та собак нічого підозрілого.

 

Гаразд, тепер беремо курс в іншому напрямку. Офіс Антіна в центрі міста, а час, мов вислизає крізь пальці – ще півгодини щоб дістатись туди. «Sparrow Edition» зустрічає мене поодиноким світлом у вікнах десятого та третього поверхів. Антін відданий своїй справі з голови до п’ят, тому на кожну пропозицію вийти за нього заміж у мене була чудова відмовка – ти й так одружений на власній роботі, а я не люблю конкуренцію. Він ще в школі збудував довкола себе вакуум з книг, а що залишалось робити,

 

коли навіть немає з ким порозмовляти? Тепер дитяча мрія переросла у одне з провідних видавництв столиці. Я не бачила на його обличчі більшого щастя, ніж те, коли йому вдалось привезти з відряження оригінальні рукописи Бредбері. Антін був фанатиком своєї справи, прикладом людини, яка зліпила себе самотужки,

 

вклавши всередину душі міцний стержень, що, мов магніт,

 

притягував до себе тих, хто був давно приречений на відчай. Антін володів таким рідкісним, таким безцінним вмінням – давати надію.

 

Мені ніколи не було лячно, коли він поряд, я ніколи не відчувала пригнічення, я забула який на смак страх. І тільки сьогодні щось наче перемкнуло всередині, наче з міцного механізму, який так справно досі працював, вилетів гвинтик і вся могутня конструкція от-от рухне. «Де ж ти», – бурмочу під ніс я, куди запропастився,

 

невже я тебе чимось образила?

 

Гнів. Гнів, гнів, гнів і ще раз триклятий гнів переповнював моє серце. Я не хвилювалась, не боялась, не відчувала зовсім нічого,


окрім цієї огидної гидкої маси, що починала виливатись з вух,

 

тільки-но я знову запитувала себе чому його ще досі немає вдома.

 

Я зупинилась біля воріт рецепції, де вже майже куняв старий охоронець. І нехай йому грець! Я побачила Антіна. Він стояв біля виходу з «Sparrow Edition» обличчям до мене і люб’язно щось розповідав якомусь незнайомцю. Чорт забирай, на годиннику майже північ, а він тут ляси точить! Якби можна було глянути на себе збоку, то я б виглядала як оскаженілий мисливець, що декілька днів поспіль вистежував в гущавині лісу молодих оленят.

 

– Антін! – з мене вирвалось його ім’я так, наче хтось підстрелив з гвинтівки у спину. Так, наче ти відчуваєш водночас приреченість і невідому цікавість – як, чому, навіщо?

 

Він ошелешено сіпнувся. Воно й не дивно, я стояла перед ним у піжамі та...о Господи, тільки тепер я помітила що взяла з вішака його ж піджак. І ось я в усій красі стою перед ним: з червоними від сліз очима, скуйовдженим волоссям в блакитній піжамі і на плечах у мене теракотовий на декілька розмірів (добряче на декілька!)

 

більший піджак.

 

– Олена, що трапилось? Що з тобою? – запинаючись вигукнув він.

 

– Зі мною?! Де твій мобільний?

 

– Антін розгублено почав перевіряти кишені – нічого.

 

– Мабуть, залишив у себе в кабінеті... – тепер нарешті до нього дійшло, чому я тут і чому саме в такому вигляді.


– Я вже третю годину поспіль кружляю містом, шукаючи тебе!

 

Чому ти не попередив, що запізнишся чи що, можливо, взагалі не з’явишся вдома – іронія аж іскрами вискакує з мене.

 

– Я... я... Втратив відчуття часу. – Антін обережно підійшов до мене і глянув у вічі. – У мене сьогодні просто божевільний день – зустрічі, презентації, декілька співбесід і ще гості ззакордону.

