П. Куліш «Листи з хутора»: жанрова своєрідність, основні тези наукової концепції автора.

На пошуки відповідності між розвитком культури і цивілізації спрямовані його "Хутірська філософія", "Листи з хутора"(5 листів), філос. поеми і статті. Хутір у К. — не тільки первісне нац. середовище, протиставлене русифікуючій урбанізації, своєрідний заповідник для збереження етносу, а й простір внутрішнього духовного розвитку людини в її єднанні з природою, навіть у поверненні до природного стану, з яким етико-гуманістичне просвітительство пов’язувало не тільки високі моральні якості людини, а й могуття її розуму: розумною є природа, а людський розум — розумний остільки, оскільки він природний. Природний стан є альтернативою цивілізації з її технократизмом, занепадом моральності, егоїзмом, ренегатством щодо віри й національності, руйнуванням історично усталеного способу народного життя, органічної народної культури. За задумом К., "хутірська філософія" має поєднати позитивне знання про світ з ірраціональним переживанням незбагненності вищої сили, якою перейняті й природа, й життя людини, і тим самим сприяти погодженому з природою і не зіпсутому цивілізацією повнокровному народному життю. Економічною його підвалиною має служити хліборобська праця на засадах приватної власності та індивідуальної свободи. Вона стане ґрунтом відродження нац. еліти, "лицарів духу", яким належить віднайти втрачену нац. ідентичність і утривалити її в іст. діях спільноти, в її культурних досягненнях, без яких "неможливо виробити елементарні форми державності" та "централізуватися в собі". К. у провіденціалістському дусі обґрунтовує думку про те, що нац. ідеали й непроминальні цінності минулого відродяться, утриваляться в народному житті й стануть основою для творення нових непересічних національно-культурних цінностей, що є необхідною передумовою перетворення України з "нації етнографічної" в "націю політичну." Для К. це є моментом того розвитку нац. і загальнолюдського духу, який він уважав самодостатнім процесом, самоціллю.

40.. І. Нечуй-Левицький «Органи російських партій»: політико-журналістський коментар до ситуації в російській журналістиці.

Нечуєм-Левицьким у статті "Органи російських партій" (1871), де майже буквально повторюються слова, що їх говорить у романі „людина нового покоління” Павло Радюк. Там відбито також усі просвітницькі ідеї письменника, перенесені ним у "Хмари".

У творі простежується ідеал майбутнього суспільства („...настане золотий час рівності, знання й просвітності” [253, 2, 320]) в роздумах героя, що вірив в Україну "з своїм гордим, поетичним і добрим народом, без усякого ярма на шиї, з своєю мовою в літературі, з своєю наукою й поезією" [253, 2, 149]. Не можна не помітити в цьому уривку перегукування з картинами майбутнього в романі "Що робити?" Чернишевського. До речі, майбутнє по-різному бачилося Чернишевському і Нечую-Левицькому: першому – в плані сугубо політичному і економічному, другому – в національно-культурному. Цікаво, що Нечуй-Левицький в статті "Органи російських партій" звертає увагу на четвертий сон Віри Павлівни, де акцентує на образі квітучої землі, перетвореної спільною працею. Хоча, безумовно, згадка у тексті Нечуя-Левицького твору "Що робити?" Чернишевського ще не свідчить про близькість програм митців.

Для 60-х років ХІХ століття ця просвітницька програма (культурництво як теорія малих справ, засуджена пізніше М.Салтиковим-Щедріним, А.Чеховим та іншими) була прогресивною. Водночас не слід забувати, що Нечуй-Левицький бачив у просвіті народу, в пробудженні національної самосвідомості шлях до визволення України, тоді як перед Салтиковим-Щедріним і Чеховим це питання не виникало.

41. Нечуй-Левицький «Українство на літературних позвах з Московщиною» як формула розвитку української літератури.

Державність має силу розширити тільки форму, а не духу і сутя літератури, бо державність сама по собі є тільки форма, а національність в широкому розумінні слова є жива сила і має силу утворяти самий зміст, самий дух літератури, бо вона в своїй натурі є якась жива, творча сила, сила жизньова, як жизньова сила натури, котра невідомими для нас способами з своїх жизньових невичерпних джерел по віки вічні утворяла живі сотворіння, живі сущости, живі рослини і живі квітки. На живому ґрунті національно-народному сходять й ростуть розкішними пахучими квітками оригінальні поеми, високі поезії, оригінальні музичні мелодії. І де більший і дужчий сей ґрунт, там і розкішніші й пахучіші й оригінальніші квітки поезії та музики; де ж література защіплюється на мертвому, стародавньому або на чужому пні, там вона виходить суха, робляна й швидко сама в’яне й посихає, не має живого широкого впливу, живої розбуджуючої сили. Українська література виникла просто й безпосередньо з сього живого ґрунту, вона й тепер має під собою сей ґрунт, живий, повний усякого заживку, і вже, можна сміливо сказати, не збочить з нього, не втратить його. Українського народу, як ми полічили за минувший рік в календарях, в Росії 22 000 000. В Австрії його 3 000 000. Ми маємо 25 мільйонів українського народу без білорусів. Се не якийсь оаз мордви або мещери серед великоруської людности, і він не розтопиться й не розпливеться.

Роль державности в державі відносно до літератури може бути тільки в тому, щоб попускати або не попускати її вільного розвитку важкими умовинами цензури. Більшої ролі державність для літератури не може мати. Дозволивши, наприклад, українському язикові стати органом середньої й вищої школи, державність могла б постановити погоджаючі умовини для розвитку й виробки українсько-літературного язика та розбуркати в суспільности більший інтерес до української літератури, – як тепер, наприклад, великоруські гімназії в Росії розбуджують інтерес до великоруської літератури, більше силою, ніж доброхіть, бо в гімназіях просто-таки силують школярів виучувати, ще й напам’ять, і оди Державіна, і уривки з поезій Пушкіна, і байки Крилова, загадують читати і Гоголя, і Лермонтова, і Пушкіна для даних лекцій. Як скрізь на світі, в Росії багато дечого в школах силою вбивають в голови ученикам, бо половина з них такі, що самі доброхіть нічого не читали б, навіть Пушкіна та Гоголя. Державність має силу зробити се саме і для української літератури, але тільки се, та й годі. Збільшити число читаючої публічности вона не має сили, бо, наприклад, як ми бачимо на ділі, не вважаючи на свою школу, Великоросія читає мало, менше ніж Україна.

42. І. Нечуй-Левицький «Криве дзеркало української мови»: спроба критичного аналізу впливу мови преси на комунікацію з читачем.

У 1912 р. в Києвi вийшла невелика книга Івана Нечуя-Левицького "Криве дзеркало української мови". В нiй письменник обурюється тим, що українська літературна мова, сформована на базi придніпровських діалектів, засмічується галицькою говіркою. Ця тенденція набула особливо загрозливого характеру пiсля того, як до Києва повернувся М. С. Грушевський i переніс сюди цілу низку галицьких журналів. Згідно з І. Нечуєм-Левицьким, М. Грушевський заводить "нахрапом на Українi галицьку книжну мову й правопис" чим, фактично, "копає таку яму, в котру можна поховати українську лiтературу навiки". Також вiн до цього додає: "Галицькi органи в Києвi з їх мовою i правописом наробили українському письменству багато шкоди, може, й непоправної".

