Розділ I «Серце – компас». 5 страница

П’ять клятих років його не було поряд. Мільярд написаних, але так і не відправлених листів. Мені завжди здавалось, що всі ми творці власної долі, кожному Господь при народженні ставить за пазуху чисті аркуші і дає чорнило. Хтось довго мовчить, забуваючи для чого йому папір і розпалює ним вогнище, хтось робить кораблика,

який як тільки торкнеться води – відразу потоне, хтось не витримує і рве його на частини, а хтось бере перо, мов оберіг, і

починає виводити ним власні мрії, бажання, думки, починає писати власну історію нехай навіть з кляксами образ, з помилками,

які виправивши двічі, тричі навряд повториш. Я всі ці довгі п’ять років не припиняла писати, мій незмінний адресат, частинка мене,

яка як ніхто вміла вислухати, підтримати, зрозуміти. Я нікому не розповідала про Ярину... Але їй я розповідала все. Я стрімголов побігла на горище, ввімкнула старий комп’ютер і знову почала свою сповідь. Я знаю, що мене чують. Я просто це знаю і крапка.

– Знаєш, ми сьогодні з ним бачились. Я стільки разів прокручувала у голові цю зустріч і вона відбулась з точністю до навпаки.

Здавалось, що почну ненавидіти його ще дужче, але.

– Але? – хтось відповів мені питанням.

– Але я не знаю що зі мною. В голові такий сумбур, водночас кортить захлинатись слізьми і сміятись, впасти на землю від безпорадності і кружляти за вітром, відштовхнути і обійняти.

– Все так як і повинно бути. – Звідкілясь долинуло ледь чутне ехо.

Я стояла і не могла відірвати погляд від того як солодко спала моя Настуся, пригортаючи до щоки іграшкове ведмежа. Вам ніколи не було цікаво, хто такий цей Янгол Охоронець? Яка у нього зовнішність, може, він схожий на Моргана Фрімана чи на Фібі з

"Друзів"? Може, це саме він, коли дзвенить клятий будильник і ти,

інтуїтивно вимикаючи його, мовляв ще 5 хвилин солодкого сну,

можеш проспати, будить тебе? Хто змушує тебе піти пішки, коли у твою електричку згодом вріжеться зустрічне таксі, у кого ти запитуєш поради, коли на серці кілограмів з двадцять горя? Хто навчив тебе остерігатись, передбачати, вірити? Через кого ти тамуєш свій гнів і хто іноді вимикає конфорки та праску, коли ти забуваєш це зробити, йдучи з дому? Може, це твій уявний друг,

якого ти сам собі намріяв чи чудернацький малюнок, який почав розмовляти з тобою на папері? Як його звати? Міо, Поль, Богус?

Чи "Ей ти, відстань"?Хто ж цей таємничий "хтось" присутність якого ти завжди відчуваєш поряд. Моє маленьке Янголятко було зараз в безпеці, вона – моє невичепне джерело віри.

– Твоя сила у твої слабкості. Амінь.

Розділ ІІІ «Довге прощання»

Терпіти не можу шопінг. Скільки разів давала собі обіцянку, що не витрачатиму нерви на ці дуже сумнівного роду розваги, але Різдво вже на носі і подарунки самі під ялинку не прийдуть. З одного боку – уся ця різдвяна метушня (а у магазинах яблуку немає де впасти) виводить тебе з себе, ти втомлюєшся, відчуваєш себе конячкою, яку запрягли у візок, а з іншого... Достатньо тільки глянути і можна побачити як одне за одним трапляються дива: як збентежений парубок довго обирає між пряником у формі сердечка та кольоровими зефірками, як молоде подружжя цікавиться прикрасами для ялинки, як старенький дідусь просить запакувати йому кулю, в якій якщо добряче потрясти, різдвяний вертеп почне припадати снігом і як тицяє пальчиком курносий хлопчик на іграшкового оленя, мовляв: «ну Маааам, він ж справжній!»

Так, Настусі ці смішні оленята у різдвяному вбранні теж мають сподобатись, а от для Антіна... Бінго! CD з ретро колядками – він таким захоплюється і ще в язаний светр з сніжинками та тими ж оленями, глечики для мами, прянощі у мішочках і ще... і ще...

– Теж поглинула різдвяна ейфорія? – я впізнала цей голос за своєю спиною. Я б впізнала цей голос навіть якби втратила слух, по одній тільки електриці у повітрі.

– І тобі привіт. Я гадала ти святкуватимеш Різдво вдома. – вдавано байдуже зауважила я.

– Я святкуватиму його там, де залишилось моє серце.

Мілош обережно взяв мене за руку.

– Давай допоможу тобі з пакунками, негоже тендітній дівчині самій тягати їх.

Я хотіла було відсахнутись і відмовити в допомозі, але пакунки були справді непосильними, ручки пакетів так врізались у мої пальці, що руки почали німіти.

– Спасибі. Це... Люб’язно з твого боку. Мені недалеко, тільки до авто.

– Дивись, Пташко! Там твоє улюблене какао з корицею. – з несамовитою дитячою радістю вигукнув Мілош.

Я не встигла схаменутись як пакунки стояли поряд з столиком, а

Мілош прямував до мене з повними горнятками смачнезного

напою.

