Частина друга.

Зустріч пройшла на диво… паскудно. Ми зустрілися біля пам’ятника Тарасу Григоровичу. Після п’ятнадцяти хвилин розшуку один одного. Вона впевненим рухом вуст виявила в мене ознаки топографічного кретинізму, тому що я ніяк не міг збагнути нарешті де вона є, хоч вона і йшла просто до мене, тільки трохи праворуч. Я не образився, але про топографічний кретинізм почитав таки, згодом, у «Вікіпедії». Страшна штука я вам скажу. Лікуйтеся друзі – нас 52 мільйони.

І от вдалося, ми таки зустрілися очима, хоч і здалеку, мені стало видно наскільки в неї блакитні очі. Щось усередені мене стало наспівувати:

«Вона носила квіти в волоссі, і ними грався вітер щомиті…»

Йобаний в рот! Стоп коні. Які квіти, яке волосся. На мене сунув страшний зомбі керований, прямо з могили, товаришем Зігмундом Фрейдом.

Як я вже казав «та дєвушка каторую люблю» (слова з пісні) прикольна звісно, і все інше, та кілька міцних задрок проникли таки в її світлу голівку.

На початку нашого спілкування, мене міцно зайобувала стійка пристутність міркувань Зомбомастера (Фрейда), в її власних судженнях. Попервах це було трохи прикольно, але згодом – впевнено остогидло.

Це була таки задрока номер раз.

Задрокою номер два було постійне її бажання здаватись незалежною як Україна після дев’яносто першого. Ні, це звісно добре бажання, але ж не в такій химерній формі.

Ще, я думав що її улюблене слово – «перверзія», бо досить часто чув його від неї, стосовно деяких моїх думок.

Суворо нахмурені брови (досить естетичної форми, скажу вам) та повна відсутність бажання посміхатись, якщо правда легкий рух вуст можна вважати за посмішку, надавали їй потенційно відлякуючого хлопців виду. Здавалося що вона щось знає. Не знаю чому, але мені вдалося не звестися на «архіпуленєпробіваємий бронєжилєт» її невербаліки. Якось так вийшло. Чесно кажучи я не шкодую про це.

Під важкою амуніцією зверхності ховалися чутливість та доброта. Звісно дівоча романтичність, та невідомо звідки – віслюча впертість. Ні не принциповість. Саме впертість. Шкода звісно, та іноді і в кексах з ізюмом трапляються гвіздки, чи гайки, а інколи навіть болти. З лівосторонню різьбою на тридцять два.

Сподіваюсь в мене міцна зубна емаль.

Ми йшли поряд та спілкувалися. Якщо пам'ять не зраджує, то вдягнута вона була в білі джинси, чорні кроси, і чорну куртку.

Мені подобається як вона вдягається.

Так. Згадав. Найбільш мені сподобалися її неадекватні сережки. Квадратного кольору, чорної форми. Дуже стильні. Я ще сказав тоді щось на кшталт - «Дуже кльові, старушка».

Чесно кажучи спілкувалися ми ні про що. Мені хотілося її побачити, а чому прийшла вона я не знаю.

Скаженію згадуючи як я гальмував. Це для мене нехарактерно, проте «звідки взялась ета подстава» я так і не зрозумів.

Ми балакали щось там про драм-н-бас, та про вид на небо над містом, з висоти університетського даху. Згодом дошльопавши до метро «Наукова» ми попрощалися. Я їхав на тренування, вона у далекий кінець галактики. Ми щось казали один одному, але все одно вийшло якось фігово.

Увечері я нахуярився горілкою по самі помідори, від відчуття шаленої пустоти. Щось відпало в мені після цієї зустрічі. Знати б що, і чому…

Паскудство.

Настала ніч, і довго ще я скажено гарчав у садку, забльовуючи клумбу з трояндами.

Дата добавления: 2015-10-13