Розділ I «Серце – компас». 2 страница

що помиляюсь, гнівались одне на одного ми тільки до першого поцілунку, а ще складали шкарпетки різними парами та мінялись зубними щітками. Нас не турбували земні речі, вся буденна рутина перетворилась у гру, правила якої ми вигадували самі. Ранок міг починатись в обід, а о третій ночі ми могли зібратись на велосипедну прогулянку. Єдине, що повертало мене на Землю – це розмови з мамою. Вона не розуміла мене взагалі, не захотіла знайомитись з Мілошем, постійно грубіянила йому по телефону,

намагалась контролювати кожен мій крок, звинувачувала у тому,

що я зовсім не зважаю на навчання, що це вирішальний рік у моєму житті і що мене не візьмуть з такими успіхами до жодного університету. Мама не знала, що з цим вже давно все вирішено. У

мене була одна єдина наука, яку я так несамовито прагла вивчати – любов.

Буває так, що ти отримуєш нарешті все, що хотіла, про що мріяла,

через що заповнила ціле небо молитвами з одним єдиним проханням «бути поряд». Буває так, що ти настільки сильно цього хочеш, що й не помічаєш як розчиняєшся в людині, заповнюєш собою кожну його клітину, серце битись у вас починає теж синхронно. Здається, що саме закоханою ти стаєш сама собою,

такою якою повинна бути, з усіма якостями та чеснотами, які

притаманні повноцінній особистості. Всередині, наче запалюється ліхтарик, і на твоє сяйво летить майбутнє. Усі дороги стають простими, ти починаєш бачити ті шляхи, які раніше здавались непосильними. Кожна мить перетворюється у есенцію чистої насолоди, яка розливається по твоєму тілу, наче парфуми. Я

припинила носити суворий, нудний одяг, мені кортіло вдягатись у веселку, бути схожою на Сонце, у мене в серці оселилась вічна весна. Я, мов кішка, починала муркотіти від одного його дотику,

згорталась клубочком у нього на грудях і засинала. Таких безпечних та солодких снів я ніколи не бачила у своєму житті.

Іноді я підходила до нього і просила мене вщипнути.

– Навіщо? – здивовано запитував він.

– Щоб пересвідчитись, що це все не сон і що ти справжній.

Мілош гнівався, коли я робила такі речі, він хотів, щоб я не дивувалась його любові, щоб сприймала її як належне, щоб не робила таких відвертих наголосів на своєму щасті. Люди за своєю природою не злі, але і не добрі. Кожен народжується як полотно,

чисте, незаймане. А потім батьки, соціум, обставини, саме життя його розфарбовує. Хтось брудниться, чорніє, на ньому з’являються пліснява та обдерті краї, а в когось цвітуть сади, розливається океан, небо, де сходить рум’янощоке сонце. У кожного своя історія, навіть якщо вдивлятись у чорний квадрат – можна побачити роки пошуків, емоції, дію, досвід. Мілош вчив мене мовчати про своє щастя. Вчив залишати те, що гнітить, що

висмоктує енергію, через що на серці лежить каміння. Він вірив у ті речі, які для більшості здавались нісенітницями, вірив у посмішку, в слово, в музику, в мене. Спочатку я не помічала, але згодом з’явилось таке відчуття, що мені чогось не вистачає.

Вірніше, когось. Ярина майже не писала, ми бачились востаннє декілька місяців тому. Вона, наче вирішила просто не заважати мені бути щасливою, так і не розуміючи, що сама теж є частиною мого щастя. Вона мій друг. А друзів не залишають не тільки в біді,

в радості тим більше. Я довго дзвонила у двері її дому, але натомість чула тільки гавкіт собаки. Складалось таке враження, що вона не просто кудись вийшла, а взагалі поїхала геть. Двір довкола був трохи занедбаним, машина батьків не стояла в гаражі, а сусідка навпроти почала щось кричати, накшталт «Та поїхали вони, нічого тут ошиватись». Я обірвала усі її телефони, телефони друзів,родичів – ніхто нічого не знав. Але ж не буває так, що людина в один момент просто зникає, а якщо буває – тоді це вже справа правоохоронних органів як мінімум. Коли я повернулась додому, то побачила як Мілош щось уважно перечитує на моєму комп’ютері. Не знаю чому,але мене в мить охопив жахливий гнів:

– Що ти робищ? Навіщо ти це читаєш?!