Обурення письменника викликали не лише численнi полонiзми i германiзми галицької мови, а й її правопис, який сформувався на основi латинського або польського. "Вийшло щось таке важке, - писав І. Нечуй-Левицький, - що його нi однiсенький українець не може читати,.. ця чудернацька мова одбила од української лiтератури багато українцiв, котрi читали українськi книжки, або мали, принаймнi, прихильнiсть до рiдної лiтератури".

Найбiльше непокоїть І. Нечуя-Левицького, що тим самим розмивається мова "наших класичних письменників". "Нiхто про них не дбає й не думає, наче їх i на свiтi не було". Лякає його й та агресивнiсть галичан, з якою вони не лише утверджують свою мову, а й намагаються витiснити нею мову наддніпрянську. В розпачi вiн вигукує: "Галицька агітація не дрімає й шкодить нам гірше од старої цензури!".

Така безцеремонність М. Грушевського й iнших галичан у царинi української мови пояснювалася начебто тим, що Наддніпрянська Україна була цілком зросiйщена, а отже, справжня українська мова збереглася тiльки в Галичинi. Наддніпрянцi не визнавали за галицьким діалектом права на всеукраїнське поширення, оскільки вiн був цілком спольщений.

З ґрунтовною вiдповiддю І. Нечую-Левицькому виступив у 1913 р. Володимир Гнатюк: "Кожна літературна мова витворюється з такого дiялєкту, на якiм появилися найвизначніші письменники. Чим більше талановитих письменників, тим сильніше випирають вони з літературної мови iншi дiялєкти, а вводять свiй, доки вiн не запанує цiлковито".

Здавалося, пiсля такого, теоретично бездоганного визначення, В. Гнатюк мав би визнати саме за наддніпрянським діалектом право на підґрунтя нормативної лiтературної мови. Адже саме тут творили найвидатнiшi українські письменники: І. Котляревський, Г. Квiтка-Основ'яненко, Т. Шевченко, П. Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький. Тим часом цього не сталося.

На жаль, зi своїми регіональними правами лишилися i двi лiтературнi мови - надднiпрянська i галицька. "Уодностайнення" так i не сталося.
Володимир Гнатюк підважував авторитетність суджень І. Нечуя-Левицького тим, що той "не має фiльольогiчної освіти", але ж письменник був не першим, хто висловив занепокоєння галицизацiєю української лiтературної мови. До нього це робили Михайло Драгоманов i Борис Грiнченко.

43. М. Драгоманов «Что такое украинофильство»: авторська концепція патріотизму.

Масовий український читач так само вперше може познайомитися з працею свого ідеолога, бо перші два видання були надруковані за кордоном - перше на сторінках радикального «Народу» 1891 року, друге - у Галичині; його видав ідейний послідовник Драго-манова, український письменник і вчений Ів. Франко 1892 року; тому ці видання не мали широкого обігу. Проте «Чудацькі думки», як бібліографічна рідкість, до того ще й нелегальна, були дуже популярні поміж українців, і автор цих рядків ясно пригадує піднесення і захоплення в гуртках української молоді наприкінці 90-х років минулого сторіччя, викликані читанням цієї книжки. Погляди, висловлені у «Чудацьких думках», викликали гарячі дебати і палкі суперечки

Висловлені у цій книзі погляди Драгоманова були нові для українського суспільства і, до певної міри, не сходилися з усталеними твердженнями українського національного катехизису; звідси стає зрозумілою назва книжки, що самим заголовком зміцнювала дещо незвичний її зміст. Провідна Думка книжки - боротьба проти національної виключ-ности, що її культивувало українське суспільство, і з'ясування питання про культурні запозичення з російської культури з метою успішнішого політичного і культурного розвитку українців. Тон книжки - полемічний; автор висловлюється проти органу українських націоналістів «Правда», що, проповідуючи ідеї національного самовизначення, неґативно ставився до російської культури взагалі і до російської літератури як найяскравішого вияву останньої, зокрема, викликаючи в українців упередження проти неї.

Скориставшися приватною справою, Драгоманов виступив з полемікою проти «Правди», надавши їй принципового характеру і громадського інтересу: Він вилучив з неї, скільки можна було, особисті моменти, показав хиткість позиції супротивника у національному питанні і яскраво скритикував сучасне йому українство з його невисоким рівнем політичного розвитку, культурною відсталістю, опортунізмом і браком ясної мети в національній політиці. У противагу до цього Драгоманов уводить читача у коло космополітичних ідей і інтересів загальнолюдського розвитку, приходячи до висновку, цими ж таки ідеями обгрунтованого, про природність, життєвість і право розвитку окремих національностей, в тому числі і української. Влучно користуючися порівняльною методою, він робить екскурси до історії національних рухів, показуючи в них співзвучні моменти з українським рухом, наводить багато фактів і історичних ілюстрацій з метою переконати українців, що «сама по собі думка про національність не може довести людей до волі і правди», що «думка про людськість вище думки про націю», що остання може навіть стати причиною насильства над людьми і що лише глибока перейнятість ідеями космополітизму може ушляхетнити національні прагнення окремих народностей, надавши цим прагненням моральних і соціяльних рис, прийнятних і конечних для кожної культурної людини.

Визнаючи величезне значення російської літератури, Драгоманов висловлює думку, що і українська література, щоб бути цікавою, мусить іти таким самим шляхом, тобто висвітлювати по-своєму ті життєві питання, що хвилюють тепер культурні народи. Розгортаючи далі цю думку, Драгоманов робить висновок: «українське письменство доти не стане на міцні, свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західньої Європи, а не через Петербург і Москву» (ст. 33). Відзначивши неосвіченість українців, недостатнє поширення між ними знання європейських мов, Драгоманов запитує: «подумайте ж тепер, яка мусить бути просвіта в такій громаді (тобто в українській.- С. П.), коли вона ще збунтується й проти російського письменства?» (Ibid.)

Звичайно, Драгоманов був надто освіченою людиною і мав досить наукового такту, щоб, гостро оцінюючи культурний стан сучасного йому українства, могти обмежитися самим лише констатуванням факту, не давши відповідного якщо не виправдання, то пояснення його. Але і визначаючи історичні причини, що показують сумне явище української дійсности, він, однак, значну частку провини за нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо перебільшено, бездіяльність,, недостатню рухливість, брак активної ініціятиви і широких громадсько-наукових інтересів. Він називає «лицемірством» з боку москалененависницького українолюбства розпалення упередження проти російської літератури, бо те краще, що написане з українознавства, написане російською мовою, в той час, як логіка і інтереси розвитку рідної культури вимагали, щоб українська мова якнайшвидше стала органом і знаряддям вищого наукового знання, щоб нею створити українську науку і журналістику. Цей докір Драгоманова вченим, що писали свої праці з українознавства російською мовою, ми зрозуміємо краще, якщо згадаємо, що Драгоманов був одним з перших, хто скористався українською мовою як мовою науки і журналістич-ної публіцистики, і в цьому його мало підтримали інші українські вчені. Вбачаючи занепад.культур ного рівня українців у художній літературі і наукових працях з українознавства,Драгоманов з більшою увагою спиняється на оцінці найвизначніших літературних і наукових явищ в українстві, розглядаючи белетристичні твори Мирного, Нечуя-Ле-вицького, Кониського і наукові твори таких "українсько-російських учених, як Потебня, Костомаров, Сумцов, В. Антонович, Житецький, Дашкевич і Куліш. Якщо не можна повністю погодитися з цією оцінкою, якщо часом Драгоманов перебільшує і не завжди лишається науково об'єктивним, то все ж у ролі критика культурно-наукового доробку сучасного йому українства він виявляє великий критичний розум, і обсяг наукових інтересів цілком нарівні європейського знання, і виняткову ерудицію. Загальний висновок Драгоманова - це конечність оновлення українства через нав'язування безпосередніх зносин з європейською наукою, літературою і політикою (ст. 56

