Розділ I «Серце – компас». 1 страница

– Жабеня, ти вже зуби почистила? Аго-о-о-ов! – горлає на весь дім мама. Мене наче струмом б’є і на мить зупиняється серце, в роті таке відчуття, ніби слони нахезали. Все гаразд, я прокинулась. Ще декілька хвилин абсолютної прострації, вмивання холодною водою, не забути перевірити електронну пошту, щось вдягнути та змусити себе поснідати. Мама смачно готує. Але є одне але. Я коли дивлюсь у дзеркало, то бачу там здобні тістечка на щоках та соковиті відбивні на стегнах. Тому ми з мамою, наче третю світову війну почали, коли я вирішила їсти тільки те, що зелене і те що не проходить жодних термічних обробок. Завжди дико заздрила тим людям, у яких швидкий обмін речовин. Які можуть з’їсти тонну всілякого мегакалорійного смакотиння і не потовстіти ані на грам.

Я навчилась їсти очима, носом, навіть іноді вухами. Від постійних голодувань я зрештою втратила цікавість до їжі. Кажуть, ніщо так не повнить дівчину як її худорлява подруга. Це про мене. Я до нестями люблю Яру, але час від часу ловлю себе на нотках заздрості до неї. Це ницо і жалюгідно, але мене з’їдає зсередини те,

що джинси на ній сидять як намальовані, що вона у купальнику просто богиня з реклами бритви для гоління, що я об одинадцятій вечора молюсь наніч, а вона може дозволити собі зайвий шматок тірамісу, який для мене найсуворіша заборона та смертний гріх.

Ніщо так не зближує людей як спільна трапеза. Момент, коли тобі люб’язно пропонують ще лазаньї чи щедро наливають вино у келих. Коли всі ситі, хмільні та посміхаються. Коли ти відчуваєш

як тане у роті шматок курки з чорносливом, як приємно пахне грибна юшка і як смачно облизувати пальці від неї. А що робити мені? Сидіти і колупати виделкою спаржу. Зізнаюсь, я ненавиджу людей, коли вони їдять. Це мене тільки дратує та відштовхує.

Якось навіть уявляла, що в майбутньому їжі як такої взагалі не існуватиме. Відчуття голоду тамуватимуть спеціальні пігулки без жодних смакових якостей. Назвіть мене хтось ідіоткою, благаю! Я

ж свідомо позбавила себе відчуттів. Моє життя пісне та низькокалорійне, у ньому так не вистачає спецій.

– Олена Батьківна, сподіваюсь ти не забула купити цигарки?

– Гнівно запитала Яра, обіймаючи мене при зустрічі. Вона ще та кокетунка. Була б я чоловіком, то без зайвих роздумів повела її під вінець. Вона мені більше, ніж подруга, вона мені більше ніж просто сестра.

– Чорт, останній сірник і той зламаний. Зараз, десь у сумці повинна бути запальничка. О, еврика!

Можливо, я надто прискіплива чи це через мої комплекси розміром з кита, але Ярина завжди припалювала спершу мені цигарку, а

згодом собі і, характерно скривившись від диму, який наче голками пронизував оболонку ока, зауважила:

– Тебе скоро вітром зноситиме, травоїдна. Може, заб’єш нарешті на свої фетиші і заморимо з тобою черв’ячка, втоптавши по картоплі фрі та біг маку, м?

В такі моменти відчуваєш себе наче на інквізиції. Тільки но шматок м’яса торкнеться твого язика – тебе ж негайно спалять, як закінчену єретичку. Знаєш, час зараз такий, що можна іноді ставити під сумнів існування Господа як вищої духовної матерії,

що спостерігає за нами крізь хмари, але в жодному разі не можна поневірятись у власних силах. Віра в себе – найактуальніша релігія. Тому я вкотре уважно споглядала на те, як Яра ласує фаст-

фудом, час від часу пропонуючи мені скуштувати це пекельне їдло. Не знаю чи зможу витримати цю ненажеру ще цілих два місяці літніх канікул. Передостання сесія за плечима – тонни нічогонеробіння попереду. Хоча, Ярина завжди знаходить потрібну мені мотивацію, вона чи не єдина знає на який саме важіль натиснути, щоб мене розворушити. Може, правда вискочити заміж за першого ліпшого і тим самим вирішити низку проблем. Визначеність – це ж рушій прогресу, так? В мене буде чоловік, оселя, ідеальні газони та лабрадор…