Мілош аж сіпнувся з несподіванки. Це вперше за весь час я дозволила собі підвищити на нього голос, вперше дозволила собі відчай та істерику. Всередині все закипало від люті, я почала штовхати його, дряпати йому обличчя і плакати, плакати, плакати,

потім сліз не вистачало…

Тіло почало судомити від болю, я не розуміла, що відбувається і не могла пояснити, не могла нічого відповісти на його питання що зі мною, тільки вдавалось ледь прохрипіти «її немає». Мілош вхопив мене за плечі і почав трусити так сильно,що здавалось, наче от-от і в мене випадуть мізки, кімната почала зменшуватись, не вистачало повітря.

– Припини, чуєш? Досить! – Кричав Мілош, а я не могла зупинитись, я відчувала що щось не так, що щось трапилось і водночас не могла собі пробачити, що не помічала цього раніше.

– Ти знаєш… Чорт забирай,ти знаєш де вона? Відповідай,

відповідай мені негайно!

Мілош вхопив долонями мене за обличчя і, дивлячись прямісінько ввічі, почав говорити речі, через які я відчула як в мені, наче щось обірвалось, наче частина мене оніміла назавжди:

– Я не міг тобі цього розповісти, розумієш? Я не міг… І зараз не можу, ти не витримаєш. Ярина зараз у кращому місці, там де немає ані питань, ані відповідей.

– Господи, що ти верзеш?! В якому місці?Куди вона поїхала? Це ж через мене, це ж через нас з тобою! Це я в усьому винна…

В горлянці було таке відчуття, наче я проковтнула лезо.

– Вже місяць як її немає. Тіло знайшли батьки, вона просто не прокинулась. Я не знаю чому так трапилось, я не знаю чому вона

випила цілу жменю снодійного та ще й з алкоголем, я не знаю чому вона зробила це добровільно. Але ти, чуєш, ти ні в чому не винна! Це її вибір, на жаль, але життя іноді б’є по нас з такою силою, що деякі люди вже ніколи не можуть піднятись, розумієш?

– Мілош кричав, потім обійняв мене і пошепки довго повторював,

що так мені мало б бути краще, що я б не змогла бачити її в землі,

що про це попросила його моя мама.

Ці декілька днів минули як мить. Я не могла і не хотіла змиритись з тим, що Ярини більше немає. Я майже щодня писала їй листи і відправляла на електронну скриньку. Я ніколи в них не запитувала чому вона так вчинила, просто розповідала про себе, про нас з Мілошем, про те, що у мене під серденьком з’явилось нове життя й про те, що я хочу зробити йому сюрприз, тому поки чекаю слушної нагоди, що у нас наче почали налагоджуватись стосунки з мамою,

що в дворі, де ми часто з нею сиділи на старій гойдалці і нишком пили джин, розведений лимонним соком і ділились найпотаємнішим, тепер новий дитячий майданчик, де скоро я гулятиму там з своїм малятком, що завжди, коли щось одягаю,

подумки раджусь з нею. Це були мої сповіді, які знімали з душі відчуття провини, які допомагали мені боротись з спустошенням,

самотністю, відчаєм. Ярина залишалась для мене живою і я не прощалась з нею, навіть у листах.

Нарешті цей день настав, я купила в цукерні тістечок з персиковим джемом і стрімголов поспішала додому, щоб поділитись з

Мілошем радісною новиною, адже тепер він стане батьком маленького дива. Ще з порогу я почала його гукати, але у відповідь почула тільки мовчання. У вітальні його не було, в інших кімнатах теж. Всередині знову з’явилось відчуття тривоги, але тепер у мене не було права хвилюватись, я не могла нашкодити цим дитині.

Останнє, що остаточно мене зламало – це порожня шафа, де був його одяг і ввімкнений комп’ютер, де були відкриті усі мої листи,

які я писала йому. Не дай Господь ніколи і нікому опинитись на моєму місці. Це той момент, коли ти усвідомлюєш, що світ, на якому тримаються усі твої сподівання, мрії, все твоє майбутнє,

просто зруйновано. Так як руйнують хвилі фортеці з піску на узбережжі – неочікувано й вщент. Я ж пам’ятаю, що ми прокинулись сьогодні як завжди, що поснідали, що він просив мене не затримуватись довго і повернутись додому швидше, що завтра ми мали вибирати нові шпалери для спальні. Спочатку було не боляче, розум аналізував те, що відбулось і коли повідомлення дійшло до серця – мене почало розривати на шматки від горя. «Чому?» – кляте питання, яке переслідує мене все життя. Чому найрідніші люди йдуть без пояснень, не залишаючи права на відповідь.