Особливо цікавий читачеві IV розділ «Чудацьких думок», присвячений історичному висвітленню обрусіння на Україні. Щоб висвітлити питання, Драгоманов притягає аналогії з історії державно-національного централізму старих і середніх віків, латинської централізації у римській церкві і таких самих прагнень з практики східних церков, прослі-джуючи при цьому розвиток цієї ідеї за нових віків аж до пореволюційної Франції і Німеччини. Переконаний, що обрусіння не є системою і що в ньому не винні прогресивні кола російської суспіль-ности, Драгоманов присвячує окремий (V) розділ своєї книжки виясненню питання про доконечність для українців спільної боротьби з політико-адміністративною централізацією в Росії і як союзника називає ліберальні шари російської суспільности, зокрема земства. На жаль, Драгоманов не досить розгорнув і обгрунтував свої думки в цьому розділі, а пізніше уже ближча до нас сучасність довела і помилковість деяких з них.

Яскраво і сильно написаний розділ про українські «національні святощі», що проти них різко повстає Драгоманов, вбачаючи в них небезпеку для розвитку здорової національної самосвідомости. Виходячи з основної думки, що «національність є тільки фунт, форма та спосіб», він переконливо доводить потребу переглянути закорінені в українському суспільстві погляди на мову, звичаї і національні відмінності, як на щось варте консервування і глибокої поваги.

«Чудацькі думки» Драгоманов висловив і розвинув ще 1891 року. Як я відзначив вище, вони суперечили тим поглядам на національне питання, що переважали серед українців. Але хоч і незвичні, і для того часу парадоксальні, вони відзначалися такою здоровою свіжістю і науковою обґрунтованістю, так були перейняті щирістю почуття любови до рідного народу, що ідейні супротивники Драгоманова, які порушували навіть питання про вилучення його з української родини, як «об'єдинителя і обрусителя» (ст. 27), не могли не зважати на них і, до певної міри, не засвоювати їх.

89. Чому офіційна ідеологія так запопадливо намагається зобразити великих українських гуманістів народних пророків Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку прихильниками “революційних доктирин»? Питання досить риторичне. Владі зручно маскувати свою антилюдську спрямованість саме іменами захисників людської свободи й незалежності. Ще з шкільної лави в незрілу дитячу свідомість втовкмачуються далекі від правди образи «ура-революційних», обов’язково соціалістичних, примусово класових письменників, у яких воли не просто ремигають, а ревуть підтекстом «Інтернаціонал».
Давайте розглянемо, що саме розумів Іван Франко під поняттям «соціалізм». Протягом 1896-1907 років Франко опублікував ряд статей, у яких ґрунтовно пояснив антигуманний характер ідей Маркса й Енгельса, зробивши наголос на тоталітарних тенденціях комуністичного маніфесту. Погляди, викладені там, він обстоював і в пізніших своїх працях аж до самої смерті. Зміст цих статей, негативний у відношенні до марксівського «соціалізму», не дає змоги радянським редакторам і видавцям передрукувати їх у своїх виданнях. Тому певні праці Франкової літературної й наукової спадщини замовчуються або ж виходять з купюрами.
Варто пригадати ще одне попередження Франка щодо «геніального вчення». В своїй широковідомій праці «Що таке поступ?» Іван Франко піддає нищівній критиці ідеал комуністичної «держави Маркса й Енгельса» і ще тоді з тривогою передбачає, що в такій державі «власна думка кожного чоловіка мусила б щезнути, занидіти, бо держава признає її шкідливою, не потрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свободних людей, а лише пожиточних членів держави зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б, жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».
Зайве, мабуть, говорити, що великий шмат тексту з вищенаведеною цитато був вилучений у всіх радянських публікаціях праці «Що таке поступ?»
Й пізніше, в своїй критичній праці «До історії соціалістичного руху» Франко, торкаючись програмових позицій Маркса й Енгельса, встановлених у «Комуністичному маніфесті», каже, що «оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом…»

44. Провідні ідеї праці М. Драгоманова “Шевченко, українофіли і соціалізм”: чи є Шевченко соціалістом?

Ще більш непевною ця позиція постала в пізнішій праці М. Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм". Тут уже відверто наголошувалося, що значення Шевчевкової творчості через те й недостатнє, що в нього було "мало соціалізму", але "багато сепаратизму".

Названа праця з'явилась як своєрідна відповідь міркуванням Сірка (Федора Вовка), котрий у 1873 р. в Цюріху, під час відзначення 12-х роковин смерті Т. Шевченка, пробував пов'язати творчість Кобзаря з ідеями соціалізму, а пізніше (в 1879 р.) ще раз повернувся до цих питань у статті "Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя". М. Драгоманов розглянув спочатку постать Т. Шевченка в оцінках його сучасників, показавши, зокрема, що П. Куліш не мав рації, коли доводив наприкінці життя "шкідливість" для українського народу "п'яної музи" поета, і що М. Костомаров теж був неточним, коли писав, що Т. Шевченко говорив устами народу. М. Костомарову М. Драгоманов закидав також хибність його тверджень, ніби Т. Шевченко не мав "мечтаний о местной независимости". Навпаки, доводить М. Драгоманов, Т. Шевченко завжди був сповнений ідей незалежності, але хиба його в тому, що причину її він вбачав тільки в залежності "од москаля" і мріяв про повернення до козацьких та гайдамацьких вольностей. Усе це, мовляв, призвело до rorOf що Шевченко так і не зміг дати нам "провідної ідеї" майбутнього України, бо й сам її не мав, і не була вона достатньо зрозумілою його сучасникам. Деякі політологи й літературні критики бачили ту ідею майбутнього в соціалізмі і були переконані, що Т. Шевченка слід сприймати як предтечу соціалістичних ідей. М. Драгоманов на це відповідає: "Ми ніяк не згодимось, щоб Шевченко був соціалістом. Ми думаємо навіть, ' що згодитись із цим було б шкідливо й для долі самого соціалізму на Україні, бо це б пустило невірну думку й про те, що таке соціалізм". Вважаючи брак соціалізму в Шевченка неабияким ґанджем, М. Драгоманов пробує знайти чимало вад і в поетиці Шевченкових творів. Не сприймав він його "патріархального біблейства", тобто звернення Шевченка в його "противуцаристских стихах" до біблійної образності, а форму всіх поем поета вважав "розтріпаною", бо в них "перемішано" Біблію з петербуржчиною, цинізм з манірністю, жарт із недбалістю тощо. Одне слово, в творах Т. Шевченка "нове перемішане з старим так, що без помочі збоку й не розбереш, що ж справді з нього й треба брати".

45)

Праця Івана Франка «Що таке поступ?» була вперше видана 1903 року окремою книжкою у видавництві «Поступ» у Коломиї.

