Види недійсних правочинів

В залежності від того, який з вище названих умов правочину буде визнаний неналежним (дефектним) недійсні правочини поділяються на наступні групи:

1. правочини с пороком суб’єктного складу;

2. правочини с пороками волі;

3. правочини з пороком змісту;

4. правочини с пороками форми[384].

Традиційно, поперед вказаних нами окремих елементів недійних правочином, виділяють загальне правило для визнання правочинів недійсними – це невідповідність правочину діючому законодавству. Новий ЦК України позбавлений чітко визначеного загального правила, яке містилось в ст. 48 ЦК УРСР – недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей. Але „зберіг” конструкцію ст. 49 ЦК УРСР, трансформувавши її в ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Будь-який правочин, що не відповідає хоча б одному з вимог закону, визнається недійсним. У залежності від того, який з особливо зазначених у законі вимог правочин не відповідає, недійсні правочини підрозділяються на наступні види.

Безумовно, що всі недійсні правочини суперечать актам цивільного законодавства і моральним принципам суспільства. Інакше вони б не визнавалися такими. У випадку визнання правочину недійсним за цих підставах суд повинен у рішенні послатися і на нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає. Дещо важче мотивувати порушення моральних засад суспільства, оскільки це оцінююча категорія. Моральні засади суспільства змінюються з розвитком суспільства. Так, з кримінального законодавства були вилучені норми, що передбачали кримінальну відповідальність за спекуляцію.[385] До цієї групи недійсних правочинів можна віднести і правочини, зроблені юридичними особами в протиріччя з установленими цілями їхньої діяльності.

Ми готові погодитися з думкою О.А.Красавчикова, що при визнанні таких правочинів недійсними необхідно враховувати лише об'єктивні ознаки (критерії)[386] недійсності правочинів, суб’єктивні ознаки впливали на наслідки визнання правочину недійсним, а оскільки з наслідків правочину залишився один – двостороння реституція, то розгляд суб’єктивних критеріїв не є актуальним.

Другий вид недійсних правочинів складають правочини с пороком суб’єктного складу. Традиційно в цьому виді недійсних правочинів виділяють дві групи:

1) учинені фізичними особами, що не володіють необхідним об’ємом дієздатності;

2) пов’язані з спеціальною правоздатністю юридичних осіб або статусом їх органів.

Склад недійсних правочинів за участю фізичних осіб можуть бути диференційовані наступним чином: правочини, укладені малолітніми, неповнолітніми, обмежено дієздатними, недієздатними. Правочини укладені перерахованими особами не завжди визнаються недійсними, головне, щоб при укладенні недійсного правочину особа вийшла за межи (обсяг) своєї дієздатності, передбаченої для перерахованих осіб законом. На практиці виникає питання – яким чином повністю дієздатна сторона може взнати про пороки в дієздатності іншої? Виходячи з концепції про об’єктивні критерії недійсності правочину це обов’язок дієздатної сторони встановити об’єм дієздатності контрагента і у разі сумніву відмовитись від укладання правочину. Тому право на визнання такого правочину недійним належить особі, яка призвана компенсувати обмаль дієздатності у неповно дієздатного. Тому, як що повністю дієздатна особа вважає, що правочин в інтересах неповністю дієздатного вона просто не буде вимагати визнання цього правочину недійсним. Правочин що укладений малолітнім вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні, що до визнання правочину недійсним. З цієї посилки законодавця ми можемо зробити висновок, що перевага при схваленні правочину, полягає не в активних діях (письмової згоди на правочин, присутність батьків (усиновлювачів) в місці укладання правочину), а в пасивних – не подавати позив про розірвання угоди протягом встановленого терміну. При застосуванні аналогічного порядку визнання правочину недійсним, відмінність визнання недійсним правочину укладеного неповнолітнім за межами своєї цивільної дієздатності полягає у тому що не встановлюється термін для визнання правочину недійсним і не передбачається відшкодування збитків, завдані укладанням недійсного правочину. Як що правочин укладається з обох сторін неповнолітніми застосовується тільки двостороння реституція.

Склади недійсних правочинів, укладених юридичними особами поділяються на наступні види:

3) правочини, що виходять за об’єм спеціальної правоздатності юридичних осіб;

4) правочини, укладені органами юридичної особи, що перевищують їх повноваження[387]. Ст. 227 ЦК України „правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти” містить правило за яким недійсними правочинами юридичної особи, можна визнавати лише ті, що вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії). Тобто ми маємо новий вид недійсних правочинів які скоріше отримають назву не „ позастатутні” [388] а „позаліцензійні” [389]. Головним наслідком укладення позаліцензійної залишається двостороння реституція, але п.2. ст.227 ЦК України передбачає можливість вимагати відшкодування моральної шкоди, якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину. Це в свою чергу дисонує з ч.4.п.2. ст.23 ЦК, оскільки моральна шкода юридичній особі відшкодовується в випадках приниження честі, гідності, а також ділової репутації.

