Участь слов'янських народів у Першій світовій війні.

На початку XX ст. Балкани небезпідставно вважалися пороховою бочкою Європи. І хоча напруженість у цьому регіоні не спадала, розв'язанню війни в середині 1914 р. можна було запобігти. Приводом для війни стало вбивство в Сараєво 28 червня сербом Г. Принципом спадкоємця габсбурзького престолу ерцгерцога Франца Фердінанда. Проте австро-сербських конфліктів і до цього вистачало, але ж до війни не доходило: або Росія переконувала Сербію поступитися, або Німеччина, вичікуючи, стримувала Австро-Угорщину.

Німецькі правлячі кола розуміли, що після невдалої війни з Японією та потрясінь революції 1905—1907 рр. Росія до війни ще не готова, але час плине, й ситуація може змінитися. Вільгельм II, який ретельно готував свою країну до війни, вирішив, що довго очікуваний момент настав. У відповідь на звернення імператора Франца Иосифа І він рекомендував своїм союзникам діяти швидко й рішуче.

Діставши 7 липня 1914 р. гарантії підтримки Німеччинн, австрійський уряд підготував ультиматум, який не могла прийняти жодна суверенна країна. 23 липня він був переданий Сербії з вимогою відповісти протягом 48 годин. Отримавши ультиматум, сербський уряд звернувся по допомогу до Росії, яка рекомендувала не чинити опору, поступитися тискові грубої сили й віддати вирішення своєї долі великим державам. З певними застереженнями серби пого-дилися прийняти дев'ять пунктів ультиматуму й відхилили останній, у якому Габсбурги наполягали на безпосередній участі Сербії в придушенні антиавстрійського руху й проведенні розслідування сараевського вбивства на сербській території. Діставши відповідь, австро-угорська місія в той же день залишила Белград, а 28 липня уряд Франца Иосифа І оголосив Сербії війну.

Причин вибуху першої світової війни декілька. Зіткнення інтересів європейських держав на Балканах набрало такої гостроти, що розв'язати суперечності можливо було тільки силовими засобами. З цієї точки зору балканська війна стала історично неминучою. Росія не мала іншого виходу, ніж підтримати сербів у конфлікті з Австро-Угорщи-иою, що автоматично залучало до нього Німеччину.

Балкани становили об'єкт інтересів багатьох европейських країн. Туреччина, яка впродовж століть тут панувала, в результаті балканських війн 1912—1913 рр. утратила майже всі свої території на півострові і, природно, прагнула їхнього повернення. Однак у 1914 р. необхідних економічних та військових сил турки для цього не мали.

Австро-Угорщина за підтримки Німеччини протягом десятиліть намагалася загарбати якомога більше слов'янських земель на Балканах. У 1908 р. вона анексувала Боснію й Герцеговину, значну частину населення якої становили серби, що істотно загострювало всю ситуацію в регіоні. Начальник генерального штабу австрійської армії П. Гетцендорф розробляв плани приєднання Сербії до Габсбурзькоі монархії. В цьому його підтримували значна частина генералітету, спадкоємець престолу Карл та міністр закордонних справ О. Чернин.

Зміцніла після балканських війн Сербія була тією реальною силою, яка стояла на перешкоді анексіоністським планам Габсбургів на півострові. Крім того, в сербському суспільстві існували досить впливові націоналістичні сила, які прагнули створення «Великої Сербії» на терені слов'янських земель. Однак серйозної військової загрози для Австро-Угорщини Сербія сама по собі, звичайно, не становила.

Відвернення світової війни певною мірою залежало від політики Англії, яка раніше в конфліктних ситуаціях завжди попереджала Німеччину про свою принципову позицію, утримуючи її від рішучих дій. Та в липні 1914 р. англійський уряд не тільки не зробив відповідних заяв, але, навпаки, дав німцям зрозуміти, що Англія «докладе всіх зусиль, щоб не бути залученою до війни». Напередодні вручення австрійцями ультиматиму Сербії російський міністр закордонних справ С. Сазонов звернувся до свого англійського колеги Е. Грея з пропозицією, щоб Англія, Франція та Росія колективно вплинули на Габсбургів. Однак англійський міністр відхилив її.

Слов'янські народи православного віросповідання, поневолені Туреччиною та Австро-Угорщиною, здавна бачили в Росії свого головного захисника й визволителя. Кинути напризволяще в критичний момент Сербію і Чорногорію, які завжди були вірними союзниками Росії, вона вважала неможливим. Франція й Англія підштовхували Росію до рішучих дій. При цьому їх найменше цікавили російські проблеми, пов'язані з Балканами, зокрема вільний вихід через Дарданелли. Франція небезпідставно вважала, що з початком великої європейської війни вся сила німецької зброї обрушиться на неї. Єдине, що могло врятувати Францію,- це вступ у війну Росії, яка примусила б Німеччину вееги боротьбу на два фронти.

Із самого початку перша світова війна була загарбницькою, несправедливою війною між двома великими імперіалістичними угрупованнями — австро-німецьким блоком і Антантою. Кожна з імперіалістичних держав, вступаючи 9 війну, добивалася своєї загарбницької мети. Австро-Угорщина розраховувала захопити Сербію і Чорногорію, встановити свою гегемонію на Балканах. Італія, пов'язавши свою долю у війні з Антантою, також прагнула затвердитися на півострові. Тільки Сербія, яка стала об'єктом агресії з самого початку, вела справедливу, визвольну війну.

В ході боїв сербські війська виявили воєнну майстерність і стійкість у боротьбі з кількісно й технічно переважаючими силами загарбників. У серпні 1914 р. в районі Церського хребта їм удалося завдати поразки австро-угор-ським військам. Незважаючи на те, що сербам двічі довелося поступитися противнику Белградом, перемога в Колубарській битві («сербська Марна») в першій половині грудня 1914 р. привела до очищення території країни від загарбників.

Успіхам сербської армії сприяли операції російських військ у Галичині, які відтягнули значні сили Австро-Угорщини. Водночас сербські війська, що зв'язували частину і австро-угорських сил, допомагали російській армії на Східному фронті. Стійка оборона й наступ сербів порушили плани австро-німецького командування, яке розраховувало встановити вже в 1914 р. прямий зв'язок із Туреччиною. До осені 1915 р. бойові дії на сербському фронті мали позиційний характер.

Із початком війни конфлікт між правлячою партією сербських радикалів та групою офіцерів з організації «Чорна рука» втратив свою гостроту. Призначені на червень 1914 р. вибори до нової скупщини у зв'язку з воєнним станом були відмінені, повноваження старого парламенту продовжені. На початку грудня 1914 р. уряд Н. Пашича реорганізовано. На зміну однопартійному кабінету радикалів прийшов коаліційний уряд, до складу якого, крім радикалів, увійшли представники молодорадикалів («самостальців») і прогресистів («напредняків»), 7 грудня у скупщині була обнародувана заява про мету війни, відома як Нішська декларація, в якій проголошувалося, що Сербія веде війну за звільнення сербів, хорватів і словенців.

Висунувши популярну серед слов'янських народів програму звільнення усіх південних слов'ян від гноблення Габсбурзької монархії, правлячі кола насправді добивалися утворення «Великої Сербії» на чолі з династією Карагеоргієвичів. Шовіністичні зазіхання сербського керівництва виявлялись у настійних спробах здобути згоду союзників на окупацію «стратегічних пунктів» на албанській території. В червні 1915 р. сербські війська були введені в центральну частину Албанії.

Дата добавления: 2015-08-21