Чинники соціалізації

Чинник визначається як один із необхідних умов для протікання того чи іншого процесу.

Чинники соціалізації в узагальненому вигляді можна об’єднати в чотири групи.

Перша – мегафактори (мега – дуже великий, всезагальний) – космос, планета, Інтернет, які в тій чи іншій мірі прямо, а в основному через інші групи чинників впливають на соціалізацію всіх жителів Землі.

Друга – макрофактори (макро – великий) – країна, етнос, суспільство, держава, які впливають на соціалізацію мешканців у певних країнах (цей вплив має як прямий характер, так і опосередкований).

Третя – мезофактори (мезо – середній, проміжний), умови соціалізації, які прямо чи опосередковано впливають на становлення особистості і пов’язані з життям великих груп людей, які виокремлюються за такими ознаками, як місце і вид поселення, приналежність до тих чи інших видів субкультур. Мезофактори здійснюють свій вплив через четверту групу – мікрофактори. До них відносяться чинники, які безпосередньо впливають на конкретних людей, які з ними взаємодіють, - сім‘я, сусідство, групи ровесників, різноманітні державні чи приватні організації.

55. Як символи статусу використовуються найрізноманітніші предмети і речі: колір, емблема, значок, слово, книга, автомобіль. У відомому вислові «Скажи мені, хто є твоїм другом, і я скажу тобі, хто є ти» йдеться не лише про те, чи хороша ти людина, а й про те, як високо ти піднявся по сходинках соціальної піраміди, що її уособлює ієрархія статусів: про твою позицію все розповість статус друзів. Таку саму розпізнавальну функцію виконує значна частина предметів споживання, що оточують людину. Все населення України поділяється на тих, хто має автомобіль, і тих, хто його не має. У свою чергу, власники автомобілів диференціюються щодо марки та вартості машини. За всіма подібними відмінностями, на думку соціолога, криє­ться не розбіжність смаків і переваг, а різниця в можливостях і ресурсах, тобто в статусах.

У науці символами є вчені ступені та звання, членство в наукових товариствах. Ступінь доктора наук свідчить про певний рівень (ранг) професіональної компетентності; обрання академіком – про визнання наукових заслуг. В армії символічну функцію виконують форма та вій­ськові звання.

56. Соціальна роль – це очікувана поведінка, яка асоціюється зі статусом, яким володіє людина. Якщо статус – це права й обов'язки, то соціальна роль – це очікувана поведінка, типова для людей даного статусу в даному суспільстві, даній системі соціальних взаємодій. Основними характеристиками соціальної ролі є наступні компоненти.

· Соціальна роль – це очікувана (експектація) з боку суспільства поведінка індивіда, який займає той чи інший статус.

· Соціальна роль поєднує у собі інформаційну та контрольну складові.

І нформаційна складова надає особистості сценарій поведінки, у якому досить докладно відображений зразок необхідної від людини даного статусу поведінки, аж до прийнятних жестів, ходи, одягу, звичок. Рольове очікування існує також у вигляді правил, інструкцій, норм поведінки – ці стандарти створюють деякий цілісний образ того, як необхідно поводитися.

Контрольна функція рольової поведінки полягає у тому, що людина, співвідносячи свою поведінку з іншими людьми, прогнозує можливі санкції (позитивні чи негативні), наслідки для себе невиконання цього очікування.

Таким чином, соціальна роль розпадається на:

– рольові очікування – це те, чого згідно з «правилами гри» очікують від тієї чи іншої ролі,

– рольову поведінку – це те, що людина реально виконує в рамках своєї ролі.

58. Отже, суспільство, соціальне середовище мають досить відчутні механізми обумовлювання рольової поведінки особистості. Але при цьому особистість зберігає свою автономію.

Загалом можна виділити наступні ситуації ролевої поведінки, в яких стверджується автономія особистості.

1. На початку умовного ланцюга взаємодії особистості і суспільства (пошук особистості – пропозиції суспільства – вибір особистістю із запропонованого суспільством) індивід займається пошуком варіантів, які дозволили б йому повніше використати свої здібності, реалізувати свої життєві плани, цілі тощо.

