Поняття та значення представництва

Свої цивільні права та обов'язки громадяни (фізичні особи) та організації (юридичні особи) можуть здійснювати як самостійно так і через так званий інститут представництва. Потреба у представництві виникає тоді, коли в силу юридичних чи фактичних перешкод суб'єкти правовідносин не в змозі самостійно реалізувати свої суб’єктивні права і інколи юридичні обов’язки. Юридична особа як правова фікція взагалі реалізовує свої права через представників. Такими є її керівник або інші особи, що вказані у засновницьких документах, чи котрим видані в установленому порядку довіреності (наприклад експедитори).

До юридичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності, які за законом не дозволяють суб'єктам правовідносин самостійно вчиняти правочини. До них відноситься часткова чи неповна дієздатність громадянина (недосягнення 18 річного віку), обмеження дієздатності громадянина за рішенням суду, визнання громадянина недієздатним за рішенням суду і т. п.). Для юридичної особи – встановлені правила щодо здійснення її правосуб’єктності на професійній основі особами які мають на це право. Так, отримувати готівку у банку має право та особа на ім’я котрої відкрито рахунок, а юридичної особи її головний бухгалтер та касир. Отримувати вибухові речовини для проведення буро вибухових робіт може лише особа, яка має відповідний допуск на такі роботи.

До фактичних перешкод відносяться такі обставини реальної дійсності які в силу суб'єктивних чи об'єктивних причин перешкоджають суб'єктам правовідносин особисто вчиняти право чини. Це може бути хвороба, відсутність суб'єкта в момент реалізації його прав і обов’язків у місці проживання, юридична безграмотність чи недостатня компетентність; небажання особисто реалізувати свої права та обов'язки і т. п.); відсутність спеціальних знань чи досвіду, які необхідні для реалізації таких прав (захист прав у судах, патентування об’єктів промислової власності тощо). Для юридичних осіб – спеціалізація його працівників і неможливість органа юридичної особи представляти її буквально у всіх правовідносинах.

Інститут представництва має давню історію. Його елементи просліджуються у праві Єгипту, Греції. Згадуються ці відносини і в Законах царя Хаммураппі. Так, наприклад, ще у стародавньому Римі на основі договору доручення мандатарій (повірений) міг в інтересах іншої особи (довірителя) укладати угоди, виконувати процесуальні дії і т.п. Широкого розповсюдження інститут представництва отримав в XIX- XX століттях у зв'язку з розвитком товарно-грошового обігу і як наслідок ускладненням цивільно-правових відносин.

Першим, хто сформулював узагальнену формулу представництва був Гуго Грацій. За ним прокуратор отримує права безпосередньо на користь особи, яку представляють, за допомогою договору, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням. Тому не дарма відмічається, що ця теорія була перекручена і є результатом доручення, а не представництва у ч своєму чистому виді.

Таке розуміння представництва як результату доручення запозичене у Німеччині, а потім в ЦК Наполеона 1804 р. Вже звідти воно перейшло в правові системи Європи, французьких колоній.

У другій половині ХІХ століття німецькими вченими була виправлена помилка Гроція і представника наділили певною автономією. Спочатку представництво було відділене від доручення, а потім розвинута “теорія сепарації” в основі якої – суворий поділ між договором доручення і повноваженнями представника. Один характер відносин між довірителем і повіреним і зовсім інший між представником і повіреним. Судовою практикою цей суворий підхід було помягчено і особа. яку представляють, була звільнена від відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник хоча й діяв на основі повноважень, але їх обманним шляхом перевищив.

Більшість країн закріпили автономію представництва. Поряд з чистим представництвом збережена конструкція доручення.

На сьогодні сфера застосування інституту представництва має місце між громадянами (фізичними особами), між громадянами та організаціями (фізичними та юридичними особами) та між організаціями (юридичними особами). До послуг представника можна звертатися у будь-якому разі, окрім випадків учинення правочину, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто, а так само інших правочинів зазначених у законі.

Відповідно до ч.1 ст.237 ЦКУ представництвом є правовідношення, в якому одна сторона представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє..

За своєю правовою природою представництво – різновид право чину, що учиняється на користь іншої особи в межах, зазначених законом чи особою яку представляють. Тож основною ознакою цивільно-правового представництва є участь у цивільних правовідносинах однієї особи від імені іншої, що породжує безпосередній правовий результат для представляємого.

Закон відмежовує представництво від іншої подібної діяльності. Так не є представником особа, яка хоча й діє в чужих інтересах, але від свого імені. Не є представником також особа, що уповноважена на проведення переговорів щодо можливих у майбутньому право чинів.

Предметом представництва виступають юридичні дії (правочини), що здійснюються представником в інтересах іншої особи. При тому, виходячи із смислу ч.1 ст. 238 ЦКУ такими діями можуть бути лише такі право чини, право на учинення яких має особа, яку представляє представник. Це не зовсім вірно для представництва в силу юридичних перешкод. Лише завдяки тому, що представляємих не має права на учинення таких правочинів здебільше й виникає потреба у представництві. Предметом представництва не можуть бути такі право чини, які відповідно до чинного законодавства та його змісту може бути учинений лише тією особою, яку представляє представник. Наприклад це стосується виплати аліментів. На кінець не можна учиняти право чин представником від імені особи. Яку він представляє у своїх інтересах, або в інтересах або в інтересах особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Метою представництва є здійснення представником правочинів в інтересах і здебільше за рахунок особи, яку він представляє. Слід зазначити, що правочини, які здійснює представник є його власними вольовими діями, але вони породжують, змінюють чи припиняють права та обов'язки особи, яку він представляє.

Сутність представництва полягає в тому, що правочини, які вчиняє представник породжують юридичні наслідки для особи, яку він представляє. Тобто, як вірно підмітив О.В. Дзера, внаслідок угод та інших юридичних дій представника права і обов'язки виникають між особою, яку представляють, і третіми особами. Представник своїми діями неначе зв'язує особу, яку представляє, з третьою особою. У представника ніяких прав і обов'язків з приводу угод, укладених ним, не виникає.

Значення інституту представництва полягає в тому, що, звертаючись до послуг представника, фізичні та юридичні особи завжди мають можливість у повній мірі реалізувати свою правосуб'єктність. Через представника вони можуть укладати правочини, захищати свої інтереси у суді та господарчому суді. Недієздатні та малолітні особи мають можливість реалізувати свої права через представника. Завдяки представництву громадяни можуть у випадках тривалої відсутності за місцем проживання, тяжкої хвороби, чи інших життєвих обставин продовжувати реалізувати свої права та обов'язки наприклад, отримувати пенсію, заробітну плату, розпоряджатися майном та ін.

Дата добавления: 2015-08-18