Я взяла мобільний, я стиснула в долонях цей клятий мобільний,

наче останню рятівну соломинку, яка здатна все виправити, але там, на іншому кінці слухавки обірвалась тиша – ваш абонент поза зоною досяжності. Я не знала яким богам тоді молитись, не знала як жити далі, тільки з кожним днем всередині росла ще досі

непізнана, неймовірно могутня сила – вона мене й зцілила, дала змогу почати все спочатку, дала ще один шанс, бо в житті бувають такі рішення, які відрізають можливість повернення, але їх неодмінно треба приймати, треба зважуватись, ризикувати в ім’я

чогось значно більшого, ніж просто «люблю».

Коли мама побачила мене на порозі дому бліду, мов полотно, з

повними очима відчаю, вона нічого не розпитувала, просто як завжди обійняла:

– Я чекала на тебе, я так довго чекала… Млинці будеш?

Ось що мені було потрібно – безпосередність, проста материнська щирість та турбота, які ніколи не зобов’язували, які я завжди отримувала від мами при першій же необхідності, натомість не даючи абсолютно нічого. Єдине – даремно я не зауважила мамину реакцію на зникнення Мілоша, даремно спокій у її очах не здався мені підозрілим, але це вже зовсім інша історія. Того дня в мені,

наче голіруч вирвали серце, яке магнітом тяжіло до нього, наче позбавили здатності відчувати, душу поволі роз’їдали гнів та гордість, утворюючи велетенську прірву: я не шукала його, я

більше не намагалась знайти пояснень, я заборонила собі навіть згадувати це ім’я, наскільки сильно я кохала, здається,настільки ж сильно почала ненавидіти.

Минуло довгих три місяці зими. Природа почала прокидатись,

перші незграбні паростки почали пробиватись крізь шкаралупу змерзлої, черствої землі. Небо знову повернуло собі ошатні м’які

боки з хмаринок, а сонце розливалось по підвіконню, наче ігристе вино, що потрапляючи в келих, починає виконувати бульбашками вальс. Я дивилась у дзеркало, торкаючись долонями вже помітного животика, виводила вказівними пальцями літери, мені здавалось,

що так вона вчиться мене розуміти, що вона може не тільки чути,

але й прочитати те, що я напишу. Так, у мене буде донечка.

Найдивовижніша дівчинка, яку теж поцілує полум’я, а вітер заплітатиме у її багряно-руді пасма сміливість, рішучість та незламну силу волі, яку не зможе образити жодна жива істота на цій землі, яка стане сенсом мого існування, моя Настуся. Кожен день тепер починався з посмішки, я залишила докори сумління в минулому, здавалось, що усіх пролитих мною сліз вистачило б на океан. Але у мене була мета, заради якої не те, щоб пробачити,

життя віддати можна – це подарувати власній донечці щасливе майбутнє, бути з нею завжди поряд. Ми з мамою насправді ніколи не були по-справжньому близькими, не знаю чому, але це правда.

Хоча, увесь час поки я була великим коконом, з якого мала народитись маленька лялечка, вона жодного разу мені не заперечила, не намагалась провчити, а навіть навпаки – ми часто проводили вечори за чаєм і розмови наші були значно тепліші, ніж сам напій в чашці, разом вибирали одяг для маляти, міняли колір стін у дитячій кімнаті, пекли яблучні пироги з корицею, дивились нудні мильні опери шістдесятих, в яких головні герої значно більше говорять, а ніж цілуються. Бувало, мамі таки вдавалось витягнути мене в неділю до церкви. Це було єдине місце, в якому я

відчувала себе в безпеці і саме тому так не хотіла туди йти, бо коли людина не відчуває тривоги – вона мимоволі втрачає пильність,

стає м’якою, вразливою, а мені тепер завжди потрібно тримати внутрішню оборону, з наївного дівчиська я у свої неповних двадцять перетворилась у справжню жінку, яка ладна роздерти на шматки будь кого хто наважиться зробити їй чи її рідним боляче.