Система статусів і ролей (за виключенням приписаних) пропонується особистості. Обираючи статус і ролевий стандарт його реалізації, індивід до певної міри творить свою долю у відповідності зі своїми життєвими амбіціями і цінностями.

2. Вже обравши соціальний статус, соціальну роль, особистість знову займається пошуком – на цей раз варіантом виконання ролевої настанови.

3. При конфлікті ролей особистість, ґрунтуючись на власній ієрархії цінностей, самостійно робить вибір пріоритетної ролі (взірцевого батька, самовідданого вченого).

4. Ступінь підкорення особистості ролевим вимогам залежить не тільки від жорсткості зовнішнього контролю, але й від того, наскільки рольові вимоги відповідають особистим переконанням особистості.

Функції, статуси та ролі утворюють своєрідний поєднуючий механізм, завдячуючи якому поведінка людини стає передбачуваною, надійною для суспільства, а сама вона стає носієм його культури.

59/ природа є необхідним середовищем існування суспільства. Вона дає матеріали і енергію, природні шляхи і харчові речовини, воду і повітря та багато іншого, що необхідне для життєдіяль­ності людей. Залежно від того, якими є природні умови, природні багатства і природні ресурси, вони можуть пози­тивно чи негативно впливати на розвиток людського суспільства, прискорювати або сповільнювати його

циклічність багатьох природних процесів (зміни дня і ночі, пір року, цикли сонячної активності та ін.) визначає ритмічність людської життєдіяльності: праці й відпочинку, проведення сільськогосподарських робіт,

Природні умови впливають також на розміщення і спе­ціалізацію суспільного виробництва, міжнародний і міждер­жавний розподіл праці, на переважний розвиток тих чи інших галузей сільського господарства, на розселення людства Але, крім того, вчені давно помітили, що природні умови справляють певний вплив і на психічний склад, характер і культуру людей.

60/ Суспільний договір як основа виникнення суспільства. Однією з впливових в історії соціальної думки є течія, яка пояснювала суспільство з позиції суспільного договору. Видатним представником теорії суспільного договору був англійський філософ Томас Гоббс.

На думку Т. Гоббса, людина є породжений природою біологічний організм. Природа наділила людей однаковими потребами і пристрастями, дала кожному «право на все», що й спричинило таку саму лють і пожадливість, яка панує в тваринному світі. Саме тоді виникає «війна всіх проти всіх», а також принцип моралі «людина людині – вовк».

Суспільство – як природне утворення. З кінця XVII і до кінця XVIII ст. вимальовується конфронтація двох підходів: з одного боку, теоретики, для яких суспільство - штучне утворення, з другого - концепція, в яких стверджується, що суспільство виникає внаслідок природних нахилів та почуттів людини, які є істотами суспільними, а тому моральними по своїй суті.

На відмінну від Гоббса філософ Антон Шефтсбері наполягає, що «людина за природою – істота суспільна», суспільство «неминуче і природне для людини», а те, що описано Гоббсом, - це картина «протиприродного становища».

Матеріальне виробництво як основа виникнення суспільства. Головна теза марксизму полягає в тому, що в основі життя суспільства лежить матеріальне виробництво, оскільки в його процесі відтворюються матеріальні умови буття людей, створюються різні матеріальні блага для задоволення людьми своїх потреб.

63/ Основними характеристиками системи (у тому числі соціальної) є на­ступні:

1. Система внутрішньо упорядкована і диференційована, має багаторів­неву ієрархічну будову (частини, елементи, відносно самостійні підсистеми), причому її структура історично змінна. Елементами соціальної системи є індивіди, групи, спільноти, соціальні інститути та організації.

2. Кожна соціальна система може бути елементом більш глобального соціального утворення.

3. Система завжди більша від суми елементів, які складають її. Тут діє так званий «ефект складання»: наприклад, проста сума певних дій індивідів пе­реростає в суттєво нову, системну якість – соціальну життєдіяльність, яка не може бути зведеною до індивідуальної життєдіяльності. Суспільство – цілісна система, через взаємодію своїх елементів вона має таку якість, якої не має жодний її елемент.

