Діяльність ОУН-УПА в роки Другої світової війни . Проголошення у Львові Акту відновлення Української держави (30 червня 1941 р.).

Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР, вбачаючи в цьому подію багатообіцяючу можливість для утворення незалежної української держави. Однак хоча ОУН і німці мали спільного ворога, їхні інтереси і цілі були просто непорівнянні. Німцям ОУН представлялася корисної головним чином як диверсійна сила, здатна спустошувати тили радянської армії. Зі свого боку інтегральні націоналісти, зовсім недавно пережили розчарування у Гітлері у зв'язку з його поведінкою щодо Карпатської України, явно не прагнули служити знаряддям Берліна; в їх наміри входило використовувати війну для розповсюдження власного впливу в Україну. Таким чином, кожна сторона збиралася використовувати іншу в своїх, часто взаємовиключних, цілях.У перші ж дні німецького вторгнення в Україні конфлікт інтересів нацистів і інтегральних націоналістів вийшов на передній план. Зі сміливістю, що межує з безглуздям, ОУН-Б, підтримана «Нахтігаль», не погодивши з німцями свого рішення, зробила зухвалий крок, проголосила 30 червня 1941 р. в щойно взятому Львові Українську державу. Прем'єром був обраний найближчий соратник Бандери Ярослав Стецько. ОУН-Б пішла ва-банк, вважаючи, що німці швидше приймуть цю акцію як доконаний факт, ніж підуть на конфронтацію в самому початку вторгнення. [4, с.481]Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. Проголошення у Львові самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії (УПА).Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже було істотно розколоте. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме з цього періоду пішло розбіжність між ветеранами - членами Організації Українських Націоналістів (ОУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю - радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.) В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.Молоді радикали вимагали від лідерів ОУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти із західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до помірних дій. Крім цього, розгортання і поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів організації ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прихильники А. Мельника, який і був затверджений лідером організації. Відповіддюмолодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, але і сформувала Революційну організацію ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б - революційна, інакше бандерівська, і ОУН-М - мельниківська. Залишаючись вірними в загальному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету - незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлено лише в результаті національної революції, в ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши в цілому орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Однак з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто спробами максимально використовувати всі фактори, які, на думку бандерівської організації, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів - «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною - близько 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро ​​майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, яка склалася у відносинах між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризуєвідомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу в своїх власних, часто протилежних цілях».З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» і збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі з соратником Бандери - Я. Стецько. Невизначене ставлення німецької сторони до націоналітіческому руху, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого - створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецько та інших лідерів ОУН-Б арестовлі і відправили до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, з яких незабаром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності Україна не порушувалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М. І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 був утворений Українську Національну Раду на чолі з М. Велічковісскім якпредставницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду, Однак всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави, суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально налаштовані бандерівці були прихильниками рішучих дій, опору власними силами, вважаючи незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірні мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що цивільні структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на частину окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.Історія формування Української повстанської армії (УПА) досить складна, неоднозначна і ще й досі містить чимало «білих плям». Ще в серпні 1941 р. Тарас Бульба-Боровець оголосив себе головним отаманом Україна, ідейним спадкоємцем і продовжувачем справи С. Петлюри й організував нерегулярне формування української міліції. Формування називалося «Поліська Січ» і діяло на території Полісся і Волині. Спочатку січовики, які налічували 2-3 тис. війська, боролися із залишками Червоної армії. Коли ж німці спробували в кінці 1941 р. розпустити це формування, вони перейшли до партизанської боротьби. Незабаром «Поліська Січ» була перейменована в Українську повстанську армію (УПА), яка вела бойові дії як проти радянських партизанів, так і проти фашистів. Назва УПА в цей час відображало не стільки реальний стан справ, скільки мета, яку ставив перед собою Т. Бульба-Боровець. Він вважав, що «революційна армія... повинна еволюціонувати... від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції».Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави і хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, - підкреслював у свій час С. Бандера, - в першу чергу захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україні німецькі війська будуть сприйматися як визволителі, таке звернення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру встановити Українську державу і без відповідних гасел. Будь-яке насильство викличе опір».Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дезертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (Ува), а незабаром взяли популярну вже на той час назву - Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).В середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Залишки їх утворили незалежне партизанське об'діненіе під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів і німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен). По зонах дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 початок 1945 р.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30-40 тис. осіб). Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії.Вже в грудні 1941 р. головне збори ОУН прийняло постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета і тактична лінія організації: «Готуватися до довгої, затяжної і упертій боротьбі з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями стався 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель-Рівне, був убитий шеф ​​спецвідділів СА генерал В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. З травня по листопад 1943 тільки на Волині окупанти проводять п'ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. У цій акції брало участь понад 10 тис. солдатів, літаки, танки. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень-вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА. Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише у німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не упустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, в серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про спробу УПА утвердитися у вигляді «третьої сили» свідчить статистика: лише в жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті - проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) в 1941 р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи «прорубати польський коридор» від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова, починає винищувальну акцію «Буря». Основною її метою було взяти під контроль землі, втрачені у 1939 р., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині у 1943-1944 рр.. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звернення митрополита А. Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині і Закарпатті почалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів, як українців, так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаючи, тривала аж до 1947р.Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей і політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького і німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту малозабезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальною демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної приналежності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 було скликано збори, у якому взяло участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України(крім ОУН-М) і східних українців. Тут і був створений Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші - «координаційним воєнно-політичним центром». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, але й пішла шляхом посиленнядемократичних засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні методи боротьби також доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є основним принципом представництва.З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районам її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом і Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З урахуванням цього, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, яка перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху. І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 в районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.Після заняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизанів і підрозділів Червоної армії.Отже, в роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН-УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», яка представляє і відстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти - проти німецьких окупантів, радянських партизанів і польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона була змушена дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, спроба поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування сприятливого моменту для вирішального удару

Дата добавления: 2015-08-05