Чоловіки взагалі почали мені здаватись загрозою, наче над кожним світилось табло «warning», тому надокучливi маминi вмовляння про те, щоб я нарешті подумала якщо не про своє майбутнє, то про майбутнє Настусі, про те,що дитині потрібен батько, а мені сильне міцне плече. О так, звісно. В такому випадку можна поплакатись і в диван. Словом, тут я була більше, ніж просто байдужою. Якби… Якби одного разу я випадково не натрапила у супермаркеті на Антіна. Це відбулось якраз тоді, коли я зачепила ліктем полицю з консервованими овочами і вміст усіх банок почав розливатись спочатку по моїх плечах, а потім і по підлозі. Він хвацько вхопив мене на руки і виніс з «поля бою», а потім розгублено глянув у вічі:

– Вибач, це ти напевне через мене…Тобто, привіт.

– Ахахахах, Антін! О Господи, невже це справді ти?! – я немогла повірити у те, що бачу – неймовірно худий, завжди сутулий однокласник,що постійно ховався на задніх партах, тепер став схожим на Кевіна Коснера.

– А хто ж ще? Вилитий я. От тільки ти бачу не одна, ну і хто ж склав вам таку чудову компанію? – З дивним почуттям гумору він зауважив мій животик.

– Це довга історія. Бачиш – я найщасливіша майбутня мама у цілій галактиці.

Ми й не зчулись як протеревенили всю дорогу до мого дому, невже час – це пластичний хірург, який змінює людей до неможливого.

Здавалось, що від сором’язливого довгов’язого Горобчика (а саме так ми його називали в школі через одноіменне пташине прізвище)

не залишилось і сліду. Переді мною стояв справжній чоловік, який наче щойно зійшов з обкладинки Форбс.

– Слухай, а ти зовсім не змінилась. Така ж дивакувата й така ж красива – Антін пригорнув мене за плечі і ніжно поцілував у скроню.

– Зо-о-о-овсім не змінилась, тільки стала схожою на бегемотика. –

Зніяковіло відповіла я.

– Нічого подібного. Твоєму чоловікові дуже пощастило, правда.

– Це мені пощастило з його відсутністю.

Антін так здивовано насупив брови, що я на мить відчула як по спині пробіг табун мурах. Це вперше за останні півроку я згадала про відсутність у моєму житті людини, яка стала причиною мого щастя та водночас горя. Це одне з тих відчуттів, яке ніколи не буде

схожим на щось, це як вперше погодувати голуба з руки, сісти на американські гірки, висунути голову з авто чи почути як пересипається в порожній бамбуковій палці рис, імітуючи дощ. І

тут знову чоловік, але не такий як попередній.

Друг.

– Знаєш що? А давай ми з тобою сходимо на побачення? – Антін став переді мною на одне коліно і простягнув руку, наче запрошуючи зовсім не на побачення, а на арену цирку.

– Ти глузуєш з мене? Вагітні жінки не ходять на побачення. В аптеку, кіно, на прогулянки, тільки не на побачення, не сміши.

– А ми підемо. Все. Чекаю вас,міледі, завтра о шостій вечора на цьому ж місці при повному параді. Т-с-с-с, – він приклав вказівного пальця до моїх вуст, які застигли на півподиху і бажанні відмовити, – Ми ж з тобою востаннє бачились ще за динозаврів, ну ж бо, не відмовляй.

Я зніяковіло посміхнулась та на своє ж здивування ствердно кивнула. Нехай. Чим ризикує той, кому втрачати нічого? Та й Насті, здається, така ідея сподобалась – на диво у мене був чудовий настрій і зовсім не нудило. Мамі я нічого не розповіла,

швидше через те, що не сприймала цю зустріч серйозно. Така собі авантюра в надбезпечному восьмимісячному періоді життя.

Наступне, що я зроблю – полечу на повітряній кулі в Норвегію,

годувати оленів арахісом. Шафа явно глузувала з мене: вішаки

ламались від тонни одягу, а вдягнути як завжди, було нічого. Це надто яскраве, це затісне, це старе, це мене просто бісить, це я одягала вчора, ось наче непогане, але якби не в горошок. В

кінцевому результаті на побачення я пішла в джинсах і безрозмірному светрі, який (як мені здавалось) приховував мій цікавий стан. Дивно, вагітність це ж не хвороба, але відчуваєш ти себе під час неї дуже двозначно – то кортить виводити нові теореми, міркувати про сенс земного буття, вести екзотичні філософські бесіди, то просто шоколаду з солоними огірками.