Люди з природи не всі однакові і ніколи не будуть однакові. Повна спільність на землі неможлива і була би навіть шкідлива. Треба завести спільність лише там, де вона справді потрібна. Не в тім біда, що не всі люди обідають при однім столі, не всі носять одежі з одного сукна і не всі живуть у спільних казематах. Біда в тім, що одні багато і тяжко працюють, а мало мають до вжитку, а інші користуються плодами їх праці. Біда в тім, що одні люди мають у своїх руках, у своїй власності знаряди праці — фабрики, машини і все потрібне для вдержання чоловіка, а другі не мають нічого, крім своїх робучих рук, і мусять тамтим маючим за своє вдержання віддавати свою працю. А що та людська праця — се джерело всякого багатства і витворює того багатства далеко більше, ніж виносить плата робітника,то відси виходить таке, що маючі люди з праці робітників робляться все багатшими та багатшими, а робітники, хоч би й як пильно та багато робили, все лишаються бідними, все дістають лиш тілько, аби могли вижити. Скасуймо той розділ між маючими і робітниками,ту стіну, що ділить робучого чоловіка від знарядів праці, зробімо ті знаряди праці,фабрики, машини, копальні спільною власністю тих, що в них працюють, то й усунемо головну болячку теперішнього ладу, запевнимо всім людям достаток і рівномірний поступ.

Отсе в головній основі були думки, які дуже розумно і ясно виложив у своїх працях великий соціаліст Карл Маркс. Він старався показати, як теперішня нерівність маєткова між людьми плине головно з визискування праці робітників через фабрикантів; як у тім визиску лежить джерело всіх громадських нещасть та хороб, усеї нужди, зопсуття,темноти та кривди. Він силкувався нарешті доказати, що розвій теперішнього порядку, чи би ми сього хотіли чи ні, йде конечно до соціалізму. Багачі, по його думці, не тільки висисають соки з робучого люду, але також помалу пожирають одні одних, більші пожирають менших, так, як звірі в лісі. Мануфактура пожирає дрібного ремісника й мануфактуру, великий фабрикант пожирає і вбиває (розуміється, грошево, маєтково та торгово) менших фабрикантів у своїй околиці, так само як великий купець дрібних купців.

Із сього виходить, що число тих великих фабрикантів, купців, капіталістів та багачів мусить помалу робитися чимраз меншим; рівночасно число бідних, голих, обдертих людей,пролетаріїв стає чимраз більше. На однім кінці чимраз більші маєтки, згромаджені в немногих руках; на другім кінці чимраз менша горстка багачів. Якийсь час вони будуть панувати, поки маси робучого народу будуть темні та покірні. Але коли в тих масах зародиться почуття своєї кривди, своєї класової єдності і своєї сили, тоді виб’є остатня година капіталістів. Ті, що досі інших позбавляли власності, будуть тепер самі позбавлені власності: величезні багатства, здобуті працею міліонів бідних робітників, стануться збірною власністю міліонів, спільним добром усього робучого люду.

Маркс у своїх писаннях не вдавався в малювання того, як саме має виглядати той будущий громадський устрій, у якому буде спільна праця без визиску і спільне вживання плодів праці без нічиєї кривди. Ширше розвивали сі думки Марксові товариші й приятелі Лассаль і Енґельс. Особливо сей остатній розвинув погляд про те, що освідомлені і зорганізовані робітники повинні при помочі загального голосування здобути перевагу в державних радах і ухвалювати там закони, які б теперішню державу, основану на пануванні одних і неволі других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й відразу перемінили на народну державу, в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти.

Наслідком сих наук Маркса, Енґельса й Лассаля почали німецькі робітники організуватися в велику партію, що мала метою здобути якнайшвидше перевагу в парламенті і перемінити одною ухвалою весь громадський порядок. Ся партія назвала себе соціально-демократичною. Стоячи на основі Марксових соціалістичних поглядів, ся партія надіялася порушити весь народ і здобути для нього панування. Хоч називала себе революційною, але розуміла революцію зовсім не так, як її розуміли, прим., анархісти. Ся партія бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам якнайповнішу і найширшу свободу. Навпаки, по думці соціал-демократів,держава — розуміється, будуща, народна держава — мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці й заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан,регулює, кілько й чого треба робити в фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися, аби цілість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демократії. По її думці,кождий чоловік у будущім устрою від уродження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту та відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб.

Нема що й казати, є дещо привабного в такім погляді, особливо для тих бідних людей нинішнього часу, що не знають сьогодні, де дітися і що в рот вложити завтра; для тих міліонів беззахисних дітей, що виростають або зовсім без опіки родичів, або терплять не раз муки і знущання від злих, темних, п’яних або хорих родичів та опікунів. Життя в Енґельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання,маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави,зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.

А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно,чи родовитих, чи вибираних — над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення,зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу…

"Що таке поступ, у чім його шукати, чи є чого ним тішитися або, може журитися?". Це початок статті Івана Яковича Франка "Що таке поступ" (1903). Франко як соціолог невідомий широкому загалу. Франко відомий як поет і письменник, менше як культуролог, етнограф і перекладач. Ця стаття стала для мене несподіваним і приємним відкриттям світу соціологічних і філософських думок І. Франка Досліджуючи людський прогрес (в термінології автора - поступ), Франко - соціолог і науковець використовує силу письменницького слова, але наукове не замінює белетристикою. Стаття "Що таке поступ" є культурологічною, історичною і соціологічною водночас.

П'ятдесят сторінок статті — результат впливу, переосмислення і синтезу ідей, які оточували європейця початку XX сторіччя: ідеї прогресу в суспільствознавстві, появи численних рухів і партій, поширення утопічних і радикальних ідеологій та суперечок щодо теоретичних моделей розвитку суспільства в майбутньому.

Франко аналізує кілька таких найвпливовіших і взаємосуперечливих поглядів (органіцизм Спенсера, дарвінізм щодо пояснення процесу поступу, анархізм - як метод зробити всіх щасливим без примусу влади, ідеї Льва Толстого (непротивлення злу і християнські заповіти), соціалістичні утопії Т. Мора і Кампанелли, комунізм Енгельса і Маркса). В статті автор користується знаменитим виразом Аристотеля, про людину як суспільну істоту — "громадського звіра". Ідеями Гоббса щодо суспільного договору і Руссо про природне право.

Франко порівнює пошуки цієї єдино вірної системи розподілу праці за якої усі були би щасливі, з пошуками ліків від усіх хвороб – панацеї. І жодна з теорій повністю не задовольнить всі вимоги, не стане панацею яка вилікує всі хвороби людства.

Перша частина статті - це культурологічне і Історичне дослідження еволюції людства, розгляд розвитку "порядків між людьми", які не є "зроду вічними і незмінними". "... Чоловік протягом довгих тисяч років виробився з того, що пізнав пожиток огню. Від тої пори можна починати його історію" далі автор подає короткий опис "найстаршої доби людського життя - доби лупаного або кресаного каменю", далі, хронологічно слідує "доба гладженого або точеного каменю". "Поволі починають показуватись сліди нової культури: чоловік винаходить метал... Коли чоловік заволодів металами, сталася можливою цивілізація." Метод історизму у соціологічному дослідженні для Франка - один з найважливіших, поряд з методом аналогії, паралелі і пошуку відмінностей між явищами, які досліджуються. Метод порівняння прослідковується в дихотомії "дикун - освічена людина". Тут Франко ставить питання: хто з них щасливіший - дикун у лісі, який вбиває звірів задля їжі, користується лише тим, що зробив сам, чи жебрак у великому місті., який "помирає з голоду серед куп хлібу, що його оточують".

