березня у Львові відбувся концерт, у якому виступив знаменитий український співак Олександр Мишуга.

Передова вчителька-педагог Костянтина Малицька (1872-1947) узяла участь у підготовці та проведенні першого всеукраїнського з’їзду народного вчительства у Галичині, присвяченого 100-річчю від дня народження Т. Шевченка, який відбувся у липні 1914-го у Львові. Відзначення Шевченкового ювілею в місті Лева завершилося величавим здвигом. 27 червня у Спортовій палаті на вул. Зеленій, 59 зійшлося понад 3 тис. осіб. Вечір збагатив своїм співом Модест Менцинський, а декламацією бадьорих віршів — Богдан Лепкий. Було зачитано численні вітальні телеграми з різних частин світу. Педагог і заслужений організатор сокільсько-січового руху й тіловиховання Іван Боберський (1873-1947) виголосив свою промову, а доповнив його привітом чеський «сокільник» Франтішек Машек, котрий закликав українську громадськість безперестанною працею здобувати собі визнання в усьому світі.

На цей здвиг прибув з Америки о. Мирон Данилевич і від імені Українського народного союзу промовляв до присутніх і складав «Соколові-Батькові» велике признання за його взірцеву діяльність. У ніч зі суботи на неділю до Львова дісталися члени обох спортових організацій у одностроях. Після вранішніх вправ колони Шевченківського здвигу підготувалися до походу. Марш рушив від Кадетської вулиці в місто перед полуднем. По обидва боки вулиць Коперника, Третього мая, Карла Людвіка, Скарбківської, Академічної й інших юрмилися люди, а жіноцтво клало квіти на дорогу. Увесь парад дефілював майже шість годин, після нього впродовж наступних чотирьох-п’яти годин виконувалися здвигові спортові вправи соколів, січовиків, пластунів, стрільців і жінок-січовичок на площі Українського городу, де на підвищенні стояло погруддя Тараса Шевченка. Отак люд Галичини вшанував 100-річний ювілей нашого Кобзаря, виявляючи до нього глибоку шану та любов. Того дня тривожно дивилася на цю маніфестацію польська громада Львова, украй здивована, ба навіть перестрашена. Улітку 1914 року в межах святкування дня народження Шевченка відбулися й «Запорозькі ігри» у Львові. Провели відбірний турнір за участю футбольних команд Львова, Перемишля й Тернополя. Найсильнішими виявилися львівські УСК і «Україна». Вони мали зустрітися у фіналі 29 червня, але того дня в Австро-Угорській монархії оголосили жалобу: у Сараєві сербський терорист убив спадкоємця престолу ерцгерцога Франца-Фердинанда. А невдовзі почалася Перша світова війна. Про футбол львів’янам довелося забути на шість років.

Святкування Шевченкового ювілею в Тернополі тривало чотири дні — із 8 по 11 березня. Воно почалося з читанням лекцій про ювіляра серед городян і селян усього повіту, а закінчилося десятитисячною демонстрацією в центрі міста. Одним із перших відзначали ювілей селяни с. Касперівців, а потім – у Жовкві, Станіславові, Заліщиках, Бережанах, Снятині, Солотвині, Теребовлі й інших містечках і селах.

Пригадую, — розповідав Василь Касіян, майбутній відомий графік, — як у весняні дні 1914 року в Микулинцях хлопці та дівчата, літні чоловіки і жінки всім селом возили тачками, а то й просто носили лантухами глину, щоби насипати під пам’ятник Шевченкові. Та й не лише в нас, у Микулинцях, а й у сусідньому Будилові та в інших селах ставили пам’ятники на честь 100-річчя від дня народження Кобзаря. Скромні саморобні пам’ятники вистояли дві світові війни».

У жодному, навіть найменшому, селі Галичини не було людини, котра того ювілейного року не почула би про життя та діла Шевченка. Ювілей Кобзаря відзначали селяни в найглухіших селах. 10 травня 1914 року на Шевченківському святі Василь Стефаник у Русові Снятинського району, де він народився, виголосив до зібраних присутніх промову. Хоч коротку, проте влучну й чітку.