Здається, що ти це насправді не ти і «собою» ти вже ніколи не будеш ні зовні, ні всередині, що всеціло належиш маленькому створінню, яке живе завдяки твоїй енергії, яке росте та міцніє з кожним днем і тобі все важче стає не те, що ходити, ти просто напросто забуваєш про можливість нормального сну, все набрякає,

дратує, ти, наче резервуар з невимовно цінною есенцією ніжності,

який нізащо не можна розлити.

Антін стояв у мене на подвір’ї і знервовано поглядав на годинника.

Я вже давно зібралась, але повинна була спізнитись хоча б на п’ять хвилин, щоб не руйнувати стереотипи про жінок. Він прочекав так з півгодини та коли хотів підходити до дверей, я з невимушено широкою усмішкою відчинила двері:

– Привіт! Як ваше нічого?

– Лісовська, ти не змінюєшся… – Так незвично чути власне прізвище з вуст чоловіка, який для мене назавжди залишиться

незграбним Горобцем, з яким ніхто не вітається й ставить собачі

екскременти у ранець.

– Моя машина за рогом, не зміг тут нормально припаркуватись, у тебе дикі сусіди.

– А куди ми їдемо? – Грайливо, наче мені знову шістнадцять запитала я.

– Любиш японську кухню?

Це питання дало мені зрозуміти, що Антін зовсім не готовий до того, щоб стати батьком, що він взагалі не готовий до серйозних дорослих стосунків, де немає вечірок, коротких суконь, алкоголю,

флірту, легковажного сексу та японської кухні. Я, наче приймач,

який нарешті вловив потрібну хвилю. Навіщо погодилась на цей цирк, зараз не вистачає тільки слонів у помпонах поряд. Це неймовірна здібність – інтуїція, достатньо тільки слова як ти розумієш, на що можна сподіватись і чого чекати від людини, це досвід, який дає нам орієнтир, це наш внутрішній джіпіес, завдяки якому завжди знайдеш потрібний шлях.

– Ти красива сьогодні. – порушив тишу Антін.

– Ти теж красива.

– Ха.

– Ну я ж не можу нормально реагувати на компліменти, це ж мені не властиво.

– А невже так важко просто мило посміхнутись у відповідь?

– Важко. Я відчуваю себе зараз акваріумом, в якому забули погодувати рибок.

До нас підійшла офіціантка, Антін зробив замовлення, після чого та зауважила:

– Вибачте, але ця страва дуже гостра. Мабуть, не рекомендуватиму її вашій дружині ще й у такому стані.

Я ледь не захлиснулась чаєм, який тільки-но почала смакувати.

Але чомусь не заперечила сказане, просто вдала, що в цьому немає жодного підтексту та й збоку все логічно – чоловік, жінка,

животик.

– Ти все таки не сприймаєш мене серйозно, – зауважив Антін,- тобі навіть говорити нічого не потрібно…Все на лобі написано.

– Неправда, якби я не сприймала тебе серйозно, мене б тут зараз взагалі не було. Я не в тому стані, щоб займатись легковажністю.

Вечеря з старим знайомим – це досить непогане гаяння часу. Чи не так?

– Лісовська, давай не будемо. Ти гадаєш я можу дозволити собі розраховувати на щось? Та я навіть не насмілююсь запитати що у тебе трапилось… Не те щоб. – Антін знервовано затиснув долоню в кулак, а потім, намагаючись стримати власний гнів, почав заламувати по черзі пальці.

– Оленка, мені дзвонила твоя мама.

– Мама?! О Господи, знову вона за своє…

– Вислухай мене, будь ласка. – Антін пригорнув мене за плече і так жалісно глянув у вічі, так як дивиться цуценя на свого господаря,

коли зголодніє. – Мені дзвонила твоя мама, дзвонила ще рік тому і просила приїхати, пояснюючи це тим, що у вас відбуваються жахливі речі, розповіла що трапилось з Яриною, що вона не знає що робити, не знає як все пояснити тобі.

– А ти… Ти чим зміг би мені зарадити? – У гніві вигукнула я, не залишаючи Антінові права на можливість знайти потрібні виправдання. – Ти… Людина з якою я взагалі майже не спілкувалась, з якою раз у житті пішла в кіно, тільки через те, що всі над тобою постійно насміхались.

– Нічим. Тому і не приїхав.

