Схарактеризуйте особливості процесу і змісту морального виховання в дошкільному віці

Процес морального формування особистості - нерівномірний. Упродовж дошкільного дитинства є кілька ключових моментів, які зумовлені появою якісно нових рівнів морального розвитку.

У ранньому віці розвиток самостійності дитини супроводжується потребою співучасті в житті дорослих, спільній з ними діяльності. Її прагнення до позитивної оцінки, підтримки і схвалення дій дорослими сприяє засвоєнню нею моральних норм.

У середньому дошкільному віці яскраво виявляється позиція «захисника» норм поведінки, зразком яких є дорослий. Діти цього віку активно обстоюють моральні норми. Значна кількість дитячих скарг містить повідомлення про те, що хтось із однолітків не виконав ту чи ту вимогу. Перший етап формування в дітей понять про добро і зло, погане і добре, про те, як потрібно поводитися з іншими людьми, як ставитися до своїх і чужих вчинків, зумовлений безпосереднім емоційним ставленням до людей, від яких виходять ці вимоги поведінки.

У старшому дошкільному віці моральні почуття і знання зливаються, тісніше пов’язуються з почуттями обов’язку. Дитина цього віку вже здатна усвідомлювати моральну сутність своєї поведінки. За Л.Виготським, виникають внутрішні моральні інстанції, коли дитина прагне до поведінки згідно з моральними нормами не тому, що цього вимагають дорослі (батьки, вихователі), а тому, що це приємно для навколишніх і для себе....

Взаємодія між педагогічними впливами і розвитком особистості відбувається шляхом сприймання й усвідомлення моральних вимог, їх оцінювання та перевірки досвідом. Моральна поведінка означає єдність мотиву й дії. Мотив спонукає до певної дії, надає поведінці особистісного змісту. За визначенням О.Леонтьева, ієрархія мотивів формується наприкінці дошкільного віку. Показником моральної вихованості є переважання моральних мотивів, а не окремі вчинки. Адже кожний вчинок може бути зінідійований різними мотивами і свідчити про різні рівні засвоєння моральних норм. Наприклад, одна дитина допомагає однолітку, щоб згодом вимагати вдячності чи допомоги друга - щоб її добрий вчинок помітив і відзначив педагог, третя - тому, що її друг потрапив у скрутне становище, четверта допомагає, керуючись почуттям співпереживання, співчуття. Отже, моральне становлення дитини передбачає формування в неї системи домінуючих мотивів відповідно до моральних норм суспільства, які визначають її відносини з навколишніми людьми.

Традиційно зміст морального виховання визначають три групи завдань: формування в єдності моральної свідомості (уявлень, понять про добро і зло), поведінки (навичок культури поведінки, поваги до навколишніх, правдивості, чесності, працелюбства тощо), почуттів (турботливості, совісті, гуманності, любові до Батьківщини). Відповідно до чинників морального виховання виокремлюють три групи методів: методи формування моральної свідомості (переконання, пояснення, навіювання, етична бесіда); методи формування моральної поведінки (організація життя й діяльності дітей відповідно до суспільних норм поведінки, вправляння в моральній поведінці, спільна ігрова і продуктивна діяльність дітей, ситуації морального змісту); методи виховання моральних почуттів (приклад, заохочення, схвалення чи осуд). Однак виділення окремих напрямів морального виховання можливе лише за умови, якщо вони розглядаються в контексті головного результату

- сталого формування домінанти мотивів.

Сутність процесу морального виховання полягає у взаємодії вихователя і дитини з метою прилучення її до моральних цінностей суспільства, формування морального досвіду, виховання морально- вольових якостей, мотивів поведінки. Процес морального виховання

- важлива складова цілісного педагогічного процесу в дитячому садку. Принциповою своєрідністю морального виховання є те, що його не можна виділити в окрему спеціальну діяльність (на зразок навчання), воно здійснюється впродовж усього життя дитини, в досвіді будь-якої діяльності й спілкування з дорослими та однолітками.

Процес морального виховання характеризується насамперед цілеспрямованістю. Мети морального виховання - формування особистості - можна досягти лише за умови знання педагогом можливостей морального розвитку дітей та завдань, змісту і методів виховання на кожному віковому етапі дошкільного дитинства.