Із великим запалом долучилася до організації ювілею шкільна молодь — гімназисти та семінаристи. У школах проходили збори, декламувалися вірші поета, на концертах виступали дитячі хори, які виконували пісні на слова Кобзаря, ставили драматичну виставу «Назар Стодоля» — єдину відому в завершеному вигляді п’єсу Шевченка.

Травня ювілей відзначили в Богородчанах, де в стіну Народного дому вмурували пам’ятну таблицю з написом «1814-1914». Кобзареві України Тарасові Шевченкові. Богородчанщина». 21 червня у селі Горбачах Львівського повіту біля місцевої школи відкрили чудовий пам’ятник поетові. Участь у ювілейних святкуваннях у Галичині взяло майже 2 тис. міст, містечок і сіл, тобто понад половину населених пунктів краю. Це був небувалий політичний рух галицьких українців, що став масовим наперекір окупаційній австро-угорській владі, а також галицьким москвофілам — агентам царської Росії в західноукраїнських землях.

Сторічний ювілей Шевченка відзначили українці на Буковині та Закарпатті. А НТШ у Львові видало фототипічний «Кобзар» 1840-го. Товариство також планувало встановити пам’ятник Шевченкові, погруддя для якого зробив польський скульптор Ципріян Годебський. Але польська влада не дала згоди на його встановлення. Також була видана окрема книжечка «Кобзар для малих дітей» в оформленні невідомого художника, головно обкладинки, що по краях була облямована українською вишивкою.

Зусиллями НТШ у Львові з’явилася об’ємна праця історика українського мистецтва Олексія Новицького під назвою «Тарас Шевченко як маляр». Своє вивчення художньої спадщини Шевченка науковець почав, організувавши ювілейну виставку малярських і графічних творів Тараса Григоровича 1911 року в Москві до 50-х роковин його смерті. Шевченкові дні 1914 року, заповнені сходинами, зборами, концертами, промовами, здвигами, не тільки викликали в народних масах здебільшого хвилеві настрої, а й підняли в них дух, ідеї поета. Вони стали іспитом національної свідомості багатьох людей, а може, і перевіркою тих завдань і заповітів, які передав поет сущим, а то й прийдешнім поколінням українців. Страдницьке життя сина мужика-кріпака звеличуємо й цього року, уже дві сотні років від часу його народження, і в різні періоди по-різному відзначалися ці річниці. І в минулому, і нині у серці кожного з нас, у серці кожного українця й українки ці форми святкувань пробуджували національно-політичне розуміння й усвідомлення свого стану.

Павло Лопата

http://meest-online.com/history/as-it-was/1914-j-yuvilejnyj-shevchenkivskyj-rik-u-halychyni/

Завершення!!!!

До Шевченкового ювілею у світ вийшло чимало наукових праць, рефлецій щодо постаті Кобзаря. Українське наукове товариство в Києві підготувало «Збірник пам’яті Тараса Шевченка» (1814-1914), але випустити його вдалося аж через рік. До 100-річчя народження поета з’явилося кілька «комерційних» видань «Кобзаря», що були звичайними передруками попередніх збірок, корті вийшли в Києві, у видавництві «Час». Не злякався царського наказу про заборону видавати твори Шевченка й відомий петербурзький гравер Василь Мате. Шануючи пам’ять художника, він подбав про вихід двотомного видання «Малюнки Т. Шевченка». Заголовні малюнки до нього зробив Микола Самокіш, а статтю «Шевченко в мистецтві» написав Опанас Сластіон. Редакція мистецького журналу «Исскуство» в Києві виступила з ініціативою друкованого видання «Шевченко як живописець і гравер». Переслідування цензурою творчості Шевченка в Україні не дозволяло друкувати жодної його поезії. Зате в Петербурзі вийшов у світ «Кобзар», що містив лише ранні твори поета. Якщо було заборонено відзначати соту річницю від дня народження Шевченка публічними виступами, то про нього, як про автора високопоетичних віршів, у той ювілейний час згадувала преса. Редакційну статтю «Кріпосники і Шевченко» 18 лютого 1914-го російською мовою надрукувала газета «Шлях правди». Степан Васильченко, видатний український письменник, написав статті «Думки перед ювілеєм» і «Грінченко про «Кобзаря».