Антін важко зітхнув, наче мої слова, мов кулі, знову потрапили у старі рани. Усі зміни, які з ним відбулись – відбулись тільки зовні,

всередині він залишався тим завжди ображеним, дивакуватим Горобцем, від якого ніхто ніколи нічого не вимагав, з яким ніхто не хотів бути поряд ні в якості знайомого, ні тим паче в якості друга, через те, що таких як він – остерігаються. Остерігаються через те, що бояться речей, яких не можуть зрозуміти. Антіна не розумів ніхто, а боялись всі. Невідомість – стала одиниця виміру людського страху. Через неї в світі трапляється неймовірно багато

лиха, вона руйнує життя, нівечить мрії та сподівання, відбирає право на те, щоб прокинутись, відбирає право на те, щоб зустріти ще один світанок у спокої та тиші, бо ніхто не знає яким буде його

«завтра». Чи не ризикуєш ти одного разу встати з ліжка і побачити,

що у тебе вже немає дому, що вулиці, сходжені твоїми ногами,

тепер порожні, рідних серцю людей немає поряд, довкола тільки розбиті смітники та повітря, вщент заповнене димом й відчаєм. А,

можливо, настане день, коли ти розплющиш очі і побачиш, що все,

до чого ти так наполегливо йшов. Все за що боровся – тепер реальність і щастю твоєму не буде кінця. Утопія матиме місце тільки там, де вона себе виправдає за рахунок покладених на те зусиль, титанічної праці та незламної віри у власні сили. Штучно створена людською байдужістю зона відчуження зробила з Антіна,

бідолашного, незрозумілого хлопчиська, наполегливого, завзятого чоловіка, який, якщо поставив перед собою мету – повинен досягнути її будь якою ціною. Проте, такі люди часто ризикують,

адже коли ти зробив крок назад для того, щоб розігнатись, а тепер тобі потрібно вчасно зупинитись на фінішній прямій – ти не зможеш зробити цього різко і відразу, сила розгону примусить зробити тебе ще декілька кроків вперед, тим самим штовхаючи в прірву, яку ти намагався перестрибнути. Насправді я таємно захоплювалась цією здатністю в ньому, Антін завжди був для мене прикладом того, як потрібно боротись проти поверхневих стандартів, які ми самі собі вигадуємо. Так, було важко. Але життя не може складатись з суцільних білих ліній, не може завжди в

усьому горіти зелене світло,мовляв, давай, іди тобі тут раді. Саме тут я чітко усвідомила що нас поєднює – вміння переживати.

Переживати зради, недовіру, нерішучість, сумніви, упереджене ставлення, осуд з боку оточуючих, власні внутрішні жахіття.

Переживати все це самотужки, без зайвого привертання уваги та манірних спроб влаштувати дешеві вистави під назвою «Пожалійте мене – я нещасна». Завжди дивувало, не знаю, це справа рук природи чи Господа,те, що одним з народження дано хороше тіло:

ідеальні риси обличчя, естетичну поставу, вправну манеру рухатись, густе здорове волосся, міцні нігті, білосніжні рівні зуби,

жодного зайвого кіло, словом, рівень миловидності зашкалює.

Другим – чудове почуття гумору, кмітливість, тонну здібностей та талантів і зовнішність, яка потребує корекції. Третім – відсутність всього того, що є у перших і других. Але ще більше мене здивувало те, що привабливі зовні існують у двох вимірах: там, де зовсім не усвідомлюють своєї краси і там, де, усвідомлюючи,

згодом самі її і знищують. Те, що другі, маючи наповнений по вінця розмаїттям чеснот внутрішній світ одержимо намагаються змінитись зовні: лягають під ніж пластичного хірурга, стають жертвами модних течій, дієт та великої кількості актуальних фетишів і, зрештою, власноруч закопують усі здібності в землю,

так і не реалізувавши власні задатки. Проте, апогеєм мого здивування стало те, що треті, у яких ніколи не було навіть натяку на привабливість, не було жодної крихти таланту – стають видатними Людьми. Запитаєте чому... Все просто – ті, кому не

дано ані природою, ані Господом беруть належне самотужки. Це унікальні особистості, це невтомні трудівники, які самі себе

"зліпили", які доклали титанічних зусиль для того, щоб отримати те, чим інші нехтують, не розуміючи як іноді важко побороти в собі "гидке каченя", навчитись прихиляти до себе людей власною міццю, внутрішнім сяйвом, загартованою у поневіряннях та розпачі харизмою. Що керує ними?

Дата добавления: 2015-10-13