Ситуація в Російській імперії.

Для популяризації ідей національно-культурної автономії й утвердження етно-національної свідомості українська інтелігенція на початку ХХ століття намагалася використати будь-які прояви культурно-громадського життя, зокрема і відзначення Шевченківських ювілеїв, що виклакало стурбованість влади в Російській імперії[3].

Ще задовго до настання столітній ювілей Шевченка обіцяв стати великою суспільно-політичною подією. Українські та російські часописи рясніли статтями про Т. Шевченка. За рік до ювілею С. Єфремов друкує в «Украинской жизни» статтю «Напередодні. До Шевченкового ювілею», в якій ставить питання, чи готове українське громадянство належним чином вшанувати пам’ять Т. Шевченка з нагоди столітнього ювілею. У короткому огляді того, що вже було зроблено у попередні роки в плані популяризації творчої спадщини Т. Шевченка серед широких мас народу, С. Єфремов вважає недостатнім розповсюдження «Кобзаря», який має бути «настільною книгою кожного грамотного українця» [2, c. 9].

Повсюди, де мешкали українці, міські управи, земські зібрання, готувалися до відзначення столітнього ювілею Шевченка. Найбільші торжества планувалися в Києві. Кияни впродовж трьох днів зібрали понад 1500 підписів під заявою на проведення урочистостей. 4 грудня 1913 року жителі Києва листом звернулися до міської управи з проханням організувати святкування 100-річчя Кобзаря. «Багато міст починає готуватися до цього торжественного дня… І місто Київ, у якому планується встановити пам’ятник творцеві «Кобзаря», не може залишитися бездіяльним», — повідомлялося в листі з надією, «що київське громадське самоуправління… візьме на себе ініціативу й стане головним організатором достойного відзначення ювілею поета». Міська дума підтримала звернення городян, а управа 21 січня 1914р. постановила асигнувати на святкові заходи 5000 рублів. Програма урочистостей передбачала: проведення в усіх парафіяльних церквах панахид, урочистих засідань, освячення місця під пам'ятник Шевченку, перейменування вулиці Бульварно-Кудрявської (нині — Воровського) в Шевченківську.

Міській думі 11 січня 1914 року також була передана письмова заява жителів Кам’янця-Подільського, у якій пропонувалося створити комітет для відзначення у близькому часі сотої річниці з дня народження Шевченка. Подібні прохання від громадян таких міст, як Полтава, Харків, Катеринослав, Чернігів, Одеса, і низки інших були передані міським управам.
Олексій Новицький (1862-1934), історик мистецтва, улаштував 1914 року ювілейну виставку малярських творів Шевченка в Москві. У Чернігові члени комісії музею Григорія Тарновського постановили, щоб у цей ювілей Кобзаря в приміщенні музею відслужили посмертну панахиду за ним. Та ж комісія розробила план видання альбому, присвяченого пам’яті Шевченка, у якому містилися б найголовніші фотографії предметів, що зберігалися в музеї Тарновського.

Чернігівське губернське земство перерахувало кошти на видання ювілейного альбому репродукцій мистецьких творів Шевченка з фондів місцевого музею. Канівське повітове земське зібрання постановило впорядкувати могилу Кобзаря, на що виділило 1000 рублів. Але Київський губернатор М.Суковкін угледів у цьому велику крамолу й скасував постанову. Тоді земське зібрання вдалося до хитрощів і здійснило платіж за статтею "на зміцнення ярів".

Політичні реалії існування українського національного руху в Російській імперії на початку ХХ століття внесли свої вагомі корективи у святкування сторіччя Кобзаря. Наслідки урядової політики можна охарактеризувати словами написаними Л. Р. Кобилянським 5 березня за старим стилем до редакції газети «Рада»: «Вітаємо щасливих закордонних земляків, котрі мають змогу вільно святкувати ювілей великого Кобзаря України[4]». 24 січня 1914 р. міністром внутрішніх справ було видано циркулярне розпорядження, яке поширювалося на заклади Київського навчального округу. У ньому йшлося про «Недопущення святкування ювілею постаті Шевченка в навчальних закладах», підвідомчих Міністерству народної освіти. Заборона мотивувалася тим, «що обласне наріччя російської мови, на якому писав Шевченко, не служить ні засобом, ні предметом викладання в російській школі, а його життя, особистість і творчість не містять у собі матеріалу, який би відповідав її завданням і міг би бути з користю введений в курс шкільного навчання...» [3, c. 325].