Класик татарської літератури, талановитий історик і літературознавець Ібрагімов, котрий на час ювілею Шевченка жив у Києві, написав статтю «Герой-поет». «Він — втілення історичного ідеалу пригнобленого українського народу в його боротьбі за вихід у широкий і світлий світ. Він — символ усіх суспільних надій малоросійського народу», — аргументував Ібрагімов. 1911-го на врочистому засіданні в Академії наук у Петербурзі виступив із промовою Д. Овсяников-Куликовський на тему «Національні і загальнолюдські елементи в поезії Т. Шевченка». Стаття «Улюблені народні пісні Т. Шевченка» авторства українського фольклориста Миколи Сумцова з’явилася, хоч і зі запізненням, на сторінках журналу «Украинская жизнь». Отак царська Росія та її шовіністи під час того 1914 ювілейного року Тараса Шевченка показали своє «братсько-національне обличчя».

Комеморації 1914 рр. показали, що і для прихильників, і для противників української справи Шевченко давно вже перестав бути просто «мужицьким» поетом, демократом і романтиком. Попри тісне переплетіння соціального й національного мотивів (що цілком закономірно для «селянської нації», якою були українці до великих змін ХХ ст.) саме пробудження національної свідомості стало унікальною здатністю образу Шевченка.

Шевченко і його спадщина стали перш за все символами «українства» як активної сили, що пробуджується до свідомого культурного й політичного життя. Цей факт не обійшли увагою навіть далекі від української справи люди. Промовистими є рефлексії ідеолога сіонізму, одесита В. Жаботинського, викладені у його публіцистичній статті «Урок ювілею Шевченка». Жаботинський підкреслює, що «народництво» Шевченка – це справа десята. Перш за все Шевченко – національний поет, і в цьому його сила. «Можна викинути всі демократичні нотки з його творів (та цензура довго так і робила) – і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу. Це значення добре зрозуміли реакціонери, коли підняли напередодні ювілею такий вереск про сепаратизм, державну зраду і близькость стовпотворіння», – пише В. Жаботинський ще у 1911 р. [14].

Таким чином, поряд із поширенням творчості Шевченка зусиллями таких організацій як «Просвіта» і окремих ентузіастів, комеморативні практики у вигляді колективних читань, вечорів творчості, молебнів, урочистих зібрань і демонстрацій стали важливим об’єднуючим і мобілізуючим чинником, що відіграв важливу роль у пробудженні національної свідомості українського народу. Зважаючи на існуючий на той час рівень грамотності серед українців

та обмежені (зокрема, штучно цензурою) можливості преси і книговидання важко переоцінити значення комеморацій для проникнення образу Шевченка

у колективну пам’ять народних мас.

Якщо, вслід за поширеною метафорою, порівнювати національну інтелігенцію з головою, а народ – з тілом нації, то нервом, котрий поєднав їх у єдиний організм і передав сигнал до дії, став сантимент до постаті Т. Шевченка та його творчості.

Географія шевченківських комеморацій, як і охоплення ними різних суспільних прошарків, стали безпрецедентним явищем в українській історії. Водночас, із простого вшанування пам’яті й творчості Кобзаря вони все більше перетворювалися на демонстрацію національної солідарності, а також права українців на власне культурне і політичне життя. Кульмінації ця тенденція досягла у 1914 р., коли у Києві та Львові Шевченків ювілей вилився у резонансні політичні акції.

Із спогадів С.Васильченка про 100-літній ювілей Т.Г.Шевченка (1914 рік)

...Мені пригадалось,як одбувався той памьятковий ювілей 1914 року в Києві.Україна готувалася до бучного ювілею, і він мав би вилитися в таке всенародне свято,якого ще до того часу не знала Україна;влада це бачила і вжила заходів:всякі святкування,навіть панахиди,були суворо заборонені.
Всім школам був даний з цього приводу наказ.У Києві видавництво "Криниця" видрукувало 12 000 примірників "Кобзаря" до ювілею - всі вони були конфісковані.Гадали,що ніякого святкування не буде.Але якось несподівано в памьятковий день увесь Київ,особливо молодь,вийшли на вулиці міста з портретами Т.Шевченка,з співами,з прапорами,з квітами.Того року була рання весна і цей день видався надзвичайно теплий і ясний.Всі вулиці були забиті людьми.Ганяла поліція,гарцювали з нагаями козаки - цілими натовпами хватали в тюрму,нічого не помагало.
Участь у цій демонстрації брали,звичайно,не тільки українці,але всі які були в Києві,національності.Особливо гарячу участь взяли студенти-грузини - народ вільнолюбний і гарячий.Коли їх,арештованих,поліція питала: "Какой вы национальности?" вони одповідали "украинци

