Розділ 1. Сутність категорії «державна власність» та особливості управління державною власністю

Зміст

Вступ. 2

Розділ 1. Сутність категорії «державна власність» та особливості управління державною власністю.. 5

1.1. Сутність категорії «державна власність». 5

1.2. Управління державною власністю.. 15

Розділ 2. Основні сучасні тенденції у відносинах власності 26

Розділ 3. Аналіз результатів ефективності приватизації державного майна 34

Висновки. 41

Список використаної літератури. 44

Вступ

Власність являє собою сукупність економічних, юридичних, політичних та інших суспільних відносин. Вона відноситься до числа фундаментальних основ суспільних систем.

Питання реформування відносин власності дуже актуальне в транзитивній економіці України. Стан транзиції є не просто переходом постсоціалістичних країн до ринкових форм господарювання. Він характеризується складністю і різноманітністю протікаючих процесів, які створюють ситуацію невідомості відносно шляхів подальшого розвитку. Відбуваються зрушення, що складаються з постійних змін, пошуку і виявлення нових форм і комбінацій.

У сфері відносин власності стоїть гостра необхідність відходу від загальної державної власності, переходу до приватної, а від неї – до індивідуалізованої. Сутність транзитивних змін у відносинах власності потребує всебічного і глибокого дослідження, що дасть теоретичне обгрунтування вирішення тих завдань, які не були розв’язані в ході роздержавлення і приватизації: становлення істинного дбайливого власника, підвищення ефективності використання об'єктів власності в ході розвитку виробництва і зростання доходів від власності.

На сьогодні питання державної власності має багатоаспектний вимір і потребує особливої уваги, оскільки державна власність – це фундамент, на якому стоїть економіка будь-якої країни. Основу економічної системи України становить власність, яка відповідно до пункту 4 статті 2 Закону України «Про власність» існує у таких формах: приватна, колективна, державна. На сьогодні відносини, пов'язані з правом власності, регулюються Конституцією України (254к/96-ВР), Цивільним кодексом (435-15) та Законом України «Про власність» (679-12), Господарським кодексом та іншими нормативними актами.

Першим важливим кроком, який зробила держава на шляху нових перетворень, на етапі реформування економічної системи був Закон України «Про власність», який було прийнято 7 лютого 1991 року Верховною Радою України. Прийняття цього закону було необхідною умовою для переходу економіки держави на ринкові засади. Конституція України, яка була прийнята 28 червня 1996 року заклала засади права власності і виділила право державної власності, право комунальної власності та право приватної власності (статті 41 та 142). Цивільний кодекс України, який прийнято 16 січня 2003 року, визначив загальні положення про право власності і виділив право державної, комунальної та приватної власності (статті 325-327). Розвиток та становлення державної власності відбувалися протягом тривалого історичного періоду. Державна власність існувала в умовах рабовласницького, феодального та капіталістичного строю та відіграє вагому роль сьогодні. Тривають процеси формування державної власності в сучасних умовах господарювання. Процес приватизації став головним засобом реформування державної власності, який призвів до значного зменшення частини державного сектора в економіці держави. Проте державний сектор в багатьох галузях зберігає домінуючі позиції, зокрема таких як промисловість, транспорт та зв’язок тощо. Таким чином, роль та значення державної власності, як важливого інструмента в системі державного управління є дуже вагомою. Та головним завданням влади є ефективне управління тим майном, яке залишилось у володінні держави.

Дослідженням питань щодо управління державною власністю займались багато зарубіжних вчених, серед яких Дж. Стиглиц, Б. Сорде, П. Самуельсон, Р. Макгрейв, Д. Гелбрейт, В. Мартін та ін. Серед вітчизняних це О. Амоша, С. Аптекар, А. Гальчинський, Г. Дорофєєва, І. Жадан, С. Мочерний, Б. Пасхавер, О. Поважний, А. Покритан, Т. Чеснокова, М. Чечетов, Камишанська та ін. Та незважаючи на велику кількість досліджень та публікації, питання ефективного управління залишається в центрі уваги науковців. Тривають дискусії з приводу раціональних об’ємів державної власності у ринковій системі та взаємодії державної власності з іншими учасниками економічних процесів.

