Розділ I «Серце – компас». 3 страница

Бути кращим – не означає бути красивішим чи розумнішим. Бути кращим – це досягти всього, не маючи нічого з того, що іншим дісталось задарма

– Давай не будемо ускладнювати? – Я вирішила першою знайти вихід.

– Давай. – наче вхопився за соломинку у цій безнадійній розмові Антін.

– Ми тільки псуємо одне одному настрій пошуком відповідей. Це риторичні питання, які краще тримати при собі. Тоді мене врятувала одна обставина, яка скоро змінить моє життя на краще –

маленьке янголя. Яке зараз тихо спить під серцем. Більше нічого,

окрім моєї дівчинки тепер немає значення, особливо те, що було в минулому. Знаєш, я давно носила за плечима цей рюкзак зі спогадами. Які важать, здається, декілька тон, а тепер… Мій похід закінчився, я нарешті «я» і мені це подобається. Самодостатність

дуже цікава і корисна річ, головне навчитись вірно її трактувати самій для себе, а те, що скаже оточення мене давно не хвилює.

– Лісовська. Давай вип’ємо за тебе і твою самодостатність. Давай піднімемо чашки цього міцного духмяного чаю і зробимо «чінь-

чінь» як в Італії, гаразд?

– Ось за що я тебе і люблю, Горобчик. За майбутнє!

– За тебе!

Ми ще довго реготали, згадуючи шкільні роки, усі ці спільні моменти, які зберігаються у шухлядах пам’яті назавжди, скільки б часу не минуло. Згадували як Антін приніс на урок хімії ящірку саламандру і доводив вчителю, що нею можна чистити взуття, як наліпив мені у волосся жуйок стільки, що довелось ціле літо ходити з боб-каре, яке мені жахливо не личило, як ми пішли в кіно і, сидячи на місцях для поцілунків, вирішили виправдати їх назву,

як він кожного ранку нишком приходив до мого дому, щоб піти до школи разом, але не наважувався і завжди йшов слідом,

ховаючись, як я зламала руку, коли полізла на дерево, щоб нарвати якомога більше «грошей» для нашого магазину, в якому продавались мушлі з-під слимаків та крильця бабок, цікава у нас була тоді валюта, жаль, що в дорослому житті у неї немає номінальної вартості.

– А пам’ятаєш як я вчив тебе кататись на велосипеді? – ще дужче зареготав Антін. – Ти тоді нагадувала мені черепаху, яку

перевернули і посадили на сидіння панцирем вгору, така смішна і безпорадна. Добре, що навчилась таки. А то я вже починав сумніватись у своїх здібностях.

– Сто років не каталась на велосипеді, востаннє, мабуть… – я на мить запнулась і вирішила знову забути з ким востаннє на ньому каталась. – Тепер це вже немає ніякого значення. Сподіваюсь, я зможу втримати рівновагу з таким додатковим баластом як у мене.

– Думаю. Поки не варто ризикувати. Будемо Настю вчити кататись. Правда?

– Нічого подібного, ти вчив мене, ще трохи і будеш вчити її. З мене нікудишній наставник.

– Ай справді, не твій профіль.

Я насупилась і грайливо вщипнула Антіна за ніс.

– Це тобі за те, що глузуєш з вагітної жінки. Погана прикмета,

кажуть.

– Як на мене, цілком хороша, є велика ймовірність, що вона здійсниться.

Ми повертались додому вечірнім містом і над головою тяжіло небесне покривало з темно-синього шовку, на якому хтось розсипав діамантові крихти. Антінова посмішка у лимонному сяйві ліхтарів здавалась такою м’якою та теплою, що я не могла відірвати від неї погляду. Наче у нього взагалі не було обличчя –

тільки одна невимовно щира та відкрита посмішка на мою адресу.

Я хотіла знайти його погляд, але не могла, він ховав очі,

опускавши їх додолу, на всі мої дивакуваті репліки тільки всміхався, як кінозірка перед спалахом камер – інстинктивно, на автоматі. Ці нічні прогулянки ніколи не приводять до добра, у

мене з’явилось надокучливе хворобливе відчуття дежавю.

– Що ти робив увесь цей час… Ми все про мене і про мене розмовляємо, а ти мовчиш.

– Тобі справді цікаво?

– Дурник, ще й запитуєш… Це не цікавість. Це інше. Можливо, я турбусь.