Процес морального виховання має двосторонній (творчий) характер. Дитина - співучасник виховного процесу - активно сприймає педагогічні впливи, а вихователь організовує процес морального виховання, орієнтуючись на характер цього сприймання. Перебіг психічних процесів і станів, що відбуваються у свідомості дитини і становлять основу розвитку певних потреб, мотивів, якостей, має не поверховий, а глибинний, внутрішній характер. Тож аналіз кожного етапу морального виховання також потребує від вихователя педагогічної майстерності. Тим більше, що процес морального виховання тривалий і його результати не можуть бути виявлені відразу після здійснення педагогічного впливу. Ця особливість морального виховання потребує постійності й безперервності у розв’язанні завдань та аналізі їх результатів на кожному етапі. Дитина не чекає, коли її виховуватимуть доброю (чесною, сміливою), в неї складається певний досвід поведінки, і за відсутності відповідних педагогічних впливів цей стихійно сформований досвід може бути протилежний щодо тих завдань, які вихователь намагатиметься розв’язати в подальшому. Ігнорування сензитивних періодів для виховання морально-вольових якостей призводить до непоправних втрат особистості. Педагогам доводиться не просто «наздоганяти» розвиток дитини, а перевиховувати її.

Як приклад розгляньмо моральну рису - правдивість. Хибним було б вважати, що дитина дошкільного віку може бути абсолютно правдивою (чи навпаки). Дитяча брехливість (К.Ушинський навіть слова цього уникав, вживаючи поняття «неправда») часто не стале, а ситуативне явище. Досвідченим вихователям добре відомі факти несвідомої неправди, коли дитина не усвідомлює, що каже неправду (це може бути наслідком помилок пам’яті, неточних образів уяви, недостатнього словникового запасу, мовного розвитку тощо). Натомість свідома неправда пояснюється здебільшого страхом перед покаранням, бажанням поліпшити стосунки з дорослими чи з товаришами, мати вищий статус серед однолітків. Подеколи причиною дитячої неправди є наслідування неправди дорослих. За будь-яких обставин неправда має почуттєво-мотиваційний характер, а також об’єктивні витоки з навколишнього життя, розуміння дитиною його явищ.

Втілення моральної норми у взаємини з дорослими не може бути штучним. Ці взаємини неможливо побудувати заздалегідь, а згодом залучити до них дітей. Адже дитина - суб’єкт цих взаємин - бере в них безпосередню участь. Стосунки між людьми, свідком яких є дитина, можуть справляти на неї вплив лише тоді, коли вони мають певне значення для неї, тобто якщо вона має до них певне відношення. Ця закономірність засвідчує дійовий характер морального виховання.

В організації процесу морального виховання слід враховувати характерні для віку дітей потреби та інтереси. Схильність дошкільника до засвоєння моральних норм може залишитися нереалізованою, якщо дорослий не допоможе йому проникнути у зміст моральних вимог і не вкаже на способи їх виконання. При цьому не слід наголошувати на імперативності тих чи тих вимог: «Ти повинен». Справді виховний ефект має визнання можливостей дитини: «Ти вже можеш це зробити», «Якщо ти хочеш бути добрим, то ти можеш допомогти (поступитися місцем, поцікавитися справами іншого тощо)». Такий підхід, позбавлений моралізаторства, ґрунтується на повазі до дитини, імпонує почуттю «дорослості», сприяє розвитку самостійності. Важливо виховувати в дошкільника впевненість у правильності моральної поведінки. Адже поважати інших може лише людина з розвиненим почуттям власної гідності, а не принижена, підлегла особа. Виховання гідності людини - не лише завдання, а й неодмінна умова морального виховання.

Центром морального виховання є дитина. Реалізувати сукупність закономірностей морального виховання можна лише застосовуючи їх на підставі вивчення рівня моральної вихованості дитини. Для цього потрібно виявити головну спрямованість мотивів її вчинків, у яких втілене ставлення до дорослих, навколишнього середовища, самої себе. Педагоги, які прагнуть побачити і проаналізувати переважно негативні вчинки дитини, щоб і в майбутньому запобігти їх повторенню, просто не встигають за її моральним розвитком. Слід пам’ятати вказівку Л.Виготського про те, що педагогіка має орієнтуватися не на вчорашній, а на завтрашній день у розвитку. Процес морального виховання творчий, спрямований на формування. Водночас зі спостереженнями за дитиною, що дають великий матеріал для аналізу, вихователь організовує досвід моральної поведінки, забезпечуючи умови для самостійних дій, вибору (коли дитина може зробити щось чи ні, вчинити так чи інакше). Не слід давати дітям щоразу готові рішення, надто опікуватися їхньою поведінкою. Педагогічного впливу потребує не стільки результат вчинку дитини, скільки сама спрямованість мотивів, що викликали певну дію. Потрібно прагнути до того, щоб формування морального досвіду дитини супроводжували позитивні переживання, зумовлені моральними вчинками, а також справедливе ставлення до них педагогів.