Більше того, Міністерство народної освіти заборонило поширення серед учнів «тенденційної української літератури»; 10000 примірників «Кобзаря», надрукованих до ювілею, було конфісковано поліцією [2, c. 9].

В секретних циркулярах, що розсилалися головам земських управ, начальникам поліції приписувався «суворий нагляд за недопущенням публічного вшанування пам’яті згаданого поета (Тараса Шевченка – М.Г.) громадським та приватним особам»[5].

Заборона також поширювалася і на богослужіння з нагоди ювілею Кобзаря. Святійший Синод, як церковний орган, що був підпорядкований тодішній самодержавній монархії, навіть провів роз’яснення щодо заборони служінь урочистих панахид з нагоди ювілею Кобзаря, заборони щодо зборів учнів церковних навчальних закладів. Збереглося таємне листування впливових духівників, де вказувалося, що «діяльність поета має є негативний, антицерковний, антидержавний напрям»., а його твори містять «богохульні висловлювання, спрямовані проти пошанування божої матері, святих угодників і святих ікон»[6].

Саме рішення Синоду здивувало навіть служителів вівтаря. Адже молитва покликана упокоїти душі насамперед грішників та злочинців. Згодом безглузду заборону скасували, однак застерегли, що "прямое и деятельное участие православного духовенства в чествовании памяти малороссийского поэта Шевченко может быть ложно истолковано, и поэтому было бы неудобно... Устройство каких-либо чествований памяти Шевченко в учебных заведениях духовного ведомства не признается своевременным". ("Новое время ", 12.02.1914).

Зазначимо, що заборона святкування річниці від дня народження Тараса Шевченка, крім морального, мала ще й юридичний аспект. Тодішнє законодавство не дозволяло міністру внутрішніх справ скасовувати рішення органів самоуправління. Згідно зі ст. 83 Городового уложення, опротестовувати рішення міських дум міг тільки у виняткових випадках губернатор, а ніяк не міністр. Таке грубе нехтування прав органів самоуправління обурило громадськість. Група депутатів IV Державної думи винесла на розгляд сесії терміновий запит:

"К Председателю Совета Министров и министру внутренних дел, в порядке статей 33 и 40 Учреждения Государственной думы, с запросом по поводу запрещения предстоящего чествования памяти поэта Шевченко: действительно ли министр внутренних дел, с явным превышением своей власти... сделал распоряжение о приостановлении исполнения постановлений городских дум многих городов о чествовании памяти Шевченко; запретил всякие общественные собрания в связи с юбилеем, для запрещения которого нет оснований в действующем законе о собраниях 4 марта 1906 г.?"

Ініціаторами документа виступили три думські фракції: земці-трудовики (36 депутатів, перший підпис О.Керенського), кадети (34 депутати, перший підпис С.Іванова) і соціал-демократи (33 депутати, перший підпис меншовика І.Тулякова). Хоча запит був декларативним і не міг скасувати урядовий циркуляр, питання розглядалося протягом п'яти засідань (11, 12, 19, 26 лютого і 5 березня), а в дебатах узяло участь близько 20 депутатів. Більшість промовців засудили дії урядовців та синоду

Отож, в IV Думі розгорілася гостра дискусія. Частина депутатів, що представляли українські землі, виступила проти заборони. Позицію представників тогочасних всеросійських політичних партій можна прослідкувати у запитах окремих фракцій IV Думи до голови Ради Міністрів Російської імперії. Фракція трудовиків обурювалася забороною вшанування пам’яті поета, що є «одним із найвеличніших поетів всього слов’янства і безумовно найвеличнішого поета Малоросії – творця «Кобзаря». В запиті аргументувалася, що Шевченко як і Пушкін мали при житті проблеми із цензурою, але це не завадило російському суспільству відзначити його ювілеї в 1889 і 1899 роках [7]. Фракція кадетів у своєму запиті називає заборону вшанування Шевченка втручанням влади, що принижує суспільну совість в її оцінці пам’яті про людину, що складає гордість Росії[8]. Фракція соціал-демократів визнала заборону вшанування ювілею Кобзаря проявом політики некерованого націоналізму і антисуспільного та антикультурного курсу тогочасного уряду. Вона ж визнала переслідування української мови в Російській імперії[9].