 

– Та невже? А у мене як бачиш все краще не буває! Наступного разу повішу собі табличку на лоба «Не турбувати»

 

Я тільки-но завелась, щоб добряче промити мізки Антіну, як почула за його спиною тихе «кхм-кхм», яке дало мені зрозуміти,

 

що нас чують, ба більше – нас не тільки чують, але й бажають припинити мій напад. Антін озирається, робить крок назад і хвацько тисне руку незнайомцю.

 

– Пане Новак, моє шанування.

 

Незнайомець потиснув руку у відповідь і додав:

 

– Спасибі за Ваші ідеї. – на мить запнувся, – Вибачте, що затримав так допізна. Всього найкращого.

 

Я намагалась розгледіти обличчя цього незнайомця, який вочевидь став причиною зникнення Антіна, але надворі було надто темно і в мене від спантеличення все розпливалось в очах.

 

Незнайомець сів у авто і, наче розчинився у ледь жевріючому світлі аварійних ліхтарів.


– Нам час додому. – Антін важко зітхнув і обійняв мене за плечі.

 

Не було більше сил на нього гніватись, в один момент не було сил навіть поворухнутись. Найгіршим було відверте усвідомлення того, що дивне передчуття охопило мене зсередини так, наче я стою над прірвою і в мене немає жодної опори. Можливо, коли-

 

небудь, я навчусь сама будувати мости такі як Тауер Брідж,

 

наприклад. Щоб кожен, хто наважиться ступити на нього просто закляк від неосяжності побаченого, від того як продумана кожна деталь і як гармонійно вона переростає в сотні таких же причепурених частинок, як епохальна помпезність побаченого відбирає дар мови і тобі знову кортить туди повернутись, наче на мить сенсом твого життя стає тільки цей міст – неймовірно красивий, міцний, надійний і на якому ти відчуваєш себе в безпеці.

 

Саме цього мені не вистачає, бо всі попередні спроби якось з’єднати свою теперішню дійсність потерпали фіаско – надто багато мостів було спалено, надто довго ці опіки загоюються.

 

– Олен, я не розумію твоєї поведінки. – обірвав тишу Антін. – Так,

 

я вчинив не зовсім розсудливо, забувши про мобільний, але на те були свої обставини і ти чудово знаєш, що, окрім як у видавництві,

 

я більше не міг знаходитись в жодному з інших відомих тобі місць.

 

– Та невже? – У мене не було настрою діставати білий прапор, я не звикла до таких речей, усі конфлікти з Антіном якось самі собою вичерпувались або ж він першим робив крок на зустріч (зізнаюсь,

 

навіть тоді, коли провина була за мною)


– Він глянув на мене з-під лоба і до самого дому не промовив ані слова. Я ненавиджу такі ситуації, вони роблять мене безпорадною,

 

непорозуміння, ці кляті непорозуміння виїдають мізки і ти не можеш спокійно переступити через власну гордість – бо зробиш так і дороги назад уже ніколи не буде, ти почнеш м’якшати,

 

почнеш приймати помилки як належне, почнеш відчувати себе меншовартісною... О, ні! У свої неповних двадцять п’ять я відчувала себе на всі сорок. Вся якась така зношена зсередини,

 

обросла корою, з істеричними нотками в характері і поведінка моя теж залишала бажати кращого. Я не знаю як Антін міг витримати поряд зі мною стільки часу. Єдиним створінням у світі, яке могло тільки хлюпанням носика розтопити цю брилу льоду була Настя. І

 

все. Для решти мій світ закінчувався на порозі, ніхто не мав права туди увійти. Антін сам на це погодився, погодився отак тупцювати біля зачинених дверей... Заради чого? До нього я відчувала безмежну вдячність та повагу, не більше. В наш час краще бути коханою, ніж кохати – зарубіть собі це на носі. От тільки... В

 

моменти, коли я, мов одержима, кидала у нього образи, всередині щось болісно стискалось. У пам’яті починали виринати найтепліші спогади: ось він тримає новонароджену Настю на руках, а ось вони вже лоскочуть одне одного пір’їнками у вітальні, ось Настя захлинається розпачливим вереском через те, що розбила коліно, а

 

Антін пригортає її та цілує ранку, тоді кортить обійняти його і не відпускати ніколи. Не відпускати, бо цей чоловік єдиний у моєму


житті, який ладен прихилити мені та моїй донечці небо, віддати

 

останнє тільки б ми з нею були щасливими. І ми були. До сьогодні.