Моя відповідь дуже здивувала Антіна. Він одягнув на мене свого піджака і вдихнув на повні груди повітря, так наче ми з ним стояли біля борту корабля, а далеко попереду виднілась лінія перетину океану та неба, яка поволі зливалась в єдине.

– Я навіть встиг побувати одруженим.

– Та ти що, серйозно?! – Моєму здивуванню не було меж.

– Цілком. Вона була справжньою Мері Попінс.

– Любила дітей?

– Та ні, надто досконалою.

– Розумію. Мене це дико бісить в людях, я б радше назвала таке вадою. А ідеальна жінка – це взагалі звучить як збочення. Чесно.

– Спочатку я закохався по самісінькі вуха, побачив її на зупинці,

коли повертався з роботи. Вона дуже голосно розмовляла по телефону, тому я мимоволі все підслухав. Говорила, мабуть, з

своїм тоді вже колишнім хлопцем. Який вочевидь благав її повернутись, а вона довго пояснювала йому що варта кращого і що втомилась від його комплексів і небажання зрозуміти та підтримати її.

– І що далі?- зацікавлено роззявила рота я.

– Ну як що… Підійшов, втішив, а потім попросив руку і серце.

– Ха. Здається, отримав ти тільки руку.

– Ось тут, Лісовська, ти як ніхто маєш рацію. Ми були разом майже два роки, точніше рік, одинадцять місяців і двадцять три дні. Думав, що це раз і на все життя, наївно вірив у те, що сам собі понавигадував. Красива, розумна і все. Раніше я думав що цього більше, ніж достатньо, правда. А потім до мене дійшло… Цього надто мало, зовнішність та інтелект не будують міцну сім’ю,

тільки кар’єру і саме це їй було потрібно. Я ж шукав тепла, таке враження, що кожного дня лягав у ліжко з брилою льоду. Всі довкола не втомлювались повторювати як мені пощастило, який ласий шматочок собі відхопив, а мені у відповідь хотілось кричати

від безпорадності. Ця жінка відібрала у мене не тільки волю, але й

повітря, поряд з нею я починав задихатись.

– І що трапилось?

– Як бачиш – живий здоровий стою поряд з тобою.- усміхнувся у відповідь Антін.

– Ти таки її кинув?

– Та ні, зробив так, щоб вона сама пішла. Не знаю, можливо, їй знову трапиться якийсь бідолаха на зупинці. Тепер мені вже все рівно.

– Містер жорстокість.

– Лісовська, не ламай комедій. Я ніколи не збирався бути песиком на короткому повідку, ще не народилась та, заради якої я б став ручним.

– Через місяць народиться.

Не знаю, чому ці слова вирвались з вуст, наче бажаючи втерти носа самовпевненому Антінові. Можливо, це дурна жіноча солідарність чи просто стандартне банальне намагання посперечатись, тільки б був привід. У мене завжди так – головне вчасно завести механізм фразою, через яку всередині мов загорається червона лампочка. Чоловіки вони ж з Марсу,

пам’ятаєте? У них на всіх одне виправдання, одна затерта до дірок істина, вони завжди повинні мати рацію, чисті шкарпетки і

смачний обід. Хто це все робитиме теж не особливо важливо – в

кращому випадку дружина, в гіршому пральна машинка і пивний паб. Всупереч усьому, я підсвідомо завжди шукала чоловіка з Венери. Такого, щоб розумів, щоб дзвонив першим, щоб вмів мене провчити, але не травмуючи власну гордість, щоб дотримувався слова, вмів вчасно мовчати і говорити, дбав про майбутнє з кожним днем все більше і більше, ніколи не озирався на помилки,

використовуючи їх як докори чи аргументи у підтвердження того,

що він був правим, а як цінний досвід. Я ніколи не уявляла яким він повинен бути зовні, не тому що мені було байдуже, а тому, що одного разу мені довелось його зустріти…

Ми сиділи з Антіном на лавочці біля мого дому, було вже майже чверть на другу ночі. Темрява стає не такою страшною, коли в тебе є можливість з кимось її розділити навпіл, так само і самотність. У

мене на серці тяжіло ще декілька питань, але на сьогодні, здається,

вже досить спогадів. Кортіло просто сидіти і насолоджуватись цією тишею між нами так, наче це була зовсім не тиша, а м’якоть перестиглого манго, якою ти втамовуєш відчуття голоду та спраги водночас. Так буває іноді, що з деякими людьми одна мить здається вічністю, надто все монотонно, нудно і затягнуто, як німецькі серіали, а буває, що ти з людиною проводиш цілий вечір – ось тільки не зчуваєшся як пролетіло стільки часу. Антін тримав мене за руку і показував сузір’я, принаймні йому так здавалось, що він знав, що показує.

