Частина перша.

Химерні химери.

Повість про химерні почуття, та невблаганність людської впертості або історія кохання двох незрілих особистостей.

Частина перша.

Сонце вже підбилося височенько. Проміння сяючи, грало і вистрибувало на долівці. Я встав з ліжка, і з насолодою потягнув свої ще не змарновані анаболіками мязи. Як ви гадаєте, що робить кожний поважаючий себе «тінейджер» віком років так до двадцяти с нєбольшим, коли тільки-но-тільки розплющить очі?

Правильно. Він підривається з ліжка, врубає охуєнний драм-н-бас, вмикає на компі відеоплєєр, і хекаючи як собака дрочить на вранішнє порно.

Вранішнє порно є особливим підрозділом нормального, качественного прону. Воно несе в собі усю бурхливість пережитих нічних, еротичних примар. І також до речі, воно спроможне надати впевненості, законченному задроту-бібліотєкарю, який прострочив фіг знає скока кілометрів собствєнного …гм, ну це себто вже не має значення, хіба що тільки для науки.

Скажу сразу – я не дрочу по утрах. Пачіму, сразу сука запитаєте ви.

Тому що. У мене абонемент до пансіону крилатих дів. Вулиця Сумська, по главній, та за рогом. Їдьте, не проминете.

Це я звісно шуткую. Але якщо вже й справді так кортить знати, то в мене є дівчина, яку я регулярно є…..люблю. Все. Більш не зроню не слова, стосовно мого великого кохання.

Так от, старанно подрочивши, середньостатистичний задрот дико шифрується, і оглядаючись витирає заляпані «предмети мєбєлі, і інтер’єра», вирубає порнуху, і запускає «Мозілу» чи «Опєру». Особливо прошарені можуть юзати також «Інтернет-експлорер». Потім – одразу ж переходить по «закладкє» на сайт «Вконтактє». І шо дальше, запитаєте ви. Це питання обґрунтоване. Дійсно, звідки ж вам – пересічним громадянам знати, чим дихає, і що жере задрот звичайний, Zadrotus Vulgaris.

Я б і сам охоче дізнався, та мені про це не відомо. Вибачте, я не такий. Задротами не стають, ними народжуються.

Я вже був на кухні, і заварював улюблений зелений чай. Кава - можливо комусь і до вподоби, та це не про мене. Чай. Кава то понти. Од кави тиск скаче. А потім інсульт може уперіщити. А там – як повезе. Можна і коняку товкнути. Так що не п’ю я кави. Ібо нєхуй.

Хлібницю знов забули закрити. Я озирнувся, пригадав що ще вчора всі сімейні поїхали на дачу, а я ні х…чого не пам’ятаю бо приперся о першій, накурений, та набуханий в дишло. Так от, озирнувся собі, потім випростався, і голосно сам до себе промовляю – «Блять, як же ви заєбали! Ну невже так тяжко – закрити довбану хлібницю. Щоб все що лежить усередені – збереглося свіжим, хоча б до ранку». Потім я картав себе, що погано казати таке про свою рідню. Та вже як вишло. Заєбали. Вибачте.

Я націдив собі повнісіньку, під вінця чашку чаю, достав із хлібниці кілька (на диво не встигнувши зачерствіти) плюшок з корицею, і продуктивно почав наминати нехитрий, проте дуже калорійний сніданок.

Мені не страшно за свій стан, та все таке. А от Насті, подрузі моєї сестри, здаеться страшно. Щоб перестати їсти кремові тістечка, які вона сама від себе никала, та потім судомно жерла ночами, попід електроплиткою на кухні, її батько був змушений звернутися до психотерапевта. А згодом, її, навіть гіпнозували. Щоб не жерла.

Цю вкрай таємну інформацію я отримав знов таки від сестри. На біса таке робити, я спочатку подумав що це невдалий жарт, але суворі факти реальності були незаперечними доказами людської незбагненності. На сестрині перекони я не зважав. Це було не звичкою, це було мірою безпеки.