 

– Я спатиму у вітальні.

 

– Гаразд. – довелось зреагувати сухо та байдуже, можливо, хоч так він відчуватиме провину.

 

Антін сів на канапу і важко зітхнув. Склалось таке враження, що у нього на серці тонна каміння, через яке так нестерпно дихати. Він занурив обличчя у долоні, потім підняв на мене втомлені посоловілі очі і наче подумки щось запитав. Найгірше було те, що я знала відповідь на це питання, ми двоє знали, тільки чомусь ніхто не наважувався дати словам максимальну гучність. Знаю, у

 

багатьох так і минає життя – не можеш висловити все, що наболіло, вагаєшся, бо на кін поставлено надто багато, не бачиш майбутнього через густий туман самотності. Це так до біса важливо відчувати себе потрібною, це як кислород, особливо для жінки. Я випила снодійне і ще раз зайшла до вітальні. Можливо,

 

він все ще чекає на мої вибачення? Проте, Антін, виснажений усією цією незрозумілою катавасією нишком сопів на канапі одягнений. І, здається, що спав він зовсім не солодко – він спав гірко, брови звелись у сумбурний трикутник, а на обличчі мов застигла сардонічна посмішка. Кожна клітинка його єства була відвертою зі мною: «Ну що ж, поглянь чого ти домоглась.

 

Продовжуй у тому ж дусі і він зітліє на твоїх очах, мов гніт». Я

 

провела долонею по його волоссю, потім вдруге, зануривши пальці


у густі пшеничні хвилі, наче намагаючись втамувати його біль,

 

його втому, його виснаження мною.

 

– Доброго ранку. Млинці на столі. – пробурмотіла я в кращих традиціях американських серіалів. Антін вискочив з кімнати, наче ошпарений, мимоволі перечепившись через зеленого м’ячика, який Настуся люб’язно залишила на самому «доречному» місці.

 

Обличчя у нього було зім’ятим, мов аркуш паперу, під очима з’явились темні кола, які надто виразно підкреслювали відсутність настрою. Він підійшов до кавоварки, тричі ошпарився, перш ніж зміг зробити ковток і, вхопивши ранкову газету, грюкнув дверима перед самісіньким моїм носом.

 

– Спасибі, Серденько. Все було дуже смачно. – іронічно відповіла я сама собі і викинула його порцію у смітник. Так, Лісовська!

 

Ситуація більш, ніж просто критична, тому тобі потрібно зараз зібрати рештки здорового глузду докупи і ретельно все обміркувати, без істерик, надривних емоцій, які так вдало затьмарюють розум. Є люди, які схожі на чайник. Звичайнісінький собі чайник. Вони можуть довго мовчати, стримуватись, не приймати вирішальних рішень, терпіти образи, докори і поступово доводити себе до точки кипіння, а потім так ошпарять твою свідомість, що всі дев’ять кіл пекла здаватимуться ванільним морозивом у порівнянні з цією живою машиною хаосу. Антін – типовий чайник. Мама залишилась у нас, тому я зі спокійним серцем вирішила домогтись реваншу. Як давно я не вдавалась до цих банальних перевірених часом «заборонених прийомів». Я


піднесла до обличчя смарагдову сукню, яка стільки часу нудьгувала на вішакові і в мить у мене аж рум’янець вискочив від здивування – мені так личить ця ганчірка за шістсот євро. Сукня ідеально обрамлювала стегна, волосся хвилями спадало на плечі,

 

невеличкі діамантові сережки перегукувались з бісиками у очах, а

 

вуста були свіжими та пухкими ще від вчорашніх сліз.