Спираючись на величезну кількість досліджень щодо проблематики державної власності, можна зробити висновок, що багато розробок та напрацювань було зроблено щодо дослідження економічної та юридичної сутності власності. Безумовно це дуже важливі аспекти цієї категорії. Але дослідники питань власності так захопилися глибинним вивченням її економічного та юридичного сенсу, що недостатньо уваги приділяли іншим не менш важливим аспектам власності, серед яких і управлінський аспект.

Мета і завдання дослідження. Курсова робота має за мету критичне осмислення розвитку відносин державної власності в Україні, яка знаходиться в процесі переходу до ринкової економіки з урахуванням загальносвітових тенденцій розвитку суспільства.

Для досягнення цієї мети було поставлено і вирішено ряд завдань:

– визначити сутність категорії «державна власність»;

– охарактеризувати управління державною власністю;

– навести особливості роздержавлення та приватизації в Україні;

– обґрунтувати основні сучасні тенденції у відносинах власності;

– проаналізувати результати приватизації державного майна та її ефективність.

Об'єктом курсової роботи – система відносин власності, її особливості і процес реформування в транзитивній економіці України.

Предметом дослідження є економіко-правові відносини державної власності в України.

Загальна методика дослідження. Методологічною і теоретичною основою дослідження стали системний підхід до аналізу економічних явищ, наукові методи загального та особливого, сходження від абстрактного до конкретного, аналіз і синтез категорій і явищ та ін., набутки світової і вітчизняної економічної думки.

Розділ 1. Сутність категорії «державна власність» та особливості управління державною власністю

1.1. Сутність категорії «державна власність»

Управлінський аспект власності на сьогодні набуває все більш важливого значення у зв’язку з розвитком та істотними перетвореннями відносин власності. Держави різних країн шукають шляхи максимально ефективного використання власності. Держана власність залишається важливим інструментом, за допомогою якого держава впливає на економічні процеси в суспільстві. Сучасний кризовий стан економіки багатьох країн свідчить про те, що ринкові механізми не можуть подолати кризові явища самотужки, тому державне та наддержавне регулювання економіки стає ядром господарського механізму. Якщо на нижчій стадії розвитку капіталізму держава виконувала переважно функції «нічного сторожа» (охороняла приватну власність), своєрідного верховного арбітра (стежила за дотриманням правил вільної конкуренції), здійснювала певні соціальні функції (охорона громадського порядку, розвиток поштової служби), залишаючись елементом надбудови, то на вищій стадії капіталізму вона стає важливим елементом економічного базису (тобто продуктивних сил, системи економічних відносин, господарського механізму), без якого економіка більшості країн світу існувати не може [14, с.15]. Відчутний вплив держави на економіку країни можливий тільки тоді, коли держава у своєму арсеналі має потужний державний сектор в економіці.

На сучасному етапі економічних перетворень як ніколи гостро стоїть питання ефективного власника. Трансформаційні процеси тривають, та ще багато власності зосереджено в руках держави. Ті підприємства, які залишились в державному користуванні відіграють важливу роль для економіки та потребують ефективної системи управління. Поступово зменшується частка державної власності в економіці країни. На жаль, держава нерідко позбавляється підприємств, які складають основу економіки країни.

Протягом десятиріч триває суперечка між вченими щодо первісної основи власності, що є головнішим – економічна чи юридична складова. Першооснову форм власності становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Але економічні відносини реалізуються за допомогою правових норм, тобто відбувається вияв волі певного класу суспільства, який одержує юридичне закріплення в правових нормах. Відносини, які складаються на ґрунті економічних та регулюються нормами права, це вже відносини прав власності, тобто правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності. Право власності дає повноваження власнику з володіння, користування та розпорядження. Так, серед зарубіжних авторів поширена думка, що права власності набувають трьох форм: право користування, право одержувати прибуток і право вносити зміни в зміст і форму об’єкту [10, с.76]. В цьому контексті ми можемо говорити, що власність виступає як багаторівневий пучок правочинностей. Найбільш поширеним серед науковців є пучок правочинностей, який запропонував англійський юрист А. Оноре. Він відмітив такі правочинності:

– право володіння – фізичний контроль над власністю й намагання здійснювати виключний контроль, в тому числі через посередників, агентів;

– право користування, тобто особистого використання речі;