Отже, моральне виховання дітей дошкільного віку - це процес цілеспрямованого формування їх особистості. Знання основних особливостей морального розвитку дітей дає можливість правильно його організувати, спрямувати на досягнення головної мети.

У процесі морального виховання спостерігаються й конфліктні ситуації, порушення дисципліни, що виявляється в дитячих пустощах, упертості, вередуванні, агресивності, пасивності чи гіперактивності.

Г.Люблінська аналізувала дитячі пустощі як вияв ініціативності, а їхній зміст - як перетворювальний вплив на дійсність зазвичай позитивної спрямованості. Педагог виокремила такі види їх: пустощі-ігри; пустощі як незвичні дії дитини з речами, яким властивий дослідницький характер; пустощі як перевірка своїх можливостей.

Натомість упертість і вередування Г.Люблінська розглядала як наслідок неправильного сімейного виховання чи прорахунку у виховних діях педагогів.

Упертості й вередуванню властивий вибірковий характер. Основними засобами подолання негативізму учені вважають встановлення адекватних стосунків у міжособистісному спілкуванні, врахування якісних новоутворень, особливо у кризові періоди, повагу в поєднанні з вимогливістю, прогнозування педагогічних впливів на поведінку дитини, єдність вимог дорослих до малюків.

Як уже зазначалося, у поведінці дошкільників іноді спостерігається агресивність, що особливо властиво дітям шести років.

Дитина важко переживає невдачі та розчарування через незрілість нервової системи. Дорослим дитячі проблеми часом здаються незначними. Проте неуважність до них призводить до серйозних порушень у поведінці дитини. О.Кочерга називає такі причини агресивності дітей: страх бути травмованим або ображеним. Що сильнішою є агресія, то більший страх криється за нею. Страхи спричинюють порушення в соціальних стосунках дитини і дорослих, які її оточують.

Форми агресії: фізична - бійки, ламання речей (така поведінка мотивована потребою привернути увагу до якихось драматичних подій); вербальна образа, сварка, глузування.

Учений радить педагогам і батькам реагувати на агресію таким чином:

- передусім спробувати стримати її, не дати їй виявитися;

- висловити своє невдоволення щодо подібної поведінки;

- запропонувати дитині прибрати все, що вона потрощила, пояснюючи при цьому: «Ти великий(ка) і сильний(на), щоб псувати речі, тому я переконаний(на), що ти допоможеш мені прибрати».

Шестирічну дитину іноді вважають запальною та гарячкуватою, якщо вона схильна через дрібниці влаштувати істерику, розплакатися, розізлитись, але агресії при цьому не виявляє.

Запальність частіше є вираженням відчаю і безпорадності, ніж виявом характеру. Як і під час нападу агресивності, слід спробувати запобігти вияву гарячкуватості: відвернути увагу дитини; залишити її на самоті, спонукати передати свої почуття словами. Тон дорослих має бути спокійним, урівноваженим, стриманим.

Коли напад мине, дитині потрібен спокій, особливо, якщо вона сама налякана силою вияву своїх емоцій. Дорослі не повинні поступатися дитині лише для того, щоб запобігти нападу; важливо з’ясувати, чи справді заборона дорослих має принципове значення.

Зазвичай дорослі не вбачають проблеми в пасивній поведінці дитини, вважаючи її просто «тишком», який гарно себе поводить. Однак це не завжди відповідає істині - дитина може бути нещасною, пригніченою, неспроможною висловити свої почуття. Учені вказують на такі причини пасивності дітей: реакція на неуважність щодо себе або негаразди вдома, намагання зануритись у власний світ. Ознаками, що дають змогу виявити стан пасивності, є: посмоктування пальця, дряпання шкіри, висмикування волосся або вій, розхитування стільця тощо.

Педагоги та батьки мусять допомагати дитині висловити свої переживання в іншій формі, домогтися її довіри і прихильності.

Проблеми, що виникають у такої дитини, вихователі мають розв’язувати в контакті з її батьками, допомагаючи їй подолати негаразди.

Причинами пасивної поведінки дитини може також бути: побоювання реакції нового дорослого, незначний досвід спілкування з ним, невміння звертатися до дорослого. Така дитина може уникати пестощів, лагідного ставлення. Потрібно, щоб педагог та батьки допомогли їй набути впевненості в собі.

Описані вище зрушення у поведінці спричинені більшою мірою вадами виховання, а не наслідком загальної вікової недорозвиненості центральної нервової системи.

Причиною гіпердинамічного синдрому є ушкодження головного мозку, зумовлені ускладненнями вагітності та пологів; виснажливими соматичними захворюваннями (діатезом, диспепсією); фізичними та психічними травмами.

