Історичні твори романтиків про недавню минувшину мали на меті зміцнити почуття прив'язаності до своєї 4 страница

і не знає звичайних людських радощів. Це сумний висно­вок, але він реалістичний і, що дуже цікаво, відповідає історичним фактам, бо Готорн не вигадав сюжет свого оповідання, він лише художньо трансформував реальні події 1624 p., надавши їм характер притчі, узагальнюючого символічного значення. Слід зауважити у зв'язку з цим, що письменник дуже часто, створюючи свої напівфантас-тичні алегоричні оповідання, йшов від історично зафіксо­ваних фактів, подій, особистостей, перетворюючи їх у дусі своєї романтичної системи, в якій примхливо зміщувалося реальне і фантастичне, можливе й неймовірне.

Звернення до віддаленого часу існування перших білих посельців на американському континенті утворювало спе­цифічний грунт для такого змішування, бо, як пише Го­торн, це були "дивні часи, коли марення мрійників і видіння божевільних перепліталися з дійсністю і ставали реальністю". Для письменника головним було не науково точне відтворення історії, а розкриття того, як сприймав оточуючий світ історичний індивід, обтяжений усіма іде­ями, звичаями, передсудами своєї доби, свого середовища, обмежений рівнем знань свого часу. Для нього це була також спроба художньо передати своє власне бачення і відчуття минулого Нової Англії, відтак складової частини майбутніх Сполучених Штатів. Тому Готорн "міг, не соро­млячись, оперувати матеріалом легенд, апокрифічних пе­реказів, забобонів, не сковуючи власну уяву і даючи простір фантазії, і аж ніяк не порушуючи при цьому закони художньої правди" (Ю. Ковальов).

Загалом автор негативно ставиться до пуританства з його фанатизмом, духовною обмеженістю й жорстокістю, але певні риси праведних, на їхню власну думку, праба­тьків йому імпонують, їх він вкладає у свій гуманістичний ідеал. Це чесність, працьовитість, уміння жити скромно і обмежуватися малим, некорисливість, вірність тощо. Та­кий ідеал втілений у новелі "Великий карбункул", де йдеться про молодих закоханих — Метью і Ганну, які разом з охопленими жагою збагачення, слави, насолод авантюристами шукають величезний дорогоцінний камінь, схований десь у горах. Саме вони знаходять камінь, та не в ньому справжнє щастя. Воно живе в їхньому серці, в їхній скромній та затишній оселі.

Згадана новела, як і ряд інших, зокрема "Честолюбний гість", "Досвід доктора Хайдеггера", "Еготизм, або Змія у грудях", "Снігуронька", належать не до, умовно кажучи,

420

Американський романтизм

Американський романтизм

421

історичних новоанглійських новел, а до філософських, мо­ральних алегорій. Загалом вони не такі виразні та цікаві. Алегорії, які в них містяться, не такі багатозначні й місткі, повчальність досить банальна і нав'язлива. Саме вони, мабуть, викликали численні докори письменникові в зай­вій алегоричності. Подібні твори доводять від протилеж­ного думку про те, що справжня сила таланту Готорна полягала в умінні створювати живописний і переконливий історичний колорит, передавати емоційний настрій і пси­хологію доби, моральні колізії людей певного часу й сус­пільства.

Це складає сильний бік першого і, на думку критиків і дослідників творчості Готорна, кращого з його романів "Червона літера" (1850). Він тісно пов'язаний з темати­кою і проблематикою "новоанглійських" оповідань, їхнім романтичним гуманізмом, згідно з яким у центрі усього знаходиться людська особистість, її свідомість — розум, почуття, психіка. І все, що відбувається в суспільстві, всі причини і наслідки залежать від людини. Великі істини треба шукати в душі і серці людському. Як добро, так і зло коріняться у думках і вчинках особистості. Відверта і прихована, навіть потенціальна гріховність людини є дже­релом зла, що воно перемагало колись і не знає поразок у сьогоденні. Якщо сучасники Готорна і його добрі знайо-мі-трансценденталісти були історичними оптимістами, ві­рили у божественність людської свідомості, вважали, що головне для перемоги добрих начал в людині — її "довіра до себе", то автор "Молодого Брауна" був великим скеп­тиком, бачив приховане зло за маскою доброчесності, тем­ні й руйнівні інстинкти у підсвідомості індивіда (як це згодом почали визначати за Зігмундом Фрейдом).