Сестра вже колись розказувала, що інша її подруга, така собі нічогенька Яна не має з ким піти у кіно. І в цілому вона сама, так що я мав змогу «підкотити копита» до неї. Це було давно, і я ще був непідкованих у справах що торкались безпосередньо справ амурних.

Пішов. На «Самий лучший фільм». А чого ні. Яна привертала своєю фантастичною красою, але відвертала тупими темами розмов. Моїх тем вона просто не розуміла. Разорваний і повністю охуївший, я просто і ясно сказав Яно – іди на хуй, і незалежно посміхнувшись пішов хуярити пиво у найближчий бар. Яке кіно такі і баби. Мені було років щось так шістнадцять. Так, бридко згадувати, але…

Ввечері коли ноги принесли мене під своє парадне, мене вже чекали. Двоє гомофобів, стрижених дуже коротко, з «грусними єбалами» та якийсь гламурний хлопчина, з виду старший за мене років так на два. Чи більше. Цього я не знав, та й непотрібно було.

Я зрозумів хто це, і чому вони тут. Пєдіка я вже бачив якось з Яною, отже він прийшов «устраївать мнє мєсть в стілє Шекспіра». Добре. Гомофоби мали незнайомі обличчя, тому першого я уєбав того, котрий здавався мені бридкішим. Так. Каюсь, але у шістнадцять років я носив із собою кастета. Саморобного. Виплавленого на дачі, із свинцю, в дерев’яній формі. Гомофоб щось нявкнув, і підсковзнувшись (саме була зима, і ожеледь накрила сходи) показав як треба падати у разі ядерного вибуху. На жопу, з роззявленим ротом, і з юшкою з носа. Я замахнувся вдруге - гомофоб -2 виставляючи руки перед обличчям, скукожився, та проскочив повз мене, і накивав п’ятами, біг вперед, немов строго по орієнтиру.

Пєдік взагалі кудись зник. Я навіть не побачив куди, і коли.

З рештою розмова вийшла інформативною, та на диво лаконічною.

Засунувши кастета до кишені, я обминув заробляючого простатит дебіла, і зайшов до парадного. Двері зачинилися клацнувши замком, і мені стало трохи жаль тих трьох долбойобів. Але, честь повинна бути відстояна. І я це зробив.

Трохи згодом місциною ходили страшні історіі про «припєздєного» з третього подьєзда.

Вибачайте друзі. Їй богу не хотів робити нічого лихого. Змусили падли. Що поробиш.

Згадки згадками, але с тих пір я інформацію від сестри ретельно фільтрую. Випадок з Яною пішов мені на користь.

В кіно, їй блять піти ні з ким…

Чай вже закінчився, а я замріяно дивився у вікно. Серпень. Ясна пора літнього сезону.

День тільки-но почався, але я вже мав плани на нього.

Час спливає, години розписані по хвилинах. Сьогодні я напевне дізнаюся те що хотів дізнатися давно. Мені було дуже цікаво, як там поживає одна з моїх подруг. Не те щоб подруга, і навіть не кандидат у «фройляйн» (хм, хоча чому і ні?), але в цілому дуже цікава дівчина Аня.

Прибравши за собою зі столу, я пішов голитися. Негоже ж буде до дівчини йти з щетиною. Хоча мені насправді пофіг, та лишень щетина колеться. Треба голити.

Об одинадцятій годині, я, чисто виголений, і з «фірмєнним» рюкзаком Найк вийшов з дому, та примружуючись під сонцезахисними окулярами, діставши телефон, набрав її номер.

Є, визов іде. Добре, значить у мене є шанс.

На шо. Та на всьо.

Свіжість серпневого ранку вичавлювалася полуденною духотою. А в повітрі віявся запах розтопленого асфальту, та пекельний сморід якоїсь забігаловки із шаурмою. Облиште бездомних котів, товарищи хачі! Благаю вас, облиште.

Дата добавления: 2015-10-13