Дослідник наголошує на питанні: чи веде посту до добра?."Все на світі змінюється і ніщо не стоїть на місці, але... чи змінюється на ліпше, чи на гірше?” "Поступ не все будує, але часто руйнує". Тут Франко наводить приклади злиденних сіл по берегах Бугу і Прута, де зараз знаходять коштовні прикраси з золота, вироблені на цьому місці тисячоліття тому. Поступ знищив цивілізацію, які була тут раніше.

Далі автор робить висновки щодо характеру поступу:

1. "Не весь людський рід поступає наперед. Той поступ не йде рівно, а якось хвилями''.

2. "Поступ не держиться одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад." Зникають цивілізації Межиріччя, Єгипту, Греції, через громадянську нерівність (невільники на захоплених територіях складали більшість в імперії) розпадається Римська імперія, огнища поступу в Середні віки переміщуються до Італії, Франції, Англії, потім "головним двигуном поступу робиться океан", Починається епоха географічних відкриттів і колонізації земель. Поступ стає пожежею, яка "спалює "дикі", некультурні народи, вони, щезають з лиця землі, через те, що нe можуть присвоїти собі здобутків поступу... Вимирання, щезання непоступових людей іде тепер сто раз швидше, ніж йшло давніше". Тут автор наводить приклади з історії колонізації Індії і Північної Америки (знищення корінного населення). Отже, "крутими дорогами ходить іноді поступ людський... він виростає на могилах".

Друга частина статті (в моєму умовному поділі) - аналіз сучасних автору проблем історичного розвитку. Наступні етапи поступу, Франко розглядає з позиції поділу праці, коли вже людина споживає не лише те, що виробила сама (як це було при дикунстві), а. стає дедалі залежнішою від суспільства, "'Чим далі поступав поділ праці, розвивалися відносини громади і держави, тим далі йшов поділ людей на версти." З'являється верства "посередників між чоловіком і богом – це жерці, віщуни, лікарі, звіздарі", яка трансформується до відомого нам духовного стану. Цікавою є еволюція станів за Франком: зі "стану духовного виробляється стан воєнний, із нього виходить шляхта, пани, що володіють землею і завойованими людьми". В погляді автора на армію, як організацію з надзвичайно розвиненими складниками відчувається вплив ідей органіцизму Спенсера.

"Поділ праці веде до прискорення і вдосконалення праці. Винахід машини робить людську працю сто, тисячу разів швидшою легшою". Отже, кроки поступу Нового часу: ремісництво, мануфактура, фабрики з машинами, "машина робиться панею, а чоловік... її слугою". Машина стає силою, яка визначає х-р організації суспільних ін-тів (армія лише забезпечує функціонування машин, що вбивають).

"Тут постає головна проблема і суперечність поступу: "Людськість багатіє, а тисячі, мільйони стають бідними…” "Що це за поступ, що доводить людей до такого раю?". "Нерівність між людьми ніколи не була більш як власне в наших часах, коли думки про рівність і демократію непохитно запанували в головах усіх освічених людей"

Іван Франко переходить власне до аналізу "думок про спосіб змінити несправедливість ".

Починає він з аналізу і критики анархістів, що своїми методами боротьби "скидаються більш на божевільних", їх теорія і практика скасування влади і всі оновлення утопічного безвладдя суперечить здоровому глузду. Адже влада - це похідна, розподілу праці, а не навпаки, тому знищення влади при збереженні існуючого поділу пращ не буде мати наслідив.

Далі Франко розглядає ідеї покращення світу у послідовників Льва Толстого. Християнські засоби відчуження і непротивнення злу у толстовців --утопічні ідеали, які не зможуть нічого покращити на практиці. Закони еволюції біологічного світу сформовані Дарвіном на людський поступ перенесені бути не можуть, тому що "ненастанна боротьба" за виживання й право сильного на життя була властива людству на перших етапах розвитку, та і "хто ще то знає, чи так то дійсно було". На думку Франка, людському поступу властиве "здруження людей, зливання у племена та держави". Глибокому аналізу піддає Франко утопічні доктрини Мора, Кампанелли, Сен -Сімона і звичайно Маркса з Енгельсом, які вбачали корінь соціального зла в приватній власності і протиставляли цьому модель суспільства з спільною власністю і працею. Франко ставить питання: де кінчається спільне, колективне і починається власне, яких меж може сягнути комунізм. Деякі утопісти від комунізму взагалі пропонували скасувати інститут сім'ї, зробивши подружнє життя, виховання дітей справою колективу. А що буде, коли одні народи комунізм приймуть, а інші - ні? Суцільний контроль над всіма сторонами людського життя стали би величезним: тягарем в житті, кожної людини. "Народна держава стала би величезною народною тюрмою". Така модель, втілена в життя, стала би ''великою завадою для дійсного поступу". За 14 років до більшовицького перевороту Іван Франко розумів і прогнозував головні недоліки комуністичної моделі втіленої в життя.

На противагу згаданим вище теоріям, Франко бачить людський поступ в здруженні, єднанні, кооперації людей. Франко розумів, що поступ. - складний закономірний процес, який ніколи не стане завершеним. “Як буде виглядати будучий лад суспільства, - сього не можна нині сказати", І однозначних теорій -ліків від всіх соціальних хвороб(панацеї) не винайдено. Люди ніколи не будуть абсолютно щасливі, тому поступ буде тривати. Завершує статтю Франко словами Й.Гете про головні двигуни історії - голод і любов, і додає, що розум в цьому ланцюгу з'явиться нескоро.

46)

Проблему поширення москвофільства І.Франко розглядав у загаль­нослов'янському контексті. У статті «Два панславізми» він пише, що є свідком зіткнення двох панславістичних напрямів: з одного боку - це православна Росія, а властиво російська панславістична партія з «Славянским благотворительным обществом» на чолі, з другого бо­ку - австрійські племена слов'янські, переважно католицькі, що об'єднуються до слов'янських торжеств у рамках державних границь Австрії (йдеться про відзначення у Мораві в місті Велеграді 1000-літнього ювілею смерті св.Мефодія.

Чехи-моравани, де власне повинні були проходити урочистості, за­кликали всіх слов'ян «віддати честь» і «зміцнитись у слов'янській взаємності».

Активну роботу для відзначення урочистостей розгорнули і російські слов'янські комітети. Виникнувши після Кримської війни, бла­годійні комітети існували для того, щоб надавати допомогу слов'янським народам, які перебували під турецькою і австрійською владою. їх діяльність була пронизана ідеями панславізму, і вони кори­стувалися підтримкою царського уряду.

Реакційна частина російських панславістів прагнула довести пере­вагу слов'янських народів під владою російського царизму.

Австрійські панславісти, тобто «австрославісти», у своїй програмі пропагували перебудову Австро-Угорської монархії у федеративну державу під владою династії Габсбурґів. Цю панславістичну ідею вису­нув Ф.Палацький.

Що ж до австрійського панславізму, то його І.Франко розглядає як такий, «що робить намагання об'єднати під владою династії Габсбурґів слов'янські країни Балкан». Подібним способом, тільки під скіпетром династії Романових, хотіла керувати слов'янськими народами на Балканському півострові й Росія.