 

– Йдемо у наступ? – я підморгнула власному відображенню,

 

здавалося що ще трохи і світ впаде до моїх ніг. Коли я на підборах, то стаю кішкою – грація наче інстинктивно з’являється у манері ходити, розмовляти, через них Антін завжди ставав, мов пластилін, у моїх руках. Гадаю, цього разу ми не будемо робити виключень з правила. Охоронець на вході у видавництво явно не очікував, що йому сьогодні доведеться так попітніти: я тричі нахабно посигналила перед шлагбаумом, мовляв, ревізор вже на місці.

 

– Олена Олександрівна, ра.. ра.. радий Вас бачити. – Сердешний розгублено зробив вітальний жест, поправляючи свою накрохмалену форму.

 

– Доброго дня, Григорій. Як настрій? – жартівливо запитала я.

 

– Е.. иии.. Гарно, все гарно. Повідомити, що ви приїхали?

 

– Не варто, це повинна бути дуже приємна несподіванка.


 

Господи, як давно я тут не була: привітні блондинки-двійнята на рецепції, що сяють посмішками в усі тридцять... шістдесят чотири,


чарівний блідо-блакитний прованс у інтер’єрі і книги, книги на кожному кроці, обрамлені вирізки з старих газет, колажі,

 

палітурки, тонкий папірус, тонни журналів і скромний кавомат в кінці коридору. Ох цей божевільно приємний запах нової книжки,

 

це одкровення автора і читача, віддалено схоже на інтимну близькість думок, я беру з полиці у приймальні останнє дітище Нейла Геймана, розгортаю навмання і роблю ковток запашної сторінки.

 

Мммм...

 

В такі моменти особливо гостро відчуваєш, що живеш. Здається,

 

що твоє тіло важить не більше, ніж пір’їнка і всередині замість сумнівів, хвилювання та рутинних повсякденних турбот – народжується сонце.

 

На землю мене повертає ідеально наполірована табличка з написом

 

«Антін Горобець директор видавництва «Sparrow Edition». Я різко сіпаю за ручку дверей і вони, наче давно на мене чекаючи, легко відкриваються навстіж. Антін сидить за своїм столом, довкола нього з десяток його підопічних про щось сперечаються,

 

підкріпдюючи кожне слово незграбною жестикуляцією. Секретар Алевтина знервовано та зосереджено щось занотовує, не відриваючи погляду від блокноту. Це типове занудне сіре мишенятко, яке загартувало свій характер низкою проблем та негараздів, подразнених робочими буднями. Скромні чорні туфельки, сіра спідниця-олівець і лляний піджак в тон.


– Аля, не забудь, будь ласка, перенести зустріч з Малковичем на післяобідній час.

 

Алевтина ствердно рухає підборіддя вгору-вниз, аналогічно не відриваючи погляду.

 

– Потім зателефонуй до цих... ну ти пам’ятаєш, такі затяті піарщики.

 

– Медіа Консалтинг. – Монотонно додає вона.

 

– А що там з архівом?

 

– В роботі.

 

– От і чудово. Покищо все, ти вільна.

 

Алевтина, не відриваючи погляду, ще хвилину щось нотує, робить декілька кроків мені на зустріч, плануючи якомога швидше покинути кабінет, але вчасно піднімає очі та отетеріло зойкає. Всі замовкають і озираються. Ну що ж, початок багатообіцяючий,

 

враховуючи, що Антін сполотнів, кидаючи очима блискавки. «Дай п’ять» – саркастично говорить мені совість і я мільйон разів шкодую, що за своє життя так і не навчилась стукати, перш ніж увійти. Якби ж я тільки знала якими наслідками буде череватий мій несподівай прихід – дозволила б себе прив’язати вдома до стільця. Антін різко підвівся і, сіпнувши мене за лікоть,

 

прошепотів:


– Ти нариваєшся, так? Олена, ми не в дитячому садку. Якщо ти прийшла сюди влаштовувати ще якусь з своїх драматичних вистав,

 

тоді, благаю – негайно ж зачини за собою двері!