Типовими зовнішніми ознаками гіпердинамічного синдрому в дитини є неуважність, рухова загальмованість (дитина діє, не замислюючись щодо наслідків).

Перші вияви гіперактивності можна помітити вже у немовляти. Пік вияву цього синдрому припадає на 1-7 років. Якщо виховання такої дитини організовано правильно, то здебільшого до 14- 15 років вона долає цей стан, стає врівноваженою.

О.Кочерга радить педагогам і батькам такі способи реагування на гіперактивність: не можна стримувати рухову активність дитини, її слід спрямовувати у відповідний напрям; потрібно навчити дитину зосереджуватись; на таку дитину не можна «тиснути» суворими покараннями або заборонами та обмеженнями [50, 49].

Невиконання цих порад може призвести до частих зривів, що руйнують нервову систему дитини.

Л.Терлецька виокремлює негативістську демонстративність поведінки, що зумовлена порушенням стосунків із дорослими. Для таких дітей характерні демонстративність і водночас переживання внаслідок дефіциту спілкування, уваги, позитивних оцінок. Основна рекомендація психолога: відкрите, довірче спілкування в ті хвилини, коли дитина спокійна, врівноважена, робить те, що треба (або, принаймні, те, що можна).

Л.Терлецька аналізує боязкість, тривожність, відгородженість, бар’єри у спілкуванні і радить дорослим наголошувати на тій діяльності, в якій дитина домоглася реальних успіхів, може самореалізуватися, самоутверджуватися, переживати позитивні емоції, відновити втрачену віру в себе.

Повільність не повинна дратувати дорослих. Не варто робити за дитину те, що вона може зробити сама. Повільні діти внаслідок тривожності боязкі, загальмовані, що виявляється у сповільненості моторики, психічних реакцій. їхня активність невисока, вони схильні робити те, що їм запропонують. Таких дітей слід залучати до ігор на розвиток рухів, управності, спритності, швидкості реакції. Особливу увагу потрібно приділяти вихованню самостійності та ініціативності. Для цього треба використовувати колективні ігри, пропонуючи дітям ролі з прийняттям рішень, активним мовним спілкуванням (наприклад, роль капітана корабля, лікаря тощо). Якомога частіше потрібно залучати дитину до виступів перед дитячою й дорослою аудиторією з читанням віршів, участі у спектаклях тощо.

Розвитку основних рухів дитини сприяють фізична зарядка, жартівливі, рухливі ігри без залучення до участі у спортивних заняттях - невдачі можуть сформувати негативне ставлення до фізкультури.

Тривожність може бути наслідком браку емоційної підтримки з боку людей, які оточують дитину. Отже, передусім потрібно створити вдома й у групі атмосферу безпосереднього емоційного спілкування, взаєморозуміння, довіри, що знівелює почуття тривожності, й дати можливість вільно виявляти своє «Я».

Л.Терлецька наголошує: слід звертати увагу на егоїзм, жадібність дітей, що зазвичай є наслідком їх розпещеності. Проте егоїстичними зростають не лише розпещені діти, а й позбавлені любові й турботи. Жорстокість і байдужість щодо дитини зумовлюють формування ворожого, недовірливого ставлення до оточення (дитина замикається в собі, виявляє тривожність, агресивність, має труднощі у спілкуванні). Коли такій дитині загрожує втрата батьківської любові, вона стає егоїстичною. Невміння дитини поділитися з іншими іграшками, яких у неї безліч, можна тлумачити як знак недовіри, адже вона виросла тільки зовні оточена іграшками як сурогатом теплих почуттів, яких щодо неї насправді не було чи було замало.

Увага й любов потрібні всім дітям, як світло і тепло сонця всьому живому. Та погано, коли любов - сліпа, вона повинна бути розумною, мудрою, в ній мають поєднуватися повага, доброта й вимогливість, ласка й суворість.

Характеризуючи причини дитячої неправди, вчена стверджує, що діти обманюють, щоб справити враження й усталити власні позитивні уявлення про себе, домогтися похвали чи вияву любові, приховати свою провину, уникнути покарання, виявити ворожість.

Діти не люблять запитань-пасток, що змушують їх вибирати між неправдою і гіркою правдою. Якщо ви знаєте відповідь, не ставте запитань, не ініціюйте нової неправди, скажіть, що вам усе відомо і поясніть, що треба було зробити.

Що комфортніше дитина почуватиме себе в товаристві вихователів, батьків, то кращими будуть її уявлення про себе і менше виникатиме потреба говорити неправду.

Дата добавления: 2015-08-21