Дітей ми з ним заплануємо десь після тридцяти. Так зручніше. До того ж кандидатур у мене греблю гати, чого вартий тільки син маминої подружки, який зовні схожий на Крихітку Цахес, от тільки ніс у нього і горб на спині вдвічі більші, до того ж він не вимовляє половину абетки, носить джинсові комбінезони та сандалі з шкарпетками у свої двадцять п’ять. Чому у мене в житті все відбувається, але відбувається так невчасно? Чому хтось телефонує тоді, коли я їду у переповненому метро, а сам телефон у вивортній кишені переповненої усіляким мотлохом сумки?

Чому отримую запрошення на вечірки, тоді коли нестерпно кортить сидіти вдома, дивитись фільми, не вилазячи з піжами і малювати акварелями? Чому зі мною завжди хтось трапляється,

коли мені необхідна самотність, щоб помізкувати, переглянути архів старих повідомлень, виплакати усе, що наболіло всередині?

Ось так і з цією поїздкою до Варшави. В останній момент з’являється можливість і ти поспіхом пакуєш валізи, відкриваєш візу, вигрібаєш з кишень усі заощадження і сідаєш в новенький ікарус. А мама стоїть поряд, жалісним поглядом дивиться на тебе через вікно та на прощання цілує долоню, а потім ніжно здмухує цей поцілунок, наче ластівку, яка сідає мені на зап’ястя. Збоку,

звісно ж, Ярина лускає соняшникове насіння, відриваючись під

Kasabian.

Ми прибули на місце призначення о четвертій ранку. Затишний хостел. М’яке ліжко та душ, що ще потрібно для щастя?

Найприємніше засинати від втоми. Тоді просто немає сил на роздуми про сенс земного буття чи прокручування минулих подій у голові слайдами, немає бажання думати якби було якби…

Тільки за тонкою шибкою нічне небо охайно застібнув, наче на ґудзик, місяць у повні.

– Прокида-а-а-айся, бегемотихо! Досить смердіти в ліжку, я хочу поснідати! – Кричала Яра в свій уявний рупор, роль якого слухняно виконував гребінець.

Я кинула їй у відповідь претензійний «хник» і вкрилась ще теплою від сновидінь ковдрою. Потім довелося про це пошкодувати.

Здається, коли я прокинулась вдруге і з власної волі – була вже післяобідня пора. Мобільний Ярини не відповідав, тому мені нічого не залишалось, окрім як самій помізкувати і вирушити у пошуках пригод та хоч якоїсь їжі, тому що у мене в животі, наче помирав кит.

Щоб перейти на протилежний бік досить завантаженої транспортом Єрусалимської алеї, мені довелося, мов кошеняті – безхатьку, розгублено шукати перший ліпший підземний перехід.

Всі мої спроби були жалюгідно марними, ба навіть викликали іронічні посмішки в перехожих. Найближча підземка була закрита через ремонт, а поряд на червоне світло зупинилися всі автівки,

тому довелося швиденько вдати з себе повітря і спритно просковзнути повз авто, з яких стіною йшли вихлопні гази та відверта неповага до режиму очікування.На протилежному боці вулиці до мене відразу підійшло аж четверо поліцейських, які ввічливо повідомили мені, що «pani przeszłа ulicę w niepołożonym miejscu». З переляку я на мить оніміла. Завжди ненавиділа це дурне відчуття, коли подумки ти вже все пояснила, навіть додала декілька дотепних жартів та кокетства, а насправді – стоїш як вкопана і «и-и-и-и-и…» Не знаю, чим би це все закінчилось, якби не випадковий хлопчина, що втрутився у наш мовчазний діалог. Я

не встигла прийти до тями, як він хвацько та люб’язно щось

пояснив втомленим моїм ніяковінням поліцейським. Ще через мить хлопець потиснув їм руки й останні попрямували геть.

Саме ця худорлява, одягнена у синій вельвет спина мене сьогодні врятувала і від безмежної вдячності їй мені непотрібно було навіть бачити його обличчя. Він озирнувся розгублено через ліве плече,

примруживши погляд, мовчки кивнув, мовляв «свята наївність».

– Спасибі…

– Єдине, що змогла тоді з себе вичавити.