 

Сумно визнавати, але він мав рацію. Я стільки разів провокувала його, стільки разів глузливо намотувала його нерви на свій вказівний палець, що тепер Антін нічого окрім дурних забаганок та гамірних істерик й не чекав.

 

– Я... Вибач, зараз чверть на першу і я гадала, що ми зможемо разом пообідати. – жалісливо-ніжним голосом прошепотіла моя гордість.

 

Антін глянув мені у вічі і від здивування мало не проковтнув язика. Потім скрушно зітхнув, поправив краватку і додав:

 

– У мене зараз ділова зустріч.

 

– На яку мені зовсім – зовсім не можна?

 

– Не те, щоб зовсім... Ох, жінко, що мені з тобою робити?! Ну чому ти така вперта, чому всі твої спроби щось зробити завжди увінчуються пригодами на мою голову.

 

Я мовчки кивнула і вже приготувалась зачиняти за собою двері,

 

проте Антін стиснув мою долоню:

 

– Ходімо. У нас замовлено столик у Гранд Перре. Тільки заради всіх святих – тримай язика за зубами.


Я не могла приховати дитячої радості, що широченною посмішкою з’явилась на моєму обличчі. Hell yeаh, він більше не гнівається. «Рано радієш, дорогенька» – вщипнув здоровий глузд.

 

Метрдотель люб’язно провів нас до зарезервованого заздалегідь столика у самому серці «Гранд Перре». Я не зовсім впевнена, що таке помпезне місце підходить для обідніх ділових зустрічей, але як всім нам відомо – клієнт завжди правий, тому Антін навчився підлаштовуватись і сприймати запропоновані правила гри як належне. Я помітила, що за нашим столом уже хтось сидить і цей

 

«хтось» якось дивно розмовляє по телефону, складається таке враження, що він не на зустрічі, а в окопі чекає на вибух. В мить у мене почала виходити земля з-під ніг, в роті пересохло, наче в пустелі, а я все намагалась навести різкість... Господи, невже це він?

 

– Ти іди, а мені на хвилинку потрібно відійти, щоб припудрити носика. – Прошепотіла я. Антін у відповідь ствердно кивнув і без жодних вагань попрямував до гостя, який вже було простягнув подумки руку для привітання. Кортить зникнути, розчинитись у повітрі, стати невидимкою, щоб ніхто і нізащо не помітив моєї присутності. Чому саме сьогодні? Я торкнулась спиною стіни туалетної кімнати, щоб хоч якось втриматись на ногах – все всередині стиснулось, спогади почали зав’язувати свідомість у морський вузол, кортіло кричати від безпорадності. Але відображення у дзеркалі, наче взяло мене за комір, наказуючи

 

«повертайся туди і глянь усім своїм демонам прямісінько ввічі».


– Пане Новак, знайомтесь, це моє прекрасне Серденько! – радісно вигукнув Антін і (як притаманно справжнім джентельменам)

 

відсунув стілець, щоб я могла сісти поряд.

 

– Справді прекрасне. Мілош. Дуже приємно.

 

Він взяв мою руку і коли я мимоволі дозволила її поцілувати – було таке враження, що опинилась на лікарняному ліжку, б’ючись у передсмертній агонії, а лікар дає чітку команду «розряд» і мене пробиває наскрізь електричний струм. Господи, я повернулась до життя. Я ввіп’ялась у нього поглядом, наче намагаючись розставити кожну рису, жест, міміку на уявні полиці пам’яті,

 

намагаючись дістати спогади з архівних течок. Нічого не змінилось, це був мій Мілош з тією ж ямочкою на підборідді,

 

сповненими сяйва очима, неслухняним волоссям та спокійним голосом, який торкався моїх вух так ніжно та лагідно, наче шовк.