Така реакція фракцій у Думі є наслідками особливостей тогочасного політичного життя. Представник українського національного руху в зазначений період входили до Товариства українських поступовців (ТУП) і мали завдяки участі в загальноросійських масонських ложах впливи на позицію фракцій у Думі. Щодо масонського руху в Україні, то слід зазначити, що на початку ХХ століття за даними О.Крижанівської, першим українцем – членом "відродженого" масонства став професор Київського університету, депутат Державної Думи Іван Лучицький [15]. Через декілька місяців, у 1909 р. була заснована ложа "Київської Зорі". Незабаром від неї відокремилися ще декілька осередків [16]. Київ, безумовно, стає центром масонського руху. Секретар Верховної Ради масонської організації Олександр Гальперн вказує, що напередодні Першої світової війни крім Петербурга місцева Рада існувала лише в Києві, а для цього в місті повинно було мати не менш як п’ять лож [17]. На чолі київських масонів стояли члени кадетської партії барон Федір Штейнгель та адвокат Дмитро Григорович-Барський, великим впливом серед масонів користувався й професор Грушевський [18].

Офіційне запровадження незалежної масонської організації сталося на московському конвенті (з'їзді) 1912 року, що закріпив назву організації "Великий Схід народів Росії", яка в певній мірі вказує на майбутнє федеративне спрямування державного устрою, була прийнята за вимогою делегатів-"українців" М.Грушевського й М.Василенка. В іншому випадку більшість українських лож відмовлялися увійти до загальноросійської структури [19].

http://joanerges.livejournal.com/852661.html?thread=6281653

Сам ТУП нагадаємо утворився 5 вересня 1908 р., його головним завданням було спрямовувати й координувати діяльність різних українських груп за умов підпілля. Воно об'єднувало весь спектр політичних напрямів, від соціал-демократів М.Порша та С.Петлюри до крайніх націоналістів [24]. До керівництва ТУПу належали голова Українського наукового товариства Михайло Грушевський, відомий літературознавець та громадський діяч Сергій Єфремов, колишній голова Української думської громади Ілля Шраг та інші.
Збираючись щотижня в Києві нібито як редколегія газети "Рада", лідери ТУП виробляли стратегію виживання українського руху у винятково важких умовах. Редактори "Ради" С.Єфремов та А.Ніковський, як і І.Шраг, належали до масонської організації [25].

Т.Гунчак вказує на налагодження контактів з російськими прогресивними партіями та окремими діячами, зокрема було утворено порозуміння між ТУП і думськими фракціями кадетів та трудовиків, які зобов'язувалися ставити й підтримувати українські домагання у сфері культурно-національного самовизначення [26]. Слід зазначити, що в Україні кадетська партія була дуже поширена серед інтелігенції, зокрема професури. В 1912 р. під час виборів до IV Державної Думи київські масони провели велику роботу, згадує С.Єфремов, й домоглися, щоб до Думи обрали професора Сергія Іванова (до речі, також масона), який проходив за кадетським списком [28].

Наступного року він виступив у Думі з вимогою щодо створення кафедр українознавства в університетах України [29]. Значну підтримку масонська організація надала з приводу заборони святкування в Києві 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. На думку О.Крижанівської, засновану на свідченнях Єфремова та Ніковського, за цією інтерполяцією (оскарженням) стояли київські масони та їх столичні брати [30]. Відзначимо, що лідери загальноросійських партій кадетів, прогресистів, трудовиків, меншовиків (зокрема, М.Нєкрасов, І.Єфремов, О.Коновалов, О.Керенський, М.Чхеїдзе) входили до керівного ядра "Великого Сходу народів Росії" [31].

Доки в Думі піарилися депутати, переконуючи: одні — що вони, хоч і великороси, але боготворять Шевченка, як рідного батька, а інші — що є "убежденными противниками, так называемого, украинства... И [это] объясняется тем, что меня, как малоросса, приводит в негодование стремление приверженцев этого движения навязывать совершенно нам несвойственную склонность к сепаратизму, к какому-то отторжению России и т.д." (Д.Капніст, депутат IV Державної думи від Полтавської губ.), настав день ювілею.

Подальші події навколо Шевченкового ювілею вкотре довели, що будь-яка заборона на вшанування народного героя неминуче закінчиться вуличним безладом. " Ведь из того обстоятельства, что не будут сказаны те добрые слова в память Шевченко, которых боялись... Россия живет в составе бесчисленного количества национальностей. Самое дорогое в этих национальностей — это их гордость, их сознание достоинства. И малороссам Шевченко дорог не меньше чем полякам Мицкевич и чем нам Пушкин. Представьте себе, что вам бы запретили праздновать столетие Пушкина… Недостойно существование той страны, в которой человеческое слово не свободно..." (Ф.Родічев. Стенографічний звіт. Державна дума... 12 лютого 1914 р.)