4. Будь-яка система має певний системоутворюючий фактор (або їх мо­же бути декілька), що обумовлює змістовну сторону системи, її структуру, сітку законів і відносин між елементами

70/ У повсякденному житті упорядкування соціальних зв'язків, дій між людьми досяга­ються через соціальні інститути. Тому для соціальних інститутів характерно:

1. Чіткий розподіл функцій, прав і обов'язків учасників взаємодії. Кожний виконує свої функції, а тому і кожний інший має досить надійні та обґрунтовані сподівання. Якщо не дотримуються обов'язки, то вживаються санкції, а звідси поведінка індивіда в ме­жах соціального інституту володіє великою передбачливістю, а ді­яльність соціальних інститутів — регулярністю самовідновлення.

3. Більш чіткий, нерідко більш раціонально обґрунтований, твердий і зобов'язуючий характер механізмів регуляції. Зобов'язуюча сила соціального інституту органічно зв'язана з наявністю:

• чітко фіксованих, однозначно витлумачених зразків поведінки – норм;

• соціального контролю, санкцій, що стимулюють бажану поведінку і перешкоджають небажаній поведінці.

Наявнысть у струкрутурі інститутів 2х складових внутрішньозмістоіої сторони яка характеризує соціальний інститут з позиції певних правилі норм. Зовнішньо матеріальної сторони- як фізична наявність певних людей матеріальних ресурсів закладів у межах яких здійснюється функціонування певних інститутів.

Кожному соціальному інституту притаманні такі складові елементи:

· своя мета, тобто він має коло питань, які охоплює свою діяльністю;

· певне коло функцій, передбачених для розв‘язання цих питань;

· наявність засобів і установ, за допомогою яких досягаються цілі інституту (це можуть бути засоби матеріальні, символічні або ідеальні). Наприклад, церква, як релігійний інститут, має матеріальні установи (церковні храми та їх обладнання), символи (хрест) і ідеальні предмети, в які люди вірять і які через цю віру впливають на їх поведінку;

· наявність певних санкцій як стосовно осіб, що виконують інституціоналізовані функції, так і стосовно осіб, що є об‘єктом цих санкцій.

71. Інституціоналізація є процесом визначення і закріплення соціальних норм, правив, статусів і ролей, приведення їх в систему, здатну діяти у напрямі задоволення суспільних потреб. Інституціоналізація – це заміна спонтанної і хаотичної поведінки на передбачувану та оічкувану.

Так, інституціоналізація науки, скажімо соціології, припускає ухвалення державних рішень і законів, створення дослідницьких інститутів, бюро, служб і лабораторій, відкриття при університетах, коледжах і школах відповідних факультетів відділень, кафедр і курсів, підготовка професійних фахівців видання журналів, підручників, монографій тощо.

Без інституціоналізації сучасне суспільство існувати не може. Завдяки ній, спонтанні змагання в силі (бійки) перетворюються на високоформалізовані спортивні змагання, безладне статеве життя - в інститут сім'ї і шлюбу, стихійні рухи протесту – в політичні партії. Інститути виступають опорними точками громадського порядку, тими китами, на яких тримається соціальний світ.

Інституційна криза – зворотний процес, що характеризує падіння авторитету даного інституту, зниження довіри до нього. Інституційні норми при цьому існують, але суспільством не дотримуються.

Розвиток соціальних інститутів відбувається у двох основних ва­ріантах.

По-перше, виникнення нових соціальних інститутів. В сучасних умовах формування державності України створюються такі важливі соціальні інститути: фінанси, армія, дипломатія, соціальні інститути вищої освіти, науки та ін., що стають важливим фактором підвищен­ня динамізму суспільства.

По-друге, розвиток, удосконалення уже сформованих соціальних інститутів. У сформованих соціальних інститутах є значно більша потенція різноманітності, спеціалізації зв'язків, функції, установ і на такій основі формуванні нових соціальних інститутів. Так, в Україні з надр загальносудової системи розвивається конституційний суд, виділяється в самостійний правоохоронний інститут слідства, в ме­жах інституту охорони здоров'я має тенденцію стати самостійним соціальним інститутом наркологічна служба та ін.