– Ось глянь, там видно хвостик Великої ведмедиці. Бачиш? Взагалі саме сузір’я це одна з вісімдесяти восьми ділянок, на які поділена небесна сфера. У Ведмедиці контур ковша, а ось ліворуч від тебе,

бачиш, о-о-о-он там Оріон – схоже на постать мисливця.

Щоправда, не знаю на що чи на кого це сузір’я полює, але ж як красиво… Лісовська, ти б ніколи не хотіла торкнутись неба долонею?

– Не хотіла, але я знаю, що це за відчуття. А ще дуже добре знаю,

що за них треба дорого заплатити і що не завжди такі жертви себе виправдовують. Це нерівносильний обмін – мить задоволення і вічність страждань.

– Гадаєш, все має свою ціну?

– Все має свій час. Це усвідомлення значно гірше. Рано чи пізно все закінчується: і радість, і горе.

– Я б хотів, щоб ця ніч не закінчувалась… Мені добре з тобою,

Лісовська. Настільки добре, що аж лячно.

– Це пройде, як простуда. Навіть не зчуєшся, як знову захочеш волі та можливості побути наодинці не тоді, коли з’явиться нагода, а

коли сам того захочеш. Тим паче, подумай двічі, перш ніж наважишся робити вирішальні кроки – тепер я не одна, нас двоє. А

це велика відповідальність, через яку тобі доведеться багато чим пожертвувати.

– Пожертвувати? Я все своє свідоме життя тільки те й роблю, що жертвую. Жертвую можливістю бути з тобою.

Я глянула на Антіна і зрозуміла, що мені не потрібна його любов,

зовсім. Проте, мені безмежно потрібна його підтримка, а це в окремих ситуаціях означає набагато більше, ніж вічне почуття, яке розбило мені серце на друзки. Я міцно обійняла його і, дивлячись в вічі, прошепотіла:

– Будь мені другом, будь міцною опорою. Я відчуваю, що зламаюсь без тебе тепер. Ти ж не даремно приїхав.

Він ствердно кивнув і поцілував мене в лоба так ніжно, як це робить батько, коли цілує маленьку донечку перед сном. Я

зачинила двері, навшпиньки піднялась до своєї кімнати, щоб мама нічого не чула і тільки-но торкнулась щокою подушки як в мить мене поглинув міцний солодкий сон, такий який буває після затяжної втоми. З полегшенням тебе. Стіна плачу нарешті рухнула,

а завтра… Завтра буде новий день.

– Оленка, ти хоча б трохи підфарбувалась, глянь, які синці під очима- зауважила мама, коли я мала необережність затриматись перед дзеркалом.

– Взагалі – то вагітність повинна прикрашати жінку, а у мене завжди не як у всіх. Тому, Мам, краще приготуй мені фруктове смузі і я піду спати.

– Та ти ж тільки прокинулась! Я вже дзвоню Антіну! Можливо, він зможе тебе привести до тями, в твоєму стані потрібно якомога більше свіжого повітря, а ти поводиш себе як хом’як в сезонній сплячці. Давай одягай свою улюблену сукню в горошок і на пікнік.

– Скільки разів тобі повторювати, що мені незручно зараз ходити на пікніки і взагалі мене це бісить, я втомилась поводити себе так,

наче ми живемо в іграшковій крамниці, наче взагалі мене виставили на вітрину цієї крамниці і всі перехожі можуть з легкістю покопирсатись у подробицях мого особистого життя.

– Особистого життя? – Мама впустила від гніву на підлогу кухонного ножа, – А про моє життя ти не подумала, ні? А

навіщо… Олено, досить, припини поводити себе так, наче всі тобі щось винні, наче ти пуп землі!