Заборона на вшанування ювілею Кобзаря зірвала ювілейні заходи, котрі мали проходити в Петербурзькій Академії Наук і Академії Мистецтв. Засідання в Академії наук, щодо Шевченкового ювілею було перенесено на осінь[10].

Проте, комеморації щодо вшанування сторіччя Кобзаря відбувалися і в Москві. Так відомо, що гурток українських студентів і курсисток в Москві вшанувава вставанням як Шевченка так його сучасників – земляків так і росіян, котрі як «боліли за його тяжку долю(Кобзаря – М. Г.) клопотались про полекшання його мук на засланні, допомогли його визволенню і радісно привітали після неволі[11]»

Попри міністерські циркуляри, 25 лютого і наступні дні повсюдно ознаменувалися мітингами та маніфестаціями, сотнями резолюцій, панахидами тощо. Наймасовіші демонстрації відбулися в Києві. Святкування ювілею розпочалося у Володимирському соборі, де зібралося чимало люду, здебільшого студентства і курсисток. У панахиді їм відмовили, і присутні самі проспівали вічну пам'ять поету. Заупокійну молитву поліція сприйняла як прояв непокори. Людей почали силоміць виштовхувати з церкви, де на паперті їх зустріли нагайками.

Найактивніша національно свідома частина українського суспільства вдалася до страйків, зокрема у Києві студенти Київського університету, Політехнічного і Комерційного інститутів, Вищих жіночих курсів не відвідували заняття, а робітники Південноросійського машинобудівного заводу не виходили на робочі місця. Вони влаштовували вуличні демонстрації з антиурядовими гаслами, вступали у сутички з поліцією та військами, стягнутими місцевими властями до міста. Сутність демонстрацій відображено у таємному листуванні представників жандармського київського жандармського управління. Тут ми знаходимо: «збираються робітники і студенти різних вищих закладів міста Києва, які під акомпонементи бродячих музикантів розспівують малоросійські пісні із «Кобзаря» Шевченка, але вже викладенні у тенденційному дусі, як, наприклад «Катерина вража мати» та інші[12]». З цитованого листування простежується антиімперська сутність при вшануванні ювілею Тараса Шевченка.

Святкування ювілею Шевченка випередила провокаційна чутка, що українці прагнуть відірватися від Російської імперії та перейти під владу Австрії.. Листівка київських студентів зі закликом до одноденного страйку виявилася чи не першою ластівкою. Прокламація «коаліційного комітету» в Києві була наступним документом зі закликом до демонстрації в день відзначення 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Подібні листівки випустили студенти Харківського університету та студентська молодь численних міст. До них приєднувалися робітники заводів і фабрик в Україні. Наприклад, у Катеринославі Дмитро Яворницький, котрий був тоді почесним головою Шевченківського ювілейного комітету, долучився до протестної акції проти заборони святкувань із нагоди сотої річниці від народження поета. До подібного протесту приєднався Петро Холодний-старший, як і художник Борис Смирнов, котрий, усупереч забороні, проілюстрував «Кобзар».

Кілька десятків студентів було заарештовано і ув’язнено [3, c. 325–326]. Один з очевидців, письменник С. Васильченко, так описує ті події: «...Якось несподівано в пам’ятковий день увесь Київ, особливо молодь, вийшли на вулиці міста з портретами Т. Шевченка, з піснями, прапорами, квітами. (...) Усі вулиці були заповнені людьми. Ганяла поліція, гарцювали з нагаями козаки – цілими натовпами хватали в тюрму, – нічого не досягли»[10].

Цей Шевченків ювілей як подія став темою для висвітленення митців. Відомий художник Іван Їжакевич (1864-1962) навіть намалював картину «Розгін демонстрації на могилі Тараса Шевченка 1914 року», на якій зображено царську кінну поліцію, що атакує присутніх, неподалік могили з хрестом. До цієї події звернувся й академічний художник Микола Самокіш (1860-1944), котрий 1939-го написав картину «Розгін демонстрації в Києві у Шевченківські дні 1914 року».

