Довга рука, простягнута здалека

Наступного ранку, о дев’ятій, Цинамон приїхав у «садибу» не сам. Поряд з ним сиділа його мати – Мускат Акасака. Востаннє вона показувалася тут понад місяць тому. І тоді з’явилася без попередження. Ми поснідали, поговорили з годину про всяку всячину, і вона поїхала.

Знявши піджак, Цинамон поставив касету з «Concerto grosso» Генделя (він слухав його третій день поспіль), приготував на кухні чай і підсмажив тости для матері, яка ще не снідала. Він умів їх смажити на відмінно – наче напоказ. Поки він, як звичайно, прибирав на кухні, ми з Мускат пили чай за маленьким столиком. Вона з’їла тільки один тост з тонко намазаним маслом. За вікном падав холодний дощ зі снігом. Ми майже не розмовляли, тільки обмінювалися враженнями від дощу. Хоча, здавалося, Мускат хоче щось сказати. Я помітив це з виразу її обличчя і манери говорити. Відламуючи від тоста шматочки завбільшки з поштову марку, Мускат поволі підносила їх до рота. Ми раз по раз поглядали за вікно, на дощ, ніби на давнього свого знайомого.

Коли Цинамон, попоравшись на кухні, взявся за прибирання кімнати, Мускат повела мене у «примірювальну», облаштовану так само, як в офісі на Акасака. На вікнах подвійні штори, а тому навіть удень у кімнаті висіла напівтемрява. Цинамон відсував їх хвилин на десять, коли там підмітав. Шкіряний диван, скляна ваза з квітами на столі, високий торшер. Посередині – широкий робочий стіл, на ньому – ножиці, шматки тканин, коробочка з нитками і голками, олівці, альбом (кілька сторінок у ньому заповнені ескізами) та інше знаряддя, назву й призначення якого я не знав. На стіні – велике, заввишки з людину, дзеркало, один куток «примірювальної» відгороджений ширмою для переодягання. Відвідувачок «садиби» приводили саме в цю кімнату.

Я ніяк не розумів, чому Мускат і Цинамон мусили робити копію «примірювальної», що на Акасака. Адже в цьому домі таке маскування було зайвим. Можливо, вони (як і клієнтки) так звикли до тієї «примірювальної», що іншого інтер’єра не спромоглися придумати. Або ж могли сказати: «А що в ній поганого?» Мені особисто вона подобалася. Справжня «примірювальна». В оточенні різноманітного кравецького знаряддя я почувався на диво спокійно. Інтер’єр досить сюрреалістичний, але не протиприродний.

Мускат посадила мене на шкіряний диван і присіла поруч.

– До речі, як почуваєтеся?

– Непогано, – відповів я.

На ній був яскраво‑зелений костюм. Коротка спідничка, великі шестигранні ґудзики на жакеті застебнуті під саме горло, як на кітелі Неру, накладні плічка завбільшки з булочку. Мені згадався один давній науково‑фантастичний фільм про найближче майбутнє. У ньому майже всі жінки у футуристичному місті так одягалися.

Вуха Мускат прикрашали величезні пластмасові кліпси такого ж кольору, як і костюм, – яскраво‑зеленого, ніби змішаного з кількох барв спеціально під костюм. А втім, може, все було навпаки: костюм пошили спеціально під кліпси. Так само, як роблять у стіні таку нішу, щоб помістився холодильник. «Що ж, і це непогана ідея», – подумав я. Незважаючи на дощ, Мускат була в окулярах – звичайно, із зеленими скельцями. Панчохи на ній теж були зелені. Видно, сам день сьогодні виявився зеленим.

Як завжди, плавними рухами Мускат добула із сумочки сигарети й, ледь‑ледь скрививши губи, прикурила від запальнички. Принаймні запальничка не була зеленою, а, як завжди, золотою, пласкою, на вигляд дорогою, що добре підходила до зеленого кольору. Мускат заклала ноги в зелених панчохах одну на одну, уважно оглянула коліна й, обсмикавши спідничку, перевела погляд на мене.

– Непогано, – повторив я. – Як завжди.

Вона кивнула.

– Не дуже втомилися? Трохи відпочити не хочеться?

– Та ні, не втомився. Потроху звик. Зараз набагато легше, ніж раніше.

Мускат нічого на це не сказала. Дим від її сигарети піднімався прямовисно до стелі, як мотузка під заклинанням індійського факіра, й витягувався вентилятором. Наскільки я знаю, це був, напевне, найтихіший і найсильніший вентилятор у світі.

– А як ви? – запитав я.

– Я?

– Не втомилися?

– А що, видно? – Мускат поглянула на мене.

Вона справді відразу здалася мені втомленою. Я сказав, що так, і вона коротко зітхнула.

– У тижневику, що сьогодні вранці надійшов у продаж, знову написано про нашу «садибу». Із серії «Загадка дому повішених». Заголовок – як для фільму жахів, чи не так?

– Уже друга стаття? – запитав я.

– Так, друга, – сказала Мускат. – Щоправда, недавно ще один журнал надрукував подібний матеріал. На щастя, ніхто не помітив зв’язку між ними. Принаймні наразі.

– І щось нове відкрилося? Про нас?

Вона потяглася рукою до попільнички, старанно погасила сигарету і ледь‑ледь похитала головою. Зелені кліпси злегка хитнулися, немов крильця метеликів напровесні.

– Нічого особливого, – відповіла вона і після короткої паузи вела далі: – Хто ми і що робимо – ще ніхто не знає. Тижневик залишу, можете прочитати потім, якщо цікаво. До речі, мені шепнули, що маєте шуряка, відомого молодого політика. Це правда?

– Правда. На жаль, – сказав я. – Старший брат моєї дружини.