Я дивилась на маму, що нетямилась від люті, дивилась і бачила як на її скронях поволі наповнюються кров’ю судини, як вони набрякають і як вона щоразу притримує долонею серце, тамуючи болісні спазми. Мені хотілось самій собі надавати ляпасів,

кинутись їй до ніг та просити вибачення за все, що їй довелось витерпіти, за кожну мить суму і сорому, яких вона натерпілась через мене і мою легковажність… Проте, натомість, я, гордо задерши вгору підборіддя, кидала їй у відповідь зухвалі, важкі слова, про те що нічого в цьому житті не відбувається просто так,

що буцімто вона ще має подякувати Господу і що завжди може бути гірше. Всередині було таке відчуття, що наша розмова – це

швидкісна траса і ми мчимо одна на одну по зустрічній смузі. А

потім озираєшся на все це… Хочеш натиснути на гальма,

зупинитись і не можеш, бо швидкість гніву по інерції примушує тебе їхати далі. Я затулила вуха і відвернулась до вікна – там на протилежному боці вулиці була припаркована машина Антіна,

декілька хвилин і я, на ходу одягаючи мокасини, застрибнула до нього в авто.

– Поїхали звідси мерщій! Будь ласка, нічого не запитуй!

Ми їхали декілька годин невідомо куди, дивно, але ці уривчасті білі смуги мене заспокоювали, а небо здавалось таким затишним,

що кортіло взяти камеру і змонтувати всі ці спогади в один неймовірно чудовий, добрий фільм з стандартним хеппі ендом. Я

висунула свою руку з вікна авто і почала відчувати густину повітря, яке лилось на мої долоні, наче сироп з літа та метеликів.

– Лісовська, я знав, що жінки у твоєму стані поводять себе дивно,

але ти б’єш усі рекорди неадекватності. – Антін зареготав по-

дитячому щиро. Звісно, якої ще реакції від нього можна було чекати? Я ж натомість просто звикла, що він зі мною, тим більше з моїми тарганами в голові впорається як ніхто. Він мені, наче рідний, наче старший брат, якого у мене ніколи не було.Тільки один мінус в усій цій історії – мій «брат» безнадійно закоханий у свою вагітну обраницю, яка сама того не розуміючи, прив’язала його до себе непомітними канатами і не відпускає. Визнаю, я не хочу бути з ним, але ще більше я не хочу щоб він був з кимось

іншим. Здається, в таких дилемах і є вся трагікомічність нашого життя, словом, Данте нервово палить на кухні.

– Горобець, давай не будемо. Ще тиждень і нас буде на одну істеричку більше.

Антін глянув на мене з-під лоба і додав:

– Хоча, якщо пощастить, вона буде схожою на тата і не успадкує маминого норову. – Потім він зітхнув, зрозумівши, що мав на увазі зовсім інше, але було пізно, момент втрачено.

– Не хвилюйся, Настя таки справді буде схожою на батька. На батька, який її виховає. Давай заїдемо в супермаркет, треба допомогти мамі з вечерею.

Вулиці стали багряно-чайними, сонце поволі лягало на лінію горизонту, наче хотіло ще трохи подивитись на перехожих, які замріяно снували довкола. Перш ніж вийти з авто, я глянула Антіну у вічі і кивнула:

– Залишся у нас сьогодні, будь ласка.

Здавалось, що у нього всередині вибухнула зірка – немов він тільки й жив заради того, щоб почути ці слова, немов моя прихильність для нього це сенс існування, найвища нагорода в житті. В одній руці у нього були пакунки з їжею, а в іншій моя долоня, яку він тримав так міцно, наче я стою на краю скелі і зараз

впаду в безодню. Можливо, саме в таких одиницях вимірються вірність?

Мама на диво зустріла нас з привітною посмішкою на вустах, їй завжди подобалось, коли я робила те, що вона вважала вірним. Ми згадували різноманітні нісенітниці з дитинства, які тоді здавалося б, не мали жодного значення, а тепер історія про равликів та розбите коліно викликала невимовно приємні емоції. Антін вдягнув квітчастого фартушка і взявся готувати равіолі з тунцем.

Здається, кухня – це зовсім не жіноча стихія, як на мене, то чоловіки це природжені кулінари, які володіють секретною магією майстерності приготування страв. У моєму ж арсеналі – яєшня (і

то, якщо пощастить) та домашнє какао. Чоловіки готують смачно,

а закохані чоловіки можуть вас так здивувати, що закортить таки справді провести з ними ціле життя.

Розділ II «Бачити не означає вірити, вірити – означає бачити»

– Трясця, що ж так боляче?

– Не розмовляйте, краще просто глибоко вдихніть і починайте поволі тужитись.

– Яке тужитись? Ви що не розумієте, я ж помираю! О Господи, це не дитина, а вибухівка! Ма-а-а-а-ам, тримай мене за руку, будь ласка, тримай міцно!