Задум "Червоної літери" викристалізовувався у пись­менника поступово, але неухильно. Про це свідчать і його оповідання, і щоденникові записи. Ось, наприклад, такі: "Символізувати моральну або духовну недугу тілесною; так, коли людина скоїть якийсь гріх, це може призвести до появи виразки на її тілі; розробити". Або: "Історія про наслідки помсти, котра перетворює на диявола того, хто її здійснює". В оповіданні "Чорна вуаль священника" (1836), що викликало своєю алегоричністю багато спроб інтерпретації, вже є передчуття проблематики "Червоної літери", символіки та емблематики цього роману. Сама червона літера, оздоблена золотою вишивкою, яку носить на сукні якась молода гарна жінка, з'являється на сторін-

ках оповідання "Ендікотт і червоний хрест" в тій його партії, де йдеться про рідкісно жорстоку вигадливість богобоязливих пуритан щодо покарання тих, хто, на їхню думку, порушив господні заповіді (до речі, це один із найяскравіших у Готорна проявів його безкомпромісного засудження антигуманності новоанглійського пуритан­ства). В цьому оповіданні, як і в деяких інших, близьких до нього тематично, недвозначно виявилося прагнення ав­тора до суворої об'єктивності оповіді. Вона принципово важлива в романі "Червона літера". Ця об'єктивність тво­рить у поєднанні з авторською суб'єктивністю, невід'єм­ною від романтизму, суперечливу художню, стилістичну єдність. Об'єктивність особливо відчувається у зображенні історичного тла, є вона і в обумовленому часом конфлікті, неможливому саме в такому варіанті в іншу, пізнішу добу, і у певних рисах психології героїв, також часово обумов­лених. Це з'єднання суперечливих тенденцій у прозі Го­торна не було лише його відкриттям. Воно взагалі характерне для американського романтизму. Але у Готор­на ця синтетичність виявилася надто помітно.

У "Червоній літері" відбувається зіткнення трьох вдач, трьох моральних позицій, трьох уявлень про призначення людини, її права, обов'язки, щастя, кохання, честь, сум­ління, гріх, покуту, помсту тощо. Хоча дія роману відбу­вається протягом кількох років, справжнього розгортання сюжету в часі практично нема. Кожний персонаж визна­чений як особистість вже на початку твору і мало зміню­ється у своєму ставленні до основного конфлікту. Стають лише виразнішими риси, закладені в ньому первісно. Го­ловні події з життя кожного з трьох, які обумовили їх подальшу долю, відбулися до початку роману. Читач діз­нається про них через спогади. Передісторія подана коро­тко, пунктирно, лише самі факти без заглиблення в подробиці.

Роман має дві кульмінації. Це перша сцена на майдані біля ганебного стовпа і остання, яка завершує життя двох героїв і визначає подальше існування героїні. У сповненій високого драматизму першій сцені ми бачимо молоду жін­ку з немовлям на руках, яку виводять з міської в'язниці і ставлять на ганьбу і наругу до ганебного стовпа. На її грудях палає червона літера "А", примхливо прикрашена золотим гаптуванням. Цю літеру, з якої починається ан­глійське слово "adulteri" — "перелюбство", — знак свого невибачального гріха — головна героїня роману Естер

422

Американський романтизм

Амєриканський романтизм

423

Прінн виготовила сама. І в цьому, як і у виразі її обличчя, у відмові назвати судді ім'я коханця, батька її дитини, — в усій поведінці молодої жінки виявляється гордість та сила духу, смілива вдача й уперта воля. Вона визнає свою провину і ладна все життя спокутувати її. В натовпі пуритан на майдані Естер засуджують усі, хоча автор тонко передає через репліки присутніх градації цього осу­ду. Провина гарної англійки в тому, що, одружена зовсім юною з видатним ученим похилого віку, вона шанувала чоловіка, та ніколи не кохала його (про це читач дізнається з думок Естер біля ганебного стовпа), а коли вже після їхнього переїзду з Англії до Америки чоловік поїхав ку­дись у своїх справах і не повернувся, вона через два роки марного чекання покохала іншого і народила від нього дитину.