«Поки такий стан в Слов'янщині буде тривати, - зазначав І.Франко, - доти як се зовсім природно, будуть користати посторонні сили, слов'янськими руками каштани з жару виймати... Поки що не здібні порозуміти того ні засліплений шляхтич-лях, ні самолюбний панславіст-великорос...»

І.Франко, обґрунтовуючи свою демократичну позицію, не стоїть на боці ні австрослов'янщини, ні панславізму російського типу. Не треба забувати, що дана стаття з'явилася у 1882 p., коли І.Франко перебував на позиціях соціалістів і майбутніх радикалів. Його цікавив поступ нації лише у соціальному плані.

47)

Наукова спадщина Ю.Бачинського, в центрі уваги якої перебуває його праця “Україна irredenta”, є однією із тих цеглинок, які повинні бути покладені в основу державотворчості України, творчо використані на шляху розбудови суверенної Української держави в сучасних умовах. Актуальність досліджувальної проблеми зумовлена ще й тим, що в радянській історіографії ім’я Ю.Бачинського тривалий час замовчувалось або згадувалось лише із заборонно-негативним штампом як одного з ідеологів українського буржуазного націоналізму [3; 1].

Ю.О.Бачинський одним із перших українських мислителів сформулював ідею державної незалежності України в умовах Галичини, яка перебувала у складі Австро-Угорської імперії. Навчаючись на юридичному факультеті Львівського університету, він опублікував свою знамениту працю “Україна irredenta”, в якій вперше у новітній історії політичної думки України обгрунтував ідею створення самостійної Української соборної держави. На основі глибокого аналізу тенденцій економічного і господарського розвитку України дослідник прийшов до висновку: “Україна для себе! От єї клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна нероздільна від Сяну до Кавказу! – От єї стяг!” [1; 97]. Ці слова можна поставити епіграфом до книги Ю.Бачинського “Україна irredenta”, в якій з позицій модерної доктрини масштабно і відверто була обгрунтована необхідність створення Української незалежної держави.

Вихід у світ книги Ю.Бачинського викликав широкий резонанс у суспільно-політичних колах Галичини. В періодичній пресі з’явилося чимало відгуків і рецензій, автори яких неоднозначно оцінювали працю “Україна irredenta”. Бачинський не вважав створення держави самоціллю, а бачив у ній лише найважливіший засіб для забезпечення можливості вільного культурного розвитку народу. В далекому майбутньому, на його думку, відпаде необхідність в її існуванні. Відповідно асимілюються нації, злившись в один антропологічно-культурний тип. У цьому питанні Ю. Бачинський перебував під впливом класичної схеми марксизму.

Він стверджував, що самостійність України не стосується лише українського народу, а є справою всіх націй, які населяють її етнічну територію, наголошував, що спільний інтерес змусить їх усіх стати українськими патріотами.

48)

Проблема інтелігенції завжди привертала пильну увагу І.Франка, і він, як ніхто з українських мислителів періоду кінця ХІХ– початку ХХ ст., вніс настільки вагомий вклад у її розробку, що ці його ідеї не тільки не втратили своєї наукової цінності, але і в наш час набувають особливої актуальності.

У своїх „Письмах…” Франко переконливо розкриває, що інтелігенція при всій своїй „народолюбській” риториці насправді є виразником реакційної клерикальної ідеології панівних класів, інтелігенція, з її „буржуазними інстинктами”, насправді не здатна реалізувати велику соціокультурну ціль – „ущасливити всіх людей, дати всім можливість всестороннього розвитку всіх вроджених сил”. Вона чужа народові й насправді обслуговує панівні класи і не зацікавлена в проясненні свідомості трудящих мас, формуванні їх наукового світогляду, почуття людської гідності, а навпаки, на догоду панівній верхівці, „затемнюють розум робітника всякими катехізмами, фальшованою історією.. щоб виховати з нього підданого, щоб умовити в нього покірність теперішнім несправедливим порядкам і утвердити його в темноті ” (т.19.ст.60) „Інтелігенція – зазначає І. Франко, повинна передовсім бути інтелігенцією, повинна бути громадою людей з широким образованням, з виробленим характером, з щирим чуттям до народу і відтак інтелігенція повинна зідентифікуватися, злитися з народом, повинна стати серед нього, як його брат, як рівний, як свій, повинна стати робітником. Вона повинна, як та культурна і освітня закваска, прийняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту”

49)

Відомого, та видатного, М. П. Драгоманова, дуже часто ставлять на 2 місце після Тараса Григоровича.

Дуже вражає цілісність його особистості, його точність і лаконічність думок. Без сумніву, Драгоманов знав всі муки сумління, але він завжди намагався обстоювати свій ідеал: «громаду, як спілку вільних людей, і націю, яка мусить бути господарем у власному домі».

Драгоманов вважав, що українська громада, як суспільне утворення, пройшла свій історичний шлях, утворивши свою ідеологію: жити за власним бажанням на своїй землі, в рівності та спільному володінні всім, що потребують люди. А Україна повинна бути: «товариством товариств, спілкою громад». Праобразом громади для Драгоманова була Запорозька Січ, яку він вважав комуністичним утворенням українського народу.

Стосовно нації, то думки Драгоманова на цю тему ми можемо знайти у його роботі – «Чудацькі думки про українську національну справу».

Ця його робота є найяскравішим творчим доробком. Під час дослідження історії становлення європейських держав як національних утворень — Михайло Петрович робить висновок, що: «слід шукати всесвітню правду, яка буде спільною для всіх національностей та народів» і поєднає їх за для найвищої цілі.

В своїх роботах та статтях М.П. Драгоманов значною мірою приділяє увагу, так званому – «російському запитанню». Він засуджує великоруський шовінізм, у всіх його формах, та проявах. Вчений належним чином цінує досягнення та усі здобутки російської культури, а також той факт, що європейський світ називає російське письменство рівноправним членом у своїй сім’ї, передбачає, говорячи, що близька та година, коли російська стане однією зі світових мов. В нашій культурі та мистецтві ХVІІ століття переважала в основному лише церковна література, на жаль, народної мови не було, через це мислителі ХVІІ століття не бачили різниці своєю мовою, та російською, самі українці піднімали свою мову. Задачею на майбутнє, Михайло Петрович Драгоманов пропонує ідею об’єднаної боротьби українців та росіян проти складної та рушійної імперської, політико — адміністративної системи, за волю та децентралізацію.

Читаючи роботу видатного діяча М. П. Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу» я відчула, що висловленні думки більше ніж по над століття тому, його слова є дуже актуальними і на сьогоднішній день. Не дивлячись на те, що пройшло скільки часу, його думками, фразами і ідеями можна користуватись і в сьогодення. Ми цілком можемо погоджуватись та схвалювати його позицію, або бути проти і засуджувати його думку, про те абсолютно ніхто не залишиться байдужим. Як би ми частіше читали роботи видатних людей, то були б на багато більше обізнаними з ідеями, думками та поглядами великих українських мислителів. І це, можливо, могло б допомогти уникнути багатьох помилок.

На мою думку, Михайло Петрович Драгоманов підкреслив та виокремив історичну мінливість та швидку зміну політичних та соціальних форм організації суспільного, а також державного устрою. На сам перед розвиток людської особистості, за Михайлом Петровичем Драгомановим, її сподівань та інтересів виступив руйнівною силою, яка відзначила характер різноманітних епох та народів, розвиток та розквіт світової цивілізації.