Водночас представники радикальних монархічних організацій намагались

перешкодити демонстрантам, нищили портрети Шевченка та агітматеріали, вдавалися до погромів. Чорносотенні організації стали стіною супроти відзначення Шевченкового ювілею. Заспівувачами у цькуванні імені Кобзаря виступили, як годиться, "землячки". Першу скрипку грав голова Київського клубу руських націоналістів А.Савенко, який у ЗМІ опублікував низку антиукраїнських статей, мовляв, ушанування Шевченка, цього " политического агитатора, заключало бы в себе состав преступления — восхваление преступлений и, стало быть, составляло бы деяние уголовно наказуемое". ("Киевлянин", 10.01.1914). Або: "Общее собрание членов клуба националистов считает необходимым предостеречь русское общество, что лагерь мазепинцев закордонных и российских, являющийся инициатором чествования памяти Шевченко, чествует последнего не как поэта, а исключительно как политического деятеля, яростного врага единой, неделимой России. Из Шевченковских торжеств будет сделана попытка демонстративного роста украинского сепаратизма и показать, что все население Малороссии уже проникнуто стремлением к осуществлению идеалов Шевченко, т.е. к отторжению от Российской Империи всей Малороссии, которая по планам Шевченко должна иметь "самостийное существование ". ("Подолянин", 16.01.1914).

Але публікаціями київські шовіністи не обмежилися. З Києва до Петербурга на ім'я прем'єра, а також міністрів внутрішніх справ, народної просвіти, закордонних справ полетіли депеші. В одній із них зазначалося: "Многочисленные агитаторы, как закордонные, так и здешние, всеми способами и с громадной настойчивостью доказывают, что малороссы — это совершенно особый народ, который должен иметь самостоятельное существование, как культурно-национальное, так и политическое. Планы мазепинцев заключаются в том, чтобы оторвать от России всю Малороссию до Волги и Кавказа и включить ее в состав Австро-Венгрии на федеративных началах в качестве автономной единицы. Вся эта деятельность мазепинцев, открыто направленная к разрушению единства и целости Российской Империи и опирающаяся на австро-польский галицийский Пьемонт, не встречает абсолютно никакого противодействия со стороны русского правительства". (Стенографічний звіт. Державна дума. Четверте скликання. Сесія II. Частина II. Засідання 40-ве, 19 лютого 1914 р.).

У Київському комерційному інституті члени молодіжної чорносотенної організації академістів спробували розігнати ювілейний мітинг. "После разгрома контрольной будки толпа с пением революционных песен хлынула на улицу. В неудачном проведении забастовки в коммерческом институте были обвинены студенты академисты, и по их адресу бросали угрозы... В 10-м часу вечера 26 февраля на Александровской улице (нині — Сагайдачного. — В.О.) появилась толпа студентов, гимназистов и лиц неопределенного звания и общественного положения, всего до 50, которая начала бить стекла в витринах еврейских магазинов. Были разбиты стекла в домах №№ 59, 61, 65, 69, 75, 79 и 82, всего в 13 витринах. Об этом было сообщено в Подольский участок, откуда немедленно выслан был большой наряд городовых... В числе студентов местный постовой городовой заметил В.Голубева (монархіст, голова товариства "Двуглавый орёл". — В.О.)" ("Киевлянин", 28.02.1914).

27 лютого той-таки Голубєв із групою студентів на Театральній площі демонстративно спалив портрет Т.Шевченка: "Быстро проделав это, студенты пытались пройти на Крещатик, где были остановлены полицией и возвратились на Владимирскую улицу, а потом разошлись". Таке "святкування" справило гнітюче враження на і без того розбурхане суспільство та викликало жваве обговорення в пресі. Натомість, мирне вшанування пам'яті Кобзаря на Галичині, де з боку уряду не чинилося жодних перепон, пройшло майже непоміченим.

У березні в газеті «Двуглавий Орел» однойменного київського молодіжного чорносотенного товариства була опублікована стаття, у якій події в Києві називались «зрадницькою демонстрацією жидомазепинців», а учасники демонстрації – державними зрадниками, що підіграють Австро-Угорщині. Про самого Шевченка автор статті (В. Голубєв) навіть не згадує, а його вшанування розглядає як суто політичну і цілком ворожу акцію. «Ще задовго до так званого «шевченківського» ювілею російські патріо тичні спілки вказували уряду на справжнє значення і суть «шевченківського» ювілею та пов’язаних з ним демонстрацій» – відзначається в газеті [11].

Публікація у «Двуглавом Орле», березень 1914:

Дата добавления: 2015-08-21