3) Третій вид недійсних правочинів - це правочини з пороками волі. В свою чергу цей вид недійсних правочинів поділяються на дві групи: 1) без внутрішній волі на укладення правочину; 2) внутрішня воля сформувалась невірно.

До їхнього числа відносяться правочини, зроблені під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом тяжкої обставини, вчиненні дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст.ст. 225, 229-233 ЦК України). Характерна риса зазначених недійсних правочинів – невідповідність волевиявлення (яке повинне повністю відповідати вимогам закону) справжньої волі особи, якої немає або вона склалася поза дійсним бажанням особи укласти правочин. В правочині підмінюється воля сторони правочину на волю сторонньої особи, яка здійснює протиправний влив волю сторони.

Помилка контрагента в правочині називається омана [390]. При укладенні недійсного правочину внаслідок омани, воля особи формується в результаті неправильних представлень про істоті умови правочину або про обставини реальної дійсності, однак без протиправного наміру іншої сторони. Головна відмітність помилки від омани, що помилка формується без протиправного наміру контрагента, а в більшості випадків виникає з необачності, самовпевненості, непоінформованості, переоцінки власного досвіду. При цьому в увагу повинна прийматися не будь-яка омана, а лише що має істотне значення, узагальнюючи ці випадки ми їх класифікуємо наступним чином:

1) при помилці в характері правочину – сторони помиляються у визначенні самого договору, наприклад, укладають договір оренди майнового паю, при наданні речі на зберігання застосовують правила договору безоплатного користування річчю.

2) помилка в предметі договору (помилка в якості предмету) – має місто, коли сторони договору, під час укладання правочину помилково мали на увазі різні речі, і ця помилка була з’ясована лише пре передачі речі, наприклад покупець бажає придбати взуття з натуральної шкіри, а йому продають з штучної, оскільки продавець не знав про наміри покупця.

3) помилка в особі контрагента – має місце, коли особу, помилково приймають за однофамільця, особа повторно звертається в установу для надання послуги і з’ясовується, що в ній вже не працює той робітник, який в останній раз був виконавцем послуги.

4) помилка в праві – це випадки, коли особи перебували в омані з підстави правового регулювання правочину. Наприклад, уклали договір поставки під час дії мораторію на ввіз.

Оман правочинах не поширюються на випадки, коли помилка стосується до мотивів укладення угоди.

Як що мало місто навмисне введення особу в оману, відносно істотних умов правочину і тільки в результаті цього сторона укладає невигідний для себе договір, такі недійсні правочини іменуються вчиненими під впливом обману. Обман може виражатися в різноманітних формах:

1) в активній формі, коли стверджуються неправдиві факти про правочин, його елементи; заперечуються недоліки; перебільшення; підробкою; і т.п.

2) в пасивній формі, коли навмисно умовчується про дійсні факти: ненадання повної документації; приховання інформації і т.п.

Головний елемент цих недійсних правочинів – прямий намір контрагента, або третіх осіб, які діють за проханням контрагента, на ведення сторони в оману. Як вказують науковці обман може стосуватися не тільки умови правочину, а і знаходитися за межами правочину, наприклад, стосуватися мотиву і цілей правочину[391].

Ч.2 ст.230 ЦК України встановила виключення з загального правила визнання правочину недійсним двосторонній реституції, яке полягає в двох кратному розмірі відшкодування завданих збитків і можливості стягнути моральну шкоду з сторони, яка застосувала обман.

Насильство - фізичний або психологічний вплив на особу учасника правочину або його близьких з метою спонукання його до укладення угоди. Особа, що укладає невигідний для себе правочин, виражає волю під впливом заподіяних фізичних чи моральних страждань. При цьому необов’язково, щоб контрагент сам здійснював цей вплив, необхідно, щоб він знав про примус і використовував цю обставину в своїх інтересах.

ЦК України вже не містить легальних посилань на погрозу в правочині, але науковці подовжують поділяти категорії „насильство” і „погроза”. Погроза - це протиправний психічний вплив за допомогою слів або дій, що викликає у особи побоювання заподіяння йому, або його близьким майнової чи немайнової шкоди. Однак не будь яка погроза є підставою для визнання правочину недійсним. Підстави для визнання погрози: 1) повинна бути тісно зв'язана з правочином (погроза і правочин повинні виступати в якості підстави і слідства); 2) повинна бути реальною (погрозу необхідно здійснити по відношення благу, яке вже існує); 3) повинна бути практично здійсненною (особа повинна мати змогу здійснити протиправну дію); 4) значною (тобто здатної у випадку її здійснення заподіяти дійсно серйозні наслідки). При цьому не має значення, чи виходить погроза від контрагента за правочином або від третіх осіб, головне що вигодоотримувачем повинна бути особа, з боку якого погроза висувалася.