Худорлявий і, здавалось, не менш переляканий ніж я сама медбрат намагався поставити мені крапельницю. Сьогодні йому не пощастило двічі на нічному чергуванні: по-перше, народжувала істеричка, а по-друге у мене з дитинства один дефект – вени майже неможливо знайти на руках.

Я не знаю як деякі жінки здатні переживати момент народження двічі, тричі, а то й десять разів. Ба більше, я не знала як пережити його в даний момент, коли біль настільки сильний, що здається,

наче всередині в тебе починають ламатись кістки, наче ти вже не здатна володіти власним тілом, а свідомість починає плавитись від божевільного тиску і абсолютної прострації. Тобі кричать «дихай»,

а ти навіть ковтнути слину не здатна, потім кричать «ще трохи»,

але це «трохи» триває, мабуть, піввічності. Ти не знаєш, коли нарешті настане цей момент, ти тремтиш, млієш, у тебе немає права на помилку, ти змушена боротись до кінця, самотужки.

– Вона прекрасна... Господи, спасибі. – Я притискала до себе крихітне створіння, яке розпачливо рюмсало на грудях і не могла повірити, що це трапилось саме зі мною. Я бачила стурбованих та втомлених лікарів поряд, заплакані від хвилювання мамині очі, як вона намагалась вдавати, що все гаразд, а зморшки під очима, в

яких було ще повно солоних сліз зрадливо видавали правду, як крізь невеличке віконечко у дверях палати вдивлявся Антін і як з-

за його вух стирчали в різні боки півонії. Я все це бачила на власні очі і... не могла повірити. Здається, що Настя була для мене більш реальною ще тоді, коли я тільки дізналась про її існування у мене під серцем, а не тепер – коли я можу до неї доторкнутись, відчути як пахне її шкіра, поцілувати маленькі пальчики, що від переляку міцно стиснулись у кулачки. Такі моменти не достатньо просто визнати чи усвідомити, їх потрібно пропустити крізь себе,

розчинитись в них, стати одним цілим. І ми стали. Я, моя Настя та Антін.

– Вона так солодко спить, аж самого починає хилити на сон. –

Прошепотів Антін, підійшовши навшпиньки до ліжечка мого маленького дива.

– Дивилася б на неї годинами... Горобчик, а ми з нею схожі?

– Звісно.

– І чим саме?

– Такі ж вередливі.

Антін підхопив мене на руки і почав ніжно торкатись кінчиком свого носа до вуст.

– Лоскітно, припини! – регочучи, я почала затуляти обличчя долонями.

Антін любив дивитись на мене так, як я дивилась годинами на Настю – віддано, без зайвих розділових у почуттях. Мабуть, саме такою є справжня чоловіча опора у житті, підтримка, оте банальне

«плече», в яке кортить порюмсати або поряд з яким кортить прокидатись щоранку. Після пологів він майже відразу забрав нас до себе, почав опікуватись, наче все з самого початку так і планувалось, наче ми йому більше, ніж просто рідні. Ніколи не знаєш, де доведеться падати, тому коли тобі трохи за двадцять і у тебе є немовля – світогляд варто докорінно міняти, це як інстинкт самозбереження. Відчуття безпеки, захищеності – ось що ми шукаємо в чоловіках, чого прагнемо і чим нізащо не хочемо ділитись. Тільки іронія долі полягає в тому, що жодна з істин не дається легко, ти повинна обпектись на воді, щоб потім дмухати на молоко, а якщо комусь й далась, повірте, це зовсім не те, що ви шукали, воно піде з вашого життя так само швидко як і прийшло. З

кожним днем усвідомлення того, що Антін у моєму житті – це константа ставало все чіткішим. Я надобережно вчилась розуміти його, вивчала тонкощі характеру, вподобань, смаків. Він був гурманом, але не в їжі. Ми домовились будувати сім’ю, будувати відносини по цеглинці, не поспішаючи, щоб храм, у якому зростатиме Настя був міцним та надійним до останнього подиху.

Тепер я напевне знаю, коли наївне, меланхолійне дівчисько стає жінкою. І процес цей настільки складний, суперечливий, подекуди болісний, що іноді прокидаєшся зранку з відверто безпорадними думками, на кшталт: "Краще б я взагалі не народжувалась".