– Тієї, що пропала? – уточнила Мускат.

– Саме тієї.

– Він здогадується, що ви тут робите?

– Знає, що я щодня сюди приходжу. Знає, що я щось тут роблю. Його людина вислідила. Схоже, що він непокоїться через те, що я тут щось роблю. Гадаю, нічого більше не знає.

Мускат задумалася над моєю відповіддю, потім підвела очі й запитала:

– Ви його не дуже любите?

– Справді, не дуже.

– І він вас недолюблює?

– Не сумніваюсь.

– І він зараз непокоїться через те, що ви тут щось робите? Чому?

– Якщо його родич виявиться замішаним у якусь сумнівну справу, то для нього це може обернутися скандалом. Адже він, так би мовити, – впливова людина і, природно, повинен непокоїтися через такі речі.

– А він не може навмисне організувати витік інформації про нас у засоби інформації? Як ви думаєте?

– Чесно кажучи, не знаю, що він має на думці. Та якщо міркувати на здорову голову, таким чином він нічого не доб’ється. Скоріше захоче зберегти в таємниці, не привертаючи сторонніх людей.

Мускат довго вертіла пальцями маленьку золоту запальничку. Здавалось, ніби під вітерцем крутиться золотистий вітряк.

– А чому ви досі нічого нам не розповіли про свого шуряка? – спитала Мускат.

– Не тільки вам. Узагалі нікому не розповідаю, – відповів я. – Між нами від самого початку все складалося невлад, а тепер дійшло майже до взаємної ненависті. Я нічого від вас не приховував. Просто не думав, що про нього треба розповідати.

Мускат знову зітхнула, цього разу трохи довше.

– Усе‑таки треба було.

– Можливо, – погодився я.

– Гадаю, ви догадуєтеся, що серед наших клієнтів трапляються люди з політичних і фінансових кіл. Досить впливові люди. Різні знаменитості. Конфіденційність їхнього особистого життя треба оберігати. Заради цього ми так стараємося. Розумієте?

Я кивнув.

– Цинамон витратив стільки часу й зусиль, щоб створити таку складну й вигадливу систему збереження таємниці – лабіринт кількох фіктивних фірм, складна, подвійна‑потрійна, бухгалтерія, анонімний паркінг у готелі на Акасака, бездоганна робота з клієнтурою, контроль за доходами і витратами, облаштування цієї «садиби». Досі система працювала майже досконало – так, як він розрахував. Звісно, для її підтримки потрібні гроші, але не в них справа. Важливо, щоб наші клієнтки почувалися спокійно – були впевнені, що надійно захищені.

– Ви хочете сказати, що зараз цій системі щось загрожує?

– Так, на жаль, – сказала Мускат.

Вона взяла пачку сигарет, добула одну, але довго не закурювала, м’яла в пальцях.

– І що, на додачу, у мене з’явився шуряк, досить добре відомий політик, унаслідок чого може вибухнути скандал?

– Саме так. – Її губи злегка скривилися.

– А як Цинамон оцінює ситуацію? – запитав я.

– Мовчить. Як велика устриця на дні моря. Замкнувся в собі, щільно зачинив двері й серйозно про щось думає.

Мускат пильно подивилася мені в очі й нарешті, ніби згадавши про сигарету, закурила й вела далі:

– Я й досі про це думаю. Про вбивство мого чоловіка. Навіщо було комусь його вбивати, заливати кров’ю готельний номер, виривати нутрощі й забирати із собою? Мені це в голову не вкладається. Мій чоловік був не з тих, кого треба було вбивати таким незвичним способом.

Але чоловікова смерть – ще не все. Досі в моєму житті сталося кілька речей, які не мають пояснення: як‑от, моя раптова пристрасть до нових фасонів і бажання стати модельєром, що так само несподівано згасло; втрата мови Цинамоном і втягнення в теперішню дивну роботу. Здається, ніби хтось від самого початку ретельно запрограмував, щоб я опинилася тут. Ніяк не можу позбутися такої думки. Відчуття таке, ніби мною управляє страшно довга рука, простягнута здалека, а моє життя – лише зручний маршрут, яким проходять усі ці події.

Із сусідньої кімнати долинав ледве чутний шум – Цинамон орудував пилососом. Як завжди, він виконував свою роботу старанно й методично.

– У вас ніколи не було такого відчуття? – запитала Мускат.

– Я не вважаю, що мене щось затягло. Я тут, бо так було потрібно.

– Щоб подути у чарівну флейту й відшукати Куміко‑сан?

– Так.

– Вам є що шукати. – Вона поволі перемінила місцями ноги у зелених панчохах. – І все має свою ціну.

Я мовчав.

Нарешті вона підсумувала.

– Наразі клієнтки сюди не приїжджатимуть. Так вирішив Цинамон. Статті в тижневику, поява вашого шуряка призвели до того, що сигнал став червоним. Учора ми скасували прийом, починаючи від сьогодні.

– І як довго триватиме це «наразі»?

– Поки Цинамон не залатає діри в системі й ми не переконаємося, що небезпека минула. Вибачте, але ми не можемо нехтувати навіть найменшою загрозою. Цинамон приїжджатиме сюди, як завжди. Але клієнток не буде.

Коли Цинамон і Мускат зібралися від’їжджати, дощ, який падав від самого ранку, зовсім перестав. У калюжі на автостоянці зграйка горобців чистила пір’я. «Мерседес» Цинамона поїхав, автоматичні ворота зачинились, а я, сидячи біля вікна, поглядав поверх дерев на зимове небо. Згадав слова Мускат про довгу руку, простягнуту здалека. Уявив собі, як вона тягнеться з повислих над землею темних хмар. Щось схоже на страшну ілюстрацію у книжці.

Дата добавления: 2015-07-26