Рух опору проти фашистської окупації України.

Партизанський рух на початку війни.Партизанська боротьба в тилу німецьких військ набула масового, всенародного характеру. Навіть ті, у кого віра в ідеали радянської влади була підірвана репресивною політикою сталінської тоталітарної системи, прагнули помсти гітлерівцям. У німецькому тилу розгорнувся рух опору, форми якого були різноманітними: збройна боротьба у партизанських загонах, підпільна боротьба, саботаж і диверсії на підприємствах та на транспорті тощо.
Радянські патріоти керувалися директивою РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 26 червня 1941 р. партійним і радянським організаціям прифронтових областей та постановою ЦК ВКП (б) від 18 липня 1941 р. «Про організацію боротьби у тилу німецьких військ». Однак не слід перебільшувати значення цих документів, зокрема для України на першому етапі війни. Так, офіційна партійна історіографія ще у 1975 р. стверджувала, що під час окупації в Україні діяли 23 підпільні обкоми, 685 міськкомів і райкомів та 4315 партосередків. Але змогли розгорнути свою діяльність тільки 13 обкомів, 110 міськкомів і райкомів і 280 первинних осередків. Те, що підпільні органи створювалися, не підлягає сумніву, але між поняттям «були створені» й «діяли» велика різниця. Як стверджує відомий історик і учасник війни професор В. Клоков, дев'ять із десяти членів підпільних міськкомів та райкомів компартії не приступили до роботи, лише двадцята частина підпільних організацій змогла розгорнути свою діяльність. Головною причиною цього було те, що гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації.
На початку війни не кращим було становище і з партизанським рухом в Україні. Колишній заступник начальника Українського штабу партизанського руху, полковник І. Старинов згадував, що в перший рік війни на окуповану територію республіки було перекинуто майже 350 партизанських загонів і диверсійних груп. У червні 1942 р. Український партизанський штаб знав про наявність тільки 22 діючих загонів.
Причини цього сягають своїм корінням у довоєнні роки. Після громадянської війни воєнні теоретики (М. Фрунзе, М. Тухачевський та ін.) розробляли питання про застосування методів партизанської боротьби проти окупантів на випадок агресії. У 20-ті — першій половині 30-х років велась значна робота з підготовки підпільно-диверсійних груп, партизанських загонів. Було закладено таємні бази з озброєнням, військово-матеріальним спорядженням. Проте зміни військової доктрини в СРСР, що виключали для Червоної армії тривалу стратегічну оборону і передбачали у найкоротший час перенесення бойових дій на територію агресора, змусили припинити підготовку партизанів і підпільників та ліквідувати завчасно підготовлені партизанські бази. А в 1937—1938 pp. були репресовані добре підготовлені кадри спеціалістів з підпільної та партизанської боротьби.
Партизанський рух в Україні зазнав величезних втрат через некомпетентні установки вищого керівництва СРСР. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Вони часто керувалися непродуманими наказами. Наприклад, у липні 1941 р. Сталін звернувся до партизанів із безглуздим закликом підпалювати ліси. Але цю вказівку партизани не виконали, бо це означало знищення і самих себе, і місцевих жителів, які часто переховувалися в лісах.
Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців і більшість із них була страчена. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні.
Розгортання народного опору
З метою перетворення партизанського руху в Україні на всенародний рух проти німецьких загарбників політбюро ЦК КП(б)У сформувало нелегальний ЦК КП(б)У, який разом з УШПР сприяв розвитку народної боротьби, надав їй організованого, планомірного характеру, дав змогу проводити бойові операції.
З метою посилення взаємодії підпілля з партизанськими формуваннями та зміцнення оперативного керівництва бойовими діями партизанів було створено обласні штаби партизанського руху. Поступово зростала вправність партизанів і підпільників, їхні дії ставали результативнішими.
В історії війни назавжди залишаться подвиги молодих підпільників. Учасники підпільної організації «Партизанська іскра» у селі Кримки на Миколаївщині нападали на поліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли з таборів військовополонених. Героїчну боротьбу у ворожому тилу вели підпільні антифашистські організації «Молода гвардія» (м. Краснодон), «Спартак» (Кіровоградська обл.), «Вуйко» (м. Тернопіль), «Народна гвардія ім. І. Франка» (м. Львів). Відомі своєю активною боротьбою підпільні організації в м. Сталіно (тепер Донецьк), Ніжині.
Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час наступу Червоної армії. З наближенням радянських' військ партизани, підпільники переходили до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців.
Протягом війни на тимчасово окупованій території України у складі партизанських формувань воювали до 90 000 бійців і командирів. У складі підпільних організацій і груп нараховувалося до 100 000 підпільників. Ними було звільнено до приходу радянських військ майже 140 населених пунктів України.
Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова, здійснивши багато бойових операцій, за 65 днів пройшло територіями Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусі. В першій половині березня у рейд на Правобережжя вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Федорова.
Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У1920—1924 pp. в Червоній армії. У1938— 1941 pp. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 pp. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з'єднання. Після розформування з'єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.
Цей рейд з'єднання завершило в червні на півночі Волинської області. Партизани знищили 700 німецьких ешелонів, підірвали десятки залізничних мостів.
Улітку 1943 р. розпочав великий рейд до Карпат С. Ковпак. Партизанське з'єднання не зуміло виконати основного воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті. Більша частина з'єднання через непродуманість операції загинула. Але рейд справив значне психологічне враження, продемонстрував нездатність німців забезпечити свої тили.
Ковпак Сидір Артемович (1887—1967)—український радянський воєнний і державний діяч, генерал-майор. Народився в с Котельві на Полтавщині. Учасник Першої світової війни. У1918—1920 pp. очолював партизанський загін, що боровся проти денікінців, невдовзі у складі Червоної Армії—з військами Врангеля. У1921— 1926 — військовий комісар у кількох містах на Катеринославщині. У 1937—1941 — голова Путилівського міськовиконкому на Сумщині. Під час німецько-радянської війни очолював партизанський загін, а потім з'єднання. Після війни працював на військових, радянських посадах.
За деякими даними, партизани та підпільники України за час окупації знищили і поранили десятки тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 4959 ешелонів з військами і бойовою технікою противника, підірвали 1566 танків і бронемашин, знищили 211 літаків і багато іншої техніки, захопили численні трофеї, спалили або висадили в повітря 461 воєнне підприємство, 915 складів з військовим майном, 248 вузлів зв'язку, 44 залізничні вузли, 607 залізничних мостів, пошкодили до 2 тис. кілометрів телефонно-телеграфного зв'язку.
За самовіддану боротьбу проти фашистських загарбників партизани і підпільники одержали понад 57,5 тис. державних нагород, 95 осіб удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Двом командирам партизанських з'єднань — С. Ковпаку і О. Федорову — це звання було присвоєно двічі.
Отже, діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Попри те що українське населення надзвичайно постраждало в передвоєнні роки від сталінських репресій, голодомору, фашистський «новий порядок» не сприймався абсолютною більшістю людей. Боротьба проти нього була всенародною.
Діяльність ОУН—УПА в 1941—1945 pp.
Роль «третьої сили» в німецько-радянській війні намагалася виконати Організація українських націоналістів (ОУН). Навесні 1940 року вона розкололася на ОУН (революційну, яку очолив Степан Бандера — ОУН(б) — та мель-никівську, очолювану Андрієм Мельником — ОУН(м).
Бандера Степан (1909—1959) — політичний діяч, ідеолог українського національного руху. Народився в Галичині в родині священика. 31927 р. — член Української військової організації (УВО). З 1929 р. зі створенням ОУНстав її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 р. був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. У1939 р. з початком війни був визволений. У лютому 1940 р. Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 р. на II Великому зборі Проводу стає його головою. У1947 р. обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського національного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революційно-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 р. вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.
Мельник Андрій (1890—1964) —діяч українського національно-визвольного руху. У1914—1916 рр. — командир сотні УССу складі австрійської армії. Потрапив до російського полону, звідки у 1917 р. втік. У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР (1919). Соратник С. Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У1924—1928 pp. — політичний в 'язень польських тюрем. У1938 р. після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т. зв. ОУН(м). У 1941 р. був ізольований гітлерівцями, у січні—жовтні 1944 р. перебував у концтаборі Заксенгаузен. У1959 р. висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців. Помер у Люксембурзі.
Обидві фракції продовжували, хоч і по-різному, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини. Не випадково Гітлер 25 вересня 1940 р. наказав безперешкодно пропускати на польську територію лише німців і українських націоналістів. Лідери ОУН керувалися формулою Д. Донцова: Україна визволиться в тіні німецького походу; вважали німців 1918 та кінця 30-х років ідентичними за світосприйняттям та культурою суспільної поведінки. Так, в листі до Гітлера від 14 квітня 1941 р. А. Мельник просив створити після перемоги над СРСР Українську державу під протекцією Німеччини від Дунаю до Карпат, Каспійського моря й гір Кавказу, включивши до неї Крим, Бессарабію, південь Воронезької й Курської областей, частину Бєлгородської.
На Волзі, як він вважав, Україна повинна мати спільний кордон з Казахстаном, а на території Зеленого Клину (Далекий Схід) після від'їзду звідти українців пропонував поселити японців. З обіцянками надати допомогу вермахту в боротьбі з більшовизмом звертався до фюрера й С. Бандера.
25—27 червня 1941 р. у Львові частини Червоної армії придушили виступ бандерівців. Однак бандерівці оволоділи 30 червня радіостанцією і за підтримки українського батальйону «Нахтігаль» («Соловейко»), який увійшов до міста на сім годин раніше від австрійської дивізії вермахту, передали звістку про створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком.\

Дата добавления: 2015-08-05