– Мілош. Не треба вдячності. Ходімо краще зі мною, буду твоїм персональним гідом сьогодні.

Зізнаюсь, його ім’я мені сподобалось більше, ніж він сам. До того ж постійно муляло відчуття, що тепер я у нього в боргу і що зобов’язана хоча б якось йому віддячити, принаймні не просто словами.

– До речі, ти обідала? Не проти поласувати чимось ситним? –

продовжував невагомо легко та щиро розмовляти зі мною, наче ми знайомі років сто.

Він по-дружньому підставив свого ліктя, мовляв «чіпляйся» і моя долоня потонула в його люб’язності. Словом, смачнішого буріто з куркою я ще не куштувала. А після другої пляшки Leffe Brune

тепер вже мені було просто та спокійно з ним говорити про всілякі

нісенітниці та реготати до спазмів у животі. Трохи хмільною я собі неабияк подобаюсь, тоді здається, що я супервумен в усіх деталях.

Пряне світло ліхтарів розлилось по бруківці, повітря було настільки солодким та теплим, що злипались ніздрі, а вітер жбурляв моє волосся у обличчя перехожих, шию Мілоша,

куйовдив та пустотливо намотував собі на пальці. Я з віртуозною жестикуляцією розповідала своєму рятівникові про те, як я тут опинилась, про Ярину та маму, про те, що терпіти не можу кішок,

про те як мені ниткою вирвали перший молочний зуб, прив’язавши її до вхідних дверей і ще про мільйон мільярдів нісенітниць, які мені здавались неймовірно цікавими. А він…

Він справді все це слухав, ба більше – слухав уважно та допитливо,

посміхаючись та з розумінням киваючи головою. Я й не зчулась як почало світати. Здавалось, що тільки мить тому ми стирали п’яти на Nowy Świat, а виявляється вже п’ять годин кружляємо довкола Банкової площі. Мілош незграбно позіхнув і усміхнувся поглядом.

Я ніколи не зустрічала раніше таких очей. Усе його обличчя, наче було фоном для них. Наче ти дивишся на обрій і не можеш побачити межі, небо зливається з землею в єдине, а потім…

Потім сходить, як сонце, його погляд. Тихий. Лагідний. Теплий.

Він обійняв мене за плечі і я, наче цукор, почала танути, липнути до його міцних долонь усією постаттю, прикипати душею до них,

здавалось, що під ногами у мене Венера, Марс чи Юпітер, але аж ніяк не асфальт. Я торкнулась вказівним пальцем його підборіддя,

його шершавого, неголеного підборіддя і мені було лоскотно так,

наче впіймала метелика. Мілош зітхнув. Хвиля гарячого подиху накрила мою долоню і я, піднявшись навшпиньки, поцілувала його у заплющені, тремтячі повіки. Ми одночасно сіпнулись одне від одного, він так розгубився, наче коала, у якої з рота забрали бамбук. У повітрі відчувалось стільки електрики, якийсь невідомий розряд пронизував тіло. Ми почали шалено реготати,

стрибати на одній нозі, кружляти довкола, наспівувати «май харт віл гоу он», пародіюючи славнозвісну стійку з Титаніка.

– Знаєш хто ти? – грайливо запитав Мілош.

– І хто ж? – здивовано перепитала я.

– Ти диво. – Мілош зупинився і глянув мені прямісінько в серце.

– Хіба ж вони існують? Див не буває, нагадати тобі у якому столітті ми живемо? – з іронією заперечила моя гордість чи щось на зразок неї.

Мілош глянув на мене з-під лоба. Він ще стільки не знав про руду,

курносу Оленку. А я й не хотіла розповідати. Можна ж так:

говорити про все, а насправді ні про що. Я ж нічого нікому у цьому житті не винна, тим більше йому, незнайомцю, якого знаю всього лиш одну ніч.

О восьмій ранку я припленталась до Хостелу. Увійшла до кімнати,

сіла на ліжко, де солодко сопіла Ярина, нахилилась над її вухом і щосили чхнула. Ненароком, звісно ж. Гадаю розповідати, що я тоді

вислуховувала від неї, яких стусанів отримала – не варто. Це типова її поведінка: позлиться, а потім любить мене ще дужче.

– Твоя поведінка як задачі з геометрії у восьмому класі. –

Пробурмотіла Яра, запихаючи за ліву щоку гамбургер.

– Ага, сама знаю. Неправильна.