Я вважаю, що першопочатковим у політичних поглядах видатного науковця Драгоманова був антропоцентризм, розуміння світового досвіду історії, та її сучасних процесів з боку задоволення сподівань та потреб людини. З цього випливає, що поглядам М. П. Драгоманова притаманний гуманізм у всіх його проявах та формах, та віра в можливості духовного вдосконалення людини, в творчий розвиток та культурний процес покращення суспільства.

Виходячи з цього, він підходив до розв’язання проблеми соціального, економічного,а також політичного поступу у окремих народів, та в і людстві в цілому.

Прочитавши роботу М.П. Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», я зрозуміла, що він протистояв сучасному тоді для нього суспільству, а також становим та соціальним привілеям, політичної дискримінації.

В спадщину вчений залишив нам дуже багато відкритих запитань, а саме про співвідношення завдань загально людського розвитку та державних інтересів, про роль та значення масових і персональних прав(для всіх та кожного), про межі прагматизму та значення політичного романтизму. Всі ці та ще купу інших запитань, М. П. Драгоманов залишив нам у спадок, бо вони дозволяють усім наступним поколінням дослідників та зацікавленим читачам його наукової спадщини оцінити його погляди та ідеї у нових історичних та політичних умовах, в духовно-культурній ситуації наступних часів, пропонуючи свої власні відповіді на всі ці запитання. Деякі його погляди, ідеї та думки зберігають актуальність та потенціал розвитку і на сьогоднішній день.

50)

Мысли чудака об украинском национальном вопросе" — так у російському перекладі треба назвати одну з найяскравіших і зрілих праць видатного українсько-російського політичного діяча, що він написав українською мовою, і тому мало хто з російських читачів про неї знає. Та й не лише російських читачів. Масовий український читач так само вперше може познайомитися з працею свого ідеолога, бо перші два видання були надруковані за кордоном — перше на сторінках радикального "Народу" 1891 року, друге — у Галичині; його видав ідейний послідовник Драго-манова, український письменник і вчений Ів. Франко 1892 року; тому ці видання не мали широкого обігу. Проте "Чудацькі думки", як бібліографічна рідкість, до того ще й нелегальна, були дуже популярні поміж українців, і автор цих рядків ясно пригадує піднесення і захоплення в гуртках української молоді наприкінці 90-х років минулого сторіччя, викликані читанням цієї книжки. "Чудацькі думки" разом з іншими працями Драгоманова з українського національного питання, як, наприклад, "Историческая Польща й велико-русская демократия", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Вільна спілка" та низка інших статей, надрукованих у женевській "Громаді" і інш., були у той час найціннішим і чи не єдиним освітнім матеріялом з цього питання. Погляди, висловлені у "Чудацьких думках", викликали гарячі дебати і палкі суперечки. Після смерти Драгоманова українська політична думка пішла в дечому далі, зміцніла, розвинулася, але багато з того, що він говорив, залишилося і до наших днів повним глибокого значення і не втратило своєї ваги. Тому треба вітати українське видання цієї праці українського політичного мислителя, якого, хоч і великі його заслуги у справі національно-політичного формування свідомости українців,— мало знає українська суспільність. Нема сумніву, що праці Драгоманова, коли стануть надбанням рідної йому спільноти, будуть мати великий вплив на розвиток її політичного самоусвідомлення і будуть сприяти встановленню нормальних взаємин між росіянами і українцями, бо питання цих взаємин широко і багатобічно висвітлив Драгоманов у згаданих працях. Відбилося це питання і в "Чудацьких думках".

Висловлені у цій книзі погляди Драгоманова були нові для українського суспільства і, до певної міри, не сходилися з усталеними твердженнями українського національного катехизису; звідси стає зрозумілою назва книжки, що самим заголовком зміцнювала дещо незвичний її зміст. Провідна Думка книжки — боротьба проти національної виключ-ности, що її культивувало українське суспільство, і з'ясування питання про культурні запозичення з російської культури з метою успішнішого політичного і культурного розвитку українців. Тон книжки — полемічний; автор висловлюється проти органу українських націоналістів "Правда", що, проповідуючи ідеї національного самовизначення, неґативно ставився до російської культури взагалі і до російської літератури як найяскравішого вияву останньої, зокрема, викликаючи в українців упередження проти неї. В той самий час "Правда" посилено пропагувала культ власних національних "святощів". "Правду", як орган з яскравим націоналістичним забарвленням, відзначала політична поміркованість; вона захищала льояльність і так звану "угоду" між українцями і поляками, власне кажучи, урядовими колами їх у Галичині, висловлювалася проти соціялістичних і радикальних гасел і вороже ставилася до Драгоманова, бо бачила в ньому головного оборонця їх і дис кредитувала його в очах українського суспільства обвинуваченнями в "об'єди-нительстві" і "обрусительстві". Скориставшися приватною справою, Драгоманов виступив з полемікою проти "Правди", надавши їй принципового характеру і громадського інтересу: Він вилучив з неї, скільки можна було, особисті моменти, показав хиткість позиції супротивника у національному питанні і яскраво скритикував сучасне йому українство з його невисоким рівнем політичного розвитку, культурною відсталістю, опортунізмом і браком ясної мети в національній політиці. У противагу до цього Драгоманов уводить читача у коло космополітичних ідей і інтересів загальнолюдського розвитку, приходячи до висновку, цими ж таки ідеями обгрунтованого, про природність, життєвість і право розвитку окремих національностей, в тому числі і української. Влучно користуючися порівняльною методою, він робить екскурси до історії національних рухів, показуючи в них співзвучні моменти з українським рухом, наводить багато фактів і історичних ілюстрацій з метою переконати українців, що "сама по собі думка про національність не може довести людей до волі і правди", що "думка про людськість вище думки про націю", що остання може навіть стати причиною насильства над людьми і що лише глибока перейнятість ідеями космополітизму може ушляхетнити національні прагнення окремих народностей, надавши цим прагненням моральних і соціяльних рис, прийнятних і конечних для кожної культурної людини. Драгоманов у різних місцях своєї книжки кілька разів вертається до цієї думки, доповнюючи й розгортаючи її та ілюструючи прикладами суперечносте між цією ідеєю і тогочасною українською ідеологією. Популярно написані, ці сторінки книжки Драгоманова читач сприймає з непослабним зацікавленням, вони свідчать про широку обізнаність автора у цьому питанні. Інтерес зростає там, де автор пристрасно полемізує, обеззброюючи супротивника непереборними аргументами ерудиції, гармонійности і наукової обгрунтованости своїх поглядів. Якщо для українського читача "Чудацькі думки" цінні суттю думок, що їх розгортає автор, то для російського читача не позбавлені інтересу будуть ті сторінки праці Драгома-нова, де він говорить про ставлення українців до росіян і російської культури. Тут не зайвими будуть кілька ілюстрацій.

