Про проекти пам’яткиків

Історія побудови пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві стала стала «не тільки історією всезростаючого народного благоговіння перед великим українським поетом, а й історією знущання над його світлою пам’яттю темних сил реакції в царській Росії.» (Гаврилко с. 39)

Приготування до знаменної дати розпочалися заздалегідь. Ще 1904 р., з ініціативи земського зібрання міста Золотоноша, при Київській міській думі було створено комітет зі спорудження пам'ятника Т.Шевченку в Києві. В 1905 році виникає Об’єднаний комітет побудови пам’ятника в Києві. Він зібрав 80 000 рублів (згодом ця цифра виросла до 120 000). Значну частину коштів склали пожертви селян. 1906 р., з височайшого дозволу, розпочався збір пожертв. Комітет очолив київський міський голова, а членами його стали гласні міської думи. 1912 р. склад комітету розширили. До нього увійшли, крім відомих діячів культури, вчених, меценатів (М.Грушевський, М.Лисенко, Є.Чикаленко, Р.Капніст, О. і С.Русови, Л.Старицька-Черняхівська, Ф.Лизогуб та ін.), також колективи Полтавського товариства страхування майна від вогню, Київського електричного товариства, Київського міського кредитного товариства, міських управ Полтави і Харкова, Катеринодарської міської думи…

Газета "Киевлянин" у № 15 за 1911 р. писала: "По состоянию на 14 января на памятник Шевченко поступило 73 тыс. руб. Был объявлен конкурс на памятник из бронзы и камня. Его планировалось установить на Михайловской площади (фронтовая часть сквера у реального училища, обращенная к Михайловскому монастырю). Предполагаемая стоимость 100–150 тысяч рублей... Так как на площади Михайловского монастыря планируется устроить "Исторический путь", то решено на этом месте установить памятник кн. Ольге, а Шевченко — на Думской площади, в сквере. Проектов памятника Шевченко представлено десять".

Що ж це за «історичний шлях», котрий не дозволяв встановлювати монумент Шевченку на Михайлівській площі? В політичних перепетіях довкола встановлення першого пам’ятника Кобзарю можна простежити своєрідну боротьбу війну пам’ятників, що є насправді боротьбою між українським та російськими рухами в Києві за утвердження, героїзацію власних історичних візій. В цьому контексті встановлення монумента Тарасу Шевченку є першою спробою утвердження українських національних міфологем у київській монументальній скульптурі.

Слід зазначити, що міська скульптура сучасного типу є продуктом модерної епохи. Вона стала сучасницею процесів постання й формування націй в Європі, і по суті була мистецьким засобом формування національної свідомості громадян.

Державна нація свою національну ідею виражала через увічнення образу знакового монарха. Таким, приміром для росіян був Петро І. І саме через його образ почала формуватися масова російська імперська свідомість. Не випадково саме Катерині ІІ спало на думку увічнити пам’ять про свого пращура на престолі. Взагалі до середини ХІХ ст. Росія мала хіба близько півдесятка пам’ятників і то лише в столицях імперії.

1862 р. святкувалася міфічна дата запрошення варязької династії на Русь, до якої офіційна московсько-петербурзька влада приурочила святкування тисячоліття Росії. В результаті в Новгороді виник знаменитий пам’ятник у виконанні Микешина, що увічнював ідею російської державності у вигляді низки скульптур і барельєфів на дзвоні, де були представлені і державні діячі й військовики й діячі культури Російської імперії, які на думку творців, уособлювали національних дух росіян. Богдан Хмельницький попав до сонму російських державних мужів за Переялавський акт “возз’єднання”.

В українських містах першим міським пам’ятником можна вважати колону Магдебургського права. Її – можна вважати першим протонаціональним монументом, поставлений російським архітектором А.Меленським на замовлення не російської влади, а київського магістрату на честь повернення Києву його споконвічного чотирисотлітнього самоврядування.

У 1800 – 1914 рр. у підросійський Україні, за одним виключенням ставилися лише пам’ятники, що пропагували російську історичну перспективу. Київ, як головне українське місто, стало від середини ХІХ ст. центром війни монументів, як війни двох еліт за минуле, щоб рухатися у майбутнє.. Офіційний Петербург використовував міф святого князя Володимира, який був водночас напротивагу міфу історичної Польщі. Спочатку 1834 р. постав університет Св.Володимира, а коли був добудований червоний корпус, постало питання про пам’ятник цьому князеві у Києві. Вибір місця під нього на схилах Володимирської гірки, над старим пам’ятником Магдебурзькому праву, навіть сама назва – Верхній пам’ятник Володимиру 1853 р., – засвідчував початок “війни монументів” у столиці України. Саме тому, здається, а не стільки за мистецькі якості, скульптура Св.Володимира не сподобалася Т.Шевченкові, який назвав його пожежною каланчею, з котрої князь дивиться на Поділ, чи не загорілося там щось.

Від 1860-х років ключовою світоглядною проблемою в співіснуванні творців російської та української візій історії України була проблема трактовки Переяславської Ради 1654 р. К наслідок в 1888 році в Києві з’явився всім відомий монумент Богдану Хмельницькому М. Микешина. Ідеологічна суть пам’ятника була висловлена у напису на ньому: “Волем під царя московського православного. Единая и неделимая Россия.”.

Відкрите протистояння між українським і російським Києвами почалося вже після Першої російської революції, коли в 1909 р. українські громадські організації України, політичні партії виступили з ідеєю поставити в столиці України до сторіччя від дня народження Великого Кобзаря йому пам’ятника. Спочатку українці добилися прийняття прихильних до себе рішень міської думи, але активізувалися численні російські монархічні і чорносотенні організації.

Якби українцям вдалося поставити монумент Т.Шевченкові на Михайлівській площі, утворювався б “український шлях”, який розпочинав Б.Хмельницький на Софійському майдані, а закінчував Т.Шевченко на майдані Михайлівському. Вони ж запроектували російський шлях, але у зворотньому напрямку від Св.Михаїла до Св.Софії. Першим мав стати монумент рівноапостольній княгині Ользі. Російські націоналісти поспішали. “Кавалер мусить поступитися дамі”, – мовив співчуваючий російським націоналістам міський голова Дьяков.

У 1911 р. крім ювілею Шевченка було п’ятдесят років звільнення селян від кріпацтва. Отже війна пам’ятників співпала з війною ювілеїв. У 1912 р. ставлять пам’ятник застреленому в Києві прем’єр-міністру П.Столипіну. 1913 рік – це 300-річний ювілей династії Романових, який бучно справляється по усій Росії. Ще перед цим на схилку ХІХ ст. у теперішньому Шевченківському парку поставили пам’ятник Миколі І.

Отже вийшло, що українці лише заманіфестували своє бажання поставити лише один пам’ятник Т.Шеченкові і так цього і не здійснили.

Однією із причина була послідовна позиція сил що сповідували російський націоналізм. Чорносотенці, зокремп члени відділу «Союзу руського народу» в Києві у січні 1914-го відкрито звернулися листом до міністра внутрішніх справ із вимогою заборонити встановлення пам’ятника Шевченкові в Києві. У листі прозвучало прохання до «високопревосходительства», щоби святкування 100-річниці від дня народження Кобзаря відбулося суто у форматі літературних вечорів, а не у вигляді політичних демонстрацій. Такої ж заборони домагалися начальники середніх шкіл і директори народних шкіл у Києві й інших містах України.

Дата добавления: 2015-08-21