Тиждень добігав кінця, а я так і не побачила Мілоша знову.

Дурепа, хоча б взяла номер телефону…

Але ж ні. Дівчатам таке не личить, життя – це суцільні умовності.

Отримуй хороші оцінки, носи спідничку не вище колін, не вживай нецензурну лексику, не колупайся в носі, не сміти, не грубіянь, не використовуй інших, не забувай вимикати праску, коли йдеш з дому, не спізнюйся, не перебивай, не надокучай, не говори те, що думаєш, не бери чуже, не зраджуй і, зрештою, НЕ дзвони йому перша. А мені ж навіть немає куди дзвонити, трясця.

– Може, давай хоча б востаннє прогуляємось туди, де ви з ним зустрілись? – Запропонувала Яра.

– О, та невже? І станеться диво – він чекатиме мене саме там. Ще й з букетом ромашок у паперовій обгортці. Ти дивишся надто багато плаксивих мелодрам, сценаристи вправно маніпулюють свідомістю таких фільмоголічок як ти, Ярина.

– Моя справа – запропонувати, а ти як знаєш. Ти наче з стада овець. Сама ж собі цією впертістю та затятим скептицизмом робиш

гірше. Значить так, я тобі не мама, сюсюкатись, відповідно, теж не збираюсь. Завтра їдемо додому. Але якщо ти хоч раз, хоч один однісінький раз почнеш скиглити, що прогавила своє щастя – дам тобі такого копняка під зад, що аж іскри полетять!

Яра грюкнула переді мною дверима. Я, наче безпомічний пуголовок, який застряг у нересті, стояла і не могла поворухнутись. А в думках тільки: «Давай, біжи! Ну ж бо! Ще є час!»

Через двадцять хвилин я була на Єрусалимській алеї. Нічого не змінилось, все як раніше – затори, пробки, гамірно. Ті ж поліцейські, бруківка, песик, що хезає на газон. Я ж знала, що так буде, але десь глибоко-глибоко всередині ледь жевріла надія на те,

що синя вельветова спина, коли розплющу очі, з’явиться переді мною знов. Жалюгідний відсоток того, що серед сотень, тисяч людей або хоча б з першого ліпшого натовпу з’явиться бажана постать і посміхнеться до мене очима. Знаєте, болить, коли втрачаєш своє, рідне, але ще більше болить, коли втрачаєш того,

хто ніколи не був твоїм, хоча міг бути.

Я простояла там, здається, години зо три… Вивчила на пам’ять кожен листочок старого клена, навіть почала впізнавати перехожих, які спочатку кудись йшли, а потім повертались звідтіля. Марно. Див таки справді не існує?

Кортіло рюмсати, як немовля, залишене мамою біля супермаркету.

Одна відмінність – за ним точно хтось повернеться. Я витирала

рукавом сорочки вологого носа, тупцювала з ноги на ногу, навіть почала гризти нігті. Ніч(к)ого.

Мабуть, розумним рішенням було повернутись у хостел до Ярини і починати пакувати речі. Але якась невідома відчайдушність, наче прикувала мої ноги до алеї. Через мить озирнулась – і побачила Мілоша. Він кудись поспішав, тримаючи за стегна дивакувату білявку. З ними поряд йшли ще двоє невідомих мені юнаків.

Компанія реготала, активно обмінюючись жартами. Таке огидне відчуття, наче я ревнивий чоловік, який знайшов коханця у шафі дружини. Зрештою, зі мною завжди так. Я люблю ідеалізовувати людей. Зустріну когось одного разу і починаю потім тижнями мріяти, вимальовувати в уяві чесноти, риси характеру, манеру розмовляти, почуття гумору і від справжньої людини залишається тільки оболонка. Мабуть, так і з Мілошем.

Я зітхнула з полегшенням та попрямувала геть.

Дорогою додому Ярина увесь час намагалась мене якось розрадити, підбадьорити, розсмішити, але це тільки ще дужче гнітило та дратувало. Я ж все чудово розуміла, мені просто потрібно було побути наодинці з власними думками, розкласти усе по поличках на свої місця. Насправді мені дуже пощастило, бо закохатись у випадкового незнайомця-рятівника я ще не встигла.

Це швидше, було схожим на недопиту вранішню каву. Зробив лиш ковток, а післясмак залишився на увесь день. Та й з іншого боку

ми повертались додому з переповненими валізами нових суконь,

різноманітних сувенірів, фото та вражень.