 

Навіть суворий піджак та краватка не змогли стримати його такої живої, переповненої по вінця літнім сонцем душі. Він глянув на мене тільки раз, глянув і відразу ж відвів погляд, вдаючи, що його дуже сильно цікавлять демагогії Антіна на рахунок економічної та соціально-культурної ситуації в країні, тому я досхочу змогла ним намилуватись, під шкірою мов пробігли табуни мурах і в думках було тільки його ім’я. Мені наче знову дев’ятнадцять, я у протертих джинсах і червоних кедах. Ми кидаємо безпритульним вуличним пташкам шматочки випічки, потім він читає мені Шекспіра так чуттєво, наче перед ним мільйони глядачів, що затамували подих в очікуванні дива:


«Let me not to the marriage of true minds

 

Admit impediments. Love is not love

 

Which alters when it alteration finds,

 

Or bends with the remover to remove:

 

O, no! it is an ever-fixed mark,

 

That looks on tempests and is never shaken;

 

It is the star to every wandering bark,

 

Whose worth's unknown, although his height be taken.

 

Love's not Time's fool, though rosy lips and cheeks

 

Within his bending sickle's compass come;

 

Love alters not with his brief hours and weeks,

 

But bears it out even to the edge of doom.

 

If this be error and upon me proved,

 

I never writ, nor no man ever loved.»

 

– Серденько, що ти їстимеш? – Антін повернув мене у реальність.

 

– Я... Мені... Я нічого не хочу, тільки чай. – Нічого не хочу тому,

 

що мене жахливо нудить від хвилювання.

 

– Тааак, тоді, будь ласка, томатний суп з грінками, а нам – він грайливо глянув на Мілоша, – по хорошому стейку з гарніром.

 

Пити будемо Серро Аньон, врожай 2005. Спасибі.

 

– Антін щосили намагався справити хороше враження на Мілоша,

 

він поводив себе так, наче вони старі добрі друзі, які кожної неділі їздять на рибалку. Мілош мовчав, тільки іноді відповідав на питання і не завжди словами. Господи, як же ж боляче відчувати невимовний сум та щастя водночас, таке враження що мої кістки


хтось почав ламати лещатами зсередини. Він так близько, але насправді між нами сотні миль непорозумінь, образ, гніву та ненависті. Я так наївно гадала, що всі мої рани давно загоїлись, що у моєму житті більше ніколи він не трапиться, я ж не шукала його,

 

я щиро благала небеса позбавити мене всього, що примушувало носити в серці порожнечу, мені було заради кого жити далі.

 

Трясця, мені так само сильно кортить розірвати його як і обійняти,

 

нічого не запитуючи, не даючи навіть натяку на можливість пояснення. Я знаю, що він зараз теж палає зсередини і тому продовжую дивитись, спостерігати за ним. Стільки спокою,

 

стільки манер, люб’язності, толерантності, але погляд... Погляд такий як у оленя, що потрапив в пастку, загнаний, переляканий,

 

але водночас відчайдушний і трохи зверхній, мовляв, ось він я, ну ж бо! «Я готовий прийняти твій удар, навіть якщо мені немає чим захищатись.»

 

Антін сіпнувся через те, що у одній з його кишень почав дзвонити мобільний.

 

– Прошу вибачення, бачу розмова серйозна. – Він встав з-за столу і попрямував у фойє.

 

Знову розряд. Ми зіткнулись поглядами, наче на рингу. Знаючи одне про одного майже все, насправді ми розуміли, що тепер залишаємось чужими людьми, яких абсолютно нічого не пов’язує.


