Особливості становлення та розвитку державності Болгарії і Сербії у добу середньовіччя.

СЕРБІЯ.З середини VI ст. рух слов'ян від Карпат Дунаю на територію Балканського півострова набув регулярного характеру. Переселення сербів на Балкани дехто з дослідників пов'язує з подіями, що сталися в добу правління імператора Іраклія (610 - 641), якому довелося розв'язувати питання захисту своїх західних кордонів від аварів. Він звернувся по допомогу до слов'янських племен, які на той час постійно жили в Карпатах. З 636 року на Балканах з'являються серби, що покинули свої прабатьківщину в Білій Сербії. Рух сербів спрямовувася до Македонії, де вони отримали від імператора дозвіл на постійне проживання. Перемігши аварів, у 638 році серби заселили землі сучасних Сербії, Боснії, Герцеговини та Південної Далмації.

Наприкінці IX століття серби прийняли християнство. Початковий етап християнізації сербів належить до вкрай слабо висвітлених моментів сербської історії. Найімовірніше нову релігію сербам проповідували учні Мефодія та священики Сплітського архієпископства, які розмовляли латиною. Історія сербської державності наступної доби - з кінця IX до кінця XI ст. - характеризувалася загостренням боротьби за одноосібну владу в державі між представниками правлячої династії. Деяке посилення сербської держави, розширення її кордонів відбулося в середині X століття.

З 20-30-х років XI століття сербські державні утворення - Рашка, Захум'є, Дукля - після недовгого періоду залежності від Болгаріїпотрапили у васальну залежність від Візантії. Така ситуація зберігалася протягом усього XI ст., незважаючи на неодноразові, інколи успішні, виступи сербів проти загарбників. У 1165 році великим жупаном став Стефан Неманя, який відіграв надзвичайно важливу й неординарну роль як у галузі державотворення, так і в царині дальшого розвитку зміцненняправослав'я. Очоливши центральну сербську область, Неманя, як і всі його попередники, поставив собі два основні завдання: позбутися залежності від Візантії і поширити свою владу на інші сербські терени, об'єднавши їх у межах однієї держави. 1183 р. - приєднано Дуклю (Зету) з приморськими містами Скадар, Улцинь, Бар, Котор та ін., Метохію, Косово, Скоп'є, землі у верхній течії річки Вардар та між Західною Великою Моравою, а також Ніш, Вранє, Дубочицютощо. Завдяки успішній діяльності Стефан Немані Сербія наприкінці XII ст. перетворилася на важливий чинник політичного життя на Балканському півострові. Стефан Неманя увійшов в історію свого народу не тільки як збирач утрачених земель своєї батьківщини і обновник, а й як засновник династії Неманичів, що правила Сербією понад 200 років. 1195 року Стефан Неманя добровільно зрікся престолу на користь свого середнього сина Стефана, прийняв постриг і у 1200 році помер у щойно заснованому сербському монастирі Хіландарна Афоні.

1217 року Стефан Неманич одержав від папи Римського Іннокентія ІІІ корону, здобувши право називатися не великим жупаном, а королем Сербії. 1219 року - сербська православна церква здобула автокефалію.

Сербія наприкінці ХІІІ на початку XIV ст. здобула чимало великих успіхів, перетворившись на найпотужнішу силу на Балканському півострові. Під час правління Стефана Душана середньовічна Сербія сягнула вершин свого розвитку. Територія Сербської держави збільшилася майже вдвоє; За часів царя Душана серби зберігали свій традиційний соціально-економічний устрій, основу якого становили дві інституції - громада й задруга. Протягом XII - XIV ст. у сербів триває процес становлення феодальних відносин. У середині XIV ст. ці відносини остаточно закріпив юридичний документ під назвою "Законник" Стефана Душана - перший звід правил і норм суспільного життя у південних слов'ян і один з перших подібних зводів у Європі. Після смерті Душана у грудні 1355 р. сербський трон посів його син Урош V.

БОЛГАРІЯ. Успішні кампанії Симеона проти Візантії, Угорщини та Сербії привели Болгарію до її найбільшої територіальної експансії. Болгарія перетворилася на наймогутнішу державу на Балканах та у всій Східній Європі.

З ім'ям царя Симеона пов'язана Золота доба болгарської держави. За часів його царювання Болгарія територіально простягалась від Будапешта, північних схилів Карпат і Дніпра на півночі до Адріатичного моря на заході, Егейського моря на півдні та Чорного моря на сході.

Болгарська православна церква стала першою патріаршою після Пентархії (Римської, Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської та Єрусалимської церков). Це була перша самостійна (автокефальна) національна церква вЄвропі, на чолі якої стояв патріарх.

Глаголицькі переклади болгарською мовою священних текстів поширилися на всіх слов'янських землях і перетворилистароболгарської мову на мову літургії, відому як церковнослов'янська.

У цю добу в Преславській книжковій школі була створена нова абетка, названа на честь святого Кирила— кирилиця, яка почала замінювати створену Кирилом та Мефодієм глаголицю.

В середині свого правління Симеон замінив свій титул «князь» на «цар» (імператор, басилевс).

Державна концепція, яку затвердив Симеон, полягала в побудові цивілізованої, християнської та слов'янської держави на чолі з імператором (царем), самостійної (автокефальної) національної церкви на чолі з патріархом і значимих книжкових шкіл.

Протягом 9-10 століть Болгарія значно розширила свої кордони, зміцнила військовий і політичний авторитет в Європі. Після створення Кирилом та Мефодієм слов'янської писемності та літератури (855 р.) Болгарія перетворилась в перший слов'янський культурний центр.

852–889 — правління князя Бориса I, хрестить усіх болгар (865) і приймає учнів Кирила і Мефодія. Прийняття християнства як офіційної релігії відіграло важливу роль у завершенні процесу створення болгарської народності.

893–927 — править цар Симеон I, «Золоте століття» Болгарської культури.

1331–1371 — править цар Іван-Олександр — розквіт Болгарської культури і поділяє Болгарію на Тирновську і Видинську.

1393 — турки завойовують Тирново.

1396 — турки завойовують Видин, Болгарія потрапляє під їхню владу. Протягом п'яти століть болгарський народ зазнавав жорстокої феодальної експлуатації, був позбавлений будь-яких політичних прав.

З першої половини VII ст. на південь від Дунаю поселилися племена слов'ян. Разом з протоболгарами слов'янські племена в 681 році створили державу Болгарію, яка займала територію сучасної Північної Болгарії. На чолі держави став хан Аспарух, а її столицею — місто Пліска.

803–814 — хан Крум створює закони, завойовує Сердику (Софію), доходить до Цареграда.

Перше Болгарське царство — булгарська держава на півночі Балканського півострова, що існувало у період між 681 та1018 роками. Засноване трьома етнічними групами: фракійцями — серби, одріси, беси, астіси, мізійці, гети, трибали — корінні мешканці Фракії; слов'янами — севери, смоляни, драгувіти, ринхіти, з кінця V ст. н.е. вони заселяли Родопи,Македонію, північ Болгарії; протоболгарами — хункськими племенами, що прийшли на Балкани у VII ст. з Центральної Азії^[1]. До складу держави входила і територія Ураїни, зокрема Закарпатська область. Друге Болгарське царство (болг. Втора българска държава) — середньовічне болгарське царство, яке існувало з 1185до 1396 року. У 1396 році було завойовано Османською імперією ^[1].

Дата добавления: 2015-08-21