– Заплющ очі, ну будь ласочка. – Ярина обійняла мене.

– Гаразд, якщо це не боляче і якщо це не слимак. – Іронічно зауважила я.

– Це тобі, – Ярина дістала ситцевий мішечок, – маленький презент від мене.

Я з цікавістю розгорнула мішечок і побачила там щось схоже на

біжутерію.

– Це ланцюжок-підвіска, тобі подобається?

– Яра… Це не підвіска.

– Як не підвіска, якщо підвіска! Це вінтаж.

– Ні. Це маятник. – довелось вкотре заперечити Ярині.

– Не говори дурниць. Я придбала його на лотку з прикрасами і,

скажу тобі, річ не з дешевих.

Яра продовжувала обурюватись. Вона насупила брови,

прискіпливо розглядаючи ланцюжок і нарешті зробила заключний висновок:

– Нехай навіть так. Виглядає він дуже оригінально.

Я взяла її долоню, направила на неї маятник і, вдаючи з себе мага-

ясновидця почала бурмотіти:

– Розповім тобі про минуле, про майбутнє, про те, що є, про усіх твоїх родичів до десятого коліна!

– От пройдисвітка! – Регочучи викрикнула на весь автобус Ярина.

Пасажири й без того вже звикли до нашого галасу та викрутасів,

тому ніхто навіть пальцем не поворухнув, не те щоб робити якісь зауваження.

Я вмостилась у Яри на плечі, вдягнула навушники та солодкоголосий Адам Левайн почав мене заколисувати. Втома бере початок з ніг, поволі розтікаючись по всьому тілу. Повіки стають важкими, наче з свинцю, і починають злипатись. Відчуваю,

що на мене як завжди чекають захоплюючі пригоди, все, що відбулось за останній рік віщує кардинальні зміни.

Що це за кімната? Чия це кішка? Все таке прозоре і водночас густе, ніби заковтує зсередини. Я прокинулась від того, що Яра штовхала мене вказівним пальцем у живіт:

– Сплюх, прокидайся! Ми вдома.

Мама з повними очицями сліз, здавалось, що от-от і вистрибне з власного одягу від радості. Вона почала несамовито мене обіймати, торкатись теплими долонями обличчя й так розгублено вдивлятись в нього, наче не бачила мене років з двадцять.

– Ну Маааам, досить. Ти мене зараз задусиш своєю ніжністю. Я

теж рада тебе бачити, правда. Тільки давай спочатку повечеряємо,

а потім… Потім почнемо розпаковувати подарунки.

Мама скрушно посміхнулась і затиснула мене в обіймах ще дужче.

З нею так завжди – коли щодня муляю їй очі своєю присутністю,

дратую, сперечаюсь, забуваю помити посуд, тоді між нами така напруга, що хоч кидай сірник. А коли повертаюсь додому – перші декілька тижнів я найкраща донька в світі. Потім все повертається на свої місця і ми знову стаємо типовими «мамою» та «донькою»,

які ніяк не можуть дійти згоди. Та й взагалі, що це за міфічна істота – порозуміння з мамою? Хтось коли-небудь її бачив? Мене завжди дивували відносини аля «мама-подружка», якій ти все довіряєш, з якою у вас однаковий розмір одягу, з якою ви разом робите всі ті речі, які зовсім не відповідають різниці у віці. Як на мене, це дивно. Дивно, тому, що неприродньо і фальшиво. В таких випадках мами свідомо намагаються бути схожими на своїх доньок, щоб краще їх розуміти, намагаються знову відновити

«пуповину», яка стане запорукою того, що твоє вже доросле дитя все рівно буде поряд, от тільки це швидше просто короткий повідок вся ця вистава «мама – найкраща подруга».

Мама – це основа основ, це початок життя, це слово, в якому вмістився увесь світ, це людина, яку потрібно оберігати так, наче вона вся зроблена з кришталю і не дай Господь цей кришталь зачепити образою чи надривним тоном розмови.

Ми вечеряли майже мовчки. Вона нічого у мене не розпитувала, не тому що їй було нецікаво, навпаки, здавалось, що мама от-от лусне від цікавості, але.