Подія, котра відбувається на майдані біля в'язниці, не має в собі нічого незвичного, якщо взяти до уваги час — кінець XVII ст. й місце дії — пуританський Бостон. Загост­рює ситуацію те, що промовити до сумління грішниці, закликати її виказати ім'я коханця має сам цей спокус­ник — священник Дімсдейл, а серед присутніх саме в час покарання з'являється ніким невпізнаний чоловік засуд­женої, який перебував у полоні в індіанців. Збіг обставин малоймовірний, але для романтизму досить типовий.

Дімсдейл, чудовий проповідник, добра і чесна людина, через слабодухість не наважується прилюдно визнати прав­ду, а старий чоловік Естер вирішує, зберігаючи інкогніто, дізнатися, хто спокусив його дружину. Все, що складає далі основну частину роману, відбувається головним чином в душах Естер Прінн, явної грішниці, Дімсдейла-грішника прихованого, і Чіллінгворта, грішника найстрашнішого, бо він присвячує своє існування помсті. Естер завдяки своїй прямоті і гідності, з якою вона носить знак ганьби — літеру А, стає навіть в очах немилосердих пуритан люди­ною, гідною якщо не поваги, то подиву. Священника му­чать такі нестерпні докори сумління, що у нього на грудях там, де серце, відкривається болюча рана у вигляді чер­воної літери А. Ніхто не бачить цієї рани, а читач дізна­ється про неї лише завдяки авторським натякам. Видно лише, як Дімсдейл все більше марніє, все палкішими стають його проповіді, в яких він непомітно для інших виплескує біль свого серця. Його муки тим жахливіші, що парафіяни вважають свого пастиря майже святим. Чіллінг-ворт, який уславився в Бостоні як чудовий лікар, здога-

дується про провину Дімсдейла. Охоплений жагою помсти, він вкрадається в довіру нещасного і під приводом його лікування піддає священника витонченим моральним тор­турам. Прагнення помститися перетворює вченого на жа­хливу потвору. Він деградує морально і фізично, стає схожим на диявола. Вузол трагічних стосунків розв'язує лише смерть. Наважившись, нарешті, визнати свій гріх, вмирає Дімсдейл. Вмирає і месник Чіллінгворт, бо помста випалила його і з загибеллю священника-грішника йому нема чим жити. Естер лишається живою для того, щоб творити добро тим людям, які переслідували її.

У драмі, розказаній Готорном, є ще одна діюча особа — "дитина гріха" маленька Перл — найромантичніша і най-загадковіша постать роману. Вона символізує своєю див­ною вдачею те, що гріх падає й на тих, хто ні в чому не завинив. У дитині примхливо змішані добро і зло, вона не по-дитячому мудра й прониклива, її інтуїція межує з дивом, вона читає в серцях і передбачає події. Перл може бути веселою й доброю, а може вражати своєю невгамов­ністю, навіть жорстокістю. Вродлива, як і її махи, вона буває схожа на маленького злого, шкідливого ельфа, стра­шного в гніві, немилосердного навіть до Естер. Лише по­каяння Дімсдейла знімає злі чари з дитини і вона стає здатною на кохання і добро. Пробудження душі дівчин­ки — ще один доказ центральної думки роману про бла­городну силу правди і руйнівну — брехні. Зростаючи в атмосфері ненависті, підозри, двозначних таємниць, які оточували її.матір, і які вона не могла до кінця збагнути дитячим розумом, Перл формується як негативна особи­стість, і лише правда про батьків знімає з неї чари зла.