Збіг важких обставин (хвороба, скрутне матеріальне становище тощо.) – такі обставини за яких практично виключається нормальне формування волі, що передбачає укладання правочину на край невигідних умовах (кабальні умови) (дороге майно продане за безцінь, за дуже низьку плату виконується трудомістка робота за договором підряду). Поняття кабальних умов в науці не є загально узгодженим, зупинимося на пануючих позиціях. Перша поєднує в собі два моменти: об’єктивний і суб’єктивний:

· Об’єктивний момент охоплює те, що за правочином здійснено зовсім не еквівалентне (не рівнозначне) надання.

· Суб’єктивний момент охоплює очевидність цієї обставини для обох сторін. Відсутність одного з елементів виключає можливість визнання правочину за вказаною підставою недійсною[392]

Друга позиція виходить з наявності двох обов’язкових умов:

· Особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Під тяжкими обставинами Є.О.Харитонов розуміє важке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання предметів першої необхідності (продуктів харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлене не тільки станом самої фізичної особи, а й становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітей тощо)[393];

· В другій умові охоплюються два моменти - об’єктивний і суб’єктивний, мова про які йшла вище.

Зловмисна угода представника однієї сторони з іншою має місце коли воля особи, що представляють підмінюється волею представника. Характерним для даного виду правочину є те, що повинен мати місто змова, і як наслідок реалізація протиправної угоди – виникнення несприятливих наслідків для особи, що представляють. Не має значення, чи отримав учасник такої угоди будь-яку вигоду від укладання правочину або від заподіяння шкоди майну особи, що представляється.

За своїми ознаками такого роду дії характеризуються: укладанням правочину під час дії інституту представництва; суб’єктивним елементом - прямим наміром (злонавмисною угодою представника і контрагента), за об’єктивними елементом – направленістю на досягнення майнової вигоди за рахунок довірителя[394].

Правочини, зроблені дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними внаслідок психічного тимчасового розладу, нервового потрясіння тощо. Для визначення наявності такого стану на момент укладання правочину суд повинен призначити судово-психіатричну експертизу. Характеристика такого правочину полягає в двох аспектах: по-перше, в суб’єктивному, особа повинна бути повністю дієздатною, але не усвідомлювати значення своїх дій та (або) не можливість керувати ними; по-друге, в об’єктивному, правочин повинен погіршувати права самої особи, або інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Як вказують науковці, при визнанні такого правочину недійсним, йдеться про тимчасовий стан, при якому особа внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організму або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Стан, при якому особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з трьох форм вияву – вольову, інтелектуальну і кумулятивну. Вольова форма полягає у тому, що особа хоч і усвідомлює свої вчинки, більш або менш адекватно оцінює навколишні обставини але не може керувати своїми діями. Інтелектуальна форма вияву такого стану означає, що особа не розуміє значення своїх дій, хоча і може керувати ними. При кумулятивній формі у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними.[395]

Четвертий вид недійсних правочинів складають фіктивні й удавані правочини.

Фіктивний (мнимий) правочин - це правочин, зроблений лише для виду перед третіми особами, без наміру створити юридичні наслідки, які обумовлювалися цим правочином. В такому правочині відсутня підстава, тобто той юридичний результат, який повинен був би бути в дійсному правочині. В цьому правочині є воля, але вона спрямована не на те, щоб створити між її учасниками який-небудь юридичний зв'язок, а на те, щоб створити лише видимість цього зв'язку (видимість розділу майна, видимість розпродажу речей тощо.). Це юридичний міраж (фікція). Вони, як правило, відбуваються в протизаконних цілях, зокрема, щоб сховати майно від арешту (опису), незаконно одержати позичку від банку і т.д. Оскільки сторони ніяких дій по здійсненню мнимого правочину не робили, суд у таких випадках виносить рішення тільки про визнання правочину недійсної без застосування яких-небудь наслідків, оскільки сторони не припиняли свої права та обов’язки.

Удаваний правочин - це правочин, зроблений з метою приховати іншій правочин. що сторони дійсно мали на увазі. В удаваному правочині завжди має місце два правочину - правочин, зроблена з метою створити визначені юридичні наслідки, і правочин, зроблений з метою прикрити перший правочин, представити його в очах навколишніх не таким, який він є насправді. Правочин, що сторони не мали на увазі, укладаючи його, і називається удаваним. В ньому відсутня воля сторін, спрямована на встановлення яких-небудь правовідносин, і тому він завжди недійсний.

Що ж стосується правочину, що сторони дійсно мали на увазі, то він може бути дійсним чи недійсним. Не всі удавані правочини мають протиправні підстави, особи можуть не розуміти який правочин їм необхідно укладати. Однак найчастіше удавані правочини відбуваються з метою прикрити іншу, недійсну правочину.