Це мовчання між нами було в мільярди разів красномовніше, ніж будь які історії, які я могла б їй зараз розповісти про нашу подорож. Просто є такі люди, від однієї присутності яких всередині стає затишно так, наче ти втомлений, торкаєшся тілом власної постелі, яка ще зберігає тепло снів.

Мама дивилась на те як я смакую її домашню пасту, потім як незграбно витираю рукавом светра вологий ніс і в цих миттєвостях була ціла тонна щастя. Простого, звичайного людського щастя – знати, що найрідніше створіння в світі зараз поряд, сите й доглянуте. Більше їй нічого не потрібно знати, я не дозволю їй бачити те, що насправді відбувалось у мене на серці. Можливо,

згодом, але тільки не зараз, тільки не тут і не сьогодні, я так хочу щоб вона засинала з посмішкою на вустах.

Подарунки знайшли своїх адресатів,холодильник ламався від цілої купи польських смаколиків, речі, як завжди, розкидані по кутках моєї кімнати. Все чудово – я таки вдома. На годиннику друга ночі,

а таке враження, що хтось невидимими нитками прив’язав мої повіки до лоба, лячно їх заплющувати – тільки це зроблю як Він одразу переді мною. Те чого я найбільше боялась таки трапилось,

один день…

Один клятий день змінив все життя, перекроїв усе, видряпав на серці літеру «М». Я відчинила вікно і почала жадібно ковтати повітря, здавалось, що мені немає чим дихати, кортіло закричати на повні груди так гучно, щоб Він почув мене, щоб згадав. А,

може, не згадує, бо й не забував. Може, так само шукає мене,

стоїть зараз та вдивляється в перехожих…

Я ввімкнула комп’ютер і до самісінького світанку писала листа.

Зупинившись на крапці, зрозуміла, що мені немає куди його відправляти, окрім самої себе. Зітхнула та зберегла в чернетки.

Наступні декілька місяців були нестерпними, абсолютна апатія, не було бажання їсти, вдягатись, дивитись улюблені фільми,

прокидалась я тільки щоб швидше заснути. Рятувала лиш музика.

Я не знала як це пояснити, я не знала що відповідати на допити Мами та Ярини, я не знала чому у мене таке відчуття, наче додому повернулось тільки тіло, а душа залишилась там, поряд з ним і тепер сновигає примарою, не даючи спокою. Ще гірше ставало від усвідомлення того, що я втратила те, що так й не отримала, що знехтувала можливістю, подарунком долі, який був у мене під носом і я… Я, мов маленьке дурне дівчисько, сховалась у свою безпечну мушлю з виправданням «я ж прийшла до нього перша».

Прийшла і все. А гукнути, піти слідом, боляче сіпнути за рукав,

мовляв, нарешті знайшовся?! На це забракло сміливості, гордість нівечить життя. Потрібно ж просто вчасно отямитись, просто навчитись говорити потрібні слова без зайвих сумнівів. Ні, зовсім

не краще пізно, ніж ніколи. Любов не починається пізно чи рано,

головне – щоб вчасно.

Минув рік. У чернетках назбиралось стільки повідомлень, що вистачило б не на один сценарій до фільму Джейн Кемпіон. Я,

вкотре дописавши, рядок, одягла свій улюблений смарагдовий шарф, що так разюче додавав моєму волоссю контрасту, і вперше з якимось невимовним спокоєм пішла блукати вулицями. Вийшла з дому о четвертій дня, хоча з Яриною ми домовились зустрітись аж ввечері. У мене є ще один хороший друг, це Левайн в навушниках,

мій співочий супутник на всі випадки життя. Здається, це не пальто, це я власну совість так тісно застібнула на ґудзик,що від кожного подиху було боляче. І ці багряні чуприни дерев, до яких осінь торкнулась своїми акварелями, і ця бруківка, схожа на зморшкувате обличчя старого друїда, і ці птахи, мов чорнильні галочки в небі, на якому ти подумки написала завдання, а вони ставлять собою відмітку «виконано». Все це до божевілля туманило свідомість, примушувало вірити: сліпо й назавжди.

Ярина насуплено буркнула:

– Здоров. Могла б ще на годину запізнитись, тоді б ти знайшла тут нікого.

– Вибач, я не взяла з собою телефон… – розгублено відповіла я.

– Хочу напитись. Лайно, а не вечір. – Ярина ледь стримувалась від гніву.