– право розпорядження або управління: рішення, як і ким річ може бути використана; деякі науковці відокремлюють більше елементів в структурі відносин власності, ніж три зазначених. Так, на думку Н. В. Чеснокової структура відносин власності складається з 5 елементів: користування, розпорядження, володіння, відчуження, привласнення та вважає, що виділення фундаментальної структури власності виступає тим методологічним містком, через який розкривається зв’язок економічного змісту власності і юридичних форм її поверхневого прояву, що відображений теорією прав власності, вважає Н. В. Чеснокова. Весь пучок прав власності складається з 12 елементів, до якого крім основних вище зазначених входять право на:

– на дохід або від попереднього особистого використання об’єкта права власності, або від дозволу іншим особам користування ним;

– на відчуження, марнотратство, зміну або знищення об’єкта права власності;

– на захист від експропріації об’єкта права власності;

– на передання об’єкта права власності у тимчасове користування або назавжди (спадщина);

– на безстроковість, за яким об’єкт права власності належить власнику доти, доки він існує;

– заборони шкідливого використання об’єкта права власності;

– відповідальності, тобто можливість відчуження об’єкта права власності у разі потреби сплати боргу;

– на відновлення порушених через певні причини прав суб’єкта власності.

Серед економістів радянського періоду використовувались три основних підходи щодо визначення змісту власності. А. Смірнов, Я. Кронрод, Н. Колєсов та деякі інші вчені розглядали власність як окреме самостійне виробниче відношення, як форма привласнення матеріальних благ і перш за все засобів виробництва. Н. А. Цаголов, А. К. Покритан, В. Н. Черковец вважали, що власність повинна розглядатися, як система виробничих відносин, які є реалізацією відносин власності. Прихильники третього підходу В. Шкредов, А. Чепуренко та ін. характеризували власність, як відносини надбудови, які не мають об’єктивного економічного змісту і включають її в коло категорій права. Шкредов робить наголос на тому, що власність не є економічною категорією, являє собою в якості системи реальних правовідносин як юридичної (волевої) форми вираження економічних процесів виробництва та відтворювання [2, с.78]. Власність – це багатопланова соціологічна категорія, в якій виділяють економічний, соціальний, політичний, правовий та інші аспекти, а отже, майже весь спектр тих відносин, у які вступають між собою люди в будь-якій суспільно-економічній формації. Це узагальнене визначення категорії власності належить видатному вітчизняному вченому Мочерному, який робить наголос на соціальну складову власності. Якщо підходити до розуміння категорії «власність», як до соціально-економічної, тоді ми можемо говорити, що вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил суспільства та характеризується системою об’єктивно обумовлених, історично мінливих відносин між суб’єктами господарювання в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ, що характеризуються привласненням засобів виробництва та його результатів. Отже, соціально-економічний зміст передбачає відносини між людьми у процесі суспільного відтворювання. Юридичний зміст – це відношення людини до приналежної її речі, це майнові відносини з приводу володіння, користування та розпорядження.

Безумовно, юридичне та економічне наповнення категорії «власність» має велике значення, але існує ще багато аспектів, на які треба звернути увагу, зокрема управлінський аспект власності. При аналізі наведених вище аспектів власності, ми зустріли визначення, які підкреслюють зміст того чи іншого аспекту власності. Так, коли йдеться про економічну складову власності, використовується поняття «економічна власність». Коли говоримо про юридичний зміст власності, тоді звертаємось до «права власності». Логічно було б звертатися до поняття «управління власністю», коли аналізуємо управлінський зміст власності. І хоча такий термін використовується у дослідженнях, але навіть у найбільшому економічному словнику немає категорії «управління власністю» констатує І. В. Турський [8, с.120]. З цього приводу професор Н. Р. Нижник говорить, що Конституція України не застосовує поняття «державне управління». Та у намаганні відійти від системи глобального державного впливу на розвиток економік в умовах перехідного періоду, коли переважає державна власність у системі національної економіки законодавець відмовився від адміністративно-правового та соціального розуміння терміну «управління», констатує пан Нижник. Отже, класична економічна теорія та теорія прав власності має досить велику теоретичну базу щодо визначення категорії «власність», проте в управлінській науці ця категорія потребує детальнішого вивчення та подальшого теоретичного осмислення.