Таким чином, при здійсненні удаваного правочину осатаній в увагу не приймається і застосовуються правила, що регулюють той правочин, що сторони дійсно мали на увазі. У тому випадку, якщо такий правочин суперечить закону, суд виносить рішення про визнання недійсним зробленої сторонами правочину з застосуванням наслідків, передбачених для недійсного правочину, що сторони мали на увазі.

П'ятий вид недійсних правочинів складають правочини з пороками форми. Маються на увазі правочини, що повинні в силу закону укладатися у визначену письмову форму (просту чи нотаріальну) і які через недотримання цієї форми у випадках, прямо зазначених у законі, вважаються недійсними.

Більшість науковців погоджуються, що названі всі види недійсних правочинів поділяються на дві великі групи:

1. правочини нікчемні чи абсолютно недійсні;

2. правочини заперечні чи відносно недійсні.

Критерії такого поділення довгий час були суто наукові і тому називаються різні: в залежності від того, чи визнаються вони недійсними в силу самого факту невідповідності їх закону чи за заявою зацікавлених осіб[396]; чи потребується для визнання правочину рішення суду, або правочин вважається недійсним в незалежності від такого рішення[397]; за ступеню недійсності[398]. ЦК України в ст.215, вже легально передбачив визначення нікчемного та оспорюваного правочину. У той же час варто пам'ятати, що в цивільному законодавстві (ст. 204 ЦК України) існує презумпція правомірності правочину і вони вважаються правомірними, тобто дійсними доти, поки його недійсність не буде встановлена судом.

З іншого боку слушна презумпція закріплена в ст. 168 ЦК РФ – всі недійсні правочини, за загальним правилом є нікчемними, а заперечними прямо передбачені законодавством.

Правочини нікчемні – їх недійсність визначено нормами права і їх недійсність не залежить від розсуду і бажання сторін, які їх уклали. Вони вважаються недійсними за самим фактом їх укладання з моменту укладання, не залежно від бажання сторін, пред’явлення позиву або рішення суду - „мертвонароджені правочини”. Головна їх відмінність від заперечних полягає в тому, що стороні та треті особи не повинні отримувати рішення суду, щоб застосувати наслідки визнання правочину недійсним.

До нікчемних відносяться правочини:

1. антисоціальні (противні за своїм змістом цивільному законодавству і моральним засадам суспільства). Антипублычними згыдно п. 11 Роз’яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 12. 03. 1999р. відносяться правочини, що спрямовані на:

- незаконне відчуження або незаконне використання, розпорядження обєктами права власності українського народу-землдею як основним національним багатством, яке знаходиться під особливою охороною держави та її надрами, іншими природними ресурсами (ст.ст. 14, 15 Конституції України, розлід ІІ ЗУ «Про власність»;

- на придбання всупереч встановленим правилами вилучених з обороту предметув, або тих предметів оборот яких обмежено;

- на утаєння підприємствами, установами, організаціями або громадянами, що отримали статус суб’єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що знаходиться в їх власності (користуванні);

- на шкоду інтересів суспільства, правам, свободі та гідності громадян;

2. правочини, недійсні через недотримання запропонованої законом форми;

3. укладені малолітніми особами, за межами своєї дієздатності;

4. правочини з недієздатними;

5. вчинення правочину без дозволу органу опіки і піклування, як що це прямо передбачено законодавством;

6. правочини, які порушують публічний порядок;

7. фіктивні й удавані правочини.

Для визнання всіх цих правочин недійсними немає необхідності враховувати які-небудь інші обставини, крім невідповідності їх законодавству. Але не дивлячись на такі жорсткі обставини визнання правочину нікчемним, законодавець залишив можливість в випадках прямо передбаченими законодавством, за позивами сторін, або зацікавлених осіб, визнавати судом нікчемні правочини дійсними (наприклад ч.2. ст.219 ЦКУ)

На відмінність від нікчемних правочинів, правочини заперечні - це правочини, що вважаються недійсними тільки в тому випадку, коли вони за заявою зацікавлених осіб визнані такими судом. Вони породжують права та обов’язки для сторін, як що суд не визнає їх недійсними.

До заперечних відносяться правочини:

1. з малолітніми особами в межах їх цивільної дієздатності;

2. з неповнолітніми особами, за межами її цивільної дієздатності;

3. з особами обмеженими в дієздатності, за межами її цивільної дієздатності;

4. з дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

5. позаліцензійні правочини юридичних осіб;

6. правочини, вчинені внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною під впливом тяжкої обставини.

Недійсними всі ці правочини можуть вважатися лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даних правочин.

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов’язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. Правочин може бути визнаний недійсним і після смерті особи, яка була її учасником.

Дата добавления: 2015-08-18