Жінкою стають не від того, що безіменний палець муляє в кращому випадку скромний діамант, який так довершено переливається тягарем безкінечних обов'язків, буденної рутини під час миття посуду. Не через кулінарні вміння та магію прання, не через постійний режим очікування, коли він піде "на... роботу" і,зрештою, повернеться з неї. Жінкою стають далеко не заради того,

щоб комусь щось доводити, я давно зреклась фемінізму, адже банка з-під варення чи солоних огірків сама не відкриється. Не заради того, щоб полегшити своїм мамі життя, мовляв "Ось тобі міцне, надійне чоловіче плече, нехай тепер воно тебе годує та одягає".

Ні.

Жінкою стаєш тоді, коли у тебе за спиною виростають крила і ти прокидаєшся о 6 ранку, щоб приготувати сніданок і попрасувати йому сорочку. Коли ти нишком ховаєш у кишені його верхнього одягу льодяники з записками "кохаю" та "повертайся додому швидше". Жінкою стають тоді, коли всередині тебе 9 місяців дозріває зернятко любові, а потім сіпає за сукенку,

бурмочучи:"Маа-а-а-а, хоцю на луцки!" Жінкою стають не у двадцять чи у сорок п’ять. Це перевтілення немає сухих наукових

пояснень та віку, бо у кожній з нас всередині йде годинник і у

ньому на все свій час

– Лісовська, мерщій сюди!- репетував Антін на увесь дім.

– Що трапилось? Невже пожежа?У мене кекси в духовій печі от-от і виймати треба.

– Настуся-я-я! Наша Настуся-я!

Тут я зрозуміла, що трапилось щось серйозне і з переляку побігла в спальню. Антін тримав Настю на руках і так міцно притискав до себе, постійно повторюючи «моя дівчинка», що я на мить втратила відчуття дійсності. Досі я ще ніколи не бачила його таким...

Гордість, так це була саме вона. Він пишався моєю донькою.

– Давай тепер на біс для мамусі збацаємо, гаразд?

Він простягнув Насті руки назустріч і вона... пішла. Пішла своїми крихітними ніжками, ледь втримуючи рівновагу, з тремтінням у колінках. А потім озирнулась до мене і почала реготати, наче це був забіг на короткій дистанції і тепер вона чемпіонка світу. Такі вони ці моменти. Невимовно щирі та неповторні і у кожного по-

особливому свої.

– Ти робиш моє життя наповненим.

– Невже раніше воно було у тебе порожнім? – здивовано запитав він.

– Раніше воно було насиченим. Подіями, людьми, словами,

помилками. А тепер воно повноцінне. В мені більше немає порожнечі, я відчуваю щастя у кожній клітинці свого тіла.

– Дякую тобі, моя хороша.

Антін торкнувся долонею до мого плеча і міцно стиснув у обіймах.

Я так люблю ці тихі розмови перед сном, коли вся плутанина дня нарешті закінчується і свідомість може нарешті перемкнутись на іншу більш врівноважену, монотонно-безтурботну хвилю. Я

справді звикла засинати у цих роздумах, наче я розправляю свої руки, так як пташка власні крила перед польотом і без жодних вагань падаю в невідомість снів. Раніше було боляче падати, тепер я завжди опиняюсь в обіймах мужнього, надійного і такого відданого чоловіка. Це як тест на довіру – лети на зустріч долі, не озираючись через сумніви.

Антін знову затримується. На годиннику вже майже восьма вечора,

а його ще досі немає. Ми з Настусею складаємо велетенські пазли на підлозі кухні, вечеря давно охолола. Я скрушно зітхаю і,

вдивляючись на дивакувату абстракцію, яку моя крихітка намагається зліпити до купи, мимоволі усміхаюсь. Вона так завзято складає зовсім несумісні частинки, потім розчаровано хлюпає носиком і викидає їх геть, наче намагається знайти ідеальні частинки, над якими не потрібно було б довго думати чи шукати їм необхідну пару. Молодець, – подумки хвалю її, нехай змалечку вчиться не ускладнювати собі життя. Не те щоб я дала собі клятву

реалізувати у своїй доньці власні промахи, всі ті речі, які сама не спромоглась зробити, просто... Так кортить, щоб моя крихітка всім на світі змогла втерти носа і щоб жодна несправедлива жорстокість не змогла її зачепити – я розіб’юсь на друзки, але зроблю все можливе та неможливе, щоб ці оченята не впустили жодної сльозинки через людську підлість, брехню, страх та ненависть.

Де ж Антін... Я вже в четверте набираю його номер, але ніхто не відповідає. Стурбовано вирішую відправити повідомлення,

Дата добавления: 2015-10-13