На сучасному етапі економічних перетворень питання управління власністю стає не менш важливим, ніж питання володіння та користування. В першу чергу це пов’язано з тим, що в економіці все більш поширеною стає ситуація, коли власник, який формально має права на своє майно передає свої повноваження по здійсненню господарської діяльності іншим особам, які на цей час стають фактичними власниками майна. Мотивом передачі повноважень від власника іншій особі є отримання максимальної вигоди від власності. Конкуренція йде вже не через власників, а через менеджерів – відбулась так звана управлінська революція. Менеджер стає ключовою фігурою ринкових відносин, фактично замінює власника. В нашому суспільстві існує стереотип, що приватна власність функціонує більш ефективно, але російський академік Н. Петраков розвінчує цей міф кажучи, що набуття функцій володіння, користування та управління різноманітним суб’єктам господарської діяльності або суспільного життя об’єктивно визначається критеріями максимізації ефективності та ніяк не зв’язано з формою власності [14, с.15].

Категорія «власність» не є чимось застиглим, вона, як живий організм, знаходиться у постійній динаміці, тому потребує постійної уваги з боку дослідників. Але протягом тривалого часу питанню власності не приділялось належної уваги. Проте, саме зараз необхідно осмислити поняття власності в сучасних умовах. Чим зараз є власність: річчю, право на розпорядження чи щось інше. Російський вчений С. Б. Чернишов говорить про зміст постіндустрійної революції управляючих: власність починає переходити з «невидимих рук» ринку, політики та війни, які перетасовують колоду номінальних «власників», у руки тих, хто пізнав її природу, зуміє з нею розумно управлятися, тобто здатен ефективно нею управляти [20, с.42].

Ситуація, яка склалась на теперішній час в економіці, свідчить, що як ніколи гостро стоїть питання ефективного власника. Трансформаційні процеси тривають та ще багато власності зосереджено в руках держави. Ті підприємства, які залишились в державному користуванні, відіграють важливу роль для економіки та потребують ефективної системи управління. Поступово зменшується частка державної власності в економіці країни. На жаль, держава нерідко позбавляється підприємств, які складають основу економіки країни.

На початку 90-х років, держава, виконуючи вимоги ринку, захопилась приватизацією та роздержавленням об’єктів державної форми власності, яка на той час була домінуючою. З тотального одержавлення економіки держава взяла напрям в протилежний бік - на повне роздержавлення. Та наслідки такої хибної політики для суспільства будуть відчуватися ще багато років. В той спосіб, яким проводилась приватизація та економічні умови, в яких вона відбувалась були невідповідними до таких життєво важливих для суспільства процесів. Кризовий стан економіки, який супроводжувався неконтрольованою інфляцією, унеможливили зробити адекватну оцінку вартості об’єктів приватизації. Багато об’єктів було приватизовано за безцінь. Хоча вони могли б приносити значні прибутки до бюджету держави, як діючі державні підприємства, так і за умов їх передачі у приватну власність, але з урахуванням їх реальної вартості. Такі дії дали привід сумніватися в легітимності приватизованих підприємств та як наслідок з різних сторін почали з’являтися пропозиції щодо реприватизації «сумнівних об’єктів». Деякі фахівці вважають, що приватизація виконала свою місію та тепер можна повернутися до питання легітимності власності, яка була приватизована. Але перегляд результатів приватизації може привести до хаосу в економіці країни. Не треба повертатись до минулого, а необхідно робити висновки та не робити нових помилок [17, с.179].

Політика спрямована на мінімізацію об’єктів державної власності виправдовувалась тим, що велика кількість підприємств держави були збитковими. Разом з тим держава лишалась без багатьох рентабельних об’єктів. Головним завданням приватизації було роздержавлення економіки та пошук ефективного власника. Та в першу чергу держава, почавши передачу власності в приватні руки, віддавала за занижену ціну найприбутковіші об’єкти, які складали основу економіки. Самі такі дії були невипадковими. Віддаючи за копійки прибуткові підприємства, «керівники» процесу роздержавлення розподіляли державну власність поміж вузьким колом осіб, які були наближені до влади. Внаслідок такого розподілу об’єктів державної власності сформувалась державно-монополістична власність, яка зосередилась в руках вузького кола осіб. Завдання, яке було поставлено державою – роздержавити економіку та створити умови для функціонування ринкового механізму, на перший погляд було виконано. Приватизація відбувається великими темпами, але результати приватизації стали не такими, як очікувало суспільство. Суспільство сподівалось, що приватизація допоможе державі знайти ефективного власника, що приватизовані підприємства будуть ефективно працювати на добробут економіки держави. Але приватизація, яка була проведена, стала гальмом економічного розвитку, такої думки дотримується російський академік Петраков щодо приватизації в Російській федерації. Ситуація в Росії подібна до вітчизняної, тому ця теза цілком відповідає нашим реаліям. «Ефективність приватизації» знайшла відображення в кількості приватизованих об’єктів, хоча мала завдання - знайти ефективного власника після зміни форми власності та поповнювати бюджет не стільки за рахунок передачі об’єктів у приватні руки, скільки за рахунок їх ефективного функціонування.