На завершення нашої оповіді пропонуємо фрагменти промови депутата IV Державної думи від Київської губ., члена фракції руських націоналістів П.Мерщія, який, всупереч партійній дисципліні, з високої трибуни проголосив власну позицію щодо заборони відзначення Шевченкового ювілею. Після цього знаменного виступу мужній депутат залишив лави шовіністів і став членом думської групи незалежних. Хоч як це сумно, але слова, проголошені майже сто років тому, актуальні і в незалежній Україні й через століття звучать як застереження деяким нинішнім можновладцям.

Отже: "Все то, что говорилось с этой трибуны, все то, что писалось в газетах о популярности поэта Шевченко среди украинского народа, все это далеко недостаточно для того, чтобы иметь полное представление о том, как в действительности чтит и любит своего поэта простой украинский народ... Кто был на могиле Шевченко, тот видел, как крестьяне массами идут на могилу, чтобы поклониться праху любимого поэта, тот видел, как эти посетители на могиле с обнаженными головами поют и читают произведения Шевченко... Так себя ведут только в молитвенных домах. Кто был в украинской деревне, тот видел, что почти в каждой хате красуется портрет Шевченко на самом почетном месте, убранный рушниками и квитками, почти в каждой семье украинской имеется портрет Шевченко и его "Кобзарь". Этот "Кобзарь" почти каждый грамотный и неграмотный знает на память. Кто все это знает, тот не скажет, что Шевченковскими торжествами заинтересована только интеллигенция, — сепаратисты, утописты. Ими заинтересован весь украинский народ, жертвовавший свои трудовые гроши на сооружение памятника поэту. Уже около 50 лет украинский народ празднует ежегодно роковины Шевченко. Это обычно служатся панихиды, устраивают в иных местах любительские спектакли или литературные вечера; все это до сих пор не запрещалось, и все это не угрожало единству и целости России, и лишь в этом году почему-то не позволяют чествовать память Шевченко, не позволяют молиться о рабе Божием Тарасе. Хочется спросить: почему это?.. Неужели потому, что Шевченко был крестьянский поэт, вышел из крестьян, что он, как называют его в бюрократических сферах, мужицкий поэт? Но всему бывает предел. Можно не давать народу просвещаться, закрывать у нас на Украине библиотеки и всякие просветительные общества; можно изъять из библиотек у нас на Украине — из школьных библиотек популярные издания по сельскому хозяйству, по кооперации, по медицине и проч. лишь только потому, что они написаны на народном языке; можно запрещать на школьных елках детям петь свои народные любимые ими песни и читать на материнском языке в переводе басни Крылова; можно, наконец, запретить поставить в Киеве монумент Шевченко, но никакими циркулярами никакая человеческая сила не может запретить народу любить того, кого он обожает..." (Стенографічний звіт. Державна дума. Четверте скликання. Сесія II. Частина II. Засідання 40-ве. 26 лютого 1914 р.).

Во дні "немудрого" царя Володимир Олійник http://gazeta.dt.ua/personalities/vo-dni-nemudrogo-carya-_.html

[1] Памятки України. №1. січень 2014. с. 20.

[2] Т. Г Шевченко в епістолярії с. 427.

[3] Коляда І. А. Націєтворчі процеси й «українське питання» в умовах війни. С. 315

[4] Т. Г Шевченко в епістолярії с. 428.

[5] Т. Г. шевче в документах. 1950. с. 351.

[6] Т. Г. шевче в документах. 1950. с. 352.0

[7] Три документи з приводу заборони вшанування сторічного ювілею Т. Г. Шевченка //Радянське літературознавство 1960 р. с. 114

[8] С. 114.

[9] С. 117.

[10] Т. Г. шевче в документах. 1950. с. 353.

[11] Т. Г Шевченко в епістолярії С. 425.

[12] Т. Г. шевче в документах. 1950. с. 354

[13] Грицак. Франко. С. 119

Дата добавления: 2015-08-21