– Я взагалі-то поспішаю... – пробурмотіла собі під ніс.

– Не обманюй, я знаю коли ти говориш неправду. – посмішка Мілоша була втричі солодшою, ніж какао.

– Слухай, таке враження що ти подарунків на цілу армію назбирала. Стільки іграшок... – в мить його погляд змінився, щось наче перемкнуло в його свідомості.

Я спостерігала за ним і не могла зрозуміти куди подівся безтурботний веселун, який вкотре вирішив поточити зі мною ляси. Після тієї неочікуваної ділової зустрічі в ресторані я майже щовечора помічала авто Мілоша під нашими вікнами або ж просто його самого біля будинку сусідів, що живуть навпроти. Одного разу я таки не втрималась і наважилась підійти, щоб запитати навіщо він це робить. Натомість він просто мене обійняв... Ці обійми були схожі на відчай, на прохання, на молитву, я відчувала як щось гаряче котиться по його вилицях, як він закляк на півподиху. Я не відштовнула його тоді, тому що чекала на відповідь, чекала на хоч якесь наймізерніше пояснення, якого мені більш ніж вистачило б, але він мовчав. А найгірше було те, що насправді всі ці роки мовчала я. Коли історія відболить, коли гнів та гордість нарешті припиняють стискати тобі горлянку – саме час почати розмову.

– Скільки років Насті? – суворо запитав він, стискаючи долоню в кулак.

– Яка різниця та й взагалі моя донька...

– СКІЛЬКИ ЇЙ РОКІВ?! – зарепетував він на всю кав’ярню. Люди почали насторожено озиратись.

– Влітку буде п’ять. – Тримтячим голосом довелось відповідати.

– Господи, вона просто така крихітна... Я тому й не наважувався навіть припустити, що вона... вона МОЯ! – Мілош більше не

стримував емоцій. Я бачила як його погляд наповнюється чимось нелюдським, як починають пульсувати судини на його тілі, як він ледь тримається на ногах.

Я відчула як щось всередині починає пекти, з очей рясними гронами покотились важкі гарячі сльози. Я не розуміла чому знову до мене повернулось це дике, безжалісне відчуття, наче тебе штовхають щосили і ти без жодної опори падаєш в прірву. Я

кинулась геть від нього, натовп мов навмисно повертав мене назад,

обличчя за обличчям, мені потрібно дістатись до авто і втекти,

забути, більше ніколи не дозволяти зробити собі боляче. Я

штовхнула усією вагою власного тіла скляні двері виходу й уламки почали врізатись в обличчя, долоні, шию... Я не розуміла де я, що зі мною, навіщо це все, не помічала як одяг наскрізь промок від крові, як мене наздогнав Мілош, знову міцно обійняв та сів зі мною у авто, щоб відвезти до лікарні.

– Ще трохи, ще трохи, моя пташко, потерпи. – він був наляканим до смерті, ледь вимовляв слова.

– Навіщо ти покинув мене? Я тебе ненавиджу! Ти втік як останній боягуз, залишив нас з Настею напризволяще, а тепер повернувся,

щоб зруйнувати вщент мою душу?Цього ти хочеш? Відповідай! – я

не тямилась від люті.

– Господи, припини це. Ти поранена! Давай ми приїдемо до лікарні і поговоримо, досить!

Я почала давати йому ляпасів, навіть ні на мить не замислившись,

що кермо у його руках.

– Гаразд, хочеш знати що трапилось? А ти запитай у власної матері і у Антіна теж можеш поцікавитись звідки він з’явився у твоєму житті, твій псевдонаречений! – Мілош не тямився від розпачу й люті. – Твоя матір власноруч виштовхала мене за двері,

проклинаючи усіма можливими звинуваченнями. Вона робила це відколи ти нас познайомила, весь час дзвонила та погрожувала, що якщо я не заберусь з твого життя, то вона приб’є нас обох. Мене не лякали її погрози, я вже давно не маленький хлопчик, але коли Ярина наклала на себе руки... Господи, я не знаю напевне яке відношення до цього має твоя матір, але тоді востаннє вона прийшла з поліцією й з заявою про те, що це я вбивця твоєї найкращої подруги, що вона була таємно у мене закохана і тому наковталась пігулок чи це я сам її змусив це зробити... Потім мене забрали у відділок, де протягом двох місяців «вибивали» бажання бути з тобою. І я... Я не хотів жити, я зламався остаточно й просто не мав права зламати твоє життя також, тому вирішив зникнути,

минув ще місяць поки я одужав та почав знову намагатись тебе знайти, але вкотре мав необережність зустріти твою матір, яка розповіла що ти нарешті щаслива, що виходиш заміж за Антіна і що кохаєш його безтями... Ось яке обличчя у цієї правди!

– Я кохаю тебе, рідний! Більше за все на світі! – слова, мов постріли вирвались з мене.

Декілька секунд і прірва знову за моєю спиною. Я чую як гудить вантажівка, відчуваю різкий біль у скронях, присмак заліза в роті і...

Тиша. Невагомість, відлік з приймача 3, 2, 1...

Розділ IV «,»

Дата добавления: 2015-10-13