Приватний власник дивиться на об’єкт свого володіння (якщо він займається бізнесовою діяльністю) з точки зору прибутковості цього об’єкта. Держава, виходячи із своїх специфічних функцій, повинна забезпечувати потреби суспільства і тому керуватись принципом прибутковості не має можливості. Багато об’єктів, які мають соціальне значення, необхідні суспільству, є збитковими та малорентабельними. Держава повинна забезпечувати функціонування об’єктів соціального значення, які є основою життєдіяльності суспільства.

За теперішніх обставин, коли наше суспільство знаходиться в умовах вільного ринку, на перше місце виходять комерційні інтереси, відносини у суспільстві набувають кольору ринкової економіки. Управляти тюрмами, прибирати сміття, наглядати за психічно-хворими та таке інше: все це раптово стає не моральними проблемами, а суто фінансовими. Але не можуть всі об'єкти державної власності відповідати комерційним інтересам. Тому при визначенні ефективності того чи іншого об’єкта державної власності треба враховувати специфіку цього об’єкта, яке загальносуспільне значення має об’єкт чи може він бути ефективним взагалі. Тобто треба чітко визначити коло комерційних та некомерційних об’єктів державної власності. Для першої групи підприємств головним критерієм оцінки ефективності є прибуток, наповнення бюджету, для других - задоволення певних суспільних потреб [6, с.217].

Виходячи з того факту, що процес приватизації ще триває та ще залишилась у власності держави кількість підприємств, які стоять в черзі на приватизацію, треба дуже прискіпливо оцінити доцільність приватизації підприємств, яку роль вони відіграють у суспільстві, чи мають стратегічне значення, чи не зашкодить їх продаж безпеці держави.

Отже, трансформаційні процеси, які відбуваються в Україні необхідні для розвитку та розбудови держави. Але радикальні заходи, які запроваджуються для реалізації перетворень, не приносять позитивних результатів. Навпаки, завдають шкоди економіці країни. Перехід на ринкові засади повинен бути м’яким та повільним. Роль, значення держави, як «головного диригента» дуже важлива в нестабільній ситуації перехідної економіки. Держава не повинна стояти осторонь та спостерігати за трансформаційними процесами, навпаки держава повинна взаємодіяти за допомогою державних регуляторів з ринковими механізмами. На підтвердження думки, що держава відіграє важливу роль у соціально-економічних процесах, свідчить досвід не тільки країн з високим рівнем розвитку економіки, а і країн, де ринкова економіка ще тільки набирає темпів розвитку. В країнах, де перехід до ринкових відносин ще триває, держава виступає у ролі амортизатора, допомагає зробити більш м’який перехід до нових умов функціонування економіки. Прикладом успішного регулювання державою процесів, пов’язаних з адаптацією до нових умов господарювання може слугувати досвід Мексики. В цій країні в умовах перехідної економіки держава проводила політику утворення мінімально необхідних та суспільно безпечних для розвитку національної моделі ринку соціальних гарантій. Завдяки цьому вдалось уникнути дуже відчутних соціально-економічних потрясінь та одночасно реформувати національне господарство на ринкових засадах. Держава має відіграти центральну координуючу роль у створені державних приватних установ, що забезпечують функціонування ринкової економіки. Вона має визнати, що якщо існує «ключ» ринкової економіки, то він не в приватній власності, а в конкуренції [19, с.28].

В сучасних умовах в науковій літературі вироблені економічні та правові підходи щодо дослідження державної власності. Питання управління державною власністю досліджено вкрай недостатньо. Особливо це стосується використання державної власності у контексті підвищення ефективності економіки.

Дата добавления: 2015-08-21