Не знаю хто, але це точно не я була причиною такого настрою.

Спізнювались ми мільйони разів і не тільки на годину, іноді навіть на день. Я боялась відразу запитати, що трапилось, тому почала з далеку:

– Давай сходимо на вихідних по магазинах? Мені терміново потрібні нові стільці в кімнату.

– Червоне сухе, два по двісті.

– … Яра?

– А що Яра. Ти зараз сама будеш ладна провалитись крізь землю.

Навіть не знаю як назвати ці новини.

– Так, з цього місця детальніше. – у погляді Ярини було щось дике,

щось досі мені невідоме, тому я почала розпитувати її без особливого зацікавлення, щоб не викликати ще більшої тривоги.

– Детальніше… Годину тому мені на електронну пошту прийшло повідомлення. Він їде сюди, до тебе. Адресу мою знайшов через власника хостелу, в якому ми минулого року зупинялись. Пише з надією, що я справді твоя подруга і знаю, де ти мешкаєш. Дякувати Господу руді Олени у Варшаві бувають рідко, тому власник хостелу дав йому мої координати, я ж замовляла нам кімнату.

Здалось, що в той самий момент мені відійняло здатність чути,

Ярина ще довго розпиналась про те, що я тільки-но отямилась, що почала забувати його, що почала повертатись до себе самої, як тут

знову все зруйнується і цей пройдисвіт знову зробить мені боляче,

знову зникне і вже більше ніколи не повернеться. Але я продовжувала у неї перепитувати: «Що? Що? Я не розумію, що?»

Хоча все прекрасно зрозуміла, просто не могла повірити.

Мій Мілош.

Повертається.

Я стояла на пероні, жадібно вдивляючись у кожен вагон, що, мов паперовий змій, пролітав повз і мені так кортіло вхопити його за хвіст. Мабуть, навколо моєї голови сяяв німб чи за спиною виросли крила, бо перехожі тільки те й робили, що озирались з цікавістю. Немає нічого прекраснішого, ніж жінка в очікуванні дива. Немає нічого правдивішого, ніж можливість сподіватись.

Здалось,що це вітер обійняв мене за плечі і тихо прошепотів на вушко:

– Привіт. Я кохаю тебе.

– Безкінечну кількість разів. – подумки відповіла я, тепер вже напевне знаючи, що це Мілош.

Ми завмерли в обіймах одне одного, було лячно навіть дихати,

щоб не злякати, не сполохати метеликів, які тріпотіли крильцями поміж ребер. Я знаю, чому в такі моменти у фільмах лунає музика і

головна героїня підіймає праву ніжку вгору. Довкола лунав тільки важкий стукіт коліс, серцебиття самої колії та гамір вуличних розмов, а ми чули її, ми чули цю музику. Це був наш саундтрек,

чимось схожий на легкий, трохи хмільний блюз. Мілош тремтів,

дрібно тремтіли його долоні, вуста, що намагались стільки всього розповісти, зіниці, що блискавками розлітались з боку в бік,

скуйовджене волосся, неголене підборіддя, зім’ята сорочка – все це, наче говорило «будь ласка, піклуйся про мене».

– Пташка.

– Де? – здивовано запитала я.

– Ні, ти моя пташка. Маленьке колібрі, що збирає нектар – З загадковою посмішкою відповів Мілош.

– Еге ж, єдина пташка, яка вміє літати назад.

Я чомусь розреготалась на всю кав’ярню так, що відвідувачі за сусідніми столиками почали кидати на мене гнівні погляди.

Мілош занурив вказівного пальця у каву і вивів ним на серветці кривобоке, вологе заварне серце. Я ж зробила ковток, взяла іншу серветку і залишила на ній кавовий поцілунок. З того моменту ми все робили разом: прокидались, купували книги в переходах, які були найбільш понівеченими, підклеювали їх, зшивали, міняли палітурку і дарували друзям, знайомим чи просто перехожим на вулиці, готували вечері, мили посуд, якось у нас поламалась пральна машинка і вся мильна вода з неї опинилась на підлозі

ванної кімнати, я розплакалась від безпорадності, а він підняв мене зарюмсану й почав танцювати в мильних бульбашках, мовляв,

заразом і підлоги помиємо вдома, постійно сперечались, бо мені завжди кортіло мати рацію, але тільки тоді, коли я напевне знала,

Дата добавления: 2015-10-13