– Ви не змінились зовсім. Хоча уся ця вишуканість, – він провів вказівним пальцем у повітрі, окреслюючи мій силует, – додає специфічного шарму.

 

«Ви?» Гаразд, я приймаю правила твоєї гри. Здається, ти й сам наляканий до смерті, тому ввічливий діалог зараз неабияк доречний.

 

– Як вино.

 

– Хм… – він грайливо усміхнувся кутиком вуст.

 

Нуж бо визнай, що з віком я стала тільки кращою. Визнай, що у тебе відвисла щелепа, коли ти мене побачив і що твоє серце зараз вистрибне з грудей!

 

– У мене тут справи, – наче він прочитав усі мої питання, а тепер обирає з чого було б зручніше почати. – У твого чоловіка хороше видавництво, професійна команда, він відомий закордоном і всі навперебій намагаються прихилити його довіру.

 

– Це мені відомо. Ось тільки Ви яку саме роль збираєтесь відіграти у його справах? – я саркастично

 

– Підняла брову і зробила ковток вина, не залишаючи Мілошеві можливості відповісти, вдаючи, що все, щоб він зараз не сказав –

 

для мене порожній звук.

 

– Одну з головних. Я інвестор, який знайшов справжній скарб.


Чомусь його фраза була надто двозначною. Гордість робить нас жалюгідними і німими. Це кляп у роті, через який так неможливо важко сказати "пробач".

 

Це кип'яток зі сліз, які в ім'я твоєї геніальної акторської майстерності ллються не назовні, а всередину. Це вимкнений телефон, жбурляння посуду об стіни, це нічим невиправдана апатія до усіх літер його імені, і, зрештою, це момент, коли доводиться ставити у стосунках крапку. Часто забуваючи, що ліжко – це не поле бою, а якраз навпаки, це місце примирення та спокою. Що ви з ним зовсім не повинні лежати по обидва боки барикад в безглуздому очікуванні хто ж наважиться першим підняти білий прапорець.

 

Гордість не робить тебе сильною, вона тільки пришвидшує твою самотність.

 

– Ну що ж... Тоді у мене є тост! – вдавано привітно запропонувала я. – За майбутнє!

 

– Я випила келих до дна і в мені наче спрацював магніт. Мілош міцно стиснув мою долоню і в цей самий момент за стіл повернувся Антін.

 

– Олено, гадаю у вас напевно щось простудне. Пульс не на місці.

 

– Мабуть, таки варто звернутись до лікаря. – не розумію чому підіграла йому у цій дешевій виставі, але це спрацювало, бо Антін


навіть не звернув уваги на те, що новоспечений інвестор торкається мене.

 

– Ще раз прошу вибачення, ех справи на справах справами поганяють – нічого без мене не можуть вирішити. А ви як? Не нудьгували?

 

Додому я поверталась на таксі. Не через келих вина, а через зустріч, яка отруїла мою свідомість і відібрала здатність думати тверезо. Водій додав гучності і солодкоголосі Incubus почали торкатись словами мого такого важкого, такого втомленого серця...

 

Love hurts...

 

But sometimes it's a good hurt

 

And it feels like I'm alive.

 

Love sings,

 

When it transcends the bad things.

 

Have a heart and try me,

 

'cause without love I won't survive.


Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 52 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Респираторный отдел. | ГИСТОМОРФОЛОГИЯ МОЧЕВЫДЕЛИТЕЛЬНОЙ СИСТЕМЫ | Гистоморфология семенников и семявыносящих путей | Гистоморфология придаточных половых желез | Гистоморфология полового члена | Гистоморфология яичников | Гистоморфология яйцевода, матки, влагалища | БИБЛИОГРАФИЧЕСКИЙ СПИСОК | Розділ I «Серце – компас». 1 страница | Розділ I «Серце – компас». 2 страница |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Розділ I «Серце – компас». 3 страница| Розділ I «Серце – компас». 5 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.059 сек.)