Найвдалішими в романі з точки зору психологічної глибини є образи Естер Прінн і Артура Дімсдейла. Кожний з них проходить свій шлях пізнання через страждання і автор докладно розглядає і описує саме в плані психології етапи цього шляху. Естер усупереч усьому не оздоблю­ється, не ламається, а стає ще міцнішою й перебирає на себе біль і муки інших людей, стаючи їм підпорою, сіючи навколо себе світло добра і віри. Священник Дімсдейл, не наважуючись сказати правду, як пише Готорн, "був при­тиснутий до землі, як і найниціші". Але, і в цьому пись­менник розкриває парадоксальність ситуації грішника, який несе в душі муку невизнаного гріха: "Цей тягар тісно поріднив його з усім грішним братством людей і змусив серце священника трепетати разом з їх серцями. Разом з

424

Американський романтизм.

Американський романтизм

425

ними він переживав їх горе і тисячам слухачів виливав своє власне страждання...". В усьому, що пов'язане з цими двома персонажами, автор виходить на загальнолюдський універсальний рівень психологічної проблематики, надає їм актуальності для наступних поколінь. Історично обумо­влені характери набувають ширшого змісту.

Образи Чіллінгворта і Перл психологічно не такі випи­сані. В них подекуди діє авторська романтична сваволя. Вона із зайвим натиском перетворює першого на повчаль­ний приклад руйнівної дії сліпої мстивості, а другу — на втілення думки про широту впливів гріха і неправди, які втягують у своє хибне коло і тих, хто лише опосередковано до них прилучився.

Стенлі Т. Вільямс сформулював у канонічній "Літера­турній історії Сполучених Штатів Америки" у вигляді риторичних запитань моральну проблематику "Червоної літери" (риторичних, бо автор не дає на них остаточної відповіді):

"Чи було гріхом одруження Чіллінгворта, бо він на нього нездатний? І якщо ні, чи не вступає його покарання у жахливу суперечність з його провиною, такою малою? Чи є його головною помилкою те, що... він присвятив своє життя науці? Чому його жага помсти Дімсдейлу переро­сла у протиприродну любов-ненависть? Як можна пояснити ту обстави­ну, що падіння Дімсдейла починається... біля брами раю — з духовної чарівності Естер? Чому боягузство Дімсдейла, котрий не визнав своєї провини, піднесло його на височінь, з якої він повчав свою паству? Чому визнання власної вини звільнило Естер від почуття каяття? І справді, чому все, що сталося з Естер, збагачує та ушляхетнює її?".

Відсутність відповідей на ці запитання в романі уявна, автор підштовхує читача до певних відповідей. Треба ду­мати, він хотів змусити тих, хто взяв до рук його твір, роздумувати над цими етичними, моральними проблемами і самостійно доходити висновків, що і було б універсаль­ною школою виховання моральності.

Наступного 1851 р. з'явився другий роман Готорна "Будинок з сімома фронтонами". Тут сьогодення має своє коріння в далекому минулому, тема провини і її спокутування розгорнута не лише в моральному, а й у соціально-побутовому плані. Колись якийсь полковник Пінчен звинуватив фермера Моулда у чаклунстві, бо хотів приєднати його землю до своїх просторих полів, які він награбував у тубільного індіанського населення. Моулда було страчено, а на його ділянці підступний полковник збудував собі дім з сімома фронтонами. Та за злочином настає кара. Син Моулда помстився за батька і задушив

Пінчена в його кабінеті. Заможність Пінченів, збудована на чужій крові, обертається для родини прокляттям. На­щадки полковника ворогують між собою, йдуть заради спадщини на злочини — вбивства, наклепи тощо.

Найгірші риси свого предка успадкував останній з ба­гатих і респектабельних Пінченів — Джефрі. Через трупи і скалічені долі він досяг багатства і політичної влади в окрузі. В цьому образі з небувалою досі соціально-політи­чною заангажованістю змальовує Готорн тип сучасного письменникові буржуазного хижака, святенника і красно­мовця, котрий заради досягнення своєї мети — багатства, чи політичної влади — з полегкістю піде на все. На злеті своєї політичної кар'єри, готуючись до виборів на пост губернатора штату, Джефрі раптово вмирає. І його дістала кара — прокляття старого Моулда, яке він кинув на родину Пінченів перед стратою. Закляття, однак, не зали­шається вічним. Від нього звільняє кохання двох наймо­лодших представників зв'язаних злочином і карою родів.