"Правда", обурюючися захопленням російською літературою на Заході, висловлювала думку, що література ця "не підходить до європейського духу", бо "замість того, щоб радіти з життя... росіяни все говорять про нещасних та бідних"... це "люди не нашого духу, не нашої навіть крови, в азіятської жовтої, перейняті наскрізь не нашою вірою, а буддистською" (ст. 10—11). Показуючи необґрунтованість критерію, до якого звернулася "Правда", оцінюючи літературні явища, Драгоманов захищає російську літературу і бачить цінні якості в тих рисах її, які осуджує "Правда". На його досить своєрідну думку, "російське письменство через те найбільше цікаве для чужинців з усіх слов'янських, що воно найменше національствує, найбільше космополітичне по замірах і думках, а при тім по одежі тих думок, по тих пригодах, котрі воно описує, це письменство само собою виходить національне і осібне" (ст. 25). Визнаючи величезне значення російської літератури, Драгоманов висловлює думку, що і українська література, щоб бути цікавою, мусить іти таким самим шляхом, тобто висвітлювати по-своєму ті життєві питання, що хвилюють тепер культурні народи. Розгортаючи далі цю думку, Драгоманов робить висновок: "українське письменство доти не стане на міцні, свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західньої Європи, а не через Петербург і Москву" (ст. 33). Відзначивши неосвіченість українців, недостатнє поширення між ними знання європейських мов, Драгоманов запитує: "подумайте ж тепер, яка мусить бути просвіта в такій громаді (тобто в українській.— С. П.), коли вона ще збунтується й проти російського письменства?" (Ibid.)

Звичайно, Драгоманов був надто освіченою людиною і мав досить наукового такту, щоб, гостро оцінюючи культурний стан сучасного йому українства, могти обмежитися самим лише констатуванням факту, не давши відповідного якщо не виправдання, то пояснення його. Але і визначаючи історичні причини, що показують сумне явище української дійсности, він, однак, значну частку провини за нього перекладає на самих українців, докоряючи їм, дещо перебільшено, бездіяльність,, недостатню рухливість, брак активної ініціятиви і широких громадсько-наукових інтересів. Він називає "лицемірством" з боку москалененависницького українолюбства розпалення упередження проти російської літератури, бо те краще, що написане з українознавства, написане російською мовою, в той час, як логіка і інтереси розвитку рідної культури вимагали, щоб українська мова якнайшвидше стала органом і знаряддям вищого наукового знання, щоб нею створити українську науку і журналістику. Цей докір Драгоманова вченим, що писали свої праці з українознавства російською мовою, ми зрозуміємо краще, якщо згадаємо, що Драгоманов був одним з перших, хто скористався українською мовою як мовою науки і журналістич-ної публіцистики, і в цьому його мало підтримали інші українські вчені. Вбачаючи занепад.культур ного рівня українців у художній літературі і наукових працях з українознавства, Драгоманов з більшою увагою спиняється на оцінці найвизначніших літературних і наукових явищ в українстві, розглядаючи белетристичні твори Мирного, Нечуя-Ле-вицького, Кониського і наукові твори таких "українсько-російських учених, як Потебня, Костомаров, Сумцов, В. Антонович, Житецький, Дашкевич і Куліш. Якщо не можна повністю погодитися з цією оцінкою, якщо часом Драгоманов перебільшує і не завжди лишається науково об'єктивним, то все ж у ролі критика культурно-наукового доробку сучасного йому українства він виявляє великий критичний розум, і обсяг наукових інтересів цілком нарівні європейського знання, і виняткову ерудицію. Загальний висновок Драгоманова — це конечність оновлення українства через нав'язування безпосередніх зносин з європейською наукою, літературою і політикою (ст. 56), але на даній стадії найближчий до цього шлях таки пролягає "через Москву і Петербург": "зовсім не думаючи голосити "смерти українському письменству"... а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю тепер потрібним виступати проти тих, ¦ хто відкидає російське письменство, як буцімто нічого не варте, і тим відкидає найприступніший для нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й хоче засудити цю громаду на виключне вживання загнилої вже водиці, а то ¦ц й просто мертвої, котра бучно зве себе "патріотичною" Ц українською наукою, белетристикою й т. і." (ст. 58).

Особливо цікавий читачеві IV розділ "Чудацьких думок", присвячений історичному висвітленню обрусіння на Україні. Щоб висвітлити питання, Драгоманов притягає аналогії з історії державно-національного централізму старих і середніх віків, латинської централізації у римській церкві і таких самих прагнень з практики східних церков, прослі-джуючи при цьому розвиток цієї ідеї за нових віків аж до пореволюційної Франції і Німеччини. Драгоманов небезпідставно відзначає, що "французькі республіканці-якобінці виробили логічну, свідому систему, підперту навіть формально прогресивними аргументами, і розширили попередні заходи французьких королів "до офранцуження окраїн". Вони конечні батьки новішого державно-національного централізму, усяких германізацій, мадяризацій, обрусіння і т. д." (ст. 103). Переконаний, що обрусіння не є системою і що в ньому не винні прогресивні кола російської суспіль-ности, Драгоманов присвячує окремий (V) розділ своєї книжки виясненню питання про доконечність для українців спільної боротьби з політико-адміністративною централізацією в Росії і як союзника називає ліберальні шари російської суспільности, зокрема земства. На жаль, Драгоманов не досить розгорнув і обгрунтував свої думки в цьому розділі, а пізніше уже ближча до нас сучасність довела і помилковість деяких з них. Надаючи перебільшеного значення російському лібералізмові, Драгоманов помилився, покла-даючися на нього. Якщо він думав, що після того, як скинуть цензурні кайдани з українського слова і в Росії прийде політична свобода, "в які-небудь 5—10 років однією силою педагогічних аргументів початкові народні школи у нас стали б національними", то події, свідками яких ми були кілька місяців тому, свідчать про дещо інше: підтримка лібералів в українському питанні виявилась далеко не одностайною, при чому деяка частина їх не тільки не визнала за українцями політичних прав, а навіть почала боротися проти них, а питання про українську народню школу взяли під сумнів навіть під поглядом педагогічним.

Яскраво і сильно написаний розділ про українські "національні святощі", що проти них різко повстає Драгоманов, вбачаючи в них небезпеку для розвитку здорової національної самосвідомости. Виходячи з основної думки, що "національність є тільки фунт, форма та спосіб", він переконливо доводить потребу переглянути закорінені в українському суспільстві погляди на мову, звичаї і національні відмінності, як на щось варте консервування і глибокої поваги.

"Мова — не святощі, не пан людини, народу, а слуга його. Література мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом" (ст. 152).

"Чудацькі думки" Драгоманов висловив і розвинув ще 1891 року. Як я відзначив вище, вони суперечили тим поглядам на національне питання, що переважали серед українців. Але хоч і незвичні, і для того часу парадоксальні, вони відзначалися такою здоровою свіжістю і науковою обґрунтованістю, так були перейняті щирістю почуття любови до рідного народу, що ідейні супротивники Драгоманова, які порушували навіть питання про вилучення його з української родини, як "об'єдинителя і обрусителя" (ст. 27), не могли не зважати на них і, до певної міри, не засвоювати їх. Такою є сила справжнього знання і непідкупного почуття. Ця риса зберігається за працею Драгоманова в значній частині її і дотепер, коли її вперше видано на терені російської України. Щоправда, видавництво зробило пропуски і відзначило трьома крапками ті місця, які здавалися йому кримінальними. Але і дещо пошматовані "Чудацькі думки" все ж дають можливість пізнати кращий публіцистичний твір Драгоманова українською мовою. Велика провина видавництва — неохайність видання: велика кількість друкарських і коректурних помилок. Бракує ознак редакторської праці: нема ані пояснень до імен, ані приміток, хоч вони і потрібні читачеві.

Дата добавления: 2015-08-09