74. Сутністю соціального життя і є забезпечення спільної діяльності людей у суспільстві, постійне з’ясування власних позицій стосовно своїх «партнерів», обґрунтування своїх прав на соціальне визнання в суспільстві кожної групи. Кожна з них намагається зайняти якомога вищу сходину в ієрархії суспільства, отримати від цього якомога більше благ, довести свою цінність. Але ж цього хочуть інші. З цього приводу між ними точиться боротьба, яка ніколи не припиняється і набуває форми від мирної співпраці до соціальних революцій, коли існуюча ієрархія груп у суспільстві докорінно перебудовується.Загалом, можна зазначити, що ядром соціального життя є проблема рівності та справедливості в суспільстві.

Однак суспільство не лише диференційоване і складається з великої кількості груп, класів, спільностей, а й ієрархізоване. У ньому завжди одні групи людей володіють більшою владою, більшим багатством, більшими привілеями, ніж іншими. Завжди є вищі та нижча прошарки, еліта та маса.Загалом вчені дійшли спільного висновку: нерівність – це властивість суспільства, необхідна умова організації соціального життя. Історія людства не знає жодного суспільства без соціальної нерівності. Навіть у примітивних племенах, що були виявленні в різних куточках земної кулі не було повної рівності між людьми. Думка вожака завжди цінувалась більше, ніж звичайного воїна, але ще менше важила у цих суспільствах думка жінки чи старця. Справедливість і несправедливість – соціально-етичні поняття, які відображають уявлення певних соціальних груп і окремих індивідів про ступінь відповідності існуючого чи можливого стану речей невід’ємним правам і потребам людини.Специфічна функція справедливості і несправедливості полягає у визначенні відповідності розподілу матеріальних і духовних благ між людьми залежно від ролі, яку вони відіграють у житті суспільства. Зміст уявлення про справедливість конкретно-історичний, він визначається суспільно-економічним становищем тих чи інших груп, спільнот, верств, класів. Рівність людей у соціальному відношенні не є повною. Відмінності в індивідуальних здібностях, соціальному положенні тощо приводить до різного розуміння того, що таке рівність, а що таке нерівність.

77. соціальна стратифікація – це диференціація сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Її основа і суть – у нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності і обов’язків, наявності або відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів суспільства.

теорія соціальної стратифікації. Започаткована П. Сорокіним, вона була доповнена та детально обґрунтувана на початку 40-х років ХХ століття американськими соціологами Т. Парсонсом, Р. Мертоном, К. Девісом, У. Муром та інших вченими. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення впорядкованої сукупності соціальних верств, що відрізняються одна від одної певними важливими для даного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром прибутку, обсягом влади, престижем, національними чи іншими рисами. При цьому соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Цей підхід базується на наступних основних принципах:

· обов’язковість вивчення всіх без винятку соціальних верств суспільства;

· необхідність застосування при їх порівнянні одних і тих самих критеріїв;

· достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

84. Під швидкістю мобільності розуміється соціальна дистанція або кількість страт –економічних, професійних чи політичних, які послідовно проходить індивід за певний проміжок часу. Наприклад, якомусь індивіду протягом трьох років після закінчення інституту і початку роботи за фахом вдається зайняти посаду завідувача відділом, а його колезі, який закінчив інститут разом з ним, - посаду старшого інженера. Очевидно, що швидкість мобільності вище у першого індивіда, так як за вказаний проміжок часу він подолав більше статусних рівнів.

Під інтенсивністю мобільності розуміється кількість індивідів, які змінюють соціальні позиції у вертикальному або горизонтальному напрямку за певний проміжок часу. Наприклад, якщо буде враховуватись число індивідів у віці до 30 років, які розлучилися і перейшли в інші сім'ї, то мова йде про абсолютну інтенсивності горизонтальній мобільності в даній віковій категорії. Якщо ми будемо розглядати відношення числа перейшли в інші сім'ї до чисельності всіх

Часто виникає необхідність розглянути процес мобільності з точки зору взаємозв'язку її швидкості та інтенсивності. У цьому випадку використовується сукупний індекс мобільності для даної соціальної спільності. Таким шляхом можна, наприклад, порівняти одне суспільство з іншим з метою з'ясування, в якому з них або в який період мобільність за всіма показниками вище. Такий індекс може бути розрахований окремо з економічної, професійної чи політичної сфери діяльності.

Дата добавления: 2015-09-03