Незважаючи на досить велику питому вагу елементів, які можна було б назвати реалістичними, в цілому роман належить до романтичної традиції. Й не лише тому, що в ньому збуваються старі прокляття, кояться таємничі зло­чини, давній гріх тяжіє над кількома поколіннями, а бідні Моулди мають якусь містичну перевагу над багатими Пін-ченами. І структура роману, і принципи побудови образів його персонажів, і сюжетні вузли — все тяжіє до роман­тизму. Сам автор у вступі до роману ще раз наголосив на тому, що у своїй творчості головним вважає фантазію, а не копітке і точне зображення буденного життя. Тому він називає свій твір "romance", а не "novel". Під останньою Готорн розумів, як це випливає з його дефініцій двох типів великої прози, роман "критичного" реалізму, в якому до кінця своїх днів вбачав нижчий гатунок творчості- порів­няно з романом романтичним.

У 1852 р. Готорн завершив свій третій за три роки роман "Щасливий Діл". Це був твір на сучасну тему, написаний на основі власних спостережень і досвіду. В 1841 р. вже зрілою людиною, йому було 37, Готорн, заці­кавлений тим, як досить велика громада інтелектуалів-трансценденталістів почала на практиці здійснювати свої ідеї, прилучився до них. Він провів на Брук Фарм трохи більше півроку і, розчарований побаченим там, покинув комуну. Романтична утопія життя, в якому за задумом учасників гармонійно поєднувалися б фізична праця, ін-

426

Американський романтизм.

Американський романтизм

427

телектуальна діяльність, духовне спілкування на лоні при­роди вільних індивідуальностей, зіткнулася із суворою реальністю і не витримала цього випробування. Подібні починання були досить поширені і за часів Готорна, і значно пізніше, до нашого часу. І завжди прекраснодушні мрії втікачів від неприйнятної для них буржуазної циві­лізації закінчувались крахом експерименту. Високі мо­рально-етичні принципи, які утопісти хотіли протиставити світу наживи, не були спроможні подолати безліч трудно­щів матеріального, фізичного, психологічного характеру. Але в самій ідеї було багато привабливого. Це суперечливе в експерименті на Брук Фарм відбилося і в романі "Ща­сливий Діл", в якому в спогадах автора, покладених в основу твору, переплетені критичний-скептицизм і сумна ностальгія.

Провідними в романі є дві теми, дві сюжетні опори. Одна з них — тема міжлюдських стосунків, примх і труд­нощів кохання, друга — історія спроби збудувати нове суспільство в мініатюрі, щасливу Аркадію на американсь­кій землі. Перший сюжет складають перипетії любовного трикутника, який виникає у Щасливому Долі між Зенобі-єю, Холлінгсвортом і Прісцілою. Цей сюжет, як і харак­тери головних персонажів, типово романтичні, навіть канонічні для романтизму. Обидві героїні є начебто двома полюсами жіночого характеру. Перша з них сильна, яс­крава, пристрасна інтелектуалка Зенобія, темноволоса красуня, здатна на великі почуття, самостійна і сповнена енергії. Друга — тендітна, лагідна, ефірна юна Прісціла, білява і майже невагома. Одна — пишна екзотична квітка, друга — безсилий пагон плюща, що може лише витися навколо могутнього дерева. Обидві кохають, свідомо і не­свідомо, керівника комуни, вольового, мужнього, грубува­того лідера шукачів нової моралі Холлінгсворта — фанатичного прихильника ідеї перевиховання злочинців, якій він підпорядковує всі свої вчинки і дії. Цей утопіст, пропагуючи шляхетні ідеї гуманізму, рівності, братерства, вільної праці, в звичайних відносинах з людьми буває конче егоїстичним, байдужим до конкретної особи, яка живе і страждає поряд з ним. Стосунки в середині любов­ного трикутника ускладнюються ще й тим, що обидві романтичні героїні — сестри, котрі через складні обста­вини вперше зустрілися в Щасливому Долі. Історія батька обох сестер, як і постать гіпнотизера, мага, який відіграє в долі Зенобії і Прісціли фатальну роль, додають до цього

сюжету ультраромантичні обертони, заплутують інтригу, вносять таємничий, а подекуди й містичний елемент.

Другий сюжет — один неповний рік з життя, праці, мрій і розваг поселенців Щасливого Долу — розроблений далеко не так докладно, як перший. Автор навіть твердив у передмові, що використав свій досвід перебування у Брук Фарм лише як реальне тло для цілком вигаданої історії. Та саме це документальне тло було для читачів найцікавішим і зберігає свою художню і фактичну цінність досі. А, по-друге, і автор лукавить. Він не щирий, говорячи про другорядність всього пов'язаного з експериментом на Брук Фарм. Четвертим і, певно, найважливішим персонажем роману є оповідач — за словами Готорна — "маловідомий Поет, що входить в життя з високими прагненнями, які згасають разом з юнацьким запалом". Кавердейл скоріше спостерігач, ніж активний учасник подій. Але спостерігач розумний, більш-менш об'єктивний і скептичний. Він до­сить іронічно ставиться і до себе самого, підкреслюючи свою схильність до зручного і спокійного життя. Однак його спостереження і думки про принципи життя в Щас­ливому Долі переконують глибиною і серйозністю.

Роман "Щасливий Діл" має як художній твір певні недоліки. І центральна колізія з любовним трикутником, і не дуже вмотивоване самогубство мужньої, самостійної Зенобії, і постать ефірної Прісціли, якій явно симпатизує автор, і його alter ego — оповідач, та навряд чи може симпатизувати сучасний читач, — все це і дещо інше не можуть витримати випробування часом. А ось зображення утопічного експерименту трансценденталістів, фур'єристів та інших соціальних ідеалістів виявилося не лише цікавим, а й у чомусь пророчим. Щодо сучасників Готорна, то їх хвилювало питання: хто був прообразом головних героїв твору? Принаймні в Зенобії впізнавали вже померлу на час виходу роману письменницю і публіцистку Маргарет Фулер, одну з найвідоміших американських феміністок, учасницю всіх романтичних починань трансценденталіс­тів, зокрема комуни Брук Фарм. Скептик Готорн критично ставився до надто самодіяльних та енергійних жінок і це позначилося на постаті його героїні. Однак нічого образ­ливого для пам'яті Фулер в образі Зенобії нема. Як нема нічого образливого і для інших учасників "прекрасного плану шляхетного неегоїстичного життя", який хоч і не здійснився, не міг здійснитися, але мав у собі гарні ідеали, які приваблюють людей віддавна.

428

Американський романтизм

Американський романтизм

429

Через певний час після виходу "Щасливого Долу" в світ автор роману був призначений консулом Сполучених Штатів у Італії, де провів шість років. Він перебував також в Англії, глибше поринув у світ європейської куль­тури, історії, відомі йому до цього часу лише з його аме­риканського боку. Результатом перебування в Італії був певною мірою і написаний на європейському матеріалі останній^, роман "Мармуровий фавн" (1860). Цей твір не став великою вдачею письменника, хоча в ньому і є цікава колізія з простодушним юнаком, такою собі природною людиною, якого вважають мармуровим фавном, що ожив, зазнав людських страждань і радощів. Незважаючи на італійський антураж, у цьому творі новоанглійського ав­тора присутні його улюблені проблеми — гріха і кари, добра і зла, характерні для кальвіністського світосприй­няття Готорна, його романтичне вирішення цих проблем.

Натаніелю Готорну дорікали і його молодші сучасники, і літератори XX ст. за те, що він мало цікавився соціаль­ними проблемами й конфліктами, не відобразив суспіль­ства своєї доби у всій його повноті. Одне слово, за те, що він не був "критичним реалістом". Та від письменника не можна вимагати, щоб він писав так, а не інакше. Готорн знайшов своє власне місце в американській і світовій літературі, створив свій неповторний художній світ і не­забутніх героїв, які живуть і страждають серед одвічних борінь між добром і злом. І цього, мабуть, достатньо для талановитого американського романтика, моралізатора та скептика.

Дата добавления: 2015-08-21