Суспільство як система

Моделюючи структурну композицію, ми мимоволі починаємо розглядати суспільство як систему, тобто як цілісність, елементи якої певним чином упорядковані й зв'язані між собою. Однак об'єктом системного аналізу в соціології можуть бути не тільки суспільство, але й соціальна дія, група, організація, інститут або культура. Розглядаючи суспільство як систему, ми лише вибираємо спосіб пояснення даного складного соціального об'єкта, що на відміну від інших теоретичних методів соціології дозволяє зрозуміти логіку функціонування складного цілого.

У соціології існує кілька методів визначення принципів стійкого функціонування суспільства. Перший метод — виділення в суспільстві важливих, значимих підсистем, що несуть самостійне функціональне навантаження, і встановлення між ними стабілізуючої залежності. У результаті «укрупнюється» ракурс дослідження, відбувається відволікання від більше дрібних компонентів, що дозволяє звести аналіз стабільності й мінливості суспільства до проблеми залежності, взаємовпливу не безлічі елементів, а тільки декількох підсистем.

Другий метод пояснення системної цілісності суспільства, що зложився в рамках класичного функціоналізму, — принцип функціональної єдності суспільства, відповідно до якого система створює, підтримує, зберігає й розвиває тільки те, що необхідно їй для нормального функціонування.

Принципово новим підходом є метод вивчення соціальних систем, сформульований Т. Парсонсом, що акцентує увагу на тім, що соціальні системи є відкритими, тобто постійно взаємодіють із зовнішнім оточенням, а отже, принципи стабільності такої системи не можна сформулювати на основі дослідження тільки внутрісистемних процесів.

Застосовуючи методологічну концепцію Т. Парсонса до аналізу суспільства як системи, можна говорити про те, що головною умовою самозбереження цієї системи є обов'язкове виконання нею декількох функцій.

По-перше, суспільство повинне вміти адаптуватися до навколишнього середовища, реагувати на її зміни. Однак пристосування не повинне бути пасивним, оскільки для суспільства це може бути рівносильно загибелі, тому що в цьому випадку воно втрачає свою якісну визначеність.

Пристосування повинне здійснюватися на основі зворотного зв'язка, тобто система повинна мати здатність мобілізувати внутрішні ресурси й самостійно впливати на навколишнє середовище. Для цього система повинна виконувати другу функцію — цілідосягання, що як би врівноважує функцію адаптації й укладається не в здатності індивідів раціонально формулювати певні цілі й завдання, а в наявності в будь-якої системи об'єктивної здатності підтримувати свою цілісність, впливаючи на своє оточення.

Третя функція — підтримка зразка, тобто здатність системи відтворювати свої елементи, зберігати внутрішню структуру. Якщо в системі відсутні механізми, що забезпечують це відтворення, вона неминуче втратить свою індивідуальність і може переродитися в нове соціальне утворення. Якщо в суспільстві не будуть функціонувати механізми, що дозволяють постійно відтворювати в діях людей институалізовані відносини й солідарні зв'язки, воно перестане існувати.

Четверта функція — інтеграція, тобто здатність системи інтегрувати новотвору, що неминуче виникають у міру її розвитку, підкоряти їх своїй логіці; у противному випадку можуть порушити рівновагу системи, розірвати раніше сформовані зв'язки й відносини.

Елементи суспільств-системи повинні бути не випадковим накопиченням, а нести «корисну» навантаженість, тобто виконувати кожну з перерахованих функцій. По Т. Парсонсу, функціональне навантаження економічних інститутів - адаптація, політичних інститутів - цілідосягання, інститутів утворення, родини - підтримка зразка й т.п.

Проблема пояснення умов стабільності й самовідтворення суспільства займає центральне місце в системному аналізі. Її рішення дозволяє зрозуміти логіку об'єктивних системних вимог, що обмежують дії людей в облаштованості свого суспільства.

Література до лекції:

1. Кравченко А.И. Введение в социологию. — М., 1995.

2. Монсон П. Современная западная социология. —СПб., 1992.

3. Общая социология: Учеб. Пособие/ Под общ. ред. проф. А.Г. Эфендиева. – М.: ИНФРА-М, 2007. – 654 с. – (Высшее образование).

4